Чверть
століття тому в нашій країні далеко не всі чули про свято Стрітення, і
вже тим більше не було звичаю святкувати День святого Валентина. Але часи змінюються, і в наші дні два цих свята виявилися поруч.

Священик Федір Людоговській

Для когось це явища з абсолютно різних сфер життя, як правило, чужих одна одній. Для людини, що переступає поріг храму лише тоді, коли гряне грім, слово «Стрітення» означає небагато. Для людини, яка, як їй здається, зріклася мирської суєти, День закоханих -  символ ворожої і розпусної західної цивілізації, що намагається поневолити і  знищити Святу Русь.

Але є категорія людей, в душі й у житті яких Стрітення та День закоханих можуть займати порівнянні за значимістю місця. Це наша молодь.

Войовничих атеїстів серед нинішніх молодих людей небагато. Навпаки, чимало тих, хто вважає себе віруючим, хто іноді заходить в храм або за покликом душі, або за компанію з другом. Є, зрозуміло, і ті, кого ми називаємо воцерковленими. Але щодо святкування Дня святого Валентина і вони не є винятком: справді, коли ж закохуватися, як не в юності?

Але що ж наша молодь чує з амвонів, читає в Інтернеті? Сумно переказувати, але загальний зміст відомий: День святого Валентина -  згубний вплив Заходу, православна людина не може і не повиненна святкувати
щось подібне. Тим більше що в 5:00 вечора - всеношна під Стрітення Господнє.

А якщо все ж спробувати проявити емпатію і не протиставляти два свята, що відносяться до різних реальностей і різних сфер буття, а знайти щось спільне і, можливо, навіть корисне для душі? Давайте спробуємо.

Що таке Стрітення? Само по собі це слово означає зустріч. Святкуємо ж ми, з одного боку, цілком певну, історичну Зустріч - зустріч старця Симеона з немовлям Христом. І разом з тим зустріч людини, спрямованної до Бога, з Богом,  що став людиною. І, звичайно, ми розуміємо, що мова тут не тільки про Симеона, але про  кожного християнина, тому що тільки тоді ми зможемо називати себе  християнами, учнями Христа, коли відбудеться в нашому житті ця Зустріч.

Здавалося б, при чому тут День закоханих? Там - духовне, а тут в кращому випадку - душевне. Так, мабуть, що так. Але варто нам згадати слухняно затверженную і тому омертвілу в нашій свідомості формулу: людина - образ Божий. Не тільки хороша людина, не тільки святий, будь-яка людина-це образ Божий.

Так, спотворений. Так, затемнений. Так, часом спотворений гріхом. Але непереборний і назавжди: образ Божий.

І от коли людина любить або навіть просто закохується, вона схильна обожнювати свою кохану, свого коханого.

І знову можна сказати багато правильних слів про те, що одна справа -  християнська любов, а інша справа - потяг до протилежної статі. І заповідь про нестворення кумира теж можна згадати. І все це буде по-своєму правильно. Але це ніяк не скасовує іншого: в коханому чи кожаній - нехай неминуче через тьмяну  призму себе ми прозріваємо божественну досконалість, прозріваємо той самий  образ Божий.

Апостол Павло був мудрим: він вирішив бути всім для всіх, щоб врятувати хоча б деяких. Мудрим (і, так само як Павло, люблячим)  був і преподобний Силуан  Афонський, який одному проповідника-викривачу порадив спершу похвалити  віру своїх слухачів, а потім роз'яснити, чого в цій вірі бракує.

Ми не настільки мудрі, ми не маємо такої любові. Але нам є у кого вчитися. Що краще? Викривати
і таврувати, чи сказати: так, хлопці, закоханість - це прекрасно, але  подивіться, які висоти і глибини можуть відкритися вам на шляхах  любові!?

Припускаю, що питання це риторичне. Легше вилаяти і заборонити. Але для християнина краще стати тим провідником, який приведе душу хоча б однієї людини до Зустрічі з Богом. І День закоханих - цілком підходящий привід для такої спроби.

Прочитав цікаву статтю і хочу поділитися нею...

