Трагедія в Азовському морі зі зумисним вбивством українських рибалок російськими прикордонниками вжахнула кожну нормальну людину. Як можна так по-звірячому повестися з простими рибалками? Ми що з Росією в стані перманентної війни в стилі Індії та Пакістану? Такі брати, що готові повбивати за найменшу провину? Аби хоч найменший повід, якась зачіпка і вже: розстрільна команда до роботи...
Одразу допускаю, що наші рибалки могли щось там порушити і займатись промислом не там і не так. Ну то що? Як порушили - нехай відповідають. Є  чітка процедура боротьби з нелегальним промислом: судно зупиняють, доглядають, відбуксирують до певного порту і там виясняють всі обставини порушень та стягнень включно до конфіскації плавзасобу. Нормальна мирна процедура. Але ж тут зовсім інше! Це все виглядало наче по законам воєнного стану, коли за мародерство розстрілювали на місці без суду і слідства. І це жахає! Жахає!
Якщо рибалки вчинили порушення і навіть намагалися втекти - все одно за таке не вбивають! А якби й утекли? Що? Непоправна втрата для Росії? Країна б цього не витримала? Або російських прикордонників за цей недогляд всіх репресували?
Моя думка така: азовські рибалки звикли вважати все довкола своїм, що відповідає дійсності. І чхати їм на якісь там кордони, а рибу ловлять там, де вона ловиться! Зрозуміло, що робили вони це не разі і не два. Можливо і втікали успішно, що дратувало російських прикордонників. Однак щоб так підло вчиняти таку жорстоку розправу - приводу немає. Не наркоту переправляли, не зброю чи нелегалів - рибу ловили, що вижити якось. Вижити! Не забавлятись рибалки припливли - невже це тяжка провина?
Чітко і ясно видно, що російські прикордонники свідомо вирішили провчити "этих наглых хохлов, чтоб другим неповадно было". Тому, коли вони наздогнали баркас азовських рибалок і примусили зупинитись погрозами застосувати бойову зброю "на враження" - то росіяни роблять легко, особливо проти безбройних. Українське судно зупинилось, а російский військовий катер - ні, не зупинився! Я на сто відсотків певен, що цей надшвидкісний катер на повному бойовому ходу пройшов впритул до баркасу рибалок і легко його перекинув потужною хвилею, яку підіймав. Хоча по кількості жертв виглядає, що катер просто протаранив баркас, бо всі рибалки добрі плавці, якщо при свідомості...  Зрозуміло, що рибалки до цього були абсолютно не готові: вони й близько не йняли віри, що по них справді будуть стріляти або топити! Рибалки були захоплені зненацька, тому і наслідки такі трагічні.
Висловлюю щире співчуття всім рідним, односельцям і побратимам по рибальському промислу. Скільки небезпек у цієї професії, але щоб так загинути... - дуже вражає трагізмом ця подія. І більше нічого додати, окрім одного: дивіться і думайте, люди українські, яких "щирих братів" ми маємо поряд: такі "брати-слов'яни" страшніші за всякого ворога.

Богдан Гордасевич
м. Львів

В селе Безыменном (Новоазовский район, Донецкая область) рыбным промыслом занимается, считай, каждый второй житель. Вот только рыбы у берегов Азовского моря на украинской территории почти не осталось - только тюлька да бычок. А у российских берегов косяками ходит тарань и пеленгас. Вот и повадились наши баркасы заходить на территорию сопредельного государства. Российские пограничники на тихоходных катерах не могли угнаться за легкими, оснащенными мощными "Ямахами" лодками рыбаков. Все изменилось лет пять назад, когда береговая служба РФ получила на вооружение катера "Мустанг", которые развивают скорость до 75 км в час и запросто могут догнать рыбацкие лодки, пишет Комсомольская правда в Украине.
"В последнее время наши стали чаще попадаться, - признается на условиях анонимности житель села Безыменное. - Но все равно мы у них под Ейском сети ставим. Вариантов нет. Уйти от "Мустангов" можно одним способом - хитрым маневром. Катера теряют скорость на поворотах, а наши пластиковые лодки нет. Есть такие лихачи, которые идут на катер в лобовую, в последний момент уворачиваясь в сторону. Пока "погранец" развернется, лодки уже и след простыл.
Не исключено, что случившаяся трагедия проходила по подобному сценарию, вот только закончилась роковым столкновением. По информации, поступившей от дежурного центра мониторинга рыбопромысловых судов, в районе косы Должанская пограничный катер РФ преследовал украинскую лодку, произошло столкновение и рыболовецкое судно перевернулось. По предварительной информации, одного из членов экипажа удалось спасти. Он находится в реанимации Ейской районной больницы, пишет Сегодня. В ходе поисково-спасательных мероприятий были найдены тела двух затонувших рыбаков - Дмитрия Дорогана и Юрия Бойко, поиск еще двух находившихся на баркасе человек продолжается.
Один из рыбаков, погибших при столкновении с катером российских пограничников, Дмитрий Дороган сам ставил на ноги 15-летнюю дочь Настю. "У них очень хорошая, дружная семья. Девочка на отлично учится в школе. У Дмитрия осталась также пожилая мать. Мы очень переживаем за нее, не знаем, как она переживет эту трагедию", - рассказала  жительница села Безыменное Елена. По ее словам, Дороган был очень опытным рыбаком, а другой возможности заработать денег не было. "Работы у нас нет, а семью кормить надо", - рассказывает Елена.
Тем временем украинские и российские пограничники разбираются вместе, кто прав, кто виноват. "Пока мы установили, что у рыбаков было разрешение на выход в море. Моряки обязаны согласовать свои действия с нами, если планируют выход дальше, чем за две мили от границы", - объяснил пресс-офицер Донецкого погранотряда Эдуард Никитенко.
http://smi.liga.net/actual/2013-07-19/10170224-kak_rossiyskie_pogranichniki_razdavili_lodku_s_ukraintsami.htm

У новоазовских рыбаков, лодку которых протаранил пограничный катер, дома остались жены и дети
18.07.2013 16:29
Как стало известно «Родному Приазовью», у жителей села Новоазовского района, лодку которых в территориальных водах России протаранил пограничный катер, на побережье остались жены и дети.
Так у 25-летнего Сергея Ерохина и 23 летнего Евгения Дудника – молодые жены. Сыновьям-близнецам Сергея – по два года, а дочери Евгения – чуть более года.
У 45-летнего безыменца Юрия Бойко в этом году в первый класс местной школы пойдет его дочь, а 37-летний Дмитрий Дараган сам воспитывает дочь-десятиклассницу. У 49-летнего Александра Федоровича – двое взрослых детей.
Как мы уже сообщали, согласно сообщению Государственной пограничной службы, трагедия случилась 17 июля  около 18.00 в Азовском море в районе российского поселка Воронцовка. По информации, поступившей от дежурного центра мониторинга рыбопромысловых судов, в районе косы Должанская во время преследования и маневрирования произошло столкновение пограничного катера Российской Федерации с украинским маломерным судном. В результате инцидента рыболовецкое судно перевернулось. По предварительной информации, одного из членов экипажа удалось спасти.18 июля, около 5.30 утра, в ходе поисково-спасательных мероприятий были найдены тела двух затонувших рыбаков, поиск еще двух человек, которые находились на баркасе, продолжается.
Спасенным мужчиной является житель Безыменного Новоазовского района Александр Федорович.
Российские пограничники подтвердили факт происшествия. К поиску рыбаков кроме пограничного катера дополнительно были задействованы 2 катера МЧС России.
Государственная пограничная служба Украины предложила российской стороне провести специальную встречу в районе происшествия для выяснения всех обстоятельств инцидента и в дальнейшем провести совместное расследование ситуации, при которой затонул украинский б

