«Найкращий засіб від лупи — гільйотина!»?
Вибори без голосування «проти всіх» — політичне шахрайство!
Виграш Нації неможливий навіть теоретично.
Почався новий політичний сезон, одним із концептуальних аспектів якого буде подальше «коректування» виборчого законодавства. А одним із його контрапунктів — поки що законодавством встановлений, не дуже примітний рядок, що знаходиться десь у кінці виборчого бюлетеня і який принципово неправильно називають «проти всіх».
Відзначимо, що і вибори Президента України, і місцеві вибори, які відбулися 2010 року, виразно продемонстрували значне зростання числа «противсіхів». Соціологічні ж дослідження свідчать про подальше зростання за минулий з останніх виборів рік цього сегмента негативного електорального потенціалу. І ось зараз однією з новацій проекту законупро вибори народних депутатів вже є, а потім, звичайно ж, буде і в законі про вибори Президента України виключення з бюлетеня цього рядка взагалі. Як говорять французи: «Кращий засіб від лупи — гільйотина!». Ініціатива, відзначимо, не оригінальна — попередня влада теж була цим заклопотана. Нею навіть було ініційовано розгляд у Верховній Раді проекту відповідного Закону України, провалений зусиллями фракції... — так, Партії регіонів! Але влада змінилася і тепер уже саме їй цей протестний потенціал заважає — і досить реально! — при владі втриматися. Відзначимо також, що рік тому проти голосування «проти всіх» однозначно категорично висловлювалися не лише відомі «націонал-демократи», політики «демократичного» штибу, представники творчої і наукової інтелігенції. До них дружно — в єдиному! зверненні — приєдналися і глави різних релігій і конфесій, даремно нехтуючи конституційним принципом відокремленості церкви і релігійних організацій від держави! При цьому практично всі опоненти «противсіхів» волали до демократії! Ось і розглянемо спочатку саме з позицій демократії...
(
Від себе. А якщо у виборчому бюлетені додати формулювання поряд юридично точне,
грамотне: «НЕ ПІДТРИМУЮ ЖОДНОГО З КАНДИДАТІВ» поряд «ПІДТРИМУЮ ГЕН УСІХ КАНДИДАТІВ».)
ЩО Ж ТАКЕ «ПРОТИ ВСІХ»?
Одразу зазначимо, що термін «проти всіх» — абсолютно некоректний, такий, що не відображає суті явища, яке є ніщо інше, як просто «негативне голосування». І не плутатимемо або не ототожнюватимемо його з
голосуванням «протестним», тобто тим, коли за одного кандидата голосують не стільки через його перевагу, скільки саме через неприйняття іншого. Так от, справжня демократія починається не там і не тоді, де і коли вводяться демократичні процедури, а саме там і тоді, де і коли виникає внутрішня громадянська свобода і відповідальність людини! Демократичні ж механізми лише більш менш достовірно відображають рівень
громадянськості, що існує в суспільстві. Не проголосувати ні за одного із запропонованих кандидатів, якщо вони виявляються негідними — не є вчинком аморальним, безвідповідальним, як це часто стверджується і не лише представниками чинного політичного режиму. Ні, це — вчинок саме вільного громадянина! Аморально ж і безвідповідально якраз навпаки — проголосувати за «менше зло». Тобто, по суті — саме за ЗЛО! Це — вчинок раба! Раба обставин, «громадської думки», власної етичної меншовартості, особистих або корпоративних меркантильних інтересів та й просто лінощів або нездатності самостійно подумати, оцінити, співвіднести свій вибір з його наслідками. І, поза сумнівом, прийти на виборчу дільницю і свідомо проголосувати проти всіх запропонованих кандидатів, якщо таке переконання — це набагато більш
відповідальний і етичний вчинок, ніж ігнорування виборів взагалі (так зване «голосування ногами»).
Демократія вільних людей дозволяє їм вибрати собі слугу, демократія рабів (це вже щось нове в політології) — господаря.
Так, у голосуванні «проти всіх» є певний психологічний дискомфорт. Людині як соціальному суб’єктові в принципі не просто себе відособити, індивідуалізувати. Тим більше нам — з нашою ж бо багатовіковою
«генетичною» пам’яттю другосортності і десятиліттями радянського «колективізму». Але давайте все ж замислимося — то хіба це дійсно голосування ПРОТИ ВСІХ? — Ні! Адже, зверніть увагу — у виборчому
бюлетені немає формулювання «голосую проти всіх», а є юридично точне, грамотне: «НЕ ПІДТРИМУЮ ЖОДНОГО З КАНДИДАТІВ».