Архиепископ Иоанн Сан-Францисский (Шаховской) Трудность высоких наименований

(размышление о православии)

"Но Он, обратившись к ним, запретил им и сказал: не знаете, какого вы духа". (Лк. IX, 55)

Слово христианин, которым в I веке начали называться в Антиохии, не удержало своей этой антиохийской, первохристианской белоснежности. Однако, если сказать с уважением и многозначительностью о каком либо человеке: "он - христианин",это прозвучит хорошей характеристикой и для слуха неверующих в Бога. С именем же "православный" дело не так ясно. Православие обозначает подлинное христианство, среди многих подделок и извращений апостольской веры; понятие православия, равное истинному прославлению Бога, сильно померкло, посерело в истории. Вообще, надо сказать, что всякое определение может быть сведено к отвлеченности и номинальности. Высокое же именование особенно не выдерживает двусмысленности. Имя "христианин" поблекло, потому что в мире, в истории было и остается не мало номинальных христиан, и среди православных, и католиков, и протестантов,которые, в сущности, ничем не отличаются - по своей психологии и жизни - от людей "мира сего", погруженных с головой в чувственность и суетность. Но слово "православный" особенно пострадало в истории.

Имя "христианин" имеет в самом себе уже ясное содержание, смысл и цель: Господа Иисуса Христа. Христово имя ярко светит даже среди несоответственного Христу  "христианства". Но слово "православный" заключает в себе, кроме исповедания истинной апостольской веры, еще и понятие какой-то  человеческой исключительности в прославлении Бога, выделенности человека в самом христианстве, возвышение его веры и жизни над другими людьми и  христианами.

Беда в том, что исключительность и чистоту самого православия многие в  истории переносили и до сих пор переносят -лично на себя или на свой  народ, свое общество, возвышая этим себя и обольщая. Чем выше самоквалификация, тем она опаснее для души человека.

В религии это видно особенно. Об этом предупреждает Слово Божие: "Когда  зван будешь на брак, пришедши, садись на последнее место, чтобы звавший тебя, подошел, сказал: "друг! пересядь выше"; тогда будет тебе честь пред сидящим с тобою" (Лк. ХIV, 10). Спаситель, мы видим тут, внушает человеку скромность, - и в религиозной области особенно, - так как религиозная гордость наиболее близка к демонизму и характерна для фарисейства; желание молиться Богу только с первого места, есть желание вредное и предосудительное для человека.

Православие, горячность и чистота веры Христовой, началась среди мученичества, явилось в мученичестве. Оно стало в истории Церкви знаменем  страдальчески-огненного, крестного пути к Богу и несло в веках эту  царственную печать, как само удостоверение о мученичестве. Но, что мы  сейчас видим? Вследствие долгого союза, почти слияния психологии  церковной и государственной в так называемых "православных" странах,  православие стало обращаться в национальную и легалистическую привилегированность на земле и пред Небом. Люди и целые народы присваивали себе эту привилегированность близости к Богу и чистоты веры, чрез свое физическое рождение и крещение в младенчестве. "Православными" в истории, вследствие этого, стали себя  именовать люди знающие во что верят, не знающие духа веры, разума и горения апостольского... На Балканах и в России можно было встретить  "православного", не верящего, например, в загробную жизнь, или (среди  интеллигентов) верящего "в перевоплощение" и т.д. Подмена содержания произошла в самом термине "православный", и потускнело целостное,  жизненное содержание этого слова.

Надеемся, что говорим не оскорбительно для православных, а целительно. Иногда мы достойны бываем, чтобы нас оскорбили за нашу жизнь. Православный (по духу своему) человек в наши дни не может не ощущать всей недостаточности общего духовного  уровня православия своего и своих братьев православных. И лишь такое смиренное осознание православными людьми своей недостаточности, особой ответственности пред Богом, может вернуть истине Православия ее  апостольское сияние. Необходимо православным получить дух смиренности и покаянности, который только и является "печатью царской" Православия и явным о нем  удостоверением. Православный стыдится тщеславного подчеркивания своего православия или своей первоклассности в праведности и не разглашает о  ней. Имя "православный" - православные несут, радуясь о истине Господней и стыдясь за себя, свою недостаточность. И это не мешает им быть  смелыми, когда надо, в исповедании веры. Отдалившиеся же от духа  православия, воспринимают свою "православность", привилегию, как Старший Брат в притче о Блудном Сыне, воспринимал свое старшинство и большую  близость к Отцу. Чувствуя свое "старшинство в вере", некоторые  православные зазирают сперва не-христиан, потом "не таких, как они",  христиан, и кончают осуждением тех православных, которые не принадлежат к их малой группировке. Разве мы не видим этого и в наши дни? И, по мере  зазирания других людей, эти мнимо-православные считают себя все более  чистыми, все более избранными. Так порождается в мире вдвойне  отвратительное новозаветное фарисейство: утешение не Божьей, а "своей"  святыней.

