ВОРОНА І СИР. Байка.

Валерій Гнатюк

Взяла Ворона десь шматочок сиру:

Чи тихо вкрала, втершись у довіру,

Чи як відкат дістала за роботу, Чи в когось грубо видерла із рота, Чи як хабар втридорога злупила, Чи, мо’, комусь макітру задурила. Коротше, сир діставсь їй не по праву, А дуже легко, тупо, на халяву. Знайшла вона розмашистого дуба Та на гілляку примостила дупу. Сидить собі, у дзьобі сир тримає Та вгору-вниз хвостом перебирає. Сидить, мовчить і каркнути не сміє: Ковтає слину, мружиться, радіє. А тут якраз по справі невеличкій Повз той дубок трюхикала Лисичка. Поміж гілля помітила Ворону, Що сир тримала в дзьобі безсоромно. Неначе сонцем засліпило Лиску, Язик червоний вивалився з писку – Згадала, рідна, що два дні не їла, І так їй сиру, бідній, закортіло. Під деревцем вона врочисто стала, Вороні оду дзвінко заспівала:    Це не зірок іскриться сяйво дивне  Очей твоїх проміннячко чарівне. Це не зигзаг нічної блискавиці – Твої вогненно-місячні зіниці. Це не вінок калинового мосту – Це твій казково-витончений хвостик. Це не в лугах веселка пісню грає Твоїх пір’їн барвистий шовк палає. Це не Карпат величні перевали Це крил твоїх божественні овали. Це не Шекспіра вишукані строфи – Це твій чіткий і благородний профіль. Це не хмарки ганяє вітер в небі Це струменить симфонія для тебе. Краса твоя, пташино сонцесяйна, Вінець творінь і сила життєдайна. Так заспівай – яви свою природу, Даруй краплинку спраглому народу Свого єства сліпуче-золотого, Серцебиття пульсацію святого. Дурна Ворона пір’я розпустила, В екстазі очі вгору закотила, Забувши зовсім про смачний кавалок, На ціле горло каркнула зопалу. Ну, сир, звичайно, полетів додолу Гостинцем-даром Лисчиному столу. Руда хитруха миттю сир вхопила І, соковито плямкаючи, з’їла. Хвостом крутнула, «дякую» сказала, Та, облизнувшись, вихором погнала.

 На кожну шкуру, здрайцю і хапугу

Є свій махляр, пройдисвіт і злодюга.

І що хто сіє, те і пожинає – Тим самим точно татя Бог карає.