Я к тебе по радуге приду,

Навсегда от грусти уведу.

Подарю тебе я солнышка лучи

И от сердца разноцветные ключи.

Ярко-красным отворю я дверь любви,

Улыбнись и за собою позови.

 Апельсинового цвета счастья дверь,

Только ты в него безоговорочно поверь.

Золотистый ключ откроет дверь к здоровью,

А зелёный – путь к мечте,окрЫленной любовью.

Голубым ключом я дверь души открою,

И дыхание небес я разделю с тобою.

Синим  ключиком  я настежь дверь раскрою,

В море радостных улыбок окунусь с тобою.

Фиолетовую дверь откроет подсознанье

В мир заветный исполнения желаний.

По семи ступеням я пройду,

А восьмую белым цветом обведу.

И раскроет сердце тысячи миров,

Где царит Надежда, Вера и Любовь.

И не важно, что будет потом…

Мы сегодня с тобою вдвоём

Погуляем по лунной дорожке,

Для тебя стану нежною кошкой.

Самой гибкой и самой смелой,

Обласкаю я всё твоё тело.

Помурлыкаю нежно на ушко,

Поиграю, как  с мягкой игрушкой.

Завлеку изумрудным светом

И в тебе растворюсь до рассвета.

В мягком бархате рук искупаюсь,

И к горячим щекам приласкаюсь.

Я усну в твоих тёплых объятьях,

Как пушистая мягкая кошка.

Разбужу поцелуем спросонок –

Просыпайся,мой милый котёнок.

Для чого ці пусті дзвінки?

Для чого ці безглузді есемески?

Навіщо знов перекриваєш течію ріки

Й нестримним буревієм рвешся в моє серце?

Загублений в минулому кохання оберіг,

Розірване роками наших мрій намисто.

Давно зійшла я з перехрестя стоптаних доріг,

А ти ще й до сих пір стоїш на тому місці.

Живеш у задзеркаллі власної краси

І все чекаєш подарунків з неба.

Та вже не відбудуєш спалені мости,

Та й і немає в цьому вже потреби.

Давно ні дружби, ні кохання вже нема,

То ж перестань нарешті бігати по колу.

Дарма шукати літа там, де холод і зима,

І, може, досить бавитися в піжмурки із долею?

Прошлого, увы, не изменить,

Не вернётся беззаботная улыбка.

И всю жизнь приходится платить

За одну нелепую ошибку.

Из зеркал разбитых собирать

Двух сердец расколотых осколки.

Разучиться верить и мечтать,

И в любви не видеть больше толку.

Так легко её разбить и расплескать,

Оставляя в душах след глубокой раны.

Даже время не способно боль унять

И не смыть её раскАянья слезами.

Память невозможно растоптать,

Она плачет над растерзанной любовью.

Лучше вовсе чувства этого не знать,

Чем расплачиваться за него взаимной болью.

Життя без мети – це пусте існування.

Як небо без сонця, як ніч без зірок.

Як серце без світла, як секс без кохання,

Як мозок без розуму і без думок.

ШкодА мені тих, хто від себе втікає

В ілюзії  пристрасні світу химер.

Реалії часу назАвжди втрачає,

А жити потрібно тут і тепер.

Розбити ілюзію важко буває,

Та краще вже смерть, ніж таке от життя,

Бо душу так легко вона поглинає.

І може не бути назад вороття.

То ж краще вже правді у очі поглянуть.

Від себе, на жаль, неможливо втекти.

Ніякого сенсу в житті вже немає,

Якщо нема в ньому своєї мети.

Без тебе і небо не синє,

І зорі без тебе не сяють.

Знов думка до тебе лине,

Лиш з твОїм ім’Ям засинаю.

В очах твоїх – тепле літо,

Кришталеві дзеркальні росинки.

У них лагідне сонечко світить,

Це любові моєї краплинки…

Ніжних вуст оксамитовий дотик…

Тільки ми і чумацький шлях.

І цю мить неможливо забути,

Бо залИшилось серце у твОїх руках.

Розмалюй мої сни кольоровими фарбами,

Забери з них тривоги чорно-білу імлу.

У веселці для мене стань восьмою барвою,

Поверни в моє серце квітучу весну.

У тумані ранковому почуття загубилися,

А попереду знов перехрестя доріг.

Вабить швидкість шалена й неможливо спинитися,

І засліплює світло зустрічних ліхтарів.

Може час гальмувати? Вони просто втомилися…

Може, відблиск зелений – тільки марево з снів?

Та червоним вогнем у житті загорілися

Світлофори думок й недоказаних слів.

Уперед! На обгін! Біла смуга суцільна?

Пост ДАІ? Ну то й що?! Знак обмеження мрій…

Та чи серцю така перемога потрібна?

Ні, воно буде вірним магістралі одній...

Зустрічали любов в кольорових світанках,

Загубили її у вечірніх дощах…

Розмалюй мої сни яскравішими фарбами,

А якщо потьмяніють, тоді краще ніяк.

Ты её отпусти на волю,

Ведь давно она не с тобою.

И не быть ей в руках синицей,

Она с небом не сможет проститься.

Время ход свой уже не изменит,

И в дожде растворятся мгновения.

Утекут мысли быстрой рекою

Вслед за светлой далёкой мечтою.

Она  птицей свободной кружится,

Тихим эхом в твой сон возвратится.

Упадёт голубою звездою,

Но не будет хранимой тобою.

Она тёплым июльским ветром

Твоё сердце покинет с рассветом.

Не поранит и не растревожит,

Но твоею быть больше не может…

Золотою зорею вечірньою,

Запашним ароматом  рум’Янковим

Літо стелиться над Україною,

Понад краєм нашим серпанковим.

Ходить літо ланами квітучими,

Розмальовує в небі райдугу.

І птахІв голосами співучими

Про любов нам і згоду нагадує.

Стелить трави шовковим килимом,

Ніжно кличе гірськими струмочками.

Звеселяє хмаринками білими,

І у хорі співає з дзвіночками.

Із ромашками та фіалками

Про кохання складає мелодії.

Й зачаровує душу звуками

Незабудкової  рапсодії.

Пригощає вином малиновим,

Заплітаючи маки в волосся,

І бурштИновим медом липовим,

Щоби мрії були солодші.

Марно ще десь у світі шукати

КрасивІшу й світлішу країну.

Усім серцем я хочу цей край обійняти,

Так  люблЮ я тебе, Україно!  

Я возьму  у неба акварели,

А у солнца золотую кисть,

И, услышав в сердце звон капели,

Я раскрою жизни чистый лист.

В мир любви я приоткрою дверцу,

А потом семь нот у ветра одолжу

И к стихам, струящимся из сердца,

Музыку души  крылатой напишу.

В мире этом будет тихо и уютно,

А улыбка навсегда прогонит грусть.

Я в него средь чёрно-белых будней

Разноцветным дождиком прольюсь.