(Від себе. А якщо у виборчому бюлетені додати формулювання поряд з юридично точним,
грамотним- «НЕ ПІДТРИМУЮ ЖОДНОГО З КАНДИДАТІВ» ще одне- «ПІДТРИМУЮ ГЕН УСІХ КАНДИДАТІВ» це ж абсолютно логічно, чи не так?)
Хоча голосування це і негативне, але воно не є АКТОМ РУЙНУВАННЯ. Навпаки — фактично це є перший крок до конструктивної громадянської позиції, оскільки означає усвідомлення і ВИРАЖЕННЯ громадянином чого або кого він вже НЕ ХОЧЕ. Наступним логічним кроком буде свідомий пошук ТИХ, хто його довіри гідний, кому він свою частинку всенародної влади делегувати згоден. А потім — і прагнення дієвість СВОГО вибору забезпечити: і при організації та проведенні виборів, і при підрахунку голосів, і при юридичній інтерпретації результатів голосування, і при контролі виконання обраним своїх передвиборних зобов’язань. Тому переконаний, що таке свідоме негативне голосування в наших політичних реаліях і є — початок демократії. І саме тому політичний режим, що діє в Україні, такий механізм зростання громадянськості ЗАКОНОДАВЧО і хоче виключити. За повної згоди і співучасті значного кола діячів «опозиції», а також чималої підтримки представників наукової і творчої інтелігенції, релігійних діячів.
Але, можливо, вже пора усвідомити, що кожні вибори не повинні неодмінно закінчуватися обранням когось. Що, як раптом не виявилося гідного вибору, це провина не нас — виборців, а тих, хто нам негідних нашої
довіри кандидатів і запропонував. Значить, і їхня відповідальність, в першу чергу — політична! Наприклад така, яка була передбачена в законі 1989 року про вибори народних депутатів ще УРСР, а потім і України — в Законі року 1993: «Кандидати, які.. не одержали необхідної кількості голосів і не булі обрані на виборах, що відбулися і не булі визнані недійсними, на повторних виборах балотуватися не можуть». Тобто —
кандидатами в них вже не реєструються! Хоча зовсім не зайве було б подумати і про введення відповідальності економічної — за «винесення» на виборчий «базар» свідомо неякісного «товару». Чому суспільство повинне оплачувати чиїсь дуті політичні амбіції, спробу збути «залежаний» політичний товар, а то і відвертий політичний блеф?! Бюджетні витрати при виборах, що не відбулися з цієї причини, повинні, як видається, хоча б частково відшкодовуватися тими, з чиєї провини це й сталося.
І ще — демократичні, справедливі вибори це не просто ті, які відбуваються відповідно до чинного виборчого закону. А ті, які проводяться згідно із законом ЗМІСТОВНО демократичним — тим, який дозволяє виявити і адекватно інтерпретувати ДІЙСНУ волю виборців. Чи сприяє цьому виключення з бюлетенів рядка «Не підтримую жодного з кандидатів»? Категорично, ні!
Поки що у нас існує право будь-якого дієздатного громадянина виразити СВОЮ ПОЛІТИЧНУ ВОЛЮ в її КОНКРЕТНОМУ змісті. Навіть якщо зміст це — однозначне заперечення всіх ЗАПРОПОНОВАНИХ кандидатур! Таке право наших громадян — це і демократичний імператив, і конституційна гарантія,
закріплена статтею 34 Конституції України: «кожному гарантується право... на вільне вираження своїх поглядів і переконань». Зокрема — і політичних, зокрема — і негативних! Саме ця політична воля — у своєму повному, а не кастрованому змісті — й породжує політичну легітимність влади. Тому і розглянемо — що ж таке
ПОЛІТИЧНА ЛЕГІТИМНІСТЬ
Політична легітимність — «це згода народу з владою, коли він добровільно визнає за нею право ухвалювати обов’язкові рішення...». Це не юридичне, а «політико-правове поняття, що означає позитивне ставлення
жителів країни, великих груп, громадської думки (зокрема й зарубіжної) до чинних у конкретній державі інститутів влади, визнання їх правомірності. Легітимність влади означає, що її підтримує більшість»
(Вікіпедія). Звернімо увагу на те, що політична легітимність пов’язується з волею БІЛЬШОСТІ і що вона має як внутрішній, так і зовнішньополітичний аспекти свого змісту. А витікає це все з доктрини
народного суверенітету, задекларованої і в Конституції України (стаття 5).