Янукович поручил Кабмину разобраться с трагедией в Азовском море
18.07.2013 15:29
Президент Украины Виктор Янукович поручил Правительству обеспечить поиск украинцев, пострадавших в этом происшествии, произошедшем в Азовском море вчера вечером, сообщает пресс-служба главы государства.
«Кабинет Министров Украины должен принять комплексные меры для предотвращения подобных трагедий в будущем, а компетентные органы — провести всестороннее, полное и объективное расследование указанного события», — отмечается в поручении В. Януковича.
Напоминаем, что согласно  сообщению Государственной пограничной службы, трагедия случилась 17 июля  около 18.00 в Азовском море в районе российского поселка Воронцовка. По информации, поступившей от дежурного центра мониторинга рыбопромысловых судов, в районе косы Должанская во время преследования и маневрирования произошло столкновение пограничного катера Российской Федерации с украинским маломерным судном. В результате инцидента рыболовецкое судно перевернулось. По предварительной информации, одного из членов экипажа удалось спасти.18 июля, около 5.30 утра, в ходе поисково-спасательных мероприятий были найдены тела двух затонувших рыбаков, поиск еще двух человек, которые находились на баркасе, продолжается.
Спасенным мужчиной является житель Безыменного Новоазовского района Александр Федорович.
Российские пограничники подтвердили факт происшествия. К поиску рыбаков кроме пограничного катера дополнительно были задействованы 2 катера МЧС России.
Государственная пограничная служба Украины предложила российской стороне провести специальную встречу в районе происшествия для выяснения всех обстоятельств инцидента и в дальнейшем провести совместное расследование ситуации, при которой затонул украинский баркас с рыбаками.
В тот же день и.о. министра иностранных дел Украины Руслан Демченко вручил временному поверенному РФ в Украине Андрею Воробьеву ноту по поводу столкновения российского патрульного катера с украинским баркасом, из-за которого двое украинских рыбаков погибли, и еще двое пропали. Украинская сторона выразила обеспокоенность непропорциональностью примененных пограничниками РФ мер и потребовала провести полное и объективное расследование трагедии, сообщает пресс-служба Министерства иностранных дел Украины.
Украинская сторона потребовала у представителей Российской Федерации провести полное и объективное расследование происшествия. В МИДе предложили российской стороне привлечь к расследованию компетентные органы обеих стран. Также российскому государству предложили принять меры, чтобы не допустить повторения таких трагедий в будущем.
В свою очередь, представитель России выразил соболезнования по поводу инцидента, в котором погибли граждане Украины, и заверил, что российская сторона примет все меры для объективного расследования происшествия.
Он также пообещал, что Россия возьмет на себя лечение пострадавшего в столкновении рыбака, поиск двух людей, которые пропали во время столкновения и обеспечит возвращение в Украину тел двух утонувших рыбаков.
А в пресс-службе прокуратуры Донецкой области сообщили, что открыто уголовное производство по факту нарушения действующих правил на транспорте
Мариупольской прокуратурой по надзору за соблюдением законов в транспортной сфере сведения по данному факту  были внесены в Единый реестр досудебных расследований с предварительной квалификацией по ст. 291 (нарушение действующих на транспорте правил) УК Украины.
Расследование поручено проводить следственному отделу линейного отдела на станции Мариуполь УМВД Украины на Донецкой железной дороге. Цель пересечения границы и другие обстоятельства происшествия будут установлены в ходе досудебного расследования.
Ход расследования находится на контроле прокуратуры области.
 В свою очередь, российская сторона имеет свою точку зрения на происшествие. Как сообщает пресс-служба Черноморско-Азовского пограничного управления береговой охраны ФСБ России, российские пограничники, неся службу на пограничном сторожевом катере "Мангуст", обнаружили лодку в закрытом для плавания районе накануне вечером.
"После безрезультатных попыток связаться с нарушителями командир пограничного катера принял решения сблизиться на допустимое расстояние и осмотреть судно. Однако лодка дала ход и направилась в сторону побережья Украины", - говорится в сообщении.
Пограничники с целью остановки беглецов начали преследование, продолжая подавать звуковые и пиротехнические сигналы. "Пытаясь оторваться от российских силовиков, судно-нарушитель произвело опасный маневр - резко изменило курс в сторону преследователей, нарушив международные правила предупреждения столкновения судов в море. В результате чего лодка навалилась на борт пограничного катера и перевернулась", - сообщает пресс-служба погрануправления.
http://www.rp-ua.com/news_novo.php?id=6661

Історія табору Береза-Картузька (пол. Miejsce Odosobnienia w Berezie Kartuskiej — дослівно «місце ізолювання в Березі-Картузькій») — концентраційний табір, створений польською владою в 1934 році в місті Береза-Картузька (зараз місто Береза) на території Західної Білорусі як місце позасудового інтернування супротивників керівного режиму.
Декрет про створення концентраційного табору в Березі Картузькій президент Польщі Ігнацій Мосціцькі підписав 17 червня 1934 року. Сьогодні те містечко Береза неможливо знайти ані на українських, ані на польських картах. Утім саме тут розгорнулася одна з найбільших драм україно–польських стосунків другої половини 1930–х років.



Із приходом до влади в Польщі в результаті державного перевороту 1926 року Юзефа Пілсудського установився авторитарний режим, відомий як «Санація» (пол. sanacja — «оздоровлення»), що означав «оздоровлення» громадського життя країни шляхом згортання демократичних інститутів, обмеження прав парламенту й зміцнення виконавчої влади. Політична опозиція переслідувалася правовими засобами й силовими методами. Стосовно національних меншостей провадилася політика «культурного придушення», що восени 1930 року переросла в масові репресії проти українського населення Галичини й Волині («Пацифікація»). Приводом для «пацифікації» (умиротворення) послужили численні антипольські акції ОУН (підпали садиб польських колоністів — «осадників», руйнування ліній зв'язку й тому подібне). У ході «пацифікації» застосовувався принцип колективної відповідальності. Підрозділи польської поліції й армії були введені у понад 800 сіл, було арештовано понад 2 тисячі людей, ліквідовані українські організації, спалено близько 500 будинків. Українські депутати сейму, щоб не допустити їх участі у виборах, були поміщені під домашній арешт. Складовою частиною «пацифікації» стали українські погроми з боку польських шовіністичних угруповань. Справа дійшла до того, що в 1932 році Ліга Націй засудила дії польського уряду стосовно українського населення.


Діаграма з даними про кількість в'язнів у таборі в Березі Картузькій у 1934—1939 рр.

Актом помсти за «пацифікацію» стало вбивство 15 червня 1934 року в центрі Варшави бойовиком ОУН Григорієм Мацейком міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, а також заступника керівника організації «BBWR» (пол. Bezpartyjny Blok Wsppracy z Rzdem — Безпартійний блок співробітництва з урядом — неполітична організація, тісно пов'язана з Пілсудським і його рухом «санації», існувала з 1928 по 1935 рік) Тадеуша Голувка.
За два дні, 17 червня, президент Польщі Ігнацій Мосцицький видав розпорядження про створення табору в Березі-Картузькій. Табір відкрили в приміщеннях колишнього картезіанського монастиря. Через цей табір пройшли сотні українців, у тому числі членів Організації українських націоналістів. Зокрема, в 1934 році у Березі-Картузькій перебувало 200 ув'язнених, у тому числі 120 українських націоналістів, 40 членів украй правої польської партії «ONR» (пол. Obz Narodowo-Radykalny — Національно-радикальний табір) і близько 40 членів Комуністичної партії Західної України.
У таборі Береза-Картузька (так само як і в таборі Біла Підляська) дозволялося тримати людей до трьох місяців без суду, винятково за адміністративним рішенням поліції чи глави воєводства. Остаточне рішення про термін ув'язнення залишалося за адміністрацією табору.
Незважаючи на протести політичних сил, що виступали проти режиму «санації», табір існував і надалі, ставши місцем ув'язнення представників лівих організацій і активістів етнічних меншостей — переважно українців і білорусів. Очолював його інспектор поліції Ян Ґреффнер з Познані. Відповідно до польських джерел, у таборі утримувалося до 800 чосіб. За українськими джерелами, напередодні Другої світової війни в таборі утримувалося близько 5 тисяч українців. За радянським даними, до початку 1938 року число ув'язнених перевищувало тут 7 тисяч.
Табір мав дротову огорожу під високою напругою. Арештанти носили полотняний одяг із круглою полотняною шапочкою, на ногах — дерев'яні постоли. У невеликі камери із цементною підлогою набивали по 40 чоловік. Щоб ув'язнені не сідали, підлога постійно поливалася водою. Їм заборонялося розмовляти. Долею в'язнів була виснажлива робота й голодний пайок. Жорстоке поводження з боку табірної адміністрації було нормою.[1]
За польським даними, з початком війни проти гітлерівської Німеччини табір було закрито, всіх ув'язнених звільнено, а в таборі утримувалися німецькі військовополонені, а також диверсанти й шпигуни — дванадцятьох із них піддано воєнно-польовому суду й розстріляно.

В основах міцніємо  (переклад Гугла)

Галина Корба
   
Автори нової концепції Конституції спробували максимально наблизити документ до національним політичним особливостям

Сьогодні ( 21.06.2013) на закритому засіданні Конституційної асамблеї має бути представлений проект концепції реформування основного закону. Документ передбачає повну зміну моделі управління державою, віддаючи частину президентських повноважень Верховній раді. Мова, зокрема, йде про право парламенту призначати персональний склад Кабінету міністрів. Президенту тим часом має бути наданий повний контроль над призначенням і звільненням суддів. Автори концепції пропонують також збільшити роль народовладдя - запровадити інститути народної законодавчої ініціативи і народного вето.

Вчора у розпорядженні Видання опинився проект концепції внесення змін до Конституції, який є основним пунктом порядку денного сьогоднішнього засідання Конституційної асамблеї (КА). Захід обіцяє бути непростим і вперше за весь час існування асамблеї пройде в закритому режимі.

Скандал навколо КА розгорівся ще під час останнього засідання асамблеї в грудні минулого року. Його причиною послужив закон "Про всеукраїнський референдум", який дозволяє змінювати Конституцію в обхід парламенту і Конституційного суду. Всупереч вимогам декількох членів КА керівництво органу відмовилася розглянути питання про відповідність закону Конституції, в результаті незадоволені виступили за припинення роботи асамблеї (див. "Ъ" від 7 грудня 2012 року).

"Ця проблема не вичерпана. Нам обіцяли, що на засіданні буде піднято питання про референдум, але вчора прислали повістку дня, і там такого пункту не було. Тому нам доведеться вносити це питання з голосу. Ми хочемо звернути увагу президента і всього суспільства на те, що закон про референдум не відповідає Конституції України та європейським стандартам. Ми хочемо вимагати від президента і Верховної ради або прийняти закон у новій редакції, або внести в нього зміни",- заявив "Ъ" член КА, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко.

Питання виборчих прав громадян в проекті концепції, винесеної на обговорення КА, також приділено значну увагу. Розділ чинної Конституції України "Вибори. Референдум" пропонується замінити розділом "Безпосереднє народовладдя". У ньому передбачається запровадження інституту народної законодавчої ініціативи та інституту народного вето, що дозволяє проводити референдум для скасування прийнятих парламентом законів. Обов'язковому затвердженню на референдумі підлягають також міжнародні угоди України з питань зміни території або входження України до міждержавного об'єднання з делегуванням суверенних прав. Згідно концепції, рішення, прийняте на референдумі, не підлягає додатковому затвердженню в інших органах влади.

Слід зазначити, що в проекті приділяється окрема увага забезпеченню гарантій "стабільності розвитку і функціонування виборчого законодавства". "Слід закріпити положення про те, що питання виборчого права регламентуються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної ради і не може бути змінений за рік до дня проведення виборів",- йдеться в документі.