Состояние это бывает не только у православных. Оно может быть видно и у  "римо-католиков", и у так называемых "евангелических христиан", тех,  которые детски-наивно подчеркивают свою специальную евангельскую высоту и чистоту пред другими христианами и проповедуют свою особую (по  сравнению с другими) "спасенность", судя слишком человечески и, главное, преждевременно о том, кто "спасен", а кто "не спасен".

Верующему в Истину Христову нельзя не переживать драгоценность этой Истины.  Искренно верующий во Христа, не может не видеть всей благодатности, всей великости и чудесности данного ему и всем людям дара спасения во  Христе, Христова искупления в вечности. И надо сказать, что нет истинной веры без чувства драгоценности святости, как дара Духа Святого.  Нет обращенности к истине без осознания величия этой истины. Но истина  Христова прежде всего, является в блаженстве нищания. Это ее верный признак в человеке.

Веяние Духа и реальность Истины выражены в слове и в деле апостолов, пророков, истинных пастырей и праведников Церкви. Все люди призваны жить в веянии этой Благодати, храня правоверие, радуясь ему и смирясь пред ним. Не  надо ни рационализировать, ни благоукрашать, ни национализировать  правоверия. Тем более, нельзя делать его своей родовой и личной  исключительностью, тем более, привилегией...

Россия в этом была грешна. И в тысячелетие ея веры - надо об этом помнить. Тут наше первое православное единство: в покаянии.

Вера в Бога истинная выражается особенно в смирении человека пред Богом, для того, чтобы возвеличивался Бог. Кто поймет всю малость своей веры, как чистой верности Богу, тот не  станет защищать свою веру негодным чувством самовосхваления: он всегда  будет садиться в самом дальнем конце Христовой Горницы. И только в приятии ответственности за веру Христову - открывается православие. Его красота и его боль.

Валерій Гнатюк

Овець отару випасав пастух на полонині.
Не стільки пас, як час вбивав, мусолив день по днині.
Лежав-дрімав у курені, погладжуючи пузо,
А коло нього й пси його: Сірко, Рябко і Тузик.
Лежать собі, на мух плюють, на сонці сонно мліють,
Захочуть їсти – поїдять, і далі дупи гріють.
Ніхто овечок не глядить, ніхто за них не дбає:
І вівці, наче ті коти, де хочуть, там гуляють.
Порозбрідалися самі аж ген по всіх усюдах:
Брудні, кошлаті, в реп’яхах, як сироти-приблуди.
Яку потягнуть в ліс вовки, яка впаде у яму –
Одна оказія дурна з такими чабанами.
А пастуху і псам його робота по цимбалах,
Аби на тім’я не лилось і щось на зуба клалось,
А там хоч пропадом усе – лети і не вертайся,
Втім до овечок бідних тих кінець поволі крався.
Уже й пастись немає де, обскубана травичка,
Але ніхто їх не жене на поле і за річку.
На голих каменях вони стоять худі й запалі:
Кульгають, падають і мруть, але пасуться далі.

Мораль тут проситься сама, парка, мов риба в клярі:
Якщо господаря нема, гаплик прийде отарі.

Наш календарь переполнен праздниками. Каких только нет – и церковных, и светских!.. Заглянув  на досуге в календарь памятных дат, мы не можем  не изумиться тому  разнообразию  аспектов человеческого бытования в мире, на которые предлагается  обратить внимание в  «красные»  дни.

11 февраля, например, в международном календаре  – Всемирный день больного.  Учрежден он был  в 1992 году по инициативе папы Иоанна Павла  II. Устанавливая эту дату как знак внимания к проблемам больных людей (ачто такое болеть,  папа знал не понаслышке: за год до того врачи поставили ему тяжелый диагноз – болезнь Альцгеймера), он определил цель праздника так:

«…дать почувствовать сотрудникам многочисленных медицинских католических организаций, верующим, всему гражданскому обществу необходимость обеспечения лучшего ухода за больными и немощными, облегчения их страданий». 

