Щойно прочитав, що регіонали відмовилися декриміналізувати статті, за якими судять Тимошенко і Луценка. Фактично це означає, що 11 жовтня Тимошенко винесуть обвинувачувальний вирок. У тому, що називається
"мізками влади", якщо там такі є, це означає наступне: Влада вирішила у справі Тимошенко йти до кінця, керуючись скоріше так званою "пацанською" логікою, а не логікою політичною. "Пацанська" логіка не
стратегічна і прямолінійна. Якщо сьогодні випустити Юлю, то це означає, що потрібно визнати свою помилку, відступити, показати, що сторонній тиск може примусити "дати слабину". Тому "пацани" так часто гинуть, як це сталося днями з одеськими кілерами, які саме такою логікою керувалися. Отже, якщо Юлі винесуть вирок, якого вимагає прокуратура, то прогнозувати подальший хід подій надзвичайно легко.
Захід все ж таки зробить те, від чого так довго відмахувався – ускладнить в'їзд у свої країни п'яти-шести чиновникам і двом-трьом олігархам. У майбутніх парламентських виборах відмовиться брати участь початку Яценюк, а потім, скоріш за все і Тягнибок, незважаючи на всю "керованість", яку йому приписують. Звичайно, ані Гриценко, ані Кириленко теж не братимуть участь у виборах. Звичайно, попри все своє ставлення до Тимошенко, у них не братиме участь і Ющенко. Тому, що Захід чудово розумітиме, що
вибори, у яких не бере участі найрейтинговіший опозиційний лідер, визнавати не можна, навіть якщо інші опозиціонери на них підуть. Всі демократичні політики це розуміють. Отже у виборах візьмуть учать
регіонали, комуністи, можливо, Литвин, хоча, це не факт (Він буде у моїй програмі завтра – запитаю його про це). Вибори не визнають і ми станемо свідками надзвичайно болісних змін. Цей сценарій очевидний і
зрозумілий кожному європейському політику. Так само він абсолютно незрозумілий для більшості українських політиків "рождённых в СССР".
Але для Заходу кожен процент, який отримають навіть демократичні партії не матиме легітимності, якщо Тимошенко не візьме участі у цих виборах.
Якщо Тимошенко виправдають, у що я не вірю, то влада отримає шанс, що вона і далі продовжуватиме робити помилки, які робила раніше і в демократичних умовах втратить власну політичну перспективу. Або не втратить – але чи здатна вона на такі кардинальні політичні зміни навіть після репресій – не зрозуміло.
Про це і не тільки я буду говорити завтра в програмі окрім Литвина, також з Мареком Сівцем –  Євродепутатом з Польщі, який очолював колись польське РНБО, Остапом Семираком, який повезе у НАТО свій фільм про Тимошенко, письменником і публіцистом Ігорем Померанцевим, режисером і мандрівником Леонідом Кантером. Будуть ще фрагменти з вистави за творами Ліни Костенко. Так що – побачимося завтра ввечері.



Микола Княжицький

Журналіст, генеральний директор телеканалу "ТВі"

Говорят что Виктор Федорович Янукович, также известный под кличками «Папа» и «Лидер» любит на досуге посмотреть телевизор. Новости там, о том, как Украина поднимается с колен, а благодарный народ прославляет своего президента. Политические ток-шоу, на которых освящаются все реформаторские успехи эффективной макеевско-енакиевской команды профессионалов. Читать наш Лидер, как известно, не читает. Ведь глубина его ума такова, что все книги в мире он прочел еще в детстве и юношестве. Все наверняка помнят литературную сенсацию – углубленное чтение архивов привело к открытию президентом ранее неизвестных поэтических работ Чехова.

Ну а старший сын в этом семействе – весь в отца. По нашим данным также очень увлекается телевидением. Да настолько, что ему уже мало смотреть. Ему хочется делать.

Около полутора недель назад в стране проходил конкурс по распределению цифровых частот. События этого конкурса широко освящались в прессе. Собственно сразу же после конкурса сайт «Наші гроші» отследил связь некоторых фирм выигравших конкурс на частоты с сыном президента Александром Януковичем и его другом главой Нацбанка Сергеем Арбузовым.

Вот что пишут «Наші гроші»: «И тут мы подходим к самому интересному – после раздачи обязов и «бонусов» действующим игрокам, в цифровых мультиплексах остается еще восемь мест. А теперь следим за руками.
Два из них – каналы-новички «Винтаж ТВ» (ООО «Корона Санрайс») и «Эскулап» (ООО «Аспера 2011»).

Согласно единому реестру обе фирмы были созданы в один день в аккурат к конкурсу – 10.06.2011 года (дед-лайн подачи конкурсных заявок был 20 июня) и заведены на физлиц: ООО «Корона Санрайс»- на донетчанку Коморскую Ирину Игоревну, а ООО «Аспера 2011»  - на Глуховскую Викторию Николаевну.

В телебизнесе обе женщины неизвестны, другого бизнеса, согласно ЕДРПОУ, не имеют. И тут – бах! – получают куш, соразмерный с порцией Коломойского и поболе чем Деркач и Порошенко вместе взятые, что позволяет строить предположение о реальном весе людей, стоящих за ними.

Предположение подкрепляют и наблюдения: к примеру, документы на регистрацию обеих компаний в Нацсовет принес директор по развитию телекомпании «Тонис», а не далее как 8 сентября стало известно о том, что Николай Дяченко, представлявшийся в Нацсовете программным директором телеканала «Винтаж», объявлен будущим руководителем информационной политики канала «Тонис».

Итак, «Тонис» получает как минимум два бонусных телеканала – ровно столько, сколько получила группа Рината Ахметова. «Как минимум», потому как на медиарынке полагают, что в будущий холдинг «Тонис» уходит и еще один канал –  «Real Estate TV». Канал имеет одесское происхождение и до сих пор, согласно реестру, принадлежал одесскому бизнесмену Георгию Феодориди. Успех канала на цифровом конкурсе объясняется тем, что, по слухам, он продан в будущую группу, за которой стоят намного более уверенные в себе и своем завтрашнем дне люди.

Пока что новый директор «Тониса» Александр Бутко о новых собственниках канала  в интервью «Телекритике» лишь витиевато заметил, что «фирмы-учредители канала не изменились». Согласно реестру это ООО «РБ Інвест» (24,36 %), ООО «Сучасне стратегічне управління» (23,61 %), ООО «Центр «Фінансовий радник» (24,21 %), ООО «Інвестиційні перспективи» (22,91 %).

Однако по данным ЕДРПОУ все эти фирмы 26-27 мая этого года получили новых собственников и директоров, которые и сформировали облако разговоров о новых владельцах «Тониса». Например, Lb.ua ранее засветил информацию о том, что контроль над каналом «Тонис» перешел к сыну президента Януковича – Александру. Официально ее ни подтвердили, ни опровергли.

Официально все эти компании с мая контролируются панамским оффшором «СВТ менеджмент С.А.» и украинским ООО «Імперіал-СІ», принадлежащим кипрскому оффшору «Стейтбург комплекс лімітід». То есть на уровне учредителей проследить дорогу к реальному собственнику невозможно.

А вот директорский персонал высветил дорогу к семье президента Виктора Януковича. ООО «Інвестиційні перспективи» возглавила донетчанка Наталья Грищенко. Еще совсем недавно она руководила киевским филиалом «Украинского бизнес банка». Отсюда до Януковичей рукой подать. Точнее до Александра Викторовича Януковича и его товарища Сергея Арбузова – первого считают владельцем банка, второй до назначения главой Нацбанка руководил «Укрбизнесбанком».

Директором ООО «Сучасне стратегічне управління» 27 мая стал Сергей Гулько, до этого руководивший донецким ООО «Спелеосанаторій «Соляна симфонія». Новый директор ООО «РБ Інвест» Анатолий Маляренко известен как предправления ОАО «Украинский банк реконструкции и развития», принадлежащий Государственному инновационному финансово-кредитному учреждению. Причем его назначение в госбанк случилось в 2007 году, когда Виктор Федорович отбывал второй премьерский срок.

Успехи «Тониса» в развитии сетей выглядят воистину головокружительно: лишь за один конкурс по количеству общенациональных лицензий он сравнялся с влиятельным на рынке холдингом Пинчука и переплюнул долго и старательно строившуюся медиагруппу Ахметова. Но не стоит забывать, что в лихих 90-х не Ринат Леонидович обеспечивал физическую безопасность Виктора Федоровича. Да и Енакиево – не совсем Донецк.

Уверенности в себе новых владельцев некогда «зеленого канала» приписывают и небывалый в мировом телевидении случай, когда канал Национального банка «Банковское телевидение» получает эфирную лицензию с вещанием на всю страну, да еще и в стандарте высокой четкости (HD). На медиарынке шутят: для того, чтобы зритель мог рассмотреть водяные знаки на банкнотах. Иначе объяснить требования к повышенному качеству картинки для канала Национального банка, в принципе, сложно.