У парламентській більшості це положення зустріли зі схваленням. "Верховна рада узурпувала владу. Згідно з Конституцією, народ України є носієм суверенітету, тому будь-які зміни, що посилюють народовладдя, я вітаю. Чому ми віддали шельф біля острова Зміїний? Де був референдум? В Конституції має бути закріплено, що народ - єдине джерело влади",- заявив "Ъ" народний депутат Володимир Олійник (Партія регіонів).

Слід зазначити, що документ пропонує передати Верховній раді контроль над призначенням Кабінету міністрів. Глава держави зможе вносити в парламент тільки уявлення щодо формування Кабміну, при цьому безпосереднє призначення членів уряду буде здійснюватися народними депутатами.

За задумом авторів концепції, вирішальна роль у формуванні Кабінету міністрів повинна належати Верховній раді. Парламент також пропонують наділити правом припиняти повноваження членів уряду. Єдиним важелем впливу на парламент буде право президента розпустити Раду, якщо вона у встановлений законом строк не сформує Кабінет міністрів.

У разі прийняття викладених у документі рекомендацій глава держави може втратити контроль над призначенням і звільненням генпрокурора (його пропонується призначати на сім років), голови СБУ, голови Антимонопольного комітету, голови Фонду держмайна та голови Національного банку. Їх кандидатури президент також буде зобов'язаний погоджувати з парламентом.

У парламенті до таких перспектив перерозподілу влади поставилися обережно. "Дали подачку Верховній раді призначати чи не призначати уряд. Президент - виконавча влада, нехай він і відповідає за виконавчу владу. А Рада повинна мати як функцію контролю тільки повноваження відправляти у відставку членів уряду",- заявив "Ъ" член парламентського комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування Володимир Бондаренко ("Батьківщина").

Слід зазначити, що автори концепції пропонують істотно спростити процедуру імпічменту президента. Згідно з документом, підставою для зміщення з поста глави держави буде вважатися "вчинення ним злочину", а не державної зради, як передбачає чинний закон. При цьому для того, щоб ініціювати імпічмент, знадобиться 150 голосів народних депутатів, а не 226, як зараз. Висунути обвинувачення главі держави зможуть 300 народних депутатів з урахуванням висновку Конституційного суду, при цьому автори документа пропонують виключити положення про необхідність укладення Верховного суду у зв'язку з процедурою імпічменту, "оскільки це суперечить принципу безсторонності суду".

В той же час проект концепції передбачає монополію президента на призначення суддів. "Пропонується виключити з Конституції положення про обрання суддів безстроково Верховною радою, враховуючи, таким чином, рекомендації Венеціанської комісії щодо необхідності усунення парламенту як політичного органу від процедури призначення та обрання суддів,- йдеться в документі.- Повноваження з призначення суддів на посади та їх звільнення, а також переведення суддів повинні здійснюватися на підставі та згідно з поданням Вищої ради юстиції (ВРЮ.-"Комерсант") президентом".

На думку пана Олійника, таке нововведення відповідає вимогам європейського співтовариства. "Венеціанська комісія заявляла, що Верховна рада не може призначати суддів, президент теж не може, але є ВСЕ. Рада вносить пропозицію президенту, а президент позбавлений права вето, він не може відмовитися погодити кандидатуру. В даному випадку глава держави виконує лише церемоніальну роль, у Європі є така практика",- стверджує народний депутат.

Проектом концепції пропонується призначати суддів відразу безстроково (зараз при призначенні вперше діє п'ятирічний випробувальний термін), а також змінити вікові обмеження для суддів - нижній поріг для призначення на посаду судді підняти з 25 до 30 років, а граничний вік перебування на посаді - з 65 до 70 років. Для новопризначених суддів підвищуються вимоги щодо досвіду роботи у сфері юриспруденції - з 3 до 5 років. "Безстроково призначати суддів - це взагалі ненормально. Перше призначення повинно бути обмеженим у часі, щоб перевірити, чи не було порушень. Президент повинен призначати суддів перший раз, а парламент безстроково - це нормальний баланс",- заявив Володимир Бондаренко.

Член КА, науковий консультант Центру ім. Разумкова Микола Мельник побоюється, що одноосібне право президента призначати суддів зашкодить незалежності судової системи. "Я вважаю, що усунення парламенту від призначення суддів не усуне політичну складову в цьому процесі, а концентрація таких повноважень у президента порушить існуючий баланс та посилить негативну ситуацію з незалежністю суддів. Те ж саме стосується надання президенту права ініціювати створення, реорганізацію і ліквідацію судів",- вважає пан Мельник.

При цьому, за словами експерта, адміністрація президента (АП) надто активно залучена в процес роботи асамблеї. Останній конфлікт КА був викликаний рішенням голови асамблеї Леоніда Кравчука відправити на розгляд Венеціанської комісії розроблений в АП законопроект про внесення змін у розділ Конституції "Правосуддя" без узгодження з членами КА. "Наскільки мені відомо, Венеціанська комісія висловлювала зауваження, що Конституційна асамблея представляє не власні законопроекти, а законопроекти, підготовлені в АП. Виходить, що всі ініціативи, які нібито йдуть від асамблеї, підготувала не асамблея",- заявив Микола Мельник.

Згідно з проектом порядку денного сьогоднішнього засідання КА, концепція внесення змін до Конституції буде винесено на всенародне обговорення. Пропозиції до документу експерти повинні внести до 1 вересня.

http://www.kommersant.ua/doc/2216188

Богдан Гордасевич: особисто я вважаю, що Україна за минулі 25 років змінилась докорінно і станом на 2013 рік постає питання абсолютно НОВОЇ Конституції України, а не якоїсь оновленої старої, яку один раз вже невдало переробляли. Інше питання, що старі міхи не можуть витримати молодого вина, тому не допускають до роботи Конституційної Асамблеї молодих фахівців, а все перетасовують стару компартійну номенклатуру з генезою конституційних принципів "совка" з його купою пустопорожніх фраз і декларацій. Нам не потрібна Конституція облуди і фальсифікацій, як це демонструє демонстративно Конституційний Суд України. Нова Конституція України має бути викладена чітко і однозначно, як інструкція: пряма проста послідовність що і як під'єднується та включається в державному устрої України. Порушення Конституції дає прямий дозвіл на всенародне повстання - тільки так!

Давайте самі творити Нову Конституцію України!

(деталі будуть далі)

Просто фото і просто музика - тим все сказано













Якість запису досить посередня, але пісня вартує того, щоб її прослухати. Вона давно вразила мене, бо має досить дивну назву "Колискова для мами" на слова Богдана Стельмаха і музику Богдана Янівського у виконанні В.Соколова, запис десь 60-ті роки 20 століття.
Пісня вражає змістом, особливо якщо згадати фільм "Врятувати рядового Раяна", - такого в Україні було і було. Тому просто послухайте цю трагічну колискову для матері.

Привітання з Днем народження з колажами іменинника

Микола Сціборський

ІV. ФАШИЗМ

1
Фашизм – це насамперед ідейна й духова реакція на стан сучасності, що його витворили демократія, соціалізм і комунізм. Політична демократія, поступово втрачаючи духову й національну основу свого єства, просякалася раціоналізмом і космополітизмом; соціалізм і комунізм цей процес поглибили своєю матеріалістичною концепцією та неприродними інтернаціональними утопіями. В цих виявах фашизм добачував небезпеку збочення суспільства на манівці духового примітивізування та профанацію самої мети життя, і протиставив їм свою світоглядову й устроєву систему.
Коли демократія в основу своєї доктрини клала надмірний культ розуму (раціоналізм, позитивізм), а комуно-соціалізм – матерію (історичний і діалектичний матеріалізм), то фашизм свою фільозофію побудував на признанню духа, волі та ідей (спірітуалізм, волюнтаризм, ідеалізм), за рішаючих чинників історичного розвитку.
Світогляд і устрій фашизму не поривають (як це теоретично хотів зробити комунізм) всіх зв'язків із створеним нашою епохою укладом духового, культурного, морального, звичаєвого й суспільно-господарського існування. Вони ставлять собі завданням обновити цей уклад, пристосувати його до змінених умов життя, шляхом повернення до призабутих вже принципів ідеалізму та реконструкції перестарілих соціальних засад. Це не значить, що фашизм є мирною, еволюційною течією. Навпаки – ціла його природа динамічна й революційна. Його внутрішня суть і реформи болючо б'ють комуно-соціалізм, закостенілий консерватизм і ліберальну демократію, проголошуючи їм війну. Мимо того фашизм заховує зв'язок із минувшиною; на тлі її він виступає в ролі творчого реформатора, а не руйнуючого нігіліста. Цей конструктивізм його істоти органічно непримиримий із безтрадиційною, ворохобницькою природою комуно-соціалізму. Вростаючи своїми світоглядовими й аполітичними коріннями в позитивні надбання й традиції минулого – фашизм находить у них джерело свого новаторства, посилюючи та міняючи їх зміст і зовнішні форми, ослаблені чи здеформовані часом й обставинами.
Так демократія скристалізувала сучасне поняття національності, і в порядку історичного процесу витворила політико-соціологічне явище державної нації. Пізніше поширення егоцентричного лібералізму, гуманізму та космополітизму, вкупі з матеріалістичним світоглядом послабили й  розхитали початковий зміст національного ідеалу. Фашизм підхопив, вирвав із рук демократії упосліджений ідеал нації та підніс його на небувалу висоту, вкладаючи в його життєве здійснення свою вольову потугу і патос молодої творчости. Демократія також була творцем капіталістичного устрою. Започаткувавши епоху величезного матеріального прогресу, капіталізм із бігом часу все більш перетворювався в антисоціальний фактор. Демократія не виявила сил і здібностей, щоб своєчасно скорегувати шляхи капіталізму та узгіднити його дальший розвиток із життєвими інтересами народів, і внаслідок нього опинилася в хаосі соціально-класової боротьби та економічних потрясень. Уважаючи, що капіталістичний устрій себе ще не пережив, фашизм старається використати його форми виробництва й обміну, водночас усуваючи їх шкідливі з соціального погляду прикмети. Цю тенденцію реформаторської тяглости бачимо і в інших виявах фашизму.[ Читати далі ]

 
серед всіх навколо мене людей за час, особливо мого гетьманства, було так мало осіб, які в питанні про те, як мислити Україну, яку ми творили, мислили б її так, як я.