Дата  11 февраля также была выбрана неслучайно :  в древности  в этот день произошло чудо исцеления больных при явлении Божией Матери во французском местечке Лурд. С тех пор почитание Богоматери Лурдской  стало на Западе церковной  традицией, а в международном календаре появился Всемирный день больного.

Кому ж из нас  не близок этот день! Болеем мы все, в той  или иной мере, и старики, и взрослые, и малые дети.  Бывая в больнице  или роддоме, видя, как почти каждый ребенок рождается с той или иной  болячкой (иногда такой сложной и редкой , что и названия  ее лет  тридцать  назад  не слыхивали), а то и с целым букетом, как дети  воцерковленных   родителей  по рождении  зачастую  сначала попадают  на   круги больничных  мытарств , а после, принесенные на крещение, плачут и боятся священника, принимая его за очередного врача, вспоминаю  слова одного верующего: «Нашим отцам-дедам  даны были в испытание война, голод и труд, а нынешним поколениям, видать, болезни»…

Болеть и лечиться мы не просто привыкли – умеем и даже любим это делать, болеем со тщанием, умело, со вкусом . Как на работу ходим по  врачам (одновременно с упоением кляня  медицину),а равно и по целителям и разномастным знахарям, собираем народные рецепты пачками,  тратим уйму  сил, времени и средств на поиски «волшебной таблетки от всего» (чему способствует своей навязчивой  рекламой индустрия безрецептурных лекарств),  и даже называя себя «верующими», чего греха таить, молитвослов рассматриваем порой как сборник заклинаний «от болезней», приложение к газетам типа «Исцелись верой» или «ЗОЖ»…

Размышляя обо всем этом в дни преддверия Великого поста – времени, в которое Церковь особо призывает нас к покаянию, то есть, прежде всего,  к обращению внимания внутрь себя, к пересмотру своего  духовного и душевного устроения, мы не можем не вспомнить: болезни нашего тела  напоминают о болезнях  души – терзающих  ее греховных  страстях.

Святые отцы, в духе Евангелия рассматривая человека, подчеркивали, что грех – не только вина наша в юридическом смысле, но и тяжкий недуг, в чем-то полученный по наследству («Во гресех роди мя мати моя»…), а в  чем-то – усугубленный нами же самими. Недуг, который нас   мучает, от  которого мы хотим избавиться – но одновременно и страшимся этого  избавления, потому что странным образом грех нам стал привычен, мы приноровились в нем жить, боимся, что врач при лечении сделает больно,  боимся того, что, лишившись любимой болячки, мы утратим и смысл жизни,   боимся  быть – здоровыми… Саможаление больного, не дающего врачу коснуться любимой «вавки», очень мешает в лечении. Саможаление – и  главный враг покаяния.

Митрополит Антоний Сурожский, замечательный пастырь нашего времени, имевший богатый опыт  медицинской практики, в одной проповеди сказал :

«Не так давно  пришел ко мне больной человек, который плакался над своей болезнью, над тяжестью жизни, плакался над ответственностью, которую жизнь накладывает на каждого своими требованиями. И в течение этого разговора я этого человека спросил: «А хотели бы вы избыть вашу болезнь, так чтобы не осталось никакой телесной немощи и у вас была бы возможность изо всех сил, со всей ответственностью войти, вступить в жизнь?

И этот человек не только не задумался, но как бы даже криком мне ответил: «Нет!» — и потом сам удивился: как мог вырваться такой нелепый, безумный ответ прямо из души? И когда я поставил этот вопрос, и мы над ним задумались, ответ был таков: болезнь, немощь, бессилие, которые так явны всем, являются для меня единственным спасением от ответственности, от необходимости жить твердо, смело, действенно».  (Из проповеди в Неделю о расслабленном, 21 мая 1978 г.)

Больным быть в чем-то проще: тебя жалеют, за тобой ухаживают, ты сам — ни за что не несешь ответственности… Но Господь-то нас призывает быть  здоровыми.  И говорит нам как многоопытный Врач душ и телес наших: « Я  готов тебя исцелить. Но без твоего желания исцелиться, без твоей  готовности измениться, без твоих собственных усилий к преодолению  болезни – ничего у Меня не получится…».