Доктрина ця виникла, як відомо, ще в XVIII сторіччі і сьогодні вона є практично загальноприйнятою. І не лише в демократичних державах, але навіть і в державах з тоталітарною формою правління, влада яких, переважно в зовнішньополітичних цілях, також апелює для своєї легітимації до «волі народу». Тобто, легітимність будь-якої прилюдної влади похідна і безпосередньо залежить саме від «волі народу». А вибори і є однією з легальних форм безпосереднього цієї волі виявлення.
Але що є «воля народу» саме в контексті виборів? Думка всіх громадян? У реальності ні — не всі громадяни політично активні і змусити їх такими бути реальної можливості немає — це, швидше, їхнє право, а не обов’язок. Тому в контексті виборів правового значення набуває думка лише тих громадян, які в голосуванні участь взяли. Саме ця, політично активна і організаційно дисциплінована, частина електорату і становить реально Український народ — як конституційно вищий політичний суб’єкт! — у виборах, тобто політично і юридично реалізовує його правосуб’єктність і суверенність. (Це — на рівні Нації. На рівні ж місцевого самоврядування йдеться про аналогічне представництво місцевої громади.)
А тепер головне питання — яка частина виборців, що взяли участь у голосуванні, може і повинна розглядатися — саме з позицій забезпечення політичної легітимності — як юридично репрезентативна? Або ще конкретніше — абсолютна або так звана «відносна більшість» виборців, що взяли участь у голосуванні, є такою, що юридично визначає волю Нації?
Питання, взагалі ж бо, риторичне — саме абсолютна більшість і теоретично, і практично лише й може бути виразником домінуючої в конкретній громаді або всій Нації волі. Отже, і результат будь-якого кандидата повинен юридично інтерпретуватися саме і лише у співвідношенні із загальною кількістю виборців, які взяли участь у голосуванні, а не з числом голосів, поданих за інших кандидатів.
Невже дійсно важко усвідомити, що якщо проти кандидата подано голосів більше, ніж за нього, то він НЕ ОТРИМАВ політичної легітимності? Що з боку Нації або місцевої громади це акт політичної НЕДОВІРИ, а не ДОВІРИ! Що визначення переможця за «відносною більшістю» — це є викривленням реального змісту волі виборців, є НЕХТУВАННЯМ НАРОДНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ.
Як це, наприклад, і сталося двічі торік — на виборах Президента України: результат В. Януковича — 48,9% «за»! Тобто, АБСОЛЮТНА більшість виборців, що взяли участь у голосуванні, — 51,1% — його кандидатуру не підтримала. І на місцевих виборах, коли ця ситуація виявилася не лише масовою, але й відверто скандальною. Ось чому чинний політичний режим і прагне виключити з народного волевиявлення волю тих, хто відмовляється віддати свій голос будь-якому із запропонованих кандидатів — аби гарантовано не було цих 48,9%, а завжди було 50%+1 голос!
Відзначимо — ухвалення рішень абсолютною більшістю (а в особливо відповідальних випадках — і кваліфікованою!) — організаційний принцип, відтворений у багатьох статтях Конституції України. Але ні в одній із її статей немає навіть натяку на можливість ухвалення якого-небудь рішення — чи матеріального, чи процесуального — меншістю. Тобто, легітимність меншістю не створюється! Демократія меншості — це абсурд!
Тут, до речі, треба звернути увагу на те, кого з виборців юридично обґрунтовано визнавати такими, що «взяли участь у голосуванні»? Ось постулат будь-якої демократії — «результати виборів визначаються лише тими громадянами, які фактично взяли участь в голосуванні» (Вікіпедія). І начебто логічно включати до їх числа саме і лише тих виборців, бюлетені яких не лише отримані легально і опинилися в опечатаній виборчій скриньці, але й дозволяють точно й однозначно ідентифікувати волю конкретного виборця (інакше — яка ж це «участь»?!). Якою ж логікою тоді керувався наш Законодавець, включаючи в це число й тих виборців, бюлетені яких виявилися НЕДІЙСНИМИ? Яку ВОЛЮ вони відображають і містять— адже її ж бо якраз і немає?!