Наш українець - індивідуаліст, ніякої соціалізації йому не потрібно.

В українців жахлива риса - нетерпимість і бажання добитися всього одразу ... Коли я говорив українцям: "Почекайте, не поспішайте, створіть свою інтелігенцію, своїх фахівців з усіх галузей державного управління"

... Галичани більш поміркований, вони навіть не соціалісти, а просто дуже демократично налаштовані люди.

Майже вся промисловість і поміщицька земля на Україні належить великоросам, малоросам і полякам, що заперечують все українське.

(Важливі тези вибрав Б.Г., переклад Гугла, а оригінал російською за посиланням в кінці)

Зі спогадів

... Записуючи мої враження, я не особливо зважав на те, як будуть судити мене мої сучасники, і роблю це не для того, щоб входити з ними в полеміку. Я знаходжу необхідним правдиво записати все, що стосується моєї діяльності за період від кінця 1917 року по січень 1919 року. (...)
Перш, ніж почати переказ всього мною пережитого в цю цікаву епоху, я не можу не зупинитися на одному факті, який мене сильно вражав і якому до цих пір я не можу дати точного визначення. Як це могло статися, що серед всіх околиць мене людей за час, особливо мого гетьманства, було так мало осіб, які в питанні про те, як мислити Україну, яку ми творили, мислили б її так, як я. Було дві течії як у соціальних, так і в національних питаннях, обидва крайні, ні з тим ні з іншим я не міг погодитися і тримався середини. Це трагічно для мене, але це так, і, безсумнівно, це сприяло тому, що я рано чи пізно повинен був або всіх переконати йти за мною, або ж піти. Останнє і сталося: воно логічно не повинно було статися тепер, а сталося через грубу помилку Entente (не знаю, що це - Б.Г.). Виконай вони моє бажання, тобто прийшли вони свого представника до Києва, аби бачили, що мене фактично підтримує Entente, цього не сталося б, і, я думаю задача відновлення порядку не тільки в Україні, а й у колишній Росії тим самим була б значно полегшена. Тепер же я не хочу бути пророком, але не бачу, яким чином можна домогтися в цій країні давно всіма бажаного правового порядку.
Завдяки моєму дідові і батькові, сімейним традиціям, Петру Яковичу Дорошенко, Василю Петровичу Горленко, Новицькому та іншим, незважаючи на свою службу в Петрограді, я постійно займався історією Малоросії, завжди пристрасно любив Україну не тільки як країну з огрядними полями, з прекрасним кліматом, а й зі славним історичним минулим, з людьми, вся ідеологія яких різниться від московської; але тут різниця між мною та українськими колами та, що останні, люблячи Україну, ненавидять Росію; у мене цієї ненависті немає. У всякому гніті, який був так різко проявлений Росією по відношенню до всього українського, не можна звинуватити російський народ; це була система правління; народ у цьому не брав ніякої участі; тому мені й здавалося, та й здається досі, що для Росії єдиної ніякої небезпеки не становить федеративний устрій, де б всяка складова частина могла вільно розвиватися: зокрема, на Україні існували б дві паралельні культури, коли всі особливості українського світогляду могли б вільно розвиватися і досягати відомого високого рівня; якщо ж все українство - мильна бульбашка, то воно само собою просто було б зведено нанівець.
Я люблю російську мову, українці його терпіти не можуть; принаймні роблять вигляд, що не люблять його; я люблю середню Росію, Московщину - вони знаходять, що ця країна огидна; я вірю у велике майбутнє Росії, якщо тільки вона перевлаштувати на нових засадах, де б усі частини її у вирішенні питань мали б однаковий голос і де б не було того, як тепер, наприклад, коли в Москві у відомих колах дивляться на Україну, як господар дивиться на працівника; українці цього майбутнього не вірять і т. д. і т.д. Немає жодного пункту, в якому я б у цих питаннях з ними сходився.[ Читати далі ]

Автор:Валерій Зацепін, економічний оглядач, спеціально для Inpress.ua
30 травня 2013, 09:00 380 0
(переклад Гугла, тому десь чому)

Любити Батьківщину по-справжньому - це значить не тільки починати день з її співу гімну (нехай навіть і державною мовою), а в День Незалежності гуляти виключно у вишиванці...
На жаль - для справжнього патріота сьогодні цього далеко не достатньо. Любити Батьківщину в сучасних нам капіталістичних реаліях - значить вчасно і, по можливості, чесно платити податки.

Гроші замість почуттів
Подібне визначення істинного патріотизму виглядає парадоксальним тільки на перший погляд, бо є найбільш прагматичним поясненням його суті, на відміну від інших, які на дев'ять десятих складаються з ідеологічних догм і емоційних абстракцій.
Отже - громадянин любить, щоб його життя, власність і інтереси були захищені - як всередині країни, так і за її межами. Найбільш ефективним захисником усіх цих безумовних цінностей (ще з часів Великої Французької революції прикриваються гаслом захисту "прав і свобод") є сильна держава.
Але для того, щоб держава була сильною і могло допомогти своїм громадянам, йому необхідні... гроші, гроші і ще раз гроші, левова частина яких надходить саме в вигляді податків з кишень свідомих громадян.
Таким чином, платник податків розплачується не тільки за порівняно безпечне (хоча і не завжди безбідне) сьогоднішнє існування, але і за деяку тінь впевненості в завтрашньому дні (яка, погодимося, в Україні досить примарна).
Все разом і становить комплекс соціальних гарантій, які товариство отримує від держави в обмін на кошти, що надаються на утримання його представників - від письмоводителя у селищній раді до Президента.
Саме такі меркантильні - суто грошові - взаємини пов'язують суспільство з державою набагато більш міцно, ніж голі почуття (які не можуть бути особливо теплими за визначенням з обох сторін).
Зауважимо також, що ніщо так не сприяє об'єднанню нації і держави в цілому, як фіскальний патріотизм, відкидаючи можливість подвійного (потрійної і більше) громадянства за самою своєю економічною суттю. Адже серед власників двох (і більше) паспортів сьогодні навряд чи знайдуться бажаючі в повному обсязі сплачувати податки на утримання відразу двох (і більше) держапаратів...
Українці ж в цьому питанні пішли ще далі. Кажучи просто - наші співвітчизники (у тому числі - і проживають за кордоном) дуже бажають отримувати від держави ефективний захист і допомогу, однак при цьому не хочуть за це платити!
Результати такого "особливого" ставлення до настільки інтимного питання як сплата податків ми і бачимо сьогодні. Це - відсутність належних соціальних гарантій для населення всередині країни і вельми невисокий авторитет України як держави на міжнародній арені.
При цьому громадяни (від підробляють пенсіонерів до непрацюючих мільйонерів) посилено роблять вигляд, що чесно сплачують податки, а держава - настільки ж сумлінно прикидається, що може їх захистити - від зубожіння, хвороб, фінансових пірамід, міжнародних терористів тощо.
Причому, якщо великі українські буржуї "оптимізують" податки, відводячи мільярди в офшори, середній і малий бізнес намагається "домовитися" з фіскальними органами на місцях, а пересічні громадяни просто намагаються заробити один на одному пару сотень гривень (не сплачуючи ні копійки рідній державі) і при цьому - ще залізти в кишеню державі через велику дірку пільг.
Після цього всі без винятку скаржаться на низький рівень життя (малі можливості для бізнесу, відсутність якісної безкоштовної медицини/освіти та ін.) в "цій країні", але при цьому фактично продовжують... красти у "цієї країни" (точніше - у себе самих) щодо світле майбутнє, намагаючись прожрать його в сьогоденні. Щоб потім знову - скаржитися і ...красти: хто по-крупному, хто - за дрібниці.
Підсумок: в особистому плані середньостатистичний українець живе все краще. Не вірите? Порахуйте наскільки збільшилася кількість авто на дорогах та у дворах. І це - на тлі постійного подорожчання палива. Зауважимо, що значну частину серед цих авто становлять легковика бізнес-, а то і преміум-класу, офіційно належать "тимчасово безробітним"...
Додайте до цього число квадратних метрів (в окремих будинках і квартирах), реально припадає на середнього українця. А також - скільки у нього так званої "інвестиційної нерухомості, яка очікує чергового зльоту цін на ринку і скільки квартир під здачу (без сплати податків, зрозуміло).
Цілком природно, що на тлі безперервного зростання "чорних" і "сірих" доходів практично всіх груп населення України, офіційні зарплати (особливо в бюджетній сфері) збільшуються куди як більш скромними темпами.
Настільки ж смішними (навіть у порівнянні з нашими найближчими сусідами) виглядають і зарплати українських силовиків (армія, МВС, СБУ), покликаних захищати суспільство, яке може, але не хоче за це платити.
Ну, а порівняно невисокі офіційні доходи чиновників з певного рівня все ж непогано компенсуються можливістю брати хабарі. Однак це аж ніяк не сприяє підвищенню ефективності роботи держапарату в цілому та підвищенню авторитету держави як всередині держави, так і за її межами.
До речі, це спостерігається вже на третьому десятку років української "незалежності", тобто в той час, коли більшість не тільки пост-соціалістичних, але і пост-радянських держав вже успішно перехворіли цією дитячою хворобою.
Платники податків (всіх масштабів) більшості молодих демократій просто змушені були зрозуміти, що без вкладення своїх кревних у зміцнення держави, розраховувати на отримання якого-небудь задоволення від спілкування з ним, щонайменше, наївно.
Однак настільки ж наївно припускати, ніби до цієї простої думки суспільство (в будь-якій країні) приходить самостійно, виключно в силу своєї вродженої свідомості. Щоб по-справжньому (гаманцем) полюбити свою капіталістичну Батьківщину, народу деколи необхідна допомога - яких зовнішніх обставин (фінансові кризи, стихійні лиха, війни та інші катаклізми), або рідної держави, яке може переконати його в необхідності такого сильного почуття. Причому самими різними методами.
Якщо в'їхати у владу на протестних настроях ще можна, то втриматися у владі на них не можна. Для цього потрібно вже використані протестні настрої погасити і перетворити "революційну" натовп настільки ж слухняну масу податних одиниць, які (при грамотному до них ставлення) будуть плодитися, розмножуватися і справно платити податки, підтримуючи тим самим владу.
Ця проста істина справедлива для керівництва будь країни, причому поза залежно від його політичного забарвлення і сповідується ідеології. Секрет успіху простий - держава має створити умови, при яких великі власники не захотіли б занадто вже сильно ухилятися від сплати податків, а основна маса пересічних платників податків просто не змогла б цього зробити.