Да, мы родились и живем больными, телесно и духовно,  зачастую боимся этих многоразличных болезней и сдаемся им без боя.  Но вспомним вот  что: по-церковнославянски «болезни» означает не только телесные недуги,  но еще и – родовые муки, то, без чего невозможно чудо рождения нового  человека.

И святые отцы-подвижники всегда подчеркивали: для христианина болезни души и тела,  переносимые с   терпением, верою, молитвой и  духовным  усилием,  бывают во благо, способствуя его  росту во Христе, рождению  в жизнь вечную. Это не некий мракобесный «мазохизм», который иной раз приписывают  православным критики христианства, это точное духовное и  психологическое наблюдение.

Помню одну нашу бабушку- прихожанку. Спрашиваю:

- Ну как вы?

-Ох, батюшка, худо чего-то…

- Что худо, болеете?

-Да какое там! Ни болезней, ни скорбей нету – боюсь, не забыл ли про меня Господь-то… Священник Сергий Круглов

Ми проходимо по життю, не зупиняючись, як швидкий поїзд мимо полустанку. І всюди нас оточує друковане слово. Літери, складені в слова, у вигляді реклами спалахують навіть вночі, коли, здавалося б, читати неможливо ...

Якби в Давньому Римі були газети ...

Утому самому Римі, куди вели всі дороги, де люмпенам роздавали  безкоштовний хліб від імператорських щедрот, де можна було легко  загубитися, наче ти маленька дитина, яка опинилась на східному базарі.

Хоча, що значить «якщо б були»? Газети в Римі були.

Починаючи з Цезаря, на стінах будинків вивішували листочки зі щоденною важливою інформацією. Листочки називалися «Щоденні справи римського народу».

Вони тоді не називалися газетами, бо ще не було ні Венеціанської республіки, де з'явилася преса в сучасному вигляді, ні дрібної монети із  зображенням ворони, яка називалася gazzetta і яку платили за ту першу
газету в історії.

А в Римі за новини не платили. Вони були безкоштовні, як дармовий хліб і криваві видовища.

У Римі не було друкарень, і листочки писалися від руки. У Римі не було журналістів, і важко зрозуміти, хто і за яку плату - або  під страхом якого покарання - заповнює ці листочки текстом.

Видно, хтось розумний і наближений до найвищих осіб виходив нечутними  кроками з прохолодних покоїв в урочний час і передавав текст «газетної  матриці» з рук в руки комусь дурнішому і страшнішому виглядом. А той, узявши в широку долоню трубочкою згорнутий контейнер з новинами, йшов туди, де на підлозі сиділи люди, які вміли писати. Ті по команді розкладали на колінах дощечки з письмовим приладдям і  приймалися записувати те, що розповідав їм розмірено, як ворон,  походжаючи між рядами переписувачів, начальник імператорського
інформаційного цеху.

Коли чорнило висихали, листки згорталися і передавалися в руки люмпенів з  «транспортного цеху», швидше за все - прудконогих хлопчаків, які таким  чином заробляли свій денний хліб. Ті неслися, кожен - на своє місце, де чи то клеїли, чи то прибивали  дерев'яними цвяшками, чи то кріпили іншим способом неслухняний лист,
норовливо бажаючий скрутитися в трубочку. А любителі новин вже чекали свіжої порції словесної їжі, цієї державної пропаганди і приводу до вуличного пустослів'я. Чекали так, як чекають свіжої газети у кіоску чи ранкового поїзда на платформі жителі інших міст, інших епох, інших новин.

Втім, чи інших?

Новини завжди схожі. Вони не одні й ті ж, але вони схожі. На глибині, там, де відбувається відволікання від деталей стилю і фактажу, а залишається гола суть, вони просто однакові. Настільки однакові, що всякий, хто  відчув цю однаковість негайно стає на пару секунд Соломоном. «Все суєта, - каже черговий сумуючий мудрець і додає: - немає нічого нового під сонцем».

- З ким воюємо? Чи немає ворогів на кордонах?

- Почім хліб восени? Не подорожчав чи що? Кажуть, з Єгипту судна йдуть з перебоями.