Хотя можно – правда, объяснения лежат не в плоскости профессиональных требований к телевизионному изображению, а особенностей межчеловеческих отношений: Александр Янукович и глава Нацбанка Сергей Арбузов – старинные друзья. Этой дружбе Арбузов обязан не только своим карьерным взлетом, но и некоторыми материальными активами: к примеру, Александр Янукович приобрел «Всеукраинский банк развития», оформив его акции на ООО «Донбастара», в котором сыну президента принадлежало 94%, а полтора процента – матери главы Нацбанка.

Учитывая вышесказанное, вполне реальным является предположение, что рупор Нацбанка будет играть роль экономического канала будущего холдинга «Тонис». Поэтому даже неудивительно, что «Тонис», «Винтаж», «Эскулап» и «Банковское телевидение» заведены в один мультиплекс, в котором остальные места остаются пока вакантными – так и вещать удобнее, а при случае и продать сподручнее – сразу полмультиплекса: хоть оптом, хоть в розницу, да еще и с перспективой расширения». В конце длинной статьи (полностью ее можно прочитать по адресу http://nashigroshi.org/2011/09/22/delezh-tv-efyra-smachno-yak-v-dytynstvi/) портал суммирует, что структуры Семьи в общем получили 5 общенациональных лицензий, уступив только группе Хорошковского, который получил 8 лицензий. 5 лицензий для никому неизвестных фирм – это больше чем 4 лицензии для Пинчука, 3 для Ахметова и 2 для Коломойского. А эта троица олигархов все же владеет настоящими и мощными телеимпериями.

Зачем Саше Януковичу столько лицензий? Логично было бы предположить, что он начнет выстраивать свой медиа-холдинг. Но постройка махины, которая будет претендовать на общенациональное вещание – это вопрос миллионных инвестиций. А Александр Викторович, как нам известно, склонен только зарабатывать деньги, а никак их не тратить. Вспомните ранние публикации ОРД о бизнесе Семьи. Везде, что в угольной отрасли, что на рынке крымской земли в своих личных целях сын президента использовал в своих интересах исключительно государственный ресурс. Почему по-другому должно быть сейчас?

По данным ОРД сейчас люди Саши Януковича получили контроль над государственными телерадиокомпаниями. Помимо широкой сетки пропаганды (а в августе анти-тимошенковский фильм Калашникова «Украденый попкорн» показывался как раз в региональной сетке) контроль над областными и городскими ТРК дает возможность реализации привычного структурам Александра Викторовича формата работы. То есть, переложить все издержки на государство, получив взамен как можно больше денег на счета своих структур. При этом, сказать что выстраиваемый медиа-холдинг будет иметь революционное влияние на умы украинцев не приходится. Не стоит преувеличивать возможность той самой упомянутой пропаганды. Опросы показывают одну однозначную вещь – больше всего доверия у украинцев до сих пор вызывает центральное телевидение, в том числе лидер по доверию – Интер. Парадоксально, но факт. Посмотрите статистику, согласно которой новостям и политическим ток-шоу Интера доверяют от 40% до 50% украинцев. А местным гостелекомпаниям доверяют 7% граждан, так как все годы независимости они были заангажированными властью.

Что это означает? Это означает что влияние сетевого медиа-холдинга, пусть и с общенациональным но непопулярным Тонисом, вряд ли будет превышать уровень статистической погрешности. Тем более не стоит забывать, что для создания продукта нужна не профессиональные каталы, работающие на схемы Семьи а профессионалы. При всем негативном отношении к Хорошковскому нельзя не признать, что на Интере работают высокопрофессиональные люди, пусть иногда и заточенные под выполнение грязных функций.

Так что использовать агломерат подконтрольных частотных компаний, продакшенов и госкомпаний для масштабного распила – это, как мне кажется, и является основной целью всей операции. Минимодель такого распила демонстрирует, например, структура «ЕС продакшен групп», подконтрольная менеджерам Семьи. Занимается она банальным распилом госзаказа – по завышенным ценам снимает никому не нужные фильмы для «Укрзализныци», «Энергоатома» и прочих бюджетных монстров. Но все-таки эта схема несовершенна. Ведь для того чтобы распилить миллиона 3 гривен сняв документалку надо все-таки потратить тысячи полторы долларов на оператора, баксов 800 на репортера, три кассеты для камеры купить. А вот когда в твоем распоряжении одновременно оказываются все областные бюджетные телекомпании, сеть левых и подставных киносъемочных контор и трубка от вертушки стоящей в первом кабинете страны – тут уж есть где развернуться фантазии. Например, в один прекрасный день все обладминистрации могут получить разнарядку на заказ документального часового фильма про укрепление реформаторского духа на местах. И объявить тендер общей суммой этак в 10-20 миллионов долларов. Который конечно же выиграет никому неизвестная но очень перспективная компания «Саша, Витя и Я». Которая потом отдаст подряд на изготовление фильма областным телекомпаниям, заплатив им примерно 3 копейки. И те на бюджетные деньги будут снимать данное кино. Которое потом сами же и прокрутят, заплатив еще одной фирме «Сережа и Саша- ТВ» роялти за использование новых частот. И так далее и тому подобное. По крайней мере в такой сценарий я верю гораздо больше. Потому что с другой стороны абсолютно не верю в то, что наши доморощенные Геббельсы способны к какой-то иной деятельности кроме разворовывания страны.

Саша Серый, «ОРД»

Із енергією, вартою кращого застосування, за місяць-півтора до візиту російського патріарха на Буковині заходилися із підготовкою. У Чернівцях було паралізовано рух транспорту по одній із головних вулиць міста — Руській, якою кортеж мав їхати від центрального собору УПЦ МП Буковини до Банчен — села, де мало відбутися освячення найбільшого у Східній Європі собору (принаймні так його позиціонувала прес-служба єпархії).  Вулицю Руську терміново ремонтували, стелили новий асфальт і замінювали бордюри. Дарма, що роботи розпочали у вересні, коли порівняно з канікулярно-відпустковим літом пасажиропотік зріс у два-три рази. Ще завзятіше лагодили дорогу перед самими Банченами. Працівники дорожньої служби в буквальному розумінні робили це під лінійку. Уздовж шляху патріарха фарбували фасади та навіть побілили паркани приватних обійсть.

До візиту в аеропорту Чернівців закінчили ремонт злітно-посадкової смуги, а над вулицями натягнули банери зі словами «Буковина вітає свого патріарха». Оце «свого» стало причиною судового позову обласного осередку ВО «Свобода». Свободівці позивалися до губернатора області М. Папієва, звинувативши в розвішуванні банерів виконавчу владу краю. Суд «Свобода» програла, позаяк автором сумнівного слогана виявилася буковинська єпархія УПЦ МП. Водночас не можна не зауважити, що поведінка патріарха Кирила і справді виглядає так, ніби українська паства Московського патріархату не має свого владики Володимира (Сабодана). Зважаючи, що на час перебування Кирила, за успадкованою із радянських часів традицією, обіцяли перекрити половину Чернівців, чимало людей напередодні повиїжджали із міста. Тим більше, що надворі була гарна погода, а в гірському селі Підзахаричі, де Іван Миколайчук знімав фільм «Білий птах із чорною ознакою», водинадцяте зібрався популярний етнофестиваль «Захарецький гарчик». Чекали на Кирила його вірні представники влади та ціла тисяча міліціянтів, які мали стежити за дотриманням порядку. Під час зустрічі патріарха в аеропорту сталася несподіванка. Єдиним з усіх зустрічаючих став на коліна перед гостем виконувач обов’язків міського голови Чернівців Віталій Михайлішин. З аеропорту шлях кортежу лежав до Святодухівського собору Чернівців, де патріарх мав відслужити всеношну. Її пряму трансляцію здійснювали два місцеві телеканали, а на території собору встановили велетенський екран. Якщо на час, коли патріарша нога ступила на спеціально створений перед собором живий килим із листя барвінку, червоних і білих троянд на території храму зібралося близько трьох тисяч вірян, то з початком служби їх ставало дедалі менше. Мабуть, люди берегли сили, щоб наступного дня, у неділю, поїхати до Банчен. Для цього сюди з Чернівців організували прямі рейси мікроавтобусів. Однак ажіотажу не було. Якщо за попередньою інформацією очікували, що на освячення нового собору до Банчен збереться близько трьохсот тисяч (!) прочан, то насправді їх було в десятки разів менше. Щонайбільше — тисяч із десять. І це незважаючи на те, що молдавське населення цього буковинського району традиційно тяжіє до УПЦ МП, а настоятель нового храму отець Лонгін (Михайло Жар) має у нього беззаперечний авторитет. Несподіванкою номер два була присутність у Банченах Дмитра Фірташа. За щедрі пожертви на будівництво храму патріарх нагородив його орденом Серафима Саровського.   Урочистості в Банченах тривали майже цілий день, та, позаяк це було далеко за містом, чернівчани врешті перевели подих.  КОМЕНТАРI

«День» звернувся до представників конфесій та експертів із запитанням: як розцінювати останній візит патріарха Кирила в Україну?