Для будь-якої політичної сили, яка б хотіла втримати владу в Україні, це означає:
1. Створення основних бюджетоутворюючих галузях та контролює їх великому капіталу комфортних умов роботи всередині країни та ефективний захист їх інтересів за кордоном (на світових ринках).
2. Формування порівняно чесних умов ігри держави з середнім та малим бізнесом, які б стимулювали їх зростання.
3. Поступальний розширення бази оподаткування на основну масу населення, в т.ч. на її додаткові, "неофіційні" доходи, які за своїм обсягом часом значно перевищують офіційні.
4. Ведення ефективного інформаційного супроводу проведених реформ, для отримання підтримки основної частини електорату і запобігання інформаційних диверсій політичних опонентів.
До речі, останній пункт особливо важливий, хоч і стоїть дещо осторонь від традиційних сфер інтересів "міцних господарників", які надмірно захоплюються "чистої" економікою. Адже в умовах нестійкого положення керівництва країни проведення будь-яких, навіть самих благодатних реформ без надійного інформаційного забезпечення приречене на безумовний провал.

Любов з криком та інші задоволення
Що ж стосується інших пунктів, то поки їх виконання супроводжує тільки власний успіх. Так, спроби стимулювати національний капітал поступово згорнути офшорні операції, що починалися керівництвом країни в 2010 - початку 2011 року, поки виявилися не дуже вдалими. Зокрема, потік реінвестицій з офшорів (наприклад, з Кіпру), помітно знизився після зміни влади в 2010 році, потім знову набрав силу і в даний час продовжує зростати випереджаючими темпами.
Сумнівною по своїй ефективності представляється і спроба ввести в дію в Україні так званий "податок на розкіш" - тобто фактично переконати великих власників піти на самооподаткування додатковим податком. Економічна складова подібного кроку (додаткові доходи в бюджет) поки виглядає вельми примарно, а PR-складова (яка могла б сприяти деякому зниженню соціальної напруги в країні) за три роки так і не отримала розвитку.
Несподівано більш ефективними виявилися дії нової влади по відношенню до "дрібним крамарям" - представникам середнього і малого бізнесу, на яких українська опозиція розраховувала й як на потенційних фінансових донорів, і як на справних постачальників гарматного м'яса для чергової "революції".
Незважаючи на всю запеклу критику і прогнози чергового апокаліпсису влади, запровадження норм нового Податкового Кодексу сприяло не тільки зростанню збору податків, але і помітного збільшення кількості дрібних підприємців. Замість того, щоб втрачати час (а значить - гроші) в якості масовки на "Податковому Майдані", вони вважали за краще зіграти з державою за новими правилами (і заробити при цьому). Судячи з усього, задоволеними залишилися обидві сторони.
Наприклад, згідно з офіційною інформацією Міністерства податків і зборів, тільки в січні-лютому 2013 року, бізнесмени самостійно нарахували і виплатили державі 995,1 млн. грн. єдиного податку, що майже в три рази (!) більше, ніж отримав від них бюджет за аналогічний період минулого року (346,2 млн. грн.). А за підсумками перших чотирьох місяців ця сума перевалила за мільярд (1,7 млрд. грн.)
Кількість офіційно зареєстрованих індивідуальних підприємців за підсумками минулого, 2012 року, збільшилася на 130 тис. чоловік (до 1 млн. 200 тис.)
Таким чином, при трохи більш ніж 10%-м зростання лав "дрібних крамарів", добровільні податкові надходження від них зросли на 300% - цілком достатньо для того, щоб говорити якщо не про повну фіскальної відданості середнього і малого бізнесу, то, принаймні, про його відносної лояльності до діючої влади.
Що ж стосується посилення податкового уваги до доходів широких мас "маленьких" українців, то в цій галузі держава поки діє з наполегливістю асфальтоукладача: тихо, повільно, невідворотно і... з майже такою ж грацією.
Одним з перших сигналів цього тихого настання стало формування єдиного реєстру нерухомостіз внесенням в нього докладної інформації про її власників і введення настільки ж єдиної системи її оцінки (ближче до ринкової). Таким чином готується атака на найбільш прибутковий (масовий) сектор тіньових доходів наших співгромадян - торгівля і оренда нерухомістю, на якій сьогодні так чи інакше заробляють мільйони українців, вважаючи за краще нічого не платити державі.
Ефектним (і ефективним) продовженням такого курсу може стати складання єдиного реєстру громадян пільгових категорій (з перевіркою кожного з пільговиків), яке намічено керівництвом країни на найближчий час. Хоча тема оптимізації кількості пільг в Україні (з їх поступовою заміною на адресну грошову допомогу) і виходить за рамки даної публікації, цей процес самим безпосереднім чином пов'язаний зі здійсненням фіскальної політики.
Справа в тому, що після "чистки рядів" пільговиків, багато бізнесменів-індивідуали та цілі підприємства позбудуться можливості недоплачувати податки державі. Це навряд чи викличе у "скривджених" особливий ентузіазм - навіть якщо з'ясується, що протягом довгих років вони користувалися податковими пільгами незаконно, тобто по суті залазили в кишеню своїм більш законослухняним співвітчизникам...
Ну, а точкою кульмінації взаємних почуттів держави і суспільства в Україні стане введення обов'язкового загального декларування доходів - усіма громадянами країни. За попередніми даними, "всенародне" обговорення такого законопроекту почнеться вже в цьому, 2013 році, а практична реалізація - вже в 2014-му (після того, як буде зібрана вся відсутня інформація про неофіційних джерелах доходу громадян).
У тому, що подібна податкова революція (вже без лапок) в Україні рано чи пізно станеться - сумніватися не доводиться. Адже декларують свої доходи громадяни більшості розвинених капіталістичних демократій, суспільство яких ми так прагнемо потрапити. Ось тільки заявлені керівництвом країни строки (за рік до президентських виборів) викликають деякі сумніви.
Вже зараз можна уявити, який вой піднімуть з цього приводу найбільш "незалежні" мас-медіа України, які перебувають на повному утриманні різних опозиційних сил та їхніх зарубіжних спонсорів. Дивуватися цьому не доводиться - втім, як і того, що чинна влада вже звикла давати своїм опонентам козирі в самий незручний для себе момент.
Що ж - тим виразніше буде видна роль ефективної інформаційної підтримки перетворень, без якої боротьба за уми і гаманці платників податків загрожує виплеснутися з інформаційного простору в простір реальне - тобто просто на вулиці...
http://inpress.ua/ru/economics/10953-nalogi-i-my-kak-nauchit-ukraintsev-lyubit-rodinu

bogdan.gordasevic 03.06.2013, 13:55
Бажаю автору усамітнитись у такій державі, де "Ну, а точкою кульмінації взаємних почуттів держави і суспільства в Україні стане введення обов'язкового загального декларування доходів - усіма громадянами країни." Не перетворюйте життя у зону, а робіть так, щоб податки ставало вигідно платити добровільно - це дуже складно, але можливо, якщо таким розумноподібним базіканням буде не місце в головах справді розумних людей.

bogdan.gordasevic 03.06.2013, 13:49
Автор статті нагадує мені нашу сучасну освіту в Україні: знання дає начебто розумні, але толку від них мало для легкого працевлаштування і життя реального.
Також не треба підміняти поняття: "сплати податків" там, де реально йде примусове "здирання податі"
Державі податки активно сплачують тоді, коли держава підконтрольна платнику і він реально відчуває це. Коли ж бюджет в наглу розкрадають - тільки дурень буде сплачувати податки добровільно і за тими принципами, що задекларовано тут. Сучасна держава скоріше є насосом викачування статків з населення, чим гарант його добробуту, тому: "наша песня хороша - начинай сначала"

«А у древньому Львові пані всі гонорові»
        з популярної пісні



Марія Хоросницька

З львівською поетесою Марією Хоросницькою я мав можливість зустрічатись багато раз впродовж тривалого часу, але не можу сказати, що ми спілкувались якось грунтовно. Причиною тому була наша значна вікова різниця, отож ми переважно вітались та обмінювались кількома фразами коротко і без особливих розмов. З того у своїх спогадах про Марію Хоросниціьку можу згадати тільки один епізод, значимий за змістом, а все інше є мої суто суб’єктивні враження.