- Пишуть, що Квінт Марцій повісився. Нехай брешуть більше. Кожен пес в Римі знає, що його вбили через коханку.

- А хто б'ється завтра? Хто б'ється, я питаю? Чи не вийде на арену той величезний галл, який так всім сподобався на минулих видовищах?

Читав, звичайно, новини хтось один або кілька грамотіїв, а решта слухали. Грамотність не була загальною. Голоси читаючих часто перебивалися криками та коментарями. Тут же біля стіни з новинами могла спалахнути і швидко згаснути бійка.

Але перелік питань або, як ми зараз можемо сказати, тем і рубрик, був до смішного схожий на наші рубрики і теми.

«Економічні новини», «Справи в Сенаті», «Огляд поточних справ божественного  Імператора», «Політичний прогноз про відносини з варварами і стан справ  на кордонах». Окремо - «Чутки та плітки». Окремо
- «Новини культури і спорту», чи то пак відомості про те, хто скаче  на колісницях в найближчі вихідні і хто бряжчить на кіфарі в перерві між боями гладіаторів.

«Астрологічний прогноз», а може - «Новини гаруспиків» або «Що віщують нутрощі жертви?» У розділі «Містика», наприклад, - новини про особисте життя жерців  Елевсинських містерій.

Звичайно, «Погода». Рим, як вулик бджолами, був наповнений ледарями і пройдисвітами, а погодою  цікавляться найбільше селяни і мореплавці, але тим не менш, погода  цікавила всіх, як і зараз. Чому - невідомо.

Там ще могла бути інформація про податки, про страти злочинців. Деякі «номери» могли виключно присвячуватиметься імператорського едикту. Але в цей же самий час корабель з полоненим Павлом, що вимагає суду у  кесаря, міг підпливати до найближчої гавані, і газети про це мовчали.

Вони мовчали і про Петра, який ходив десь поруч при світлі сонця, а вночі не мав нестачі в пастві, жадібно ловлячої його солодкі і страшні розповіді про Спасителя. Газети могли заговорити про них пізніше - коли повітря вже насититься чутками,  коли людей, які при зустрічі малюють на піску рибку, можна було зустріти в
кожному другому будинку. Та й тоді письмові відомості не могли бути докладні.

Натовп не філософствує. Натовп жадібним ротом хапає  повітря, а жадібні руки простягає до дармових шматків. Тільки таку ж інформацію він і визнає: гарячу, як повітря стадіону, що заходить всередину, як безкоштовний хліб.

Тому про Петра і Павла не могли писати газети Риму. Тому згодом, посміхаючись, говорили й ми: «В" Известиях "немає правди, а в" Правді "немає вістей».

Тому епоха загальної інформованості і  є епоха жонглювання мізками і таких  масштабних обманів, які неможливо вже ніколи ні розкрити, ні спростувати повністю людськими зусиллями.

Рим - це не просто точка на карті або тривала історична мізансцена. Рим - це щось більше. У тому числі в плані інформації.

Серед сотень газетних найменувань, серед гір щоденної пахнучої фарбою макулатури ми і сьогодні знайдемо інформацію про дорогих гетер і улюбленому  імператорському міму, про перемогу Західних легіонів і бунт рабів на
каменоломнях півдня. Ми прочитаємо про те, що в квартирах буде темніше звичайного, оскільки
оливи подорожчали, і масла буде вистачати в їжу, але для заправки ламп  його вже не вистачить. Прочитаємо про новинки моди, і особливо фасон модної туніки будуть обговорювати ті, у кого сором ледь прикритий ганчірочкою.

Віщуни за зірками будуть нас то лякати, то обнадіювати, і амфітеатри радісно  розкриють ворота, закликаючи на ігри, і поліція повідомить про  розкриту змову, і раб-втікач, який гвалтував дівчаток в бідних  кварталах, таки буде пійманий, до невимовної радості матерів і особливо  міністра безпеки .

Нас чекає інформація про тріумф і будівництві нових бань з цього приводу. Особливі видання повідомлять про нічне життя, про те, де можна втішитися людині, що володіє виборчим правом, і скільки це буде коштувати.