Зовсім інша справа — бюлетені, в яких виборці не підтримали жодного із запропонованих кандидатів. Їх же бо за якою логікою з кола тих, що «взяли участь у голосуванні», виключати? Причому навіть не при
підрахунку голосів, а власне з голосування ВЗАГАЛІ? То хіба їхня воля не конкретно визначена чи не є частиною волі саме суверена влади — Українського народу? І, головне — то хіба її виключення з виборчого
процесу політично БЕЗПЕЧНЕ?? Невже все ще не зрозуміло, що ті, хто при нашому індиферентному потуранні так наполегливо — і саме зараз! — прагнуть усунути з інтерпретації волевиявлення Українського народу цю, усе більш значну його частину, серйозно і досить обґрунтовано стурбовані саме реальністю загрози не отримати на найближчих виборах політичної легітимності своєї влади?? Адже що це для них означає — прекрасно демонструє зовнішньополітична реальність Білорусії!
Ось чому чинний політичний режим і прагне прибрати з бюлетеня рядок «не підтримую жодного з кандидатів» — аби виключити з результатів голосування, що ПІДЛЯГАЮТЬ ЮРИДИЧНІЙ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ, ту думку виборців, яка може позбавити цей режим легітимності. Не з метою турботи про демократію прагнуть її вилучити, а зі остраху своєї нелегітимності, яка може й має бути інтерпретована як НЕЛЕГАЛЬНІСТЬ, тобто — НЕЗАКОННІСТЬ влади. І ось тут саме час звернутися до того, що є
ЮРИДИЧНА ЛЕГАЛЬНІСТЬ
Як відомо, вона означає обґрунтованість прийнятого рішення дією конкретних норм законодавства. Так ось щодо юридичного трактування результатів голосування як при виборах Президента України, так і місцевих органів влади існує очевидна, але зовсім не тупикова юридична колізія. Стверджую: чинний Закон України «Про вибори Президента України» дозволяє давати таку інтерпретацію результатів голосування, яка входить у пряме протиріччя не лише з політичною легітимністю, теорією права і просто здоровим глуздом, але прямо і грубо суперечить нормам Конституції України (у редакції і 1996, і 2004 рр.).
Так встановлено, що у день виборів (перший тур голосування) переможцем стає той кандидат, який отримав абсолютну більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Тобто — більше 50%. При повторному
голосуванні — відносну, якщо в бюлетені два кандидати, а ось якщо один, то знову ж бо — абсолютну! І ось вже більше десяти років юридична обґрунтованість цієї норми сумнівів ні у кого не викликає, в Конституційному суді ніким не оскаржується.
А даремно не викликає! Не може конституційний принцип залежати від арифметики: якщо у виборчому бюлетені один кандидат або більше двох — то діє принцип абсолютної більшості, а якщо лише двоє — то відносної! Зрозуміло, що ці два підходи не просто відрізняються арифметично — вони створюють РІЗНУ легітимність обраного кандидата. Правильніше — у першому випадку легітимність виникає, а, в другому — НІ!
Але в законі про місцеві вибори наш Законодавець пішов ще «далі» — взагалі виключив з нього принцип абсолютної більшості. Що є і політичним, і юридичним нонсенсом — не може, не повинен правовий акт — навіть гіпотетично! — містити АБСУРДНУ конструкцію, допускати можливість виникнення абсурдної ситуації.
Та що говорити про гіпотетичність абсурдних ситуацій, коли вони вже цілком реальні! Ось же, на місцевих виборах рік тому, у селі Плесецьке на Київщині — реальний і саме абсурдний результат. Як відомо, в
ухваленому 10 липня 2010 року Законі України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крім, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» зникло положення статті 73 його попередника про те, що обраним вважають того, хто набрав більше, ніж усі інші кандидати «за умови, що кількість голосів, поданих за нього, перевищує кількість голосів виборців, які не підтримали жодного з кандидатів в окрузі». І про те, що це є підставою визнати вибори такими, що не відбулися. І ось результати голосування в згаданому селі: кількість виборців — три тисячі осіб, проти всіх кандидатів проголосувало 900 осіб, за кандидата Валентину Бутько — лише 124. І коли територіальний виборчком мав намір зібратися і оголосити результати виборів, селяни заблокували сільраду. Їм, звичайно, пояснювали, що відповідно до чинного закону про місцеві вибори голосування «проти всіх» уже не має жодних юридичних наслідків,
але виборці своїм «мужицьким» розумом таку інтерпретацію власного волевиявлення визнати відмовилися!