Про епізод мого особистого знайомства з Марією Хоросницькою пригадую наступне. Десь 1994 року або коло того моя мама, Галина Гордасевич, задумала провести захід «Львівські поетеси», що мало бути досить цікаво для публіки, тому що за звичай поетеси виступали всі поокремо як вкраплення в чоловічі письменницькі гурти. А тут ніяких чоловіків! Тільки поетеси!
Когорта провідних львівських поеток на той час виглядала наступним чином: Марія Хоросницька, Галина Гордасевич, Ганна Вівчар, Марія Людкевич, Марія Барандій і Надія Степула. В якості помічника мами в цьому заході, я мав  за обов’язки підготувати невеличкі літературні портрети кожної з поетес в стилі інтерв’ю, а ще провести фотосесію і надрукувати світлини масовим тиражем, щоб публіка мала для автографів світлини з уподобаною поетесою.
Задум був гарним, але сам захід закінчився провалом, тому що час вже був соціально-економічно депресивним, коли людям не виплачували зарплат і пенсії, отож виживати ставало складно і поезія втратила свою привабливість, як і всі інші мистецькі процеси. І ще на додачу в самий день заходу відбулось стихійне лихо у вигляді надзвичайно сильної грози і зливи. Багато вулиць Львова можна було перейти тільки відшукавши брід і тільки в гумових чоботах, отож на вишукану публіку чекати не доводилось і її таки не було.
Надруковані мною фотографії я просто вручив тим поетесам, які зуміли добратись, щоб принаймні цим їх потішити. Ото і все. Бо літературні портрети залишились десь в моїх чернетках, але один епізод з розмови під час інтерв’ю з Марією Хоросницькою мені запам’ятався назавжди, бо вразив своєю і жорстокістю, і романтизмом.

На той час люди тільки починали поволі й потихеньку розкриватись щодо трагічних обставин у власному житті за часів тоталітарного комуністичного режиму «совєтів», особливо нещадному на Галичині і у Львові зокрема. Тому мене і вразило, коли в нашій розмові Марія Хоросницька довірливо розповіла, що коли вона вже після війни навчалась у львівському вузі, то хтось приніс і розклав по столах листівки антирадянського змісту. То була аудиторія, де якраз навчалася її курс, а реакція влади була чисто в дусі того звірячого часу: заарештували всіх! Всіх студентів цього курсу, що були в тій аудиторії на цей момент. У тому числі і Марію Хоросницьку.
Потрясіння, яке пережила Марія Хоросницька в той момент перебування в тюремних застінках органів терору, на все життя закарбувались в її житті, як і викарбувались в її очах та обережному поводженні, але не зламали і не змінили душевної суті. Скорше до навпаки: якщо поетесі всі довідники радянського періоду в біографії зазначають публікацію вірша Марії Хоросницької «Я комуністка молода» ще у 1939 році, то вказівки на її членство в КПРС там немає. А це про багато що говорить.
Врятувала і вирвала з лабет ката Марію Хоросницьку виключно її краса, та сама жіноча краса, що навіть нікчемних чоловіків робить героями. Маючи літературні і поетичні здібності, Марія Хоросницька бувала на зібраннях у Львівській організації Спілки письменників, а там в неї шалено закохався хтось з письменників настільки, що дізнавшись про її арешт – мужньо кинувся визволяти свою кохану і це йому вдалось. На той огидний час всезагальної зради і підступності то був воістину героїчний вчинок, тому що міг і сам піти за грати за зв’язок з членом ОУН-«бандерівкою» тощо.  Оскільки мене пані Марія просила не називати хто саме це був – я не скажу, бо вже і не пригадую, але десь маю записаним те прізвище. Врешті-решт не воно важливо, а те, що поетеса Марія Хоросницька була збережена для Львова. Саме Львова! І то є дуже і дуже важливо.
Далі підуть мої суто суб’єктивні роздуми, тому що я міг переважно споглядати за Марією Хоросницькою під час різних заходів, особливо на регулярних зібраннях «Рідної школи» в Обласному Будинку вчителя. Споглядаючи і порівнюючи Марію Хоросницьку з іншими панями старої львівської генези, я нарешті осягнув, що вона є по-суті еталоном-представником того елітного львівського прошарку суто української інтелігенції, що існував і творив тут у 20-30 роки 20-го століття.

Хоча Марія Хоросницька не народилась у самому Львові, а на Львівщині у селі Хоросне, за яким і утворила свій літературний псевдонім – Хоросницька, але навчалась і все своє свідоме життя вона прожила виключно у Львові. Вчилась у «Рідній школі» ім. Маркіяна Шашкевича, яку фондував митрополит уніатів Андрей Шептицький, а потім ще в класичній гімназії навчалась і тільки 20-річною мусила пройти «доучування» у радянському педінституті з відомими ексцесами провокацій і арешту. Отже світоглядні і виховні принципи у Марії Хоросницької були закладені далеко не радянського штибу, а від отої старої львівської школи, що одразу кидалось в очі, коли поетеса опинялась в середовищі сучасних письменників з їх суто класовою робітничо-селянською генезою. Спробуйте уявити колгоспний лан з буряками або купу вугілля, а посеред нього самотня вишукана квітка лілеї – і ви зрозумієте, як виглядала Марія Хоросницька для мене на той час, коли я став бувати на зібраннях і споглядати творче життя львівських письменників.
Зовні це була жінка з дуже гордою осанкою і суворим виглядом на обличчі, хоча насправді Марія Хоросницька була надзвичайно скромною, доброю і щирою людиною, але далеко не для всіх був доступ до такого спілкування. В тому проявлялась вся особливість Марії Хоросницької, що на відміну від більшості жінок-поетес чи письменниць, які дуже полюбляють бути постійно в центрі уваги, тому і поводяться так, щоб ту увагу постійно привертати включно до екстравагантного вбрання і зовнішності, а також бурхливого поводження, – всього цього не було. Марія Хоросницька не привертала уваги до себе зовнішніми ефектами, проте непоміченою вона не залишалась, тому що її вишукане спокійне поводження надавало їй справжньої королівської величі, а не помітити і не поважити наявну в товаристві королеву було просто неможливо. Присутність Марії Хоросницької будь-де надавало зібранню особливої вишуканості і благородства.

Одночасно то була надзвичайно гонорова жінка, безмежно гонорова, як і личить справжній львів’янці. Вона не буде ображатись на дрібниці та піднімати галас, не буде гучно сваритись, привселюдно виясняти стосунки тощо, бо то було б принизливо для справжньої львівської пані. Але одним розлюченим зблиском очей і короткою фразою вона могла знищити кого завгодно з опонентів. Гонор Марії Хоросницької образно нагадував сплячий вулкан, який навіть не подає ознак про себе, але в середині якого вирує розпечена лава, яка щомиті може вирватись назовні і знищити все довкола. Поезії Марії Хоросницької тому свідчення, особливо за часів вже незалежної України.
На завершення своїх спогадів про Марію Хоросницьку хочу додати, що досить багато хто з письменників намагаються тепер довести, якими вони були в часи оні борцями і героями, дисидентами і ще там якимись Валенродами, а зовсім не тими «радянськими догодами» з квитками «СП СССР» а то і «член КПСС» до пари. Особисто я жодного такого випадку самовихваляння не пригадую щодо Марії Хоросницької – ніколи вона не декларувала про свою героїчну боротьбу чи щось подібне. А навіщо? Марія Хорисницька собою власне і уособлювала ту боротьбу і перемогу, тому що перебула і пережила як польський, так і німецький, і радянський окупаційні режими – тим їх і перемогла. Всім своїм єством, своїм життям, вірністю українському слову, Україні і своєму величному Львову – Марія Хоросницька виявляла свій Чин боротьби! Кожному з окупантів Марія Хоросницька немовби казала навздогін: – Ото і маєте: не ви мене поховали, а я вас! А мене поховає моя Держава – моя Незалежна Україна.

Вже надцять років немає з нами цієї знаної поетеси і чудової людини, але я певен, що пам’ять людей і пошана творить чудо воскресіння: допоки про людину згадують – вона жива. Для поетів кожне читання їх віршів стає доказом того, що вони живі, тому читайте поезію і згадуйте про незабутню Марію Хоросницьку (Сваричевську).
Особисто мені приємно згадувати, що Марія Хоросницька ставилась до мене дуже приязно, як до свого сина, особливо після смерті моєї мами. Я з великим душевним піднесенням писав ці спогади про Марію Хоросницьку і тішусь з того, що можу додати своє вдячне слово до спільного вінка подяки і пошани. Гратулюємо вам посмертно, гонорова пані Марія Хоросницька!

Богдан Гордасевич
м. Львів

Передмова від Богдана Гордасевича

З величезним задоволення сканую і викладаю у своїх блогах окремі матеріали з часопису «Воля і Батьківщина», який видавався Львівською обласною організацією Конгресу Українських Націоналістів у 90-х роках минулого ХХ століття, тому що значна частина опублікованих тут матеріалів не втратила свого значення і дотепер, як вважаю, що вони будуть актуальні ще чимало часу.
Перед тим мною було викладено виняткової ваги роздум Ярослава Дашкевича на тему проблеми української еліти – «Номенклатура і еліта». Маю намір присвятити цій темі багато уваги, як закликаю бути уважними читачами викладених мною матеріалів, а не поверхневими їх оглядачами. Потрібно розрізняти елітне слово і думку, які потребують тривалого обдумування і перечитування, від іншого різноманітного інтернетівського чтива.
Зокрема поданий тут аналіз творчості Лесі Українки не є суто літурознавчим - він є соціальним, політичним, ідеологічним. Для сучасної української спільноти з особливою потребою часу постало питання: Що є для нас зараз об'єднавчою національною ідеєю? Для цього важливо дослідити всю глибину цього питання починаючи від Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка і ще цілого ряду творців національної Ідеї в Україні.
Наголошую на цьому аспекті, що світоглядні позиції Лесі Українки є знаковими і вагомими складниками Української Національної Ідеї як на сучасний момент, так і на багато віків далі, допоки буде існувати Україна і народ, що називає себе українським. Потрібно визнати, що Леся Українка представляє самий вищий рівень елітарного мислення і життєвого чину в українській нації, що це є наш взірець української елітарності. Тому вона стала темою для реферату для прочитання українській еліті, що перебувала в ув'язненні концтаборів новітнього окупанта. Зверніть увагу, як точно ще Леся Українка передбачила рабський російський шовінізм, або навпаки засуджує нерозумну кров нашого народу, що пролита за чужі прапори та імперії.
Моя думка однозначна: хто захоче відчути всю правдиву елітність українського етносу - той неодмінно має проникнутись глибиною світоглядних ідей Лесі Українки.