Будівництво доріг, розкрадання скарбниці, спалахи інфекції ... Таємничі культи,  проникли зі Сходу, публічні змагання поетів-декламаторів. Постійні дебати в Сенаті, політична активність мас, натовпу безробітних. Тіснота в багатоповерхівках, суєта і натовп що вдень, що вночі, надлишок новин з усього світу.

Саме в такому місті був розіп'ятий вниз головою Петро.

У такому місті Павлу відтяли голову.

Протоієрей Андрій Ткачов.

Валерій Гнатюк

Взяла Ворона десь шматочок сиру:

Чи тихо вкрала, втершись у довіру,

Чи як відкат дістала за роботу, Чи в когось грубо видерла із рота, Чи як хабар втридорога злупила, Чи, мо’, комусь макітру задурила. Коротше, сир діставсь їй не по праву, А дуже легко, тупо, на халяву. Знайшла вона розмашистого дуба Та на гілляку примостила дупу. Сидить собі, у дзьобі сир тримає Та вгору-вниз хвостом перебирає. Сидить, мовчить і каркнути не сміє: Ковтає слину, мружиться, радіє. А тут якраз по справі невеличкій Повз той дубок трюхикала Лисичка. Поміж гілля помітила Ворону, Що сир тримала в дзьобі безсоромно. Неначе сонцем засліпило Лиску, Язик червоний вивалився з писку – Згадала, рідна, що два дні не їла, І так їй сиру, бідній, закортіло. Під деревцем вона врочисто стала, Вороні оду дзвінко заспівала:    Це не зірок іскриться сяйво дивне  Очей твоїх проміннячко чарівне. Це не зигзаг нічної блискавиці – Твої вогненно-місячні зіниці. Це не вінок калинового мосту – Це твій казково-витончений хвостик. Це не в лугах веселка пісню грає Твоїх пір’їн барвистий шовк палає. Це не Карпат величні перевали Це крил твоїх божественні овали. Це не Шекспіра вишукані строфи – Це твій чіткий і благородний профіль. Це не хмарки ганяє вітер в небі Це струменить симфонія для тебе. Краса твоя, пташино сонцесяйна, Вінець творінь і сила життєдайна. Так заспівай – яви свою природу, Даруй краплинку спраглому народу Свого єства сліпуче-золотого, Серцебиття пульсацію святого. Дурна Ворона пір’я розпустила, В екстазі очі вгору закотила, Забувши зовсім про смачний кавалок, На ціле горло каркнула зопалу. Ну, сир, звичайно, полетів додолу Гостинцем-даром Лисчиному столу. Руда хитруха миттю сир вхопила І, соковито плямкаючи, з’їла. Хвостом крутнула, «дякую» сказала, Та, облизнувшись, вихором погнала.

 На кожну шкуру, здрайцю і хапугу

Є свій махляр, пройдисвіт і злодюга.

І що хто сіє, те і пожинає – Тим самим точно татя Бог карає.

Валерій Гнатюк.

У день погожий вихідний

По лісу Зайчика несло,

Аж, гульк, – високо на сосні

Чорніє Ворона крило.

Аж на самісінькім вершку Нога на ногу він сидів, Мугикав пісеньку якусь І смачно люлечку палив. Добридень, Вороне, тобі, Зайчисько птаха привітав, Я саме тут по справах біг, В село за морквою стрибав, Як бачу: ти між сосняком, Дай стану, думаю, собі – Потеревеню з земляком, Перепочину хвильку-дві. Тебе спитати хочу я: Як там біжить життєва путь? Як жінка, дітки і сім’я Та що наразі робиш тут? І ти здоровий будь, Косий, Кахикнув той через плече, Живі-здорові в мене всі, Життя спокійненько тече. А я нічого не роблю, Вмостився гарненько оце: Сиджу собі, плюю, смалю, Та димне випустив кільце. Тут Зайця завидки взяли: «Ото життя вдалось комусь: Сиди собі й тютюн смали, А я завжди, як бевзь гонюсь. Ну чим я гірший за пташок? Я ж не якийсь дурний віслюк. Вмощусь-но я не цей пеньок І посиджу, і подимлю.» Розлігся він під деревцем, Лаписька в стовбур поспирав, Набив цигарку тютюнцем І задимів, і застирчав. А тут якраз голодний Лис Повз тут соснину пробігав, Побачив Зайця, ікла блись Притьмом сердешного й зжував.

