Зачем ты лезешь в чужую душу?

Свою сперва приведи к порядку.

Словно павлин, ты свой хвост распУшил,

Но всё-равно не найдёшь разгадку.

Зачем ты лезешь, куда не просят,

Остатки вежливости теряя?

Ведь не войдёшь ты туда без спроса!

Но слов нормальных ты не понимаешь.

Неужто нечем тебе занЯться?

Но это уж не моя проблема,

Что тебе души чужие снятся.

Проходи мимо! Закрыта тема.

Читать умеешь? “Взрывоопасно!”

Для посторонних доступа нету.

Время своё, увы, тратишь напрасно.

Ведь не найдёшь никогда ты ответа!

Стоїть на колінах знедолена мати.

Від болю нестерпного рветься душа.

Цей розпач вона вже не зможе здолати.

Остання з родини цей світ залиша.

Стискають Розп’яття знесилені руки.

Зосталось так мало… Наблизився час.

Не буде терпіння, закінчаться муки.

І чути їй “Мамо, ходи вже до нас…”

Ті руки, що пестили їх і ростили,

Від лиха й біди захищали не раз.

Учора останнього з них схоронили…

І промінь надії у серці погас.

Немає нічого навколо живого.

На вулиці – трупи людей і собак.

Шепочуть вуста “Захисти від лихого”

Застиг за вікном помираючий птах.

Умить пригадались їй жалібні очі,

Невинні страждання, благання і страх.

“Як боляче, мамо… Я жити ще хочу…”

Та Ангел вже душу тримав на руках.

Останні хвилини… Іще один подих.

“Кровинки моЇ, йде матуся до вас.”

Уже відчуває невидимий дотик.

Тепер вона вільна. Прийшов її час.

Сльозами вмивається вся Україна,

Як мати над кров’ю убитих дітей.

Вп’ялАся у серце колюча тернина,

А в пам’яті погляд невинних очей.

За всіх вас сьогодні молитва лунає,

Хай свічка засвітиться в кожнім вікні.

Ви знайте, про кожного з вас пам”ятаєм!

Вам світлая пам'ять у вічнім житті!

Нарисую каплями дождя

На стекле хранимый сердцем образ.

Под прощальные мотивы ноября

Почему-то вспомнился твой голос.

Прекратился мысленный поток,

Воля сердца разум подчиняет.

Смена чувств, как переменный ток,

Изнутри всё тело обжигает.

В этой слабости виновен наглый дождь,

Что забыть пытаюсь, он напоминает.

Не услышу, даже если позовёшь…

Дождь закончится и образ твой растает.

Під рудим покривалом осені

Засинають думки і мрії.

Вони в сон кольоровий запрошені,

Де печаль їхню вітер розвіє.

Там знайдУть вони спокій і затишок.

Зорі їм колискові співатимуть.

Назбирають букетик пОсмішок

І віночки любові сплітатимуть.

Побувають в країні Ангелів,

Вмиють душу небесними росами.

Полетять над світами незнаними

Серця піснею стоголосою.

Почуття переможуть емоції,

Перед Мудрістю Розум вклОниться.

На останній сходинці осені

У душі нова зірка народиться.

Вставай, Україно! Годі вже спати!

До краю наповнилась чаша терпінь.

В нас правда єдина, яку не здолати!

В руках наших – доля новИх поколінь.

Бо ми не раби й не беззахисне бидло!

Ми – вільний, прославлений, знаний народ!

Ми – нація світла, духовна і сильна!

Ми – вільна держава і з нами Господь!

 Нас знають й цінують у цілому світі,

Лиш в рідній країні поваги нема.

Прокинься, народе! Вже досить терпіти!

На розум від дурнів чекати дарма.

В минуле повернення більше не буде!

Нікому не треба померлих ідей.

Прозріли вже очі давно від облуди,

Котрою роками труїли людей.

Не будем коритись зігнилим поняттям!

І більш не застрягнем в болоті брехні.

Палає у душах любові багаття.

Засяє ще сонце у нашім вікні!

Поклін ми складЕмо лише Україні.

І їй тільки вірні серця молодІ.

Ми хочемо жити у вільній країні,

Господарем бути на власній землі.

СЛАВА УКРАЇНІ!!!

Среди созвездий и непОзнаных миров,

Забыв на время суету мирскую,

Освободившись от земных проблем-оков,

Душа в парении свободном торжествует.

Ввысь два крыла её стремительно несут,

Волненьем трепетным до боли наполняя.

С каждым полётом они крепнут и растут,

Родную душу в скорбях мира укрепляя.

Бывает лёгкою, как пёрышко, душа.

Рубеж пространства без труда одолевая,

Под предводительством небесного Отца

Секреты мирозданья постигает.

Чем выше и востОрженней полёт,

Тем беспощадней бьют земные скорби.

Желанья прошлые свои разбив об лёд,

Душа смирением Его себя исполнит.

В неопалимом пламени любви

Творец миров детей своих купает.

И по готовности даёт Дары свои

Тем, кто осознанно дорогу выбирает.

Грустит по дому Отчему душа,

В пределах времени земного пребывая.

Быть верной Его воле до конца –

Лишь одного в своём стремлении желает.

От тебя до меня – вечность.

За пределом любви бесконечность.

Между мной и тобой пропасть –

Наших мыслей и слов жестокость.

Улететь бы с попутным ветром

К синим звёздам, да крыльев нету.

С журавлиным ключом в небо…

И вернуться с холодным снегом.

На ресницы твои тихо падать,

Окунаясь в безмолвие взгляда.

По горячим щекам катиться

И в ладони знакомой укрыться.

Отразиться в глазах на мгновение.

Лёгкой нежности прикосновение

Подарить твоей бархатной коже,

Только сердце чтоб не растревожить.

О любви этой воспоминание

Пусть уснёт в глубине подсознания.

Не убавили вовремя скорость,

И теперь между нами лишь пропасть.

Залишся спогадом весни

В моїх очах і в пам’яті просторах.

І ненароком загляни у мої сни,

Розлийся в них безмежним синім морем.

Так, як колись, до вій торкнись осіннім вітром,

Розбий розлуку хоч на мить любові світлом.

В словах байдужість… Та в душі її немає.

Душа за посмішкою сльози знов ховає.

Ти в свої сни мене не клич… Прошу, не треба.

Нехай тебе зігріє ніч Любов’ю неба.

Загубиться серед зірок наше кохання.

До твоїх вуст лиш один крок… Та вже світання.

Забудь… Пробач… Це міражі, уламки мрії.

Та в те, що ми уже чужі, серце не вірить.

Нехай дощем розмиє час стежку до тебе.

На мить лиш згадкою про НАС прилинь до мене…