Передмова в часописі «Воля і Батьківщина»

Від часу проголошення Іваном Франком слів, що найбільш влучно характеризують творчість, особистість і громадянську позицію Лесі Українки: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст сеї слабосилої, хворої дівчини» Впродовж століття не вичерпує себе наведене визначення. Вражаюче переконує в цьому наступне. У гулагівській табірній зоні в Мордовії ранньозастійного глухого 1970 року гурт наймужніших з мужніх політв'язнів-чоловіків, що стали на прю з комуно-імперською системою, зокрема, Михайло Сорока, Василь Підгородецький, Михайло Горинь, гартують свій дух непокори її словом і громадянським подвигом, слухаючи доповідь, виголошену побратимом Михайлом Масютком. Думки і оцінки, висловлені автором у глухомані тодішнього суспільно-політичного буття, і нині не втратили актуальності.
М.Д.

Михайло МАСЮТКО

ЛЕСЯ УКРАЇНКА
(Реферат, таємно прочитаний для гурту в'язнів табору №17а Дубровлагу)

Contra spem spero  – без надії сподіваюсь – проголосила Леся Українка, коли розпочинала свою творчість, і ці свої сподівання пронесла через усе своє бентежне життя. Треба було мати подиву гідну віру, щоб проголосити такі слова в ті часи, коли творила поетеса, позаяк надії справді ніякої не було.
Нащадків мудрих і відважних антів, правнуків звитяжного козацтва давно було обернено у покірних і слухняних рабів. Вони давно забули про свій рід і походження, і не було ніякої надії на те, що з них вдасться викресати іскру боротьби за їхню власну волю, що цей народ зможе колись усвідомити сам себе. Це ясно бачила Леся Українка і не приховувала ганебного стану свого народу:

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світу – правди не видав,
За ворогів іде в вогонь і в воду,
Катам своїх поводирів віддав.

Але, як рідна від плоті й крові дочка свого народу, поетеса розуміла, що тут вибору нема, що людина не перекотиполе, а міцний буркун, який навіки вплітається своїм корінням у рідну землю. Який народ її не є – вона складова частина свого народу і йти від нього нема куди.

До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється:

Те, що писала вона про Тараса Шевченка, цілком і повністю стосується і її самої:

Хоч би була вона стара,
Сумна, змарніла, бідна,
Для сина рідного вона
Єдина, люба, рідна.
Хоч би була вона сліпа,
Каліка, недоріка,-
Мов рана ятриться в ньому
Любов його велика.

Вже навіть у самому своєму псевдонімі – Леся Українка – Лариса Косач визначила ідейний напрям своєї творчості. Хоч надії ніякої не було і поетесі доводилося лити свої гарячі сльози, щоб розтопити «кору льодовую міцну», будити зашкарублі у довговічному рабстві серця і душі рідного народу, сподівання на чудові часи пробудження від цього могильного сну ні на мент не покидало поетесу. Бо на цей час всупереч драконівським заходам царату вже на повний голос лунала муза великого Тараса, ширилось по Україні мудре слово Пантелеймона Куліша, кликав до волі славетний гимн Павла Чубинського, бентежив українські серця Іван Нечуй-Левицький, будило від сплячки Франкове «Не пора». За життя Лесі Українки вже починав діяти Микола Міхновський, ділом закликаючи українців виборювати «Україну для Українців».
Леся Українка приєднала свій голос до передової свідомої частини свого народу, яка мужньо вступила в нерівну боротьбу. Своєю творчістю вона вносила в народ свідомість про необхідність рішучої битви за волю і незалежність краю, свідомість того, що ніякі переживання, ніякі сльози не замінять збройних кривавих змагань на шляху до свободи.

Що сльози там, де навіть крові мало!

Цей заклик поетеси підняв на свої знамена нові покоління українців. Відважні борці, скориставшись найменшою можливістю повстати, пішли до битви за волю рідного народу. У цій битві вони солідарно перегукнулися з своєю поетесою, створивши собі революційний гимн:

І ось ми йдем в поході життєвому
Тверді й міцні, незламні, мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той подолає гніт.

Головною особливістю творчості Лесі Українки є алегоричність її слова, тобто її слову притаманна багатозначність. Це давало можливість поетесі, по-перше, прикривати справжній зміст від ока царської цензури, а, по-друге, за допомогою алегорії Леся Українка досягає вкрай стислого синтезу своїх глибоких і широких думок. Слово її огорнене в алегорію, набуває подвійної і потрійної сили.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година до праці настала!
Не бійся досвітньої мли,-
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.

Все тут висловлено двозначно, огорнено в алегорію. Ми читаємо одне, а розуміємо інше. В першому рядку заклик відноситься не до звичайних живих людей, які здатні боротися, здатні підняти зброю на свій захист. Поетеса закликає людину не просто встати з своєї постелі чи з землі, а ідейно пробудитися, стати до боротьби. Читаючи про «досвітню млу», ми розуміємо не звичайну нічну темряву, а ті деспотичні сили, які душать людські прагнення до волі, до справедливості, до честі. Під виразом «досвітній огонь» ми розуміємо не вогонь із соломи чи хмизу, запалений перед світанком, а початок боротьби проти сил і зла, які панують над народом. Запалити цей «досвітній огонь» – означає розпочати боротьбу.
Це алегорія, яку можна умовно назвати політичною алегорією. Політичною алегорією у Лесі Українки перейнято більшість її поетичних і драматичних творів. З метою надання своїй алегорії більш вразливої сили поетеса використовує у своїх творах сюжети античної історії, біблії, всесвітньої історії, народних легенд та переказів.
Такого плідного застосування алегорії, як це ми бачимо в творчості Лесі Українки, годі знайти не лише серед наших письменників, а і в будь-яких літературах світу.
В нашій літературі приклад політичної алегорії подав Тарас Шевченко в своїй поемі «Неофіти» та в деяких інших творах. Виразну політичну алегорію зустрічаємо у Франкових «Каменярах» і особливо в поемі «Мойсей». А взагалі нашій літературі, як літературі поневоленого народу, повсюдно притаманна політична алегорія. Вона наявна в багатьох наших поетів і письменників.
Леся Українка створила низку сталих алегоричних образів, які твердо увійшли в українську літературу, і якими ще й тепер користуються митці слова: темрява, мла, ніч, зима – це неволя, тягар деспотизму, гноблення народу; весна, зоря, ранок, світанок – пробудження народу до боротьби за волю, відродження поневоленого народу. Леся Українка розширила алегоричний образ Прометея, введений у нашу літературу Тарасом Шевченком, як образ борця проти колоніалізму Російської імперії.
Леся Українка підняла силу питань політичного характеру. Рабство і свободу, залежність і незалежність (особи і народу), непокірність і покору, сваволю і людяність, добро і зло, вірність і зраду, відвагу і боягузтво, силу духа і легкодухість, непохитність і зневір'я, відвертість і лицемірство, любов і ненависть, щирість і підступність, емансипацію і закріпачення, взаємовідносини поневоленого і поневольницького народів, взаємовідносини особистості з суспільством, взаємовідносини митця з народом та багато іншого не обминула вона у своїй творчості. Для поневолених народів, насамперед рідного їй українського народу, стоїть на першому плані серед усіх питань, які безперестанку хвилювали бентежне серце поетеси.
В драматичній поемі «В дому роботи, в краю неволі» Леся Українка виразно показує, що навіть між рабами поневоленого і поневольницького народів існує непримиренний антагонізм. Раб-єгиптянин перебуває у рабстві своєї держави, а раб-гебрей перебуває у рабстві чужої ворожої йому держави. Раб-єгиптянин також не любить рабства, він воліє звільнитися і працювати вільно, хоч і на тій же роботі, де він працює поневолі, він проти рабства взагалі, та не проти тієї системи, тієї держави, яка створює це рабство, бо хоч він і раб, зате єгиптянин, а все єгипетське для нього дороге. Для раба-гебрея ненависне не тільки рабство, а все те, що породжує рабство, навіть те місце, де рабство виплоджується. На питання єгиптянина, що він зробив би, коли би був вільний і мав би до цього силу, гебрей відповідає:

– Загородив би Ніл і затопив би увесь сей край неволі!

За такі слова єгиптянин разюче б'є гебрея у лице. Гебрей після цього робить правдивий для себе висновок:

Нічого, так і треба,
Я мушу знать, що тут я раб рабів,
Що він мені чужий, цей край неволі,
Що тут мені товаришів нема.

Висновок безпомилковий, це істина давно відома, що навіть раб чи сучасний робітник поневольницького народу бере участь у визискуванні підневільних народів нарівні з пануючим класом. Не класова, а національна боротьба, змагання поневолених народів за своє визволення стоїть на першому плані розвитку людства – геніально добачила тут Леся Українка.
Симпатія Лесі Українки на боці поневолених, на боці рабів, але не тих рабів, які давно змирилися з своїм рабським становищем, а то ще й пишаються своїм рабським ярмом. Її симпатії на боці тих поневолених, тих рабів, які не миряться з своїм ярмом, які борються навіть тоді, коли ця боротьба не рівна, а то й безнадійна, коли б ця боротьба загрожувала б навіть загибеллю. Краще вмерти, ніж клянчати на колінах перед ворогом – такий висновок можна зробити із змісту творів Лесі Українки.
Хоч і бувають раби, які пишаються своїм ярмом, проте вічної боротьби поневолених за свою свободу не припиняла навіть смерть борців за волю, в тому числі й тих, що гинуть далеко за межами рідної землі, бо

Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю,-
стане початком тоді мій кінець.