 Життя у лісі, як лото,

Все може змазатись за мить:

Безпечно «курить» тільки той, Хто дуже високо сидить.

Валерій Гнатюк Хвалилася якось одна Синиця, Що може випити цілісіньку криницю, І так зухвало переконливо співала, Що вірити чомусь усі їй стали. На плечі піднесли і, як годиться, З піснями-маршами принесли до криниці, Та поставали, кліпають, моргають: Криничне дно побачити бажають. На край завзято примостилась диво-птиця І почала хлебтать сиру водицю. Пила-смоктала, жлуктила-ковтала, Але води від того менше не ставало. І врешті поперхнулась-захлинулась, Позеленіла, мало не загнулась, Закашляла, сердешна, заплювала – Колодязь весь знічев’я заблювала. Хоча й відра не подолала вража птиця, Зате усю спаскудила криницю.

 Ми віримо у різні небилиці,

Підносимо, мов стяг придурків ницих –

І маємо запльовані криниці

Та зграю пустобрехів у столиці.

Валерій Гнатюк Одного разу причвалав Ведмідь на берег річки, Щоб спрагу люту втамувать, напитися водички, Аж бачить: течія стрімка несе-везе Мураху І так кружляє і трясе і бовтає невдаху, Що бідний сам до бережка ніяк не добереться, Ще трохи й виб’ється із сил та зовсім захлинеться. Ну, а Ведмідь, хоча й від’їв мордяку страхітливу, Але натуру добру мав і вдачу незлобливу: Комашці згинути не дав, пошкодував бідненьку, Підставив лапу малюку і витяг на сухеньке. Зрадів, під ніжками Мураш тверду відчувши землю, І чемно низенько вклонивсь добродію своєму: Спасибі, янголе ти мій, не дав бігме пропасти, Дай Боже щастячка тобі, здоров’я і гараздів, Ніколи, батеньку, тобі цього я не забуду. По всіх усюдах про цей чин розказувати буду. Хай знають всі, хто допоміг мені в жахкій пригоді. Можливо, й я тобі колись ще стану у нагоді. Ведмідь на те лиш посміхнувсь щасливцеві малому: Подякуй Богу та іди тихцем собі додому. Чим ти мені такий дрібний в нагоді можеш бути? Біжи вже, пуцвірку, та більш старайся не тонути. Іще раз «дякую» сказав Мураха медолюбу Й бігцем на пошуки подавсь своєї хатки-купи. Та недалеко відійшов, аж бачить: у соснині Мисливець хижо причаївсь, присівши на коліні. Приклав рушницю до плеча, примружився щосили І цівку впевнено навів на нашого бурмила. Мураха, бачачи таке, заліз на харцизяку І гострі щелепи свої встромив тому у сраку. Від болю скрикнув душогуб, сіпнулася правиця, Бабахнув постріл до пори і схибила рушниця. Осою куля пронеслась Ведмедеві над вухом – Помітив він мисливця тут і кинувся щодуху Від місця голого у ліс подалі від загрози – І за якусь секунду зник в густому верболозі.

 

Незримі Господа путі,шляхи несповідимі, Блаженний той, хто без прикрас піклується слабкими. Добро повернеться назад сторицею без ліку – Найменший здатний в грізний час на сильне і велике.

Валерій Гнатюк Жалілася Лисиця Ховрахові, Як важко їй на світі, бідній, жить: Усі її і лають і злословлять, І проклинають на чім світ стоїть. – Я поголосу потерпіла бранка, Невинна жертва збочених пліток, А я, між тим, давно вегетар’янка: Не їм курей, не скубаю качок. Ні гуску, ні куріпку, ні індичку, Помилуй Біг, повік не зачеплю. Жую одну солому і травичку Та соковиту в полі ковилу. Усіх пташок, звіряток і комашок, Немов господар добрий бережу, Люблю всім серцем жаб і черепашок Та з польовими мишами дружу. Ховрах сказав, поглянувши на Лиску: – Звичайно, вірю, лиш не голоси. От тільки пух і пір’я з свого писку Поки ніхто не бачив – обтруси.

 Як можна вірить татю і злодюзі –

Горбатого лиш виправить земля,

Проте у нашій згореній окрузі Такого прийняли за короля.