Євстратій (Зоря), єпископ Васильківський УПЦ КП, голова Інформаційного управління Київської Патріархії:

 — Цей вже п’ятий за останні два роки візит патріарха Кирила до України. Як і всі попередні візити, очевидно, що цей — для зовнішньої публіки подавався як пастирський, а насправді він мав і політичне підѓрунтя. Наскільки нам відомо і наскільки зараз можна бачити з публікацій у засобах масової інформації, одним із завдань цього візиту була зустріч патріарха Кирила з Президентом України Віктором Януковичем. Цей візит почали готувати ще в червні. І вже тоді йшлося про те, що на богослужінні патріарха, і на освяченні собору, і на відкритті будинку для дітей-інвалідів у розташованому при монастирі притулку для дітей, буде присутній Президент України. І навіть за день до початку візиту — 30 вересня — через російські засоби масової інформації в тому числі, були поширені повідомлення, що під час візиту патріарха Кирила відбудеться його зустріч із Президентом України. Я думаю, що насправді це було одним із головних завдань патріарха — тим самим продемонструвати рівень своїх можливостей, те, що він впливає на українську ситуацію, що він спілкується безпосередньо з Президентом України. Але в підсумку сталося зовсім протилежне. Незважаючи на очікування, незважаючи на підготовку, на повідомлення, Президент так і не приїхав і з Кирилом не зустрічався. Я гадаю, що для патріарха Кирила і його оточення це має бути дуже серйозним сигналом. Тому що вже не тільки опозиційно налаштовані до Московської патріархії політичні діячі, прихильники Київського патріархату, критикують його ставлення до України і його діяльність в Україні, а й ті, хто буквально нещодавно були його прихильниками, брали активну участь у всіх заходах, які проводив Кирил в Україні, тепер голосують, як кажуть, ногами, відмовляючись зустрічатися, брати участь у заходах московського гостя. Як на мене, це є свідченням провальності тієї політики, яку патріарх Кирил веде щодо України. Бо якщо порівняти, на якому рівні відбувався його перший візит в Україну в ролі патріарха російської церкви 2009 року, і те, що відбулося зараз, то бачимо, що відбувається лише погіршення (для патріарха Кирила) ставленні як з боку українського суспільства, української влади, так і з боку самої УПЦ Московського патріархату, яка теж, очевидно, не в захваті від того, що до неї в гості так часто їздить Московський патріарх. Своїми частими візитами патріарх Кирил намагається підкреслити, що він глава церкви для України, а, отже, Митрополит Володимир теж є глава, але місцевий, так би мовити, для представництва інтересів Московської патріархії. А верховний очільник саме Кирил. Сюди він намагається приїздити не як гість, а саме як господар. А це не подобається ні українській владі, ні багатьом в УПЦ МП, де вже звикли до незалежності в управлінні, до того, що вони дійсно самі вирішують більшість питань і тому такі «начальственні» візити, таке втручання в життя української церкви, безперечно, нікому не може подобатись і лише посилює напругу між Москвою і Києвом, в тому числі, і по церковній лінії.

Ігор (ІСІЧЕНКО), архієпископ Харківський і Полтавський, УАПЦ:

 — У мене таке враження, що патріарх Кирило своїми руками девальвує ціну своїх візитів. Коли поїздки глави церкви у сусідню державу перетворюються на банальні будні, увага до них, безперечно, зменшується і зменшується їхня вага. Тим більше, що й попередні візити до Харкова, до Луганська, не відзначалися великою ефективністю, були ігноровані величезною більшістю вірних. Владика Володимир (Сабодан) є єпископом із юрисдикції Московського патріархату і, зайвий раз підкреслюючи свою зверхність над Українською православною церквою Московського патріархату, патріарх Кирил дедалі більше руйнує той імідж, який так важко вдавалося створювати Владиці Володимирові, починаючи з часу його обрання. Адже стратегія церков Московського патріархату в Україні була побудована на підкресленні її фактичної незалежності від Москви. Насправді патріарх Кирил власними діями за кілька років показав ілюзорність цієї незалежності. Тобто виконав те, чого не могли виконати роз’яснення інших українських церков та українських політологів. Таким чином, його виступи і присутність без озирання на існування власних структур УПЦ МП фактично ставлять під сумнів майбутнє цієї церкви як складника українського суспільного життя. Зрозуміло, що за теперішньої кон’юнктури, коли проросійські сили мають більшу політичну вагу в Україні, ця церква зберігає потужний суспільний вплив. Але цей період неминуче скінчиться і тоді постане питання про відносини цієї церкви зі своїм зарубіжним центром і державою, на території якої вона діє. Богдан (ДЗЮРАХ), cекретар Синоду УГКЦ:

— За візитом патріарха ми не слідкували, оскільки ми мали інші завдання — пасторальні, зокрема відбулася зустріч єпископів цілої Європи Вселенської Церкви. Але я вважаю, що як предстоятель церкви він має право відвідувати своїх вірних всюди, де вони є. Це його повне право і ніхто не повинен його позбавляти цього права і дивуватися цьому. Інша річ, звичайно, які меседжі звучать під час цього візиту. Тут уже потрібно оцінювати, наскільки вони сконцентровані на духовних цінностях і наскільки можуть нести в собі інші послання, які, можливо, можуть внести в українське суспільство якусь тривогу чи певні непорозуміння. Це потрібно залишити на оцінку аналітиків, зрештою, існує таке поняття, як sensus fidei, відчуття віри самих віруючих, які здатні оцінити також послання певного церковного діяча чи проповідника, наскільки в його проповіді віддзеркалюється євангельське вчення, а наскільки воно заповнене, можливо, іншими, не євангельськими елементами.  Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ, президент Української асоціації релігійної свободи, доктор філософських наук:

 — Патріарх Кирил має цілковите право зустрічатися зі своїми вірними. Особливо, якби ці візити сприяли єдності православної України і єдності українського народу. На жаль, патріарх Кирил не знаходить для православних українців поза межами Московського патріархату тих слів, які знайшлися для вірних Російської православної церкви за кордоном. Коли йшлося про російське національне примирення, не йшлося ані про покаяння, ані про «гріх розколу». В українському ж національному примиренні патріарх не зацікавлений, він багато говорить про єдність, але це не єдність українців, і така риторика надає його візитам гіркого присмаку. Присмаку надає і візантійсько-кремлівська естетика візиту — усі ці шпалери охоронців, кадилаки, спеціально побудоване, підфарбоване і полагоджене... Так зустрічають начальників, а не духовних лідерів. Ну, і нарешті риторика патріарха: від 2009 року він пропонує українцям переглянути їхній вибір 20-річної давнини, відмовитися від історичної суб’єктності і будувати «Русский мир», — геополітичний, за визнанням самого патріарха, проект, який протистоятиме Заходові. 

Аргументы, которые свидетельствуют об очередной сдаче Яныком суверенитета Украины в пользу РФ.

24 сентября этого года Виктор  Янукович посетил конспиративную квартиру в селе Завидово Тверской  области Российской федерации где имел встречу со своим куратором  Владимиром Путиным и хозяином конспиративной квартиры Дмитрием Медведевым. О чем говорилось на встрече, естественно –  неизвестно. Потому что, несмотря на внешнюю открытость встречи, по сути  своей она была глубоко-конспиративной и сугубо секретной. Однако, уже  через 6 дней «Российская газета» умышленно или случайно допустила утечку абсолютно секретной информации об одном вопросе, обсуждавшемся на той встрече.

 Цитируем «Российскую газету»:

Специальные подразделения  антитеррора стран СНГ объединили свои силы и средства для обеспечения  безопасности предстоящих международных чемпионатов в  странах Содружества.

Более того, глава международной  полицейской организации Рональд Ноубл заявил, что Интерпол предоставит  спецслужбам Содружества всю необходимую информацию об объявленных в  розыск террористах. Без такого взаимодействия невозможно спокойно провести Евро-2012 на Украине, чемпионат мира по хоккею — в  Белоруссии, Универсиаду-2013 — в Казани и Олимпиаду -в Сочи в 2014 году. К сожалению, террористы выбирают для своих актов именно многолюдные  места, в том числе и спортивные арены.Чтобы в деталях отработать все  возможные варианты террористических атак, спецслужбы под эгидой  совместного Антитеррористического центра провели в Донецке  учение ”Донбасс-антитеррор-2011”.

Глава Антитеррористического центра  генерал-полковник полиции Андрей Новиков сообщил “Российской газете”,  что смысл учения — научиться совместно предотвращать теракты на самой  ранней стадии их подготовки. Именно для этого на Украину приехали руководители спецподразделений государств Содружества.

Что важно: ставка делается уже не на силовом решении проблемы. Спецназ непосредственно вступает в бой в  самую последнюю очередь, когда необходимо, скажем, освободить  заложников, обезвредить взрывное устройство и “упаковать” террористов.  Вся главная работа происходит до этого — оперативный обмен информацией, изучение всех возможных баз данных. Спецслужбы уже отреагировали и на “ноу-хау” террористов, когда они используют Интернет, в том числе — социальные сети и “флешмобы” для дестабилизации обстановки, организации массовых выступлений и просто сеяния паники..

