Вона віддала йому серце,

А він бажав, щоб дала й душу.

Вона подарувала йому сонце,

Та він залишився у темряві дрімучій.

Вона в його очах себе шукала,

Але знайшла лиш біль розчарування,

Вона для нього мрію будувала,

А залишИлось лиш зруйноване кохання.

Вона до нього пташкою летіла,

Звучала в ньому піснею дзвінкою.

Та не зумів він приручити вільні крила…

Вони – два полюси розбитої любові.

У весЕлковім краї, там, де небо безкрає,

Де червона калина, є прекрасна країна. 

Там, де трави шовкОві і ліси смерекОві,

Де пшеничне колосся золотом розлилОся. 

Мова там солов’їна, чиста, наче перлина,

Лагідна й милозвучна, мелодійна й співуча. 

Богом  благословенна, ворогам нескорЕна,

У серцях своїм дітям вона сонечком світить.

Їх любов”ю єднає й вірою зігріває,

А красу її цвіту знають в цілому світі. 

Край дитинства і світла завжди буду любити,

Неповторна й єдина – то моЯ Україна!

Убежать… От тебя… От себя… От печали.

Улететь вольной птицей за синие дали.

За пределами памяти ночью укрыться,

С беззаботной листвой над землёю кружиться.

Все слова растворить бы в осеннем тумане,

Внушить сердцу, что всё это было не с нами.

Только в нём каждый взгляд, каждый день наш хранится…

Дождь холодной реальностью в окна стучится.

В лабиринтах судьбы два пути разбежались.

Шли по краю мечты, только в пропасть сорвались…

Вот бы ветром шальным вмиг мосты все разрушить,

И напитком хмельным – безразличие в душу!

Прозвучать в тишине недописанной песней

О цветущей весне, где они были вместе…

Убежать бы от слёз… От пленительной грусти…

От любви, что нескоро ещё сердце отпустит.

Нет повода для грусти!

Пускай в душе ненастье,

Пускай на сердце тучи,

Но всё же жизнь прекрасна!

Под мир не стОит гнуться.

На зло всем неудачам

Сквозь слёзы улыбнуться –

Решимая задача!

Любители обиды,

Нытья и оскорблений

Во внешнем мире видят

Своё же отражение.

Тепло улыбки искренней

Согреет окружение.

Наполнит мир лучистое

Цветное настроение!

Не повертай… Не зустрічай…

І слів кохання не чекай…

Не ображайся і не плач…

Ти вже в минулому… Пробач.

Забудь, як забувають сни…

Вимкнене серце… Не дзвони.

Перегоріли проводИ,

Нема мережі… НазавждИ.

Не звинувачуй, не шкодуй…

Тепер без мене світ малюй.

Доступ закритий, зрозумій.

Цей абонент уже не твій.

ЗапалЮ свічу – нічну супутницю.

Тихо серце попливе Чумацьким шляхом.

Срібне світло зоряної вулиці

Намалює йому путь небесним лаком.

Розпорошу серце поміж зорями,

Білих лебедів на волю з нього випущу.

Хай летять вони світами неозорими,

Я ж у ніч повернусь краплями дощу.

Догора свіча – моя супутниця.

Тиша в серці… Заколисані думки.

У безмежності світів той шлях загубиться,

Слід у пам’яті лишивши на рокИ.