Тиха вечора втома.

Сну не видно слідів.

Небо падає громом

у долоні садів.

З вікон сіється світло.

Чути десь голоси.

І чомусь пахне квітнем

в березневі часи.

Вітер тугою дише,

хмарні місить ряди.

Поспішати? Навіщо?

Та й… немає куди.

Холодне безлюдне поле.

Небес збайдужіле дно.

Застигли камінням тролі

З казок, що пішли давно.

Калюжі схопила крига.

Наливсь виднокіл свинцем.

І бавиться вітер снігом,

Що хмари трясуть тихцем.

За спомини сон тримає

(даремний, насправді, труд),

І часу давно немає.

Що треба йому отут?

Що боятись земного?

От було – і нема.

Все, що сталось сумного –

Промине крадькома.

Людства сонм переоре

Плуг прийдешніх століть,

Тільки лишаться зорі

Іншим мріям світить.

Смертю зоране поле.

Нескінченність і бруд.

Люди доброї волі,

скільки вас нині тут?

Є у вас досі сила?

Є до ворога лють?

Бо ж свої, ті, що з тилу,

вже у спини плюють.

Що нікчемам відвертим

сенс й ціна боротьби?

Хто боїться померти

не боїться ганьби.

Що до вашого болю

послідовникам юд?...

Люди доброї волі,

скільки вас нині тут?

Гуляй! Гуляй! Твій час настав:

Його Невігластво – на троні!

Воно не має інших справ,

Як тільки тішитись короні.

Це ти ж не дав терпінню сил,

чого ж тепер ти стогнеш, люде?

Для пилу все довкола – пил,

він шкодувать тебе не буде.

Такі глибокі очі сині,

І губ усміхнених муар,

Із Вас писати би картини,

Шкода, що я не Ренуар.

Для мене фарби й пензлі – мука,

А полотно - реальний кат,

Ще не знайшлася та наука,

Яка дала би результат.

Не йдуть мені чомусь і гами,

Я навіть з фото не на «ти»,

Напевне, спробую рядками

Вас в цьому світі зберегти.

Про печалі не говори,

Міжсезоння таке коротке,

Скоро квітень впаде в двори,

І думки принесе солодкі.

І надії зростуть малі,

Буде небо яскраво-синім,

Стануть знову по цій землі

Босоногі ходити тіні.

За голубими вітражами,

в одвічнім царстві горобців,

де сонце грається ножами

доволі гострих промінців,

де підле спокою не рушить,

де вчинки зовсім не масні,

Сидять на хмарці білі душі,

і теж втішаються весні.

і буде те що неможливо

що у думки не загляда

усе віджите змиють зливи

річок оновиться вода

зістарять вік прийдешні дати

отрима зміст новий старе

когось ще будуть пам’ятати

а хтось і тінь свою зітре

Які іще там політеси?

Тепер тактовність – то дурня,

І першу скрипку грають стреси,

Що кров у жилах розганя.

А там, у плетиві артерій,

Де у душі немає дна,

Усі позачинялись двері,

І де ключі – ніхто не зна.