В Антитеррористическом центре  корреспонденту “РГ” рассказали и о другой “новинке” террористов. Для  проведения крупных актов могут быть использованы даже не группы боевиков, а так называемые военные компании. Это что-то вроде наших  частных охранных предприятий. То есть вполне легальные фирмы, которые  имеют лицензии на оружие и предоставление специфических услуг. Не  секрет, что именно такие американские компании участвовали в войне в  Ираке и Афганистане. То, что по каким-то причинам не хочется поручать  войскам, берут на себя эти ”частники”.

Даже некоторые транснациональные  корпорации используют военные компании для решения осуществления  глобальных экономических проектов. В России такие “проекты” называют  рейдерскими захватами. Только у нас пока захватывают отдельные предприятия, а у “них” - государства.

Но медаль имеет и оборотную сторону —крепкие и не связанные никакой присягой парни за деньги могут выполнить и задание террористов. Вот именно против такой новой угрозы и  тренировались спецслужбы в Донецке.Руководство спецслужб договорилось не только об обмене информацией, но и о взаимопомощи в случае  необходимости. Вполне возможно, что на прилегающих территориях  обезвреживать террористов будет тот спецназ, кто окажется ближе,  независимо от национальной принадлежности. Ведь не важно, чья “Альфа”  скрутит бандитов: украинская или российская. Главное — чтобы элитные  бойцы вовремя пришли на помощь людям.»

Итак, о «взаимопомощи». Оказывается, господин Хорошковский, надо полагать, по приказу своего Верховного   главнокомандующего (Януковича или Медведева) разрешил силам специального назначения России действовать на «прилегающей» территории, то есть на  территории Украины. Выбирать, чья именно «Альфа» должна действовать на территории Украины предложено чисто арифметически: кто ближе окажется,  тот и «мочит». Судя о газетной статье, аналогичные права получила и   украинская «Альфа». Действительно, какая разница, чья «Альфа» «скрутит   бандитов»? Главное – это чтоб людЯм помогать. При чем, не нужно ради   этого даже нашу Конституцию изменять. Потому как в статье 17 там сказано о том, что «На территории Украины не допускается размещение иностранных военных баз.» Но ведь ничего не сказано о том, что соседняя страна   может на нашей территории применять свой спецназ? Ну действительно, случись что в Крыму, а тамошняя «Альфа» на выезде? Не из Киева же ее   пригонять? Россияне вполне могут подсобить, тем более, что военная база  там есть. Теперь вполне можно ее и российской «Альфой» дополнить.  Чтобы  ближе было, если что вдруг случится. А тут, буквально в день  выхода  газеты случился в Одессе конфуз с пятичасовым уничтожением двух  чеченских киллеров. Ну действительно, российская «Альфа» ведь куда   быстрее могла бы этих чеченцев «замочить», тем более, что это и граждане РФ, а не Украины. А если уж действовать отныне будем вместе, так может  стоит для «оптимизации взаимодействия» вообще создать единый, так   сказать, центр управления для начала антитеррористических подразделений, а потом и вообще вооруженных сил? Чего мелочиться-то? Мы ж должны,  ептыть, объединяться перед угрозой мирового терроризма или не должны?  Кстати, с израильтянами, нужно полагать, подобный секретный договор уже  давно подписан. Иначе чего бы вдруг израильтяне так уверенно воровали с  территории Украины палестинского инженера? Да еще при этом командовали  украинскими спецслужбистами. Вобщем, пора Януковичу Нобелевскую премию  мира давать. За уникальную открытость нашей страны перед силовыми  ведомствами всего мира. За мощный вклад в дело борьбы с терроризмом. Ну и за измену Родине, естественно.

 Кстати, если ГТС Украины таки   действительно уже отдана России, то нововведение Хорошковского о свободе действий российского спецназа в Украине придется весьма кстати. Ведь   если ГТС российская – то ее россиянам и охранять. От тех же мировых террористов, голодных крестьян, ну и вообще.

Кстати, как там с «личкой»  Януковича? Ее по-прежнему возглавляет гражданин России? Или уже вся   «личка» российская? Впрочем, это уже не существенно. Интересно, что еще «сдал» Виктор   Федорович на встрече в Завидово? Не знаю, что там с таможенным союзом,   но не удивлюсь, если в Борисполе мои документы будет проверять уже  российский пограничник.

 Иван Демидов, «ОРД»

В рамках сессии Парламентской ассамблеи НАТО состоится презентация документального фильма о судебном процессе против Юлии  Тимошенко. Об этом сообщил народный депутат фракции «БЮТ-Батьківщина», член  постоянной делегации Верховной Рады в ПА НАТО Остап Семерак, сообщает пресс-служба партии.   «С этим фильмом наша делегация поедет на сессию Парламентской ассамблеи НАТО, где как раз запланирован доклад относительно Украины – о тех  политических процессах, которые происходят у нас после Оранжевой  революции и о состоянии демократии в нашей стране», – от метил он.. По его словам, англоязычная лента «The trial of Yulia Tymoshenko. The  true story» («Суд над Ю.Тимошенко. Правдивый рассказ») «не содержит  никаких политических выводов». «Мы специально делали политически нейтральный фильм – лишь документальные кадры, текст которой объясняет,  что происходит на экране, и комментарии основных участников этого судебного процесса», – отметил парламентарий. «Идея фильма возникла в ходе общения с нашими партнерами  из Европарламента и с членами парламентов других стран. Они спрашивали  нас, что происходит в суде против Юлии Тимошенко, и когда мы рассказывали о ходе событий, они нам не верили. Не верили, что  в европейской стране, которая декларирует демократические принципы,  может происходить что-то подобное с лидером  оппозиции и прежним премьер-министром. Поэтому мы пришли к мнению, что,  очевидно, нужно сделать документальный фильм», – сообщил он. «Мы стремимся строить отношения с нашими партнерами в Европе и мире  на принципах открытости. Этот фильм является демонстрацией того, что  наша политическая сила хочет построить открытую Украину без кривых  зеркал и затемненных окон», – подчеркнул Остап Семерак.  Он также  сообщил, что вскоре планируется презентация фильма для депутатов  Европейского парламента в Брюсселе.

Колишній доповідач Парламентської Асамблеї  Ради Європи по Україні Ханне СЕВЕРІНСЕН вважає, що доповідь міністра  закордонних справ України Костянтина ГРИЩЕНКА на сесії ПАРЄ була не  зовсім щирою. Таку думку Х.СЕВЕРІНСЕН висловила в інтерв`ю власному кореспонденту УНІАН у Брюсселі. "Якщо ми порівняємо те, що говорить ваш міністр - я слухала виступ міністра  закордонних справ... І коли він говорить, що прем`єр-міністр Ісландії,  наприклад, постав перед судом, він не каже, що це – суд імпічменту, де працюють спеціально призначені  судді, які розбирають політичні справи", - сказала Х.СЕВЕРІНСЕН. На її думку, перехід влади від однієї до іншої політичної сили має  відбуватися цивілізовано. "Дуже важливо, аби був мирний, скажімо так,  спосіб переходу влади від одного уряду до іншого, аби члени урядів не садили один одного до в`язниць", - підкреслила вона. Х.СЕВЕРІНСЕН вважає, що резонансні політичні справи в Україні продемонстрували всі недоліки судової системи. "Можливо,  це так само погано, як було в радянські часи. Мабуть, судова система  завжди була такою поганою, і я знаю, що є багато ув’язнених, які не  одержують достатньо захисту, не одержують достатніх можливостей для  зустрічей з рідними. А ці чотири справи найвищих функціонерів (Юлії  ТИМОШЕНКО, Юрія ЛУЦЕНКА, Валерія ІВАЩЕНКА та Євгена КОРНІЙЧУКА - УНІАН)  показали дуже добре те, що і так відомо, що захист не має змоги захищати підсудних, що умови для людей у в`язницях дуже погані, дехто з них дуже хворі, як ІВАЩЕНКО і ЛУЦЕНКО, і не одержують медичної допомоги", -  зазначила вона.

"У моїй країні, наприклад, їхні рішення вважалися б нормальними політичними рішеннями, які в Україні криміналізовані. Влада часто говорить, що вона бореться з корупцією, але в цих випадках немає корупції, тобто злочинів з метою збагачення для себе, а, як у випадку з  ТИМОШЕНКО, - для вирішення газової проблеми. Вона була в умовах холодної зими, коли ЄС говорив їй: "Роби, роби це", а колишній Президент Віктор  ЮЩЕНКО не робив нічого, крім того, що склав руки. І вона повинна була приймати якесь рішення, а наскільки воно погане - це завжди може  обговорюватися. Я, наприклад, можу сказати, що угоди Віктора ЯНУКОВИЧА,  підписані у Харкові, були не на користь інтересам України", - підкреслила Х.СЕВЕРІНСЕН.