У цьому випадку і відбилася вся істинність чинної виборчої «демократії» в Україні під час виборів президента України і місцевих виборів! А суспільство наше навіть не ворухнулося — ні тоді, коли згадані норми
ухвалювали, ні тоді, коли реалізація їх призвела до фактичного знущання з волевиявлення громадян, до політичного і правового абсурду. Але, слава Богу, що у виборців ХОЧ цього села (їм слава, можливо, в
першу чергу!) ІНШЕ відчуття демократії. Саме вони — виборці цього села — мають рацію! А не Верховна Рада, що ухвалила закон, який до абсурду країну доводить. І не територіальні виборчі комісії або Центральна виборча комісія, які під час юридичної інтерпретації результатів голосування посилаються лише на норми виборчих законів, залишаючи за дужками вищий, Основний Закон Нації — Конституцію України.
Адже її стаття 5 встановлює, що саме Український народ — «носій суверенітету і єдине джерело влади»! Як може бути, що воля 900 проти волі 124, а перемагає 124?! І це демократія?! Це — ВЛАДА НАРОДУ?! ЦЕ —
віддзеркалення ЙОГО ВОЛІ, реалізація його статусу «єдиного джерела влади»?! І це — ДЕМОКРАТИЧНЕ виборче законодавство і демократичні виборчі інституції? Облиште! Саме вони — виборці села Плесецьке на
Київщині — справжні демократи. Її — демократії! — вони і зажадали. Тільки хто їх підтримав, хто допоміг їм — цим справжнім демократам і інтуїтивним конституціоналістам! — в обстоюванні свого конституційного
ПРАВА НА ВИБІР, а не лише на ГОЛОСУВАННЯ? Яка політична сила? Яка інституція правоохоронної системи, виконавчої влади або, може, ГАРАНТ Конституції стали на захист цього їхнього права?.. І хто відповість за абсолютно очевидний конституційний злочин — узурпацію влади? Усі ті, хто проголосував за скасування вказаних положень? Або той, хто цей закон підписав? Або ми всі разом — за те, що ВСЕ ЦЕ досі терпимо?! Щоб така жорстка оцінка не здавалася тільки приватною позицією автора, наведімо вислів зовсім не сторонньої людини на українській виборчій кухні — колишнього голови ЦВК, голови ради «Фонду сприяння демократичним виборам», почесного члена Асоціації організаторів виборів країн Європи Михайла Рябця, зроблений ним якраз після торішніх місцевих виборів: «Я, як громадянин, бачив багато чого в цій країні. Але коли зараз я слухаю окремих політиків від влади про демократичність проведених виборів, то
хочеться сісти в машину і поїхати в студію, щоб плюнути в очі цим людям. Настільки цинічно роблять ті чи інші заяви про загальновідомі події, що несила терпіти... Мені здається, що окремі представники влади вважають усіх телеглядачів дурнями, коли розповідають казки про демократичні вибори. Ці заяви роблять цинічно, безсоромно, це просто не можна слухати і бачити» (http://obkom.net.ua/news/2010-11-22/1700.shtml). «Дурнями», до речі, нас і продовжують вважати і мають намір тепер зробити вже «згідно із» законом — з усе більшим нахабством і відвертістю і за традиційного нашого потурання. Відомо, що «ліберальна (також буржуазна і конституційна) демократія заснована на низці принципів», перший з яких — «правління з відома
народу на основі волевиявлення більшості (підкреслено мною. — В.К.)» (Вікіпедія).
Тобто за реальної демократії легітимність надано підтримкою абсолютної більшості НАРОДУ, законними представниками якого і є виборці, що взяли участь в голосуванні. А не більшість щодо результату іншого кандидата —досить попадатися на цей блеф політичних шулерів. Час зрозуміти, що «відносна більшість» щодо ВСІХ, хто проголосували, — є арифметичною, а, значить, і політичною меншістю!
