А що новини?

Так новини…

Немає людям що робить,

Біжать кудись,

Згинають спини,

Щоб місце у Раю купить.

Грішать і пишуть заповіти,

Своїм безумством сіють гнів,

Й за тим усім не бачать світу,

Що краще будь яких раїв.

Мертве поле. Мертве поле.

Ані вітру, ані снів.

У якому пекла колі

Місце Бог тобі відвів?

Не гукають чом до раю?

Чом не чують біль твою?

Урожаї хто збирає

Із полеглих у бою?

Що то була за істота,

Що життя не берегла?

Мертве поле. Тлін. Болото.

Місце подвигу і зла.

Я парком йшов у пору ясно-синю,

Вгорі перекликалися круки,

Якесь дівчатко лузало насіння,

Збираючи в торбинку лушпайки.

Щось грав оркестр на далекій сцені,

В каньйоні рахувала час ріка,

Ганяли пси, веселі й безіменні,

Не знаючи обмежень ланцюга.

І я не знав тривоги і розлуки,

Мене забули гордощі та злість,

І капало морозиво на брюки,

Немов мені не сорок – тільки шість.

Цей краєвид мов писаний пером,

Що Бог сховав від розуміння миру,

По небу хмарний ковзає пором

Та сонячного возить пасажира.

Вклопотані скінчилися жнива,

Потік думок в душі зриває греблю,

До вирію збираються слова

Та падають, знесилені, на землю.

Їх підбирати, бавити – пусте,

Нехай повзуть до майбуття у поті,

Бо результат – весною зацвіте

І дасть плоди, але це буде потім.

Ще літо хоче розтягнути мить,

Ще музика вистукує серцева,

А осінь тут. А осінь вже не спить

І вохрою притрушує дерева.

Ідоли острова Пасхи,

Що витріщились на океан,

Не знають ніякої ласки,

І жодних серцевих ран.

У них і сердець немає –

Суцільний камінь різаний,

Не обіцяють раю,

А тішать людей мармизами.

Без радості, без тривоги,

Без прокльонів і без подяки,

Це є еталонні боги –

Сліпі, глухі і ніякі.

Пусті думки. Порожня філіжанка.

Гарячий чайник стигне у кутку.

По снах мандрують денні забаганки

Та мрію причаровують хитку.

Втекти б кудись… та вислизає втеча.

Завмерли руки. Ходить тільки час,

Заповнюючи тиші порожнечу

Схвильованими римами. Для Вас.

Коли життя покінчить

Із негодою,

Що забирає душі

І тіла,

Ми візьмем репарації

Свободою,

Свободою від сірості

І зла.

Гука до себе ніч дрімотна,

Дарує втому та журу,

Мовчазний вітер прохолодний

Тумани варить у яру.

У світу вкрадена основа,

Хвилин розірвана петля,

І я не тут. Я – Всесвіт знову

І що мені ота Земля?

Клаптики дня – врізнобіч,

Темрява лляється відрами,

Божаться сни бути світлими,

Вікна підкреслюють ніч.

В небо не хочуть чомусь

Тіні з крильми незворушними,

Ритми шепочуть в навушниках,

До підвіконня тулюсь.

Контури хмарні – тонкі,

Колір – розмазаний й ягідний,

Муза торкається лагідно.

Руки у музи – м’які.

Якби зібрати кам’яні серця.

Сталеві душі.

Погляди холодні,

Які не знають

Теплого лиця,

Та кинути у всесвіту безодню.

Вони в житті

Не хочуть дивини,

Для них кохання з мріями –

Порочні.

Чи зможуть звідти

Виповзти вони,

Чи пропадуть, нарешті, остаточно?