Колишній доповідач ПАРЄ по Україні  наголосила, що політик за свої рішення має нести політичну відповідальність. "У будь-якому разі, якщо ви хочете порушувати такі  справи, як проти ТИМОШЕНКО, то це має відбуватися за процедурою  імпічменту. Але криміналізувати політичні рішення... Якби це робилося скрізь, то в`язниці всього світу були б заповнені міністрами", -  резюмувала вона.

«Деякі наші сусіди пояснюють  небажання брати участь у просунутих інтеграційних проектах на пострадянському просторі тим, що це нібито суперечить їх європейському  вибору»…

Сьогоднішня стаття в «Известиях» за підписом Путіна під назвою «Новий інтеграційний проект для Євразії –  майбутнє, яке народжується сьогодні» самим автором приурочена до дати 1  січня 2012 року. У цей день вступить в дію проект Єдиного економічного  простору. Але насправді масштабні геополітичні конструкції, так  привабливо і детально накреслені тут Путіним, явно продиктовані іншою  датою. Днем виборів президента Російської Федерації навесні наступного  року. Глава російського уряду у статусі «майже обраного»  президента РФ намалював для мислячого російського виборця (звісно,  по-імперському мислячого – таких серед тамтешньої інтелігенції переважна більшість) масштабну картину величної Росії, «збирача земель  євразійських», лідера всього неозорого євразійського простору. Саме  Росія стоїть у центрі всіх цих організацій – СНД, Союзної держави Росії  та Білорусі, ЄДКБ, ЄврАзЕС, ШОС, ЄЕП, Митного союзу…

А тепер Росія на додаток очолить нове запропоноване Путіним ще масштабніше й  поліфункціональне геополітичне утворення – Євразійський союз (не плутати з Євразійським економічним союзом). І як це утворення постане нарівні з Європою, США, Китаєм та іншими глобальними світовими гравцями. До чого, власне, зводиться суть розлогого матеріалу, виконаного в плавному науково-публіцистичному стилі? ЄЕП стане історичним етапом не лише для «трійці» Росії, Білорусі та Казахстану, а й для всіх пострадянських держав. Чому? Чесно кажучи, не  дуже зрозуміло. СНД своє відпрацював, але став «колискою» для пострадянської «різнорівневої та різношвидкісної» інтеграції (див. вище  весь той довгий список інтеграційних організацій), тож нехай ще собі  поживе.Криза диктує насамперед економічну інтеграцію, тому у  2000-му і був створений ЄврАзЕС. А «невблаганна логіка» (російської  експансії? – Авт.) вивела євразійську «трійцю» на створення Митного  союзу. 1 липня 2011 року були зняті митні кордони між трьома країнами – і це було добре. Тепер вступить в дію ЄЕП – і стане взагалі «супер». На  всіх напрямках. Макроекономічному, транспортному, візовому,  сільськогосподарському (Путін постарався не пропустити жодного  важливого). Усі кордони і перепони впадуть – і буйним цвітом розквітне  вільна конкуренція між бізнесами країн. І буде пильно враховано  Шенгенський досвід. Про європейський досвід Путіну б помовчати.  Реалії Митного союзу є принципово іншими. Там одна велика країна диктує  фіскальні правила двом маленьким. Статут МС виписаний так, що рішення в  ньому приймаються Росією практично одноосібно. У Європі уявити собі таке просто неможливо. А щодо того, як стало добре в Митному союзі та ЄврАзЕС, яскраво демонструє Білорусь. На яких умовах ця друга інституція (читай – Росія) надала стабілізаційний кредит Білорусі, що переживала  економічну катастрофу? Зокрема, обвальне падіння національної валюти,  паніку, скупівлю товарів ширвжитку?  Білорусь, відповідно до умов  кредитної програми ЄврАзЕС, у найближчі три роки має приватизувати  активи на 7,5 мільярда доларів. Мозирський НПЗ, Белтрансгаз – усе, що  було рентабельним, перейде до російського (трохи й до казахського)  бізнесу. Отака взаємодопомога. А тепер, зі вступом у дію ЄЕП, російські  «обійми» стануть ще тіснішими. Зустрічаємо в тексті блискітки  неповторного путінського «гумору». Читаємо: «Для громадян зняття міграційних, прикордонних та інших бар`єрів, так званих «трудових квот»  означатиме можливість без усяких обмежень вибирати де жити, здобувати  освіту, трудитися. До речі, в СРСР – з його інститутом прописки – подібної свободи не було». А розуміти це слід так: «Ми охоче  приймемо й завантажимо роботою всіх бажаючих з пострадянських країн,  тому що переживаємо справжню депопуляцію. А народ до нас поїде, оскільки зарплати завдяки продажу неймовірної кількості енергоносіїв у нас куди  вищі, ніж деінде в екс-СРСР. І буде цей народ любити Росію і Путіна –  нікуди не дінеться. Отака буде свобода». А на «відкритих  динамічних уніфікованих ринках» Росія знову-таки отримає переваги для  свого бізнесу не так завдяки якості, як кількості, грошовій масі. Пан Путін також із явним задоволенням нагадав про «наддержавні утворення» в Митному союзі та ЄЕП. Завдяки ним Росія отримує додаткові можливості для впливу на економічну політику своїх союзників. Російський  майже-президент повідомив, зокрема, що на додаток до Комісії Митного  союзу буде створено ще й Колегію. Скупо сказано про «залучення до повноцінної роботи» МС та ЄЕП Киргизії і Таджикистану. Читай – «взяття  під повноцінний контроль Росії».

Але всього цього Путіну мало. Він збирається створити ще масштабніше утворення – Євразійський союз. При  цьому спеціально застерігає – не йдеться про відновлення СРСР. Люди,  знайомі з особливостями путінського дискурсу, сприймуть його слова  правильно – саме це він і збирається робити. Судіть самі:  «Ми пропонуємо модель могутнього наднаціонального об`єднання, здатного стати одним з полюсів сучасного світу і при цьому грати роль ефективної  «зв`язки» між Європою і динамічним Азіатсько-Тихоокеанським регіоном.  Складання природних ресурсів, капіталів, сильного людського потенціалу  дозволить Євразійському союзу бути конкурентоздатним у індустріальній і  технологічній гонці, у змаганні за інвесторів, за створення нових  робочих місць і передових виробництв. І разом з іншими ключовими  гравцями та регіональними структурами – такими, як ЄС, США, Китай, АТЕС, - забезпечувати стійкість глобального розвитку». Отакі скромні  цілі. Створення геополітичного гіганта, конкурента інших світових потуг. І скільки б не вживати далі приємну для вуха Заходу лексики, типу  «лібералізованого торговельного простору», «зони вільної торгівлі» тощо, розшаркуватися перед ЄС (готові виробляти з ним спільні принципи й  поширювати їх «від Атлантики до Тихого океану»), від цього сутність не  міняється.

Спеціальний месидж адресовано «дурненькій» Україні, яка сама не розуміє свого  євразійського щастя: «Тут хотів би торкнутися однієї, на мій погляд, вельми важливої теми. Деякі наші сусіди пояснюють  небажання брати участь у просунутих інтеграційних проектах на пострадянському просторі тим, що це нібито суперечить їх європейському вибору. Вважаю, що це помилкова розвилка. Ми не збираємося ні від кого  відгороджуватися і  комусь протистояти. Євразійський союз будуватиметься на універсальних  інтеграційних принципах як невід`ємна частина Великої Європи, об`єднаної єдиними цінностями свободи, демократії і ринкових законів». Поблажливий тон месиджу, на жаль, непрямо підтверджує готовність української сторони йти на серйозні поступки Росії в нескінченних газових переговорах, про яку вже писали у пресі. Саме слово «Україна» Путін, на відміну від назв інших пострадянських країн, не вжив у  програмово-пропагандистському тексті жодного разу. Автор схильний розцінювати це як поганий знак. Нами займуться окремо… Хоча, з другого боку, намагаючись поглинути Україну, можна й зуби зламати…

Микола Писарчук

Сегодня на сессии Луганского городского совета охране пришлось применить силу, чтобы убрать с трибуны общественника. Свидетелем инцидента стал кореспондент Lugansk. Медіа стиль.

Общественный активист Михаил Пащюк попытался выступить на сессии Луганского городского совета с обращением, в котором жители Луганска протестовали против переноса еженедельной ярмарки из центра города (район стадиона "Авангард") на окраину, на оптовый рынок«Околица».

Депутаты горсовета проголосовали не предоставлять общественнику слово. Добровольно Михаил Пащук уйти отказался, в сессии был объявлен перерыв. Активист при выключенном микрофоне продолжил свое выступление, и тогда охрана решила применить силу. Михаил Пащук и охранник наносили удары лбом в головы друг друга. На помощь к Михаилу Пащюку пришли пожилые женщины из зала, которые наносили охраннику удары по спине и голове, выкрикивая при этом «Негодяи!», «Депутаты регионалы - на х**!». Сопротивляясь, Михаил Пащук укусил охранника за палец, потекла кровь. Оказывать первую медицинскую помощь охраннику приехала «скорая».

