Жовтавим сонцем визріла погода.

Вляглося літо, врешті, навкруги.

Зелені верби дивляться у воду

і очерет вартує береги.

Холодна хвиля ляскає колоду,

і десь у потаємному кутку

маленька качка діточок виводить,

у тишу виглядаючи крихку.

не підказує нумерологія

гороскопи теж не утішення:

хоч в свободи проста технологія

хто в нас любить прості рішення?

нам бо ж треба орду дикую

щоб вродили хрести рясно

у багно неодмінно пикою

щоб до крові і щоб невчасно

щоб роботи було лірникам

щоб трусилося все думами

щоб клялися у них здирники

що до пекла женуть тлумами

щоб і крихти не було щирого

щоб робилось усе зопалу

де ж узятись отут ирію?

чом не взятись отут попелу?

А то не сіро і не сиро,

А то не сіється імла,

То випробовується віра

в реальність літнього тепла.

У те, що справи є не хатні,

і що існує сонця сміх,

Що кольорів іще достатньо,

і світла вистачить на всіх.

перечекати

перекохати

перекотитися через пустелю

гонору десь загубити дукати

дійсність пустити до себе в оселю

перегнівитись

перепросити

і перемазатись у баговинні

в Богом забутому році і літі

натяк побачити ясно-осінній

перегоріти

переболіти

не винуватити інших у бідах

от і дорослість

от і прозріння

от і катарсис

нарешті

і видих

Пішла душа топтати закаблуки.

Хитає світом, дрібно тупотить.

Й у світі ще нема такої штуки,

яка б могла цю душу зупинить.

Танцюй, душа! Поводься, наче діти,

забудь про рамки, правила і час:

Ми маєм встигнуть все на цьому світі,

допоки світ цей відає про нас.

не вщухає

дощить

дощить

мокре небо лягло

на плота

змито залишки тих століть

де у спеки була

робота

до землі пригина

траву

поступилась весна

правами

все пливе

і я теж

пливу

в нескінченність пливу

словами

Холодний місяць гострить лезо.

Крихкий будує тиша храм.

Чого Ви плачете, принцесо?

Ви й досі вірите казкам?

Хіба для смутку є причина?

Пощо ганьбить свою судьбу?

Бо рицар хто? Брудний мужчина,

що любить бійку і гульбу.

Він не полюбить Вас до скону.

Він у походи дремене.

Повірте, серденько, дракону.

Кохайте, серденько, мене.

іди угору

смійся

плач

і у слова складай

думки

великий копай

сонця м’яч

люби і людство

і книжки

в смарагді чистому трави

лежи

шукай у хмарах знак

роби що хочеш

а живи

бо мертвих духом

повно й так

Весна така красива, Господи!

В садах не чути самоти,

а осінь знову ставить досліди,

і поливає ті сади.

За комір лізе прохолодою,

стирає з неба голубе,

і утішається негодою,

і квіти поспіхом скубе.

Вода і камінь. Дощ і мох.

З народження дорослі діти.

Пощо цей край придумав Бог,

як сам отут не хоче жити?

Ворони з неба кар та кар,

кричать прокльони прямо в душу.

І чорний ковзає драккар –

хижак по здобич знову рушив.