Чом ти лежиш, хорунжий?
Прапор і шабля де?
Ти ще потрібний дуже,
Тебе дружина жде,
Тебе чекають коні,
Тебе чекає син,
Вишні в садку червоні,
І у степу полин,
Сонце на виднокраї,
І веселковий рай,
Темрява хай тікає,
То ж не лежи, вставай!
Тиша… Немає руху.
Взята душа в полон.
Тільки літають духи
В образах злих ворон.
Молоде, несміливе листя,
Вітер з небом веде розмови,
Я втопився у цьому місті,
Рятувати не треба, що ви!
Де знайду я таку бруківку?
Де знайду я дахи лускаті?
Мабуть це є ота домівка,
Звідкіля не будеш тікати.
Тут завжди відчуваєш волю,
Тут тривоги не б’ють сполохи,
Рятівне не давайте коло,
Я побуду отут. Ще трохи.
Як тільки ніч почує волю
І зробить у майбутнє крок,
Розкриє небо парасолю
З жовтавим поглядом зірок,
Помастить сріблом плин річковий,
Гукне совою далину,
То місяць випливе казковий
І сяде знов на мілину.
Пише липа тінь на плоті,
Миє кіт вологий ніс,
Ходять дяді, ходять тьоті,
Сонце котиться униз.
Виє радіосопрано,
Хлопці граються в м’яча,
Не беруть. Сказали: «Рано!
Нам малих не вистача!»
І гасають з диким криком,
Розсипаються на сміх…
От я виросту великим
Й не покличу вас, старих.
Неси вода мої думки
туди, де їх чекає хтось,
Розмий забуті сторінки
усього, що колись збулось,
Усього, що було в душі,
примари снів, примари мрій,
Хіба що тінь мою лиши,
то співрозмовник давній мій.
А сьогодні місяця не видко,
А сьогодні сумно, як ніколи,
Дощ усе спіймав в прозору сітку,
Почуттям додав краплинку солі.
А сьогодні роздуми і тиша
Запорошать сни мої до краю,
А сьогодні будуть знову вірші,
Може і про тебе, я не знаю.
Святі не ті,
Кому так німб пасує,
Чий одяг яскравіше снігу
Білого,
А ті, чия душа весь час
Пульсує
У темряві суспільства
Здичавілого.
Малюнок Ніно Чакветадзе
Король втомився. Більше не веде
До пекла загартовану дружину,
Не хоче покоління молоде
Потрапити в сталеву хуртовину.
Розбіглися по замках паничі,
Хто на бали, хто навіть по науках,
Іржавіють негострені мечі,
І тліє тятива на древніх луках.
І побратими вже якісь чужі,
І роздуми блука на самотині,
І йдуть охороняти рубежі
Лише легенд напівзабуті тіні.
У сивому місті, де рай
Любив ночувати не раз,
Видзенькував третій трамвай,
Уміє спинитися час.
Там море торкнулось небес,
Будинки оплів виноград,
Шумить у полоні чудес
Старезний оливковий сад.
Там змістом наповнена мить,
Там швидко минає сумне,
Наївне дитинство бринить
І досі чекає мене.
Моя емпатія похована в новинах,
У тих кривавих звістках про біду,
Коли вертались хлопці в домовинах,
Спинивши ненажерливу орду.
Коли від бруду гнулись телевежі
Та охлос втіху від того ловив,
Коли отрута плавила мережі
Та пиха не підшукувала слів.
Ви Богом прикривались, у багатті
Спаливши віру в праведність життя,
То ж годі потім, нелюди, чекати
До себе хоч якогось співчуття.