Ось навіть цікаво, який відсоток електоральної підтримки від числа виборців, що взяли участь у голосуванні, наше суспільство готове прийняти як демократичний, легітимний: 12,1%, як в селі Плесецьке, 31,8%, як під час виборів мера Києва 2006 року, або 48,9 % — той, що отримав В. Янукович на останніх президентських виборах? Виявляється, усі ці відсотки і приймають! Хоча абсолютно зрозуміло, що і 12,1%, і 31,8% і
навіть 48,9% — по суті, одне й те ж: це показники не ЛЕГІТИМНОСТІ, а НЕЛЕГІТИМНОСТІ! І тому надання цьому юридичної ЛЕГАЛЬНОСТІ — є політичний і правовий абсурд. Є нівеляція справжньої волі народу і
узурпація влади, тобто кричуще порушення Конституції України і злочин проти Нації.
Чи є з цього правовий вихід? — Стверджую, що так, якщо саме в контексті Конституції України розглянути, якою ж має бути
ПРАВОВА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ГОЛОСУВАННЯ
Правову інтерпретацію результатів голосування принципово не можна здійснювати тільки в контексті законів про вибори. Це витікає і з низки конституційних положень, та й із самих законів про вибори. Так, у контексті Конституції України треба виходити і з положень вже згаданої статті 5 — про народний суверенітет і статус народу як єдиного джерела влади, і статті 8 — про те, що норми Конституції України є НОРМАМИ ПРЯМОЇ ДІЇ, тобто рішення можуть ухвалювати ЛИШЕ на підставі норм Конституції без додаткових посилань на будь-які закони України, зокрема й виборчі. І навіть НЕЗВАЖАЮЧИ НА норми чинних законів, якщо вони СУПЕРЕЧАТЬ Конституції України, оскільки «Конституція України має найвищу юридичну силу». І, нарешті, на тій підставі, що в Україні визнається і діє ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА — засадничий принцип справді демократичної правової системи.
І тоді юридична колізія між положенням чинних законів про вибори щодо визначення переможця «відносною більшістю» і конституційними положеннями про суверенність Українського народу, його виняткову, вищу України. Іншими словами, якщо кандидат отримав 50% і менше голосів виборців, що взяли участь в голосуванні, з правового — конституційного! —погляду він не отримав від Українського народу вотум довіри, тобто він — президентських виборах 2010 року — 49,8%! — однозначно свідчить лише про одне: відповідно до Конституції України Українським народом він ОБРАНИЙ НЕ БУВ! Рішення ЦВК про його обрання є НЕЛЕГАЛЬНИМ, а вибори президента правосуб’єктність однозначно вирішують на користь норм Конституції НЕЛЕГІТИМНИЙ! Тому офіційний результат кандидата В. Януковича на України 2010 року є такими, що не ВІДБУЛИСЯ!
(Від себе "З А К О Н У К Р А Ї Н И
Про вибори Президента України
Стаття 85. Повторне голосування
17. Якщо до бюлетеня для повторного голосування було внесено
дві кандидатури, обраним Президентом України за підсумками
повторного голосування вважається кандидат, який за підсумками
повторного голосування одержав більшу, ніж інший кандидат,
кількість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні." (Тобто, мова йде про те, що "противсіхи" цей Закон не знали!!!, але ж незнання не звідьняє від відповідальності... )
Саме таке рішення — про визнання виборів такими, що не відбулися, — і зобов’язана була ухвалити Центральна виборча комісія півтора роки тому. Оскільки Закон про вибори президента України прямо наказує їй забезпечити «дотримання передбачених Конституцією України та законами України принципів і засад виборчого і референдумного процесів, реалізацію виборчих прав громадян України...» і здійснити свою діяльність «на принципах верховенства права... обгрунтованості прийнятих рішень...» (підкреслено мною. — В.К.). І одночасно з цим рішенням — звернутися до Верховної Ради України з представленням про призначення повторних виборів президента України.
ЦВК не зважилася на такий, з правового погляду, абсолютно обгрунтований крок. Але ухвалене нею рішення цілком можна було оскаржити в судовому порядку (і не лише в органах національної юрисдикції). При цьому суд мав би здійснити правосуддя і винести ухвалу безпосередньо на підставі положень норм Конституції України і всупереч нормам чинного виборчого законодавства. (Від себе. В тому, що ми зараз маємо диктатуру криміналитету винний ЦВК, який не порушив Закон. Дуже цікава думка!!!??? )
Ініціювати такий процес, на жаль, тоді ніхто не наважився... Та переляк у політичного режиму не лише залишився, а й за півтора року «творення» «України для людей» вельми, і в жодному разі не безпідставно, зріс. Чому для нього так актуалізувалося питання: що цьому, настільки стрімкому, навіть загрозливому зростанню протестного потенціалу протиставити? Як і для нас в цій самій ситуації актуалізувалося питання:
ЩО РОБИТИ?
