ПАСТУХ І ВІВЦІ. Байка

Валерій Гнатюк

Овець отару випасав пастух на полонині.
Не стільки пас, як час вбивав, мусолив день по днині.
Лежав-дрімав у курені, погладжуючи пузо,
А коло нього й пси його: Сірко, Рябко і Тузик.
Лежать собі, на мух плюють, на сонці сонно мліють,
Захочуть їсти – поїдять, і далі дупи гріють.
Ніхто овечок не глядить, ніхто за них не дбає:
І вівці, наче ті коти, де хочуть, там гуляють.
Порозбрідалися самі аж ген по всіх усюдах:
Брудні, кошлаті, в реп’яхах, як сироти-приблуди.
Яку потягнуть в ліс вовки, яка впаде у яму –
Одна оказія дурна з такими чабанами.
А пастуху і псам його робота по цимбалах,
Аби на тім’я не лилось і щось на зуба клалось,
А там хоч пропадом усе – лети і не вертайся,
Втім до овечок бідних тих кінець поволі крався.
Уже й пастись немає де, обскубана травичка,
Але ніхто їх не жене на поле і за річку.
На голих каменях вони стоять худі й запалі:
Кульгають, падають і мруть, але пасуться далі.

Мораль тут проситься сама, парка, мов риба в клярі:
Якщо господаря нема, гаплик прийде отарі.