Ночі тиха сцена,
Простір без овацій,
Шурхотить зелене –
Зміна декорацій.
Небо захололе,
Зморені години,
Ходять сни по колу
(глядачі єдині).
А у снах – тумани,
Ще якісь фантоми,
Люблять до нестями
І не знають втоми.
У дзвін відплати радо доля б’є.
Тьмяніє світ і хочеться кричати…
Лонгін… Альбін… і ти, дитя моє…
Чом вас багато? Чом вас так багато?
Хто вас зібрав у зграю хижаків
І як його підтримати змогли ви?
Нема… нема довкруж чоловіків,
Як на одного всі разом сміливі!
Я вірив вам! Ішов в чужі краї,
І бивсь за вас і ваші привілеї!..
Тепер втішайтесь, зрадники мої,
Посмертному дарункові Помпею.
Начакловує вітер шкоду,
Лісовий надирає чуб,
Буде поле ковтати воду
Пересохлістю чорних губ.
Блискавиці майнуть парадом,
Грім зіграє гучний госпел,
І довкола насіє граду
(невеликий буде помел).
А коли у небеснім світі
Перехочуть робити це,
Стане сонце тоді ловити
У калюжах своє лице.
Ой, на городі,
На яснім осонні,
Вишня, вдягнувши
Коралі червоні,
Стала в зеленій
Своїй вишиванці,
Наче зібралась
Із кимось на танці,
Та не чекають, красиву,
Ніде,
Тож з горобцями
Розмови веде.
Напевне це уже було
В якомусь там тисячолітті:
Стікало сонячне тепло,
Дощі ішли несамовиті.
Людські шуміли голоси,
Чинились підступи та вчинки,
Під корінь зводились ліси
Та будувалися будинки.
Буяла віра почуттям,
В богів, у гроші, щось іще там,
Це називалося життям
Із приголомшливим сюжетом.
Я тішивсь днем,
Живим і модним,
Ламав мовчання
Рубежі,
Та за законом
Бутербродним
Навколо були всі
Чужі.
Кудись летіли
Дикі, в милі,
Несли тривожність
На плечах,
І слів моїх
Не розуміли,
І клопіт бовванів
В очах.
Був літній день неначе у тумані,
Блукала небом сонячна діра,
І янголи в людському океані
Ловили тих, кому уже пора.
Хитались квіти у тремтінні вітру.
І ніби ідучи на ешафот
Якійсь «синяк» випрошував півлітра
Під запис у пожований блокнот.
Сварилась продавщиця галаслива,
А поруч, на доріжці з камінців,
Сиділо тихо дитятко щасливе
І хлібом годувало горобців.
І світ чужий, і ти мені чужа,
І голоси стираються вітрами,
Минуле доїдає тихо ржа,
А майбуття одягнуте в тумани.
Молитися й прохати? Це пусте,
Боги не люблять порпатись в болоті.
Пішов би дощ… Та дощ все не іде.
Він десь далеко чистоту наводить.
Абсолютний мінус – це не космос
Не підспідок надр лабораторій,
Не далекий недосяжний полюс
І не цифри дивних категорій.
Це не спокою першопричина
І не інфантильності лекала,
Абсолютний мінус – це людина,
Що в житті ніколи не кохала.
Безсоння вікна поглядом клює,
Думки ширяють, запитання б’ється,
Бо кажуть, що у Бога книга є,
В якій він пише все, що заманеться.
Роки хитає часу океан,
Минуле розчиняється завзято.
Для когось в книзі пишеться роман,
Для інших і рядку вже забагато.
Одним – багатства, іншим – простоту,
Помастить медом чи відсипле солі.
І є бажання вкрасти книгу ту
Та написати самостійно долю.