Михаил Пащук показал кореспонденту Lugansk. Медіа стиль документы с подписями жителей Луганска, поддержавших его инициативу. Он рассказал, что собрал тысячу подписей жителей Луганска за то, чтобы даже после открытия нового оптового рынка «Околица», каждую субботу можно было продавать, торговать и покупать сельскохозяйственную продукцию на Ярмарочной площади, возле стадиона "Авангард". По его словам, делая покупки на ярмарке в центре города, жители города могли экономить от 20 до 50 грнивен, поэтому продавцы и покупатели были возмущены закрытием ярмарки. Михаил Пащук был задержан сотрудниками милиции и отправлен в РОВД.

Більшість світових конфліктів є відображенням геополітичної конкуренції довкола нафтових родовищ

 

12 із 20 найбагатших підприємств планети спеціалізуються на видобутку нафти. Високотехнічний, самовпевнений, модерний світ насправді не здатний позбутися жорстокої нафтової залежності. І не факт, що прагне. Нафтовий бізнес утримує таку кількість світового чиновництва, що багато з них давно навчилися виправдовувати доцільність давніх корупційних схем. Хай там що лунає в офіційних промовах, нафтові інтереси проступають за цікавістю політиків до подій у Лівії. Хоч би як французькі лідери відхрещувалися від валіз з африканською готівкою, нафтодолари і далі залишаються важливим елементом політичного впливу. Нафтова доба не мине, доки її не зруйнує сильніша альтернатива. «НІЧОГО ПРО НАФТУ, ВСЕ ПРО ДЕМОКРАТІЮ» Голос французького президента урочисто проголошував: «Ми підтримали повстанців із почуття справедливості». Оператор вихоплював з юрби, що зустрічала Ніколя Саркозі в лівійському місті Бенгазі, усміхнені обличчя молоді. Дехто з них вимахував французькими прапорами. «Немає жодного розрахунку, жодної домовленості, – проголосив Саркозі. – Ми не прагнемо допастися до ваших багатств, не розраховуємо на жодні привілеї». «Формально все це так, – прокоментувала колега, з якою ми разом дивилися новини. – Французька та британська держави до перерозподілу лівійського ринку не торкатимуться. Але цікаво подивитися, чи зміняться позиції приватних нафтових концернів British Petroleum і Total? За часів Муаммара Каддафі найкомфортніше в Лівії працювалося італійській Enі. Вона і за ембарго не пішла з місцевого ринку». Геополітика нафти. Лівійські події нагадали, що рушієм світової політики є не лише газ, а й чорне золото. А також, з огляду на поширення атомної енергетики, уранові родовища. Вугілля вже пережило свій пік і вплив, а відновлювані джерела енергії ще не набули масового вжитку. Транспортне пальне, пластмаси, синтетика – і бідні, і багаті країни ще не навчилися без них обходитися. На офіційному рівні, напевне, справді немає чітких домовленостей між лівійськими повстанцями та натхненниками натівської збройної місії з повалення Каддафі. Але західний великий бізнес не ловить ґав. Навіть якщо нова влада Лівії пообіцяла розподіляти ринки тільки через прозорі тендери, підприємці ревно шукають будь-яку інформацію про те, чиєю персональною волею визначатиметься доступ до нафти. «Не сумніваюся, що більшість повстанців щиро прагнуть змін, – каже Жан-Люк, колишній представник французького концерну Total у Габоні. – Людям притаманно мріяти про волю, гідність, заможність. Проблема в іншому: лівійці ще не навчилися жити та діяти в умовах вільного вибору. Вони, може, й хочуть демократії. Але досі не мали нагоди осягнути, як нею користуватися. А бізнесу промахнутися не можна. Криза». За попередніми оцінками, 10 років розбудови лівійської економіки коштуватимуть щонайменше €200 млрд. Лівійський ринок, що відкриється для нових партнерів, – це газ і нафта, медицина та комунікації, питна вода й світло... «За Каддафі французькі фірми перекривали лише 6% лівійської економіки, – пояснює Жан-Люк. – У перші дні вересня понад 400 потужних підприємств зібралися на інформаційну нараду в організації керівників французького бізнесу MEDEF. Цього, звичайно, ніхто не скаже вголос, але всі сподіваються, що нова влада не забуде, що для неї зробила Франція».

«Нічого про нафту, все про демократію, – узагальнила колега враження від телерепортажу з Бенгазі. – Чомусь ніхто не поспішає підтримати сирійську опозицію. Хоча кількість забитих мирних мешканців добігає 3 тис. Але в Сирії нафта закінчується, видобуток зменшується щороку на 9%... Дипломатія нафтогонів уміє мовчати про найважливіше».

ЧОРНІ ГРОШІ ТА ЧОРНЕ ЗОЛОТО  Поки лівійські повстанці шукають та не знаходять полковника Каддафі, французи в режимі мильної опери відстежують епізоди чергового скандалу довкола «чорних» грошей політичних партій. Ніби теж, на перший погляд, «нічого про нафту». Але насправді валізи з готівкою, про які зважився розповісти колишній посередник тіньових операцій, а нині адвокат і борець за правду Робер Бурґі, десятиліттями надходили до Парижа за непрямою участю французької кампанії Elf (нині Total) переважно з нафтових держав: Габону, Кот-д’Івуару, Чаду, Нігерії, Камеруну...Термін «Франкоафрика» запровадили в 60-х роках минулого сторіччя французькі журналісти. У такий спосіб, в одне слово та не переймаючись законами граматики, було визначено корупційну схему між високими паризькими кобінетами, потужними нафтовими кампаніями й африканськими диктаторами. Донедавна щільно закрита система політичного клієнталізму підкидала коштів правим і лівим, владі та опозиції. Диктатори у схемі делікатно заплющували очі на екологічні нюанси та інші аспекти присутності західних видобувачів. Французьке керівництво не помічало фешенебельного житла в елітних кварталах Парижа, яке ті купували собі та родичам на вкрадені у власного народу кошти. Енергетичні концерни примудрялися так вести бухгалтерію, щоб вистачало і собі, і рідній владі, і диктаторам. Бурґі розповів цими днями, нібито валізи з готівкою діставали всі по черзі президенти П’ятої республіки включно з героїчним Шарлем де Голлем. Але нібито на Саркозі ланцюг зламався. Поза тим стосовно чинного президента Франції є інша інформація. Журналіст і письменник П’єр Пеан нещодавно видав книжку «Валізова республіка». Автор пише, нібито не хто інший, як Муаммар Каддафі, передав на кандидата в президенти Ніколя Саркозі велику суму «чорних грошей». Каже він і про інші надходження. Упереджуючи зловтішність опонентів «прогнилого Заходу», зауважу, що корупція – універсальне явище. Вона не має специфічних національних ознак. Змогли ж грузини геть позбутися хабарників у міліцейській формі! У різні періоди кожне суспільство виставляє свої моральні заборони. Або, навпаки, збиває планку. Здатність до одужання визначається, зокрема, правом на поширення небезпечної для влади інформації. «Нафтові та газові держави набувають дедалі більшої геополітичної ваги, – констатує Франсуа-Ксавьє Вершав, автор книжки «Франкоафрика – найдовший скандал республіки», яка свого часу здійняла потужну суспільну дискусію у Франції. – Дружні голосування в ООН, поступки в доступах до стратегічних ринків... Нафтова залежність має гірку ціну. Але й Арабська весна, вочевидь, знайде продовження в інших, досі безсловесних регіонах світу. Рух за звільнення неминуче потягне за собою новий великий перерозподіл ринків сировини».  Чи зуміє Україна, яка з 11–14 млн тонн спожитої на рік нафти майже 70% продукту завозить із Росії, скористатися з нових можливостей? Невдачі в тендерах на відбудову іракської економіки поки що не дають підстав для оптимізму. Схоже на те, що в Лівії Київ також має мало шансів отримати цікаві контракти. «Свого часу, коли Каддафі у 2004 році відвідав Україну, він погодився допустити Нафтогаз до розробки кількох родовищ, – розповідає колишній український дипломат. – Але наша держава тоді так і не знайшла грошей, щоб інвестувати в проект. Потім ми не зуміли вибороти статус кандидата до членства в НАТО. Ймовірно, у Лівії країни – члени НАТО як розпочали війну, так і виграють найкращі контракти. А Україна зі своєю позаблоковістю вкотре дістане позаконтрактність». На думку Вершава, найгостріша проблема залежних від чужої нафти країн – не так усталені економічні зв’язки, вибудувані довкола нафтогонів, як звичка до пасивності, залежності, у певному сенсі маргінальності на світовому енергетичному ринку. За такою логікою, Україні, щоб по-справжньому взятися до диверсифікації своїх енергетичних джерел, доведеться не лише підняти суспільну моральну планку, а й навчитися сміливіше спілкуватися зі світом.