Забезпечити якнайповніше волевиявлення Українського народу і — без будь-яких винятків! — реалізацію принципу абсолютної більшості і у виборчому законодавстві, і під час юридичного тлумачення результатів голосування. Зокрема, шляхом:
— неодмінного збереження у виборчих бюлетенях рядка «не підтримую жодного з кандидатів»;
- безумовне законодавче забезпечення дії принципу абсолютної більшості під час установлення юридичних результатів виборів;
— установлення, що під час підведення результатів голосування до уваги беруть голоси лише тих виборців, бюлетені яких виявилися дійсними;
— установлення, що якщо жоден із кандидатів не отримав абсолютної більшості голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, вибори оголошують такими, що не відбулися, і призначають повторні вибори;
— установлення, що якщо вибори не відбулися через те, що жоден із кандидатів не отримав абсолютної більшості голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, кандидати, які балотувалися в них, у повторних виборах права балотуватися позбавляються;
— уведення у виборчі закони положень про механізми і розміри компенсації кандидатами, які балотувалися, витрат на проведення виборів, що не відбулися через необрання жодного з кандидатів. І річ навіть не в тому, що тоді, за всіх маніпуляцій і фальсифікацій, отримати на найближчих виборах легітимацію панівному режиму буде набагато складніше. А в тому, що,
по-перше, законодавчо буде забезпечено право громадян України на вираження своєї політичної волі сповна.
По-друге, у неї зростуть шанси отримати свою адекватну правову інтерпретацію.
По-третє, переможці виборів будуть і легітимними, і легальними. І, нарешті, це дисциплінує всі політичні сили, реально піднесе їхню моральну і політичну відповідальність і за свою діяльність, і за своїх лідерів і членів. Поки ж ми зіткнулися з черговою спробою законодавчо уникнути цієї відповідальності в принципі! Спробою законодавчого освячення узурпації влади, чергового етапу постійної, цілеспрямованої нівеляції конституційної суверенності Українського народу, його статусу єдиного джерела влади в Україні, верховенства його права. Фактично — це ще один момент повзучого, перманентного конституційного перевороту, що триває вже понад півтора року. Та, насамкінець, це дорога в міжнародні ізгої, у цивілізаційну безвихідь.
Щоб цього не сталося, треба не лише консолідовано, послідовно домагатися демократичного вмісту виборчих законів, відповідності їх конституційним принципам, а вже зараз — інтелектуально, політично та організаційно — готуватися до того, що доведеться вимагати і адекватного, передусім конституційного юридичного, тлумачення результатів голосувань. Вимагати і прилюдними акціями громадянського
протесту, і зверненнями до Конституційного Суду України, і масовими судовими позовами про скасування рішень виборчих комісій про визнання переможця виборів за «відносною більшістю», і політичними страйками, і зверненнями до світової громадськості, зокрема і до Венеціанської комісії.
І, звичайно ж, до міжнародної юрисдикції — до Європейського суду з прав людини.
Останнім часом ми все частіше чуємо, що Україна — це «failed state», тобто держава, що не відбулася. Загалом, на жаль, — це вірно. Та якщо бути понятійно точними, ми поки ще політична нація, що не відбулася, або просто Нація. І багато в чому через те, що в нас не відбулася НАЦІОНАЛЬНА (не етнічна, а громадянська) еліта! Немає в неї яскравих інтелектуалів і водночас етичних авторитетів, не запропонувала вона суспільству за двадцять років жодної значущої загальнонаціональної ідеї або загальнонаціонального проекту. Та її, як цілісного явища, немає. І, можливо, її останній найближчим історичним часом шанс відбутися — це якраз консолідовано обстоювати законодавче закріплення і реальне забезпечення виявлення під час виборів справжньої волі Українського народу. І, звичайно ж, добитися її — саме ЦІЄЇ волі — точної правової інтерпретації. Та запобігти таким чином великим соціальним катаклізмам, які, інакше, практично неминучі.
