День туманом трохи змазаний,

Вечір буде теж таким,

Я пишу про недосказане,

Видихаю думки дим.

Може, диво наворожиться,

Ну хоч раз за сотні літ,

Якщо думці моїй можеться,

То чому не зможе світ?

Підперши світ

утомленим плечем,

Змочивши лоба

потічками солі,

Я мандрував

країною нікчем,

Шукав там крихти

гідності і волі.

Стираючи підошви

падав з ніг,

На світло сподівався

у фіналі,

Але нікчеми

славили батіг,

Й духовністю нікчемність

називали.

Як добре, що придумали сніги,

Морозне небо, спогади про літо,

Повітря невідчутної ваги,

І враження, смачні та соковиті,

Дзвінкий, напівпрозоро-синій лід,

Вогонь у грубці і вечірню втому…

Як добре, що придумали цей світ,

Та ще й мене придумали у ньому.

Далеко-далеко, за краєм Землі,

Де ранки ростуть цікаві,

Де тіні вітрил підніма кораблі,

І враження є яскраві,

Де небо народжує сонячний диск,

Та інші космічні творіння,

Де вчинками рухає зовсім не зиск –

Звичайне людське розуміння.

Там хочеться жити, там зовсім не зле,

Немає постійного бігу,

Там солодко, тепло, чудово, але…

Ніколи не бачили снігу.

Стою один

В обіймах сьогодення,

Стою, не йду –

Усе довкруж іде,

І кожен вірш

Неначе одкровення,

І мовчки небо тішиться

Святе.

Кажуть, буде весна,

Кажуть, що незабаром,

Заховає сніги

До майбутніх часів,

В синє поле небес

Вийдуть пастися хмари,

Заголосять птахи

У мовчанні лісів.

Кажуть, все зацвіте,

Не одразу, потроху,

Перших райдуг розквітнуть

Крихкі вітражі…

Кажуть, буде весна –

Незамінна епоха

Для замерзлої взимку

Живої душі.

Із того сну, в якому є надія,

Із тих думок, яких не знає яв,

Я виганяв учора лиходія,

Який мене підступно обікрав.

А він не хтів, а він ішов поволі,

Дивився гордовито, мов нарцис,

І звався лиходій незвично – Доля,

І теревенів щось собі під ніс.

Я відправляю пошту голубину,

Накручую на лапку папірець,

Якійсь сновида йде до магазину,

Пожований та синій, наче мрець.

Йому аби омріяна чекушка,

А там летить нехай до пекла світ,

І день оцей, і жінка-попелюшка,

І нею приготовлений обід.

Нехай усе у тому тоне вирі,

Як у душі немає висоти…

А я тримаю голуба і вірю,

Що Бог читає всі мої листи.

Сьогодні буде не до снігу,

І не до вуличної ласки,

Я помандрую в давню книгу,

В якій ніхто не носить маски,

В якій реальне нереальне,

В якій омріяне – здійсненне,

І не виношують брутальне,

І не примножують буденне.

Я снігу взяв маленьку грудку,

Блукали хмари кочові,

Бадьорий півень грав побудку

У ще зачиненім хліві.

На сході бавилось червоне,

Гуляв слабенький морозець,

Якась замріяна ворона

Молилась на черствий хлібець.

В думках ішли до немовляти

Непосидючі мудреці,

А я продовжував стояти,

І грудка танула в руці.