 Алла Лазарева

http://www.ut.net.ua/World/31858

«Ми підійшли занадто близько до критичної межі, коли через зневіру в правосудді, суперечки вирішуватимуть не в судах» Правник Валентина Теличенко відома як представник Мирослави Гонгадзе у справі про вбивство її чоловіка, журналіста Георгія Гонгадзе. Сьогодні вона одна з тих, хто взяв на себе цю роль щодо Юрія Луценка та Юлії Тимошенко в Європейському Суді з прав людини. Крім юридичної практики, Валентина має багаторічний досвід правозахисної та громадської діяльності – від членства в Українській Гельсінській спілці часів Перебудови до участі в удосконаленні виборчого законодавства. Є автором численних аналітичних звітів про реформу судоустрою, дотримання прав людини та верховенства права в Україні. В інтерв’ю Тижню вона розповіла про перспективи судових слухань у справах убивці Гонгадзе Олексія Пукача та колишнього президента України Леоніда Кучми, про наслідки недавньої судової реформи та чесних служителів Феміди, які, попри все, існують. Про справу вбивці Гонгадзе У.Т.: Як ви кваліфікуєте дії генерала-лейтенанта МВС Олексія Пукача, який зізнався в убивстві Георгія? Він у вашому розумінні є одним із виконавців чи організатором злочину? – Олексій Пукач є організатором і безпосереднім виконавцем замовлення на вбивство. Саме він заздалегідь усе продумав і спланував. Маючи достатньо часу обміркувати, він знав, за яку винагороду йде на це, і зробив свідомий вибір: убити. Це не був його перший злочин. У червні 2000 року той самий Пукач, використавши двох своїх підлеглих працівників міліції, незаконно затримав Олексія Подольського, вивіз його в ліс, побив і залишив уночі напризволяще. У цьому злочині він також був і організатором, і безпосереднім виконавцем. У.Т.: Ідеться про наказ «згори» чи персональну ініціативу Пукача? – Відповідно до обвинувального висновку, він скоїв обидва злочини, виконуючи наказ Юрія Кравченка та Леоніда Кучми. Тобто, за версією слідства, обох їх слід вважати замовниками. Але чи витримає ця версія випробування судом, казати зарано. Крім того, вирок у справі Пукача не назве замовників, бо в цьому процесі їхніх дій суд не аналізуватиме. Обвинувачений один – Олексій Пукач, а всі решта – поза межами судочинства, справи щодо них в окремих провадженнях. Сьогодні зрозуміло, що сам Пукач покарання не уникне, адже давно набули чинності вироки щодо обох епізодів – і вбивства Георгія Гонгадзе, й побиття Олексія Подольського. Але чи дійдуть до суду справи за обвинуваченням замовників – це ще питання. Ще й досі Генеральна прокуратура України робить усе, щоб їх не було покарано. У.Т.: Олексій Пукач назвав замовниками вбивства Георгія тодішнього президента Кучму та главу його Адміністрації Литвина. Але він також заявив, буцімто розправою над журналістом урятував країну від теракту. То коли підсудний каже правду, а коли бреше? Чи можна вірити його свідченням? Яку гру він може вести й за чиїм сценарієм? – Під час допиту в судовому засіданні Олексій Пукач вдає недалекого, нетямущого, на запитання відповідає неконкретно, нечітко. Багато розказує такого, що не стосується обставин злочину, і тим самим намагається уникнути прямої відповіді. Він кілька разів повторив під час допиту в судовому засіданні, що «Георгій Гонгадзе – шпигун, готував державний переворот». Так він хоче виправдати власні дії та пояснити мотиви убивства. Водночас усі колеги Пукача відгукуються про нього як про висококваліфікованого фахівця. Він має вищу юридичну освіту і звання генерал-лейтенанта міліції. Генерал, котрий керував кримінальною розвідкою МВС, не може не знати, що шпигунами займається СБУ, а не його підрозділ, і що наказ убити є очевидно незаконним. Судове слідство щойно розпочалося, ще навіть не закінчено допиту Пукача. Тож мені ще не час робити всебічну оцінку його свідчень. Зрозуміло, він силкується уникнути пожиттєвого ув’язнення й задля цього, від першого дня після затримання в липні 2009 року, пішов на оборудку із владою. На початковому етапі Пукач виторгував принаймні перебування не в Лук’янівському СІЗО, а в ізоляторі СБУ, якого де-юре не існує, – до винесення судового вироку. Різниця умов утримання ув’язнених – суттєва. Рішення помістити Пукача саме до легально не наявного ізолятора спецслужби (офіційна назва – відділ забезпечення досудового слідства СБУ) винесла особисто голова Печерського суду суддя Інна Отрош, свідомо – на мою думку – вийшовши за межі своїх повноважень. Адже не суд, а відповідний територіальний орган Державної пенітенціарної системи визначає місце перебування особи, яку вирішено тримати під вартою. Цей ізолятор СБУ – фактично незаконна, ніде не зареєстрована установа, що не призначена для утримання будь-кого в неволі. Перебування там – не лише комфорт для Пукача, а й можливість приховано контактувати з тими представниками влади, що в цьому зацікавлені. У.Т.: Чому, на вашу думку, справу Пукача засекретили? – Засекречено лише незначну частину її матеріалів, на жаль – включно з обвинувальним висновком. Але наявність кількох таємних томів суд вважає приводом, щоб усе засідання провести в закритому режимі. Очевидно, що на нього тиснуть і змушують приховувати недоліки досудового слідства. Зрозуміло, якби в залі були присутні журналісти, те, що суд «не бачить» недолугості слідчого, помітили б усі. Отож судді просто бояться уподібнитися до свого колеги Кірєєва й ховаються за зачиненими дверима зали. Цим вони порушують і право потерпілих, і право громадськості на відкритий процес. За таких умов, відповідно до частини першої статті шостої Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, суду справедливим вважати ніяк. У.Т.: Чи можна припускати, що до вбивства Гонгадзе якось причетні силові структури РФ? Леонід Кучма казав, що ця справа «інспірована зарубіжною розвідкою»... Чи говорять про це в суді? – Причетність російських силових структур справді не виключена, але в обвинувальному висновку не йдеться про наявність жодних зарубіжних чинників у справі. Мушу зазначити, що слідство уперто не хотіло бачити й перевіряти версію про зв’язок зі спецслужбами. Закритість судового процесу фактично означає, що суд відмовлятиме в допитах свідків, які не заявлені державним обвинуваченням, аби уникнути несподіванок. У.Т.: Кого зі свідків у справі Пукача вже допитали? Які напрошуються висновки? – Свідків іще не допитували. Ще навіть не завершено допиту підсудного. Обвинувачення заявило свідками 13 осіб, із яких лише одна не є і не була працівником міліції. Не заявлено свідків, які могли б говорити про обставини замовлення злочинів, навіть тих, кого під час допитів назвав Пукач. Не заявлено й тих, хто, за словами підсудного, знав іще 2000 року, що вбивство скоїв саме він. Тих, хто сприяв звільненню Пукача з-під варти, а потім і від кримінальної відповідальності 2003-го. З такою сукупністю свідків та доказів перевірити показання Пукача вповні й підтвердити мотиви злочину, заявлені державним обвинуваченням, виявиться просто неможливо. Тому потерпілі через своїх представників будуть змушені заявляти додаткових свідків. Справа Кучми У.Т. Чи існують сьогодні шанси на неупереджений розгляд справи екс-президента Кучми та справедливий вирок? – Після проведеної торік реформи судоустрою, яка, до речі, була розкритикована Венеціанською комісією, судова система в Україні втратила останні ознаки незалежності. Вища рада юстиції мала б бути дієвим механізмом очищення суддівських лав, але стала інструментом шантажу й тиску на суддів. Крім того, результат провадження великою мірою залежить від якості досудового слідства. Я вже вивчила матеріали справи за обвинуваченням Леоніда Кучми і готова сказати, що його проведено не достатньо повно. Ми заявили клопотання, але дістали відмову. Частина клопотань стосувалася порушення кримінальної справи щодо Володимира Литвина, Леоніда Деркача (екс-голова СБУ) та ще декотрих високопосадовців. Відповідь фактично є відмовою в порушенні кримінальної справи. Але самої постанови про відмову слідчий виносити не ризикує. Ми спрямували оскарження його дій до Печерського суду. І це вже вдруге. Торік у жовтні Генеральна прокуратура вже скасовувала постанову свого слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи щодо Кучми, Литвина, Деркача та Едуарда Фере (генерал-полковник МВС, якого вважали одним із важливих свідків у справі Гонгадзе; Генпрокуратура неодноразово надсилала запити на його допит, але до цього не дійшло через перебування Фере в стані коми, з якого він не вийшов аж до смерті 2009 року. – Ред.). Щодо колишнього президента Кучми слідчий визначився, ба навіть пред’явив обвинувачення. Вже закінчено досудове слідство. Але стосовно решти – за рік так і не спромоглися з’ясувати, чи є в їхніх діях ознаки складу злочину. Хоча за законом на це відведено не більше 10 днів. Отож якщо взяти до уваги можливості представників Генеральної прокуратури впливати на суддів у Вищій раді юстиції, то результат будь-якого кримінального процесу, зокрема і проти Кучми, великою мірою залежить від позиції та намірів ГПУ. У.