Рицар-невільник з «Осінньої казки» не боровся за свою свободу, а повірив служниці, що вона йому принесе звільнення. Після такого звільнення йому довелося жити між свиньми. Він проміняв почесну неволю на ганебну волю, він повірив у те, що хтось когось може визволити безкорисно для себе, він забув про те, що

Хто визволиться сам, той буде вільний,
хто визволить когось в неволю забере.

Рицар з «Осінньої казки» виглядає жалюгідно, він не викликає до себе ні симпатії, ні співчуття, бо він не виявив ні стійкості, ні відваги у боротьбі. Проте яку симпатію викликає до себе єретик з вірша «Було се за часів святої Германдади», який не похитнувся ні перед залізом, ні перед вогнем своїх ворогів:

Було се часів святої Германдади:
кати-ченці взяли єретика
і повели його до Торквемади,
на інквізицію, і чутка є така:
Спочатку мученик мовчав, і тільки сльози
текли по непорушному лиці,
мовчав на допити, мовчав на всі погрози
раз застогнав, – і мук ще додали ченці.
Раз крикнув. – Є на каяття надія,–
сказав великий серцевідець-кат:
– Залізом і вогнем ми виженемо змія
з його душі – і вигоїться брат!
Завдайте ще йому! – І завдали тортури
несвітської, нема на неї слів,
здавалося впадуть від жаху мури,
моливсь один з ченців, щоб єретик зомлів.
Він не зомлів. І сталось дивне диво:
всміхнулися поблідлії уста,
погаслі очі спломеніли живо,
і мовив мученик: «Ченці, ради Христа,
давайте ще вогню! Вогонь, моя відрада,
о, дайте ще, благаю вас, кати!»

Сучасні наймані дозорці від літератури будь-що силкуються показати Лесю Українку як ідеолога якихось невиразних космополітичних ідей, як таку, яка стояла осторонь ідеї боротьби за звільнення від ганебної неволі свого народу, як таку, якій було байдуже до долі рідного краю.
Леся Українка безперечно виступала проти несправедливого суспільного устрою, проти панування паразитизму, проти тиранії і деспотизму, проти ретроградства в політиці. Вона вважала, що український народ своєю довговічною боротьбою заслужив собі вільного, демократичного життя, а не переоновленого животіння під чоботом тиранів. Вона була за революційну перебудову старого устрою, але вона була проти застосування нової революційної теорії до старих потреб самодержавства Російської імперії, вона була категорично проти заміни однієї тиранії іншою тиранією, звідки вона не походила б і як би вона зовні не прикрашувала себе.
Так само, як і Байрон у своєму «Бронзовому віці», Леся Українка приходить до висновку, що народ, який віками скнів у рабстві, привчений до плазування перед силою, народ без традицій демократичного життя ніколи нікому не принесе свободи, хоча б навіть і хотів це зробити, бо він не має уявлення про неї. Він спроможний лише обернути деспотизм догори дном.
Леся Українка була за докорінне зруйнування основ царської Російської імперії, не тільки була за, а й активно закликала нищити цю твердиню колоніального імперіалізму. Отже, коли у 1905 році посунула «сива юрба», темна маса з рабськими душами з наміром замінити одне ярмо іншим, поетеса збуджено писала:

Ось вони йдуть. Корогва у них має,
наче вогонь. Наче дим наступає
сива юрба. Сунуть лави тісні,
чутно – співають «про волю пісні»
«Смело, друзья!» Але пісня ридає,
«Смело, друзья!» Мов на смерть проводжає.
Страшно, який безнадійний той спів,
Хто ж би під нього боротися вмів?
Ні, не про волю сей спів! Про неволю
плаче й голосить і тужить до болю
голос сумний, не вважа на слова,
плач погребовий слова покрива.
Знаю сей спів! Він неначе отрута,
спів сей створила в кайдани закута
бідна душа. Ще бо змалку труїв
всіх нас, уроджених в північ, сей спів.
Що вам до того, ви, вроджені зрання?
Личить співати вам пісню кохання
волі своїй, молодій та буйній,
рано співать панахиди по ній.
Хай процвіта наша воля, як рута!
Нащо здалась вам та пісня-отрута?
Вже досхочу зажили її ми,
ви ж собі пісню створіте самі.
Пісню нову, щоб сіяло, як промінь,
щоб гомоніла й буяла, як пломінь,
так, щоб червона ясна корогва
з піснею вкупі творила діла!

Тут цілком ясна алегорія. Пісня-отрута лине з уст «сивої юрби», представників нижчих класів поневольницького народу, що повстали проти своєї панівної верхівки, яка «несправедливо» розподіляє прибутки від зиску завойованих земель. Це співають представники того народу, який хоч і сам перебуває в рабстві, та під своїм чоботом утримує десятки поневолених ним народів. Хіба ж може ця «сива юрба» заспівати про справжню волю, хоч і походить вона з найнижчих класів? Її «бідна душа» неспроможна створити пісню визволення. Поетеса закликає підневільні народи відкинути пісню про облудну волю, а створити свою власну пісню, яка приведе їх до справжньої волі.
Під піснею-отрутою, безперечно, слід розуміти теоретичну основу соціал-шовінізму, а під піснею, яку належить скласти, слід розуміти основу революційності національного визволення.
Подібну думку поетеса висловила у вірші «Упоєні на бенкетах кривавих», написаному того ж 1905 року під одним заголовком «Пісні про волю». У вірші говориться про народи невільники, які «упоєні на бенкетах кривавих» сплять довгим глибоким сном у безпросвітній темряві огидної в'язниці, і лише зрідка, прокинувшись, вони марять про ранок, про ясний день, про веселку, про весну, тобто про волю. І ось вони дочекалися цього ранку, побачили в ясному освітленні свою в'язницю, з її цвіллю на стінах, брудом, нечистю і гаддям. Незабаром вони переконалися, що це світло є зовсім не ранковим, не весняним, бо нема ранкових ранніх зір, це просто північна біла ніч, «та темрява бліда, що на півночі люди звуть весною». В цьому вірші, так само як і в попередньому, в алегоричних образах сказано про те, що народ, перейнятий рабською покорою з одного боку, а з другого боку охоплений шовіністичним духом, ніколи ні собі, ні іншим народам не може принести свободи, він може прийти лише до соціал-імперіалізму, до нового поклоніння, замінивши чорну темряву темрявою блідою. Тут Леся Українка виявила пророче передбачення наступних соціальних подій. А ось політичне кредо Лесі Українки висловлене без алегорії:

Будь проклята кров ледача
Не за рідний край проллята.
Будь проклята кров ледача
Не за чесний стяг проллята.

Творчість Лесі Українки і тепер, коли пройшли десятиріччя після її смерті і сторіччя з дня її народження, не з меншою силою, ніж за її життя, кличе до боротьби, кличе боротися з байдужістю до ганебного стану нашого народу в полоні другого завоювання тим самим ворогом, хоч і під іншим стягом.
Сучасні фальсифікатори української літератури все роблять для того, щоб випорожнити душу Лесиної музи. Досі невидано ще всіх її творів, а ті, які видаються, фальсифікуються, якщо не в тексті, то в штучних тенденційних коментарях. Її драматичні твори не екранізують, не випускають їх на сцену і радіо (виняток роблять лише для «Лісової пісні»). Багаточисленні літературознавчі розробки про творчість Лесі Українки спрямовані на те, щоб викривати, спотворити її творчість, показати її перед читачем у такому вигляді, як це вигідно замовнику цих розробок.
Одним з яскравих прикладів такого блюзнірського трактування думок Лесі Українки є аналіз її вірша «Досвітні вогні». Фальсифікатори беруть з вірша слова:

Досвітні огні, переможні, урочі
Прорізали темряву ночі,
Ще сонячні промені сплять,-
Досвітні огні вже горять,
То світять їх люди робочі.

«Досвітні огні», – пояснюють вони, – це початок активної революційної боротьби. Так. З цим не погодитись не можна. Світять ці «досвітні огні» «люди робочі». «Люди робочі», – пояснюють вони, – це робітники, пролетарі, які розпочинають активну революційну боротьбу за комуністичне перетворення світу. Отож, – далі трактують вони, – Леся Українка покладає свої надії на робітників, на пролетаріат і цим самим вона ідеологічно сходиться з марксизмом, бо саме марксисти будували свою революційну теорію, покладаючись на робітничу масу. Таким чином виходить, що Леся Українка трохи чи не марксистка. Все нібито вірно, логічно виводиться висновок, тільки випускається тут одне: поняття «люди робочі» в цьому трактуванні передається в чисто російському значенні. В українському розумінні це поняття має набагато ширше значення. «Люди робочі» – це насамперед люди ініціативні, діяльні, активні, працьовиті. Нема сумніву, що Леся Українка вжила цей вираз в українському розумінні, а не в російському. Отож під «людьми робочими» вона мала на думці не робітників лише, а всю революційну активну силу. До її складу могли, звичайно, входити й робітники нарівні з іншим населенням країни. Але це зовсім не те, що силкуються довести фальсифікатори.
Літературні лакузи силкуються показати Лесю Українку як «послідовника російських революційних демократів». Бачте, українська поетеса за лицемірним мірилом цих цінителів може бути тільки послідовницею. Послідовниця російських революційних демократів! Тих самих демократів, які хоч і виступали проти царського деспотизму, та проте ніколи і ніде не виступали проти імперій, проти російського колоніалізму, позаяк вони були обмежені турботою про долю російського селянина, російського робітника, доля багаточисленних народів імперії, які терпіли подвійний гніт, їх не турбувала.
Тим часом цілком ясно, що в цьому напрямі Леся Українка продовжувала і розвивала ідеї Тараса Шевченка, який першим підняв прапор боротьби проти російського колоніалізму.
Факт фальсифікації творчості Лесі Українки, як і всієї української літератури, та й всієї нашої культури, підсилює правдиве твердження Сун-Ят-Сена про те, що без націоналізму нема прогресу, без націоналізму нема нації.

Концтабір №17а на землях Мордовії. 1970 р.