Що нижчий рівень легітимності політичного режиму, то більше потреба звернутися до силових чинників утримання влади. Причому усе більше й більше не стільки заради самої влади, скільки задля уникнення неминучої відповідальності у разі її втрати. Як доводять останні події, саме цей сценарій стає все реальнішим, і його все краще усвідомлює теперішній політичний режим в Україні.
Та сучасна Україна — це вже не лише Нація, що не відбулася, це — згвалтована Нація. Замах на згвалтування відомою групою осіб був ще 2004 року спробою цинічного спотворення реальної волі Нації на виборах президента України. Але насильники тоді відповідальності уникнули, і в січні — лютому 2010 р., на наступних виборах президента України, воно вже відбулося. У листопаді 2010-го, на місцевих виборах, — повторне. Останніми виборчими «новаціями» Україну не просто хочуть «узяти» ще раз і знову всупереч її волі — її хочуть зробити ЗАКОННОЮ наложницею! Адже після ухвалення «нового» виборчого законодавства це вже згвалтуванням не буде! — її «використовуватимуть» НА ЗАКОННИХ підставах! Якщо, звичайно, не брати до уваги її Конституцію... А втім, ХТО з можновладців у цій країні за останні двадцять років (та й попередні сімдесят!) на Конституцію зважав?! Проте як і сам народ, від імені якого її і ухвалили...
Перефразовуючи М.В. Гоголя: «Україно, куди ж мчиш ти? Дай відповідь. Не дає відповіді»...
Але хоч би для початку очищення, Україно, не голосуй «ЗА», якщо ти «ПРОТИ»! Якщо, звичайно, у тебе ще є ГОЛОС...
http://www.day.kiev.ua/216456
Віталій КРЮКОВ, юрист
Великобритания ввела визовые санкции в отношении российских чиновников, связанных с делом Сергея Магнитского.
Как пишет The Observer со ссылкой на собственные дипломатические источники, в британском "списке Магнитского" по меньшей мере 60 чиновников, так или иначе причастных к гибели юриста фонда Hermitage Capital.
По данным издания, решение о введении санкций было принято на уровне британского правительства, однако МИД Великобритании официально не объявил о нем из опасений ухудшить отношения с Россией.
Напомним, 12 сентября американские сенаторы Джон Маккейн и Бен Кардин призвали премьер-министра Великобритании Дэвида Кэмерона, который в тот день проводил переговоры с президентом РФ Дмитрием Медведевым, ввести санкции против фигурантов "списка Магнитского". Маккейн выразил надежду, что британские власти серьезно рассмотрят запрет на выдачу виз и замораживание активов тех представителей правительства России, "которые вовлечены в пытки и убийство Сергея Магнитского"
В свою очередь, демократ Бен Кардин заявил, что Кэмерону стоит поддержать эти санкции, поскольку, считает он, "когда союзники работают вместе по вопросам, связанным с защитой прав человека, результаты оказываются наиболее ощутимыми".
Напомним, ранее стало известно, что власти США ввели визовые санкции против российских чиновников, которые имеют отношение к гибели юриста инвестфонда Hermitage Capital Management Сергея Магнитского. Между тем имена их не раскрываются. Известно лишь, что в "черный список" внесены около 60 фамилий.
Сергей Магнитский, обвинявшийся в уклонении от уплаты налогов с организации, скончался в СИЗО "Матросская тишина" 16 ноября 2009 года. Следствие установило, что Магнитский скончался в изоляторе из-за того, что ему во время не оказали медпомощь.
Добавим, что еще 31 августа сообщалось, что член парламента Великобритании от лейбористской партии и бывший министр по европейским делам Дэнис Макшейн потребовал от британского правительства ввести запрет на въезд в страну российским чиновникам, причастным к смерти Сергея Магнитского.
"Многие из членов британского парламента озабочены тем, что российский юрист Сергей Магнитский был поставлен в жестокие условия, которые привели к его смерти. При этом юрист действовал, защищая интересы британской компании", - отметил политик.
Он подчеркнул, что до сих пор российские власти отказываются расследовать это преступление "как положено" и разобраться с людьми, которые, как считают многие, причастны к аресту Магнитского, жестокому обращению с ним в тюрьме и, в конце концов, к его смерти.