Т.: Чи варто судити майора Мельниченка? – Закон зобов’язує реагувати належним чином – порушувати кримінальну справу – в будь-якому випадку, коли наявні ознаки складу злочину. Микола Мельниченко стверджує, що він зробив записи розмов у кабінеті президента України, й демонструє плівки, на яких окремі учасники розмов упізнали свої голоси. Поза сумнівом, він учинив це незаконно – але нібито з міркувань викриття злочинної діяльності високопосадовців. Ніхто, крім суду, не має повноважень оцінювати, достатнім є таке виправдання чи ні. Отож відповідь на ваше запитання ствердна. Хоч ми й говоримо про залежність судів, але іншого інструменту немає. Крім того, обов’язковою частиною розслідування справи за обвинуваченням Мельниченка є встановлення походження записів. А це, своєю чергою, – одна з необхідних передумов використання інформації з них у справах проти можновладців. Оскільки він так досі й не надав нікому первинних носіїв своїх записів, це серйозно перешкоджає їх подальшому використанню як доказів у кримінальних справах. А тривалий саботаж розслідування: хто, коли, як і з якою метою записав розмови в першому кабінеті держави, – фактично становить загрозу національній безпеці й суттєво шкодить репутації України. Про майбутнє Тимошенко і Луценка У.Т.: Юрій Луценко свого часу заявляв, що його справа «тріщить по швах». Це справді так ? Щось подібне стверджує і захист Юлії Тимошенко... – Якби суд був незалежний, він мусив би визнати неспроможність обох обвинувальних висновків. Те саме стосується ще кількох справ – зокрема за обвинуваченням Валерія Іващенка (екс-в.о. міністра оборони. – Ред.) тощо. Складу кримінального злочину в діях, які описано в обвинувальних висновках, немає. Є політичні рішення, які можуть мати наслідком лише політичну відповідальність, можливо, є порушення фінансової дисципліни. Називати ці дії корупцією неправильно, адже в кожній із перелічених справ не було встановлено факту особистої наживи. У.Т.: Як хвороба Юрія Луценка може змінити перебіг судового процесу? – Очевидним є порушення права й Тимошенко, й Луценка, й Іващенка на охорону здоров’я. Згідно зі статтею шостою «Основ законодавства про охорону здоров’я», кожен громадянин має право на медичну допомогу й на вільний вибір лікаря. Їм відмовлено в такому виборі, а це в окремих випадках уже призвело до серйозного погіршення фізичного стану. До медпрацівників, яких обирає влада, довіри немає так само, як і до судової системи. Бо ж вона посилає саме тих, хто правильно виконуватиме її замовлення. У Юрія Луценка попередньо діагностовано цироз печінки. Це захворювання виключає утримання під вартою. Тільки-но діагноз буде остаточно підтверджено, суд муситиме вирішити питання про заміну запобіжного заходу на не пов’язаний із позбавленням волі. Недостатнє медичне забезпечення особи під час утримання під вартою Європейський Суд кваліфікує як катування. У.Т.: Позов Юрія Луценка перебуває на позачерговому розгляді в Європейському Суді. Якщо Страсбург зробить висновок, що превентивне ув’язнення колишнього міністра – порушення правового стандарту, які це відкриє можливості для самого підсудного та його захисту в Україні? – Якщо таке рішення буде винесено, це дасть підстави звертатися до Верховного Суду України, який переглянув би всі попередні ухвали про арешт і скасував їх. У.Т.: Юлія Тимошенко також звернулася зі скаргою до Євросуду. Як швидко можна сподіватися на відповідь? Часом позивачам доводиться чекати довгі місяці й роки... – Навіть якщо суд вирішить застосувати прискорену процедуру, все одно процес триватиме понад півроку. У.Т.: На вашу думку, які шанси має Юлія Тимошенко оскаржити вирок за її справою, що його, вочевидь, винесуть найближчими днями? – В апеляційному порядку скасувати вирок шанси мізерні, бо судді відповідного суду не більш незалежні, аніж будь-якого районного. А от оскарження в касаційному порядку має кращу перспективу. Багато залежатиме від конкретних осіб, які переглядатимуть касаційну скаргу. Якщо це будуть судді, котрі не відчувають за собою та за своїми близькими гріхів, а отже, й не боятимуться шантажу, якщо вони не розраховують одержати квартир чи інших благ ближчим часом, то їхня залежність від влади мінімальна. У.Т.: А такі судді є? – Так, є. Крім того, вони розуміють, що влада змінюється. Сьогодні замовили Тимошенко, а завтра це зроблять уже з ними – за те, що виконували замовлення на неї. Отож вони не повинні залишити в силі вироку Кірєєва. За тієї кількості порушень, що їх було допущено під час слухання справи у Печерському суді, з огляду на те, наскільки надуманим є обвинувачення, він підлягає скасуванню. Звичайно, суддя Родіон Кірєєв розуміє, що обвинувальний вирок у цьому процесі не пишеться. Але він навряд чи виправить свої помилки власною волею, бо надто далеко зайшов у своєму протистоянні з підсудною. Зрештою, він є дуже слабким порівняно із системою. У.Т.: Наскільки обґрунтованими, суто з правового погляду, є звинувачення Тимошенко в «перевищенні повноважень» стосовно газових домовленостей? Оскільки документ було укладено між суб’єктами підприємницької діяльності, себто Нафтогазом та Газпромом, а не між урядами України та Росії, чи може колишня очільниця Кабміну бути відповідальною в справі інакше, ніж політично? – Юлію Тимошенко звинувачують у тому, що вона дала вказівку (яка називалася «директиви прем’єр-міністра») керівництву Нафтогазу підписувати угоди, котрі фіксують ціну на газ. І хоча НАК є державним підприємством, його посадовці не зобов’язані виконувати вказівки прем’єр-міністра, але той має право їх висловлювати. Тимошенко взяла на себе політичну відповідальність за економічно важке рішення, а керівники – з огляду на те, що це зробила прем’єр-міністр, – виконали її вказівку й підписали відповідні угоди. Таким чином, говорити про перевищення влади та службових повноважень підстав немає. Крім того, в обвинувальному висновку не вказано, а в судовому засіданні не було доведено жодних мотивів, які пояснили б нібито злочинні дії підсудної. Сама ж вона посилається на те, що відсутність угод заблокувала б постачання газу до Європи. Таким чином, немає ані перевищення, ані мотивів злочину. У.Т.: Є думка, що Україна остаточно скотиться до авторитаризму, якщо Євросоюз не підпише угоди про асоціацію через політичні переслідування. Ви теж так вважаєте? – Рятувати сьогодні треба не лише Тимошенко чи Луценка, рятувати треба державу. Європа змушена балансувати. З одного боку – їй не потрібна Україна, яка не поділяє західних демократичних цінностей, а з другого – якщо її відштовхнути, вона впаде до ніг Кремля. Асоційоване партнерство Києва з ЄС створює додаткові й потужніші чинники впливу Євросоюзу на нашу державу, зокрема і в сфері дотримання прав людини. Отож в інтересах України, як я їх розумію, невідкладне підписання угоди. У.Т.: Правозахисники, міжнародна спільнота критикують владу за політичний характер процесів проти опонентів. Де є межа зарубіжного втручання в справи країни? – Не можна допустити, щоб Україна була змушена кланятися Кремлю. Якщо від нас відвернеться Європа, вибору не залишиться і станеться те, що було восени 2000 року. Ось цим і визначається межа. Межа У.Т.: Україна входить до п’ятірки лідерів за кількістю позовів до Європейського Суду з прав людини. Чому це так? Люди не вірять вітчизняному правосуддю, не знаходять правди вдома чи, як зазначив один знайомий дипломат, «зрозуміли, куди треба скаржитися»? – Швидше – не знаходять правди в Україні. Але доки захисту шукають у суді, навіть включно з Європейським, спати можна спокійно. Якщо розчарування та зневіра щодо системи правосуддя сягнуть критичної межі, то суперечки вирішуватимуть не в судах. Це небезпечно. Ми до цього підійшли занадто близько. У.Т.: Чому за 20 років незалежності Україна не поставила до дії ефективної судової системи, якою не могла б маніпулювати виконавча влада? – Ми ще не досягли дна тієї прірви, яка навчить нас, що краще закон та незалежний суд, навіть коли вони нам незручні, ніж сваволя сильнішого. Сьогоднішні політичні справи – теж частина падіння в цю прірву. Всі повинні зрозуміти, що ні влада, ні сила не є назавжди, а страховкою для слабшого в державі є незалежна судова система й закон. Саме це має стати мотивацією в плануванні реальної реформи правосуддя, а не політичні чи приватні інтереси, як сталося нещодавно під час проведення так званої судової реформи. Вона виправила окремі елементи, але не вирішила основної проблеми – залежності суддів. Тож судова система сьогодні – майже безвідмовний інструмент у руках влади. Говорити про права людини за цих умов не випадає. Їх не порушують рівно доти, доки в можновладців немає такої потреби або просто бажання.