Почему-то мне немного грустно... Одинокой я себя не чувствую, да и забот разных достаточно, занять себя есть чем. Но грусть какая-то зыбкая, неуловимая, легкая, как паутинка, окутывает сознание. Может, это всего лишь - влияние осени? Моей любимой осени... С её свежим, терпким, душистым ароматом - листьев, дождя, мокрой уставшей земли, с акварелью розово-синих облаков вечернего неба, последних солнечных пятен на деревьях, с тоскливыми голосами птиц и заунывными стенаниями блуждающих ветров... Она  - непостижима, она шепчет о завершении, о конце, о смерти. И вместе с этим  прозрачно, тонко выводит серебряным голосочком - о начале, о надежде, о том, что все ещё будет, все ещё впереди... И я ей верю, я - знаю, что она права, она - вечная, мудрая, всезнающая. Посмотрит на тебя, улыбнется легкой грустной улыбкой, опустит на чело прохладную ладонь, сотрет неуловимым движением сомнения и сожаления о прошедших днях, о несбывшихся надеждах, о неразделенной любви... И думается... о быстротечности времени, о мимолетности дней, о пустоте и серости будней, о нелепости бытия. И почему-то хочется подвести черту под чем-то невидимым, законченным, завершившимся... И почему-то хочется плакать... Осенняя скорбь... За ушедшим и утраченным, за безвозвратным и потерянным, за несбывшимися чаяниями и разбившимися хрупкими мечтами, за солнечной радостью и искрящейся верой в то, что все будет хорошо...
     ...А потом придет зима. Тоскливая, серо-грязная городская зима, с промозглой сыростью, холодом, озябшими ладошками и окоченевшими ногами, вечно хлюпающим носом и слезящимися глазами... И так тягостно становится!
     Потому  - сегодня - хочу думать только об осени. Теплой, ветряной, дождливой, солнечной - такой разной и неизменно свежей. ...И такой похожей на меня... ))

По самому краєчку свідомості бродить моя душа. Поривається от-от впасти за межу, злетіти униз, у незнану прірву підсвідомого... Розривається на тисячі шматків, витравлюється зсередини трунком твоїм, тим, який ти влив усередину мене. Хочеться голосно кричати, надірвати зв'язки, волати щосили, звіриним риком розривати нутро, вивертатися назовні, хрипіти у агонії, розчинитися у безкінечності, щезнути... Ось яку отруту ти влив мені у душу. Вона знищує мене зсередини, поступово, але неминуче вірно. Клітину за клітиною  - перетворює, перероджує, змінює. Любов...
...Між нами лежить прірва. Ні перестрибнути її у нестримності бажань, ні перепливти на коряблях мрії, ні перейти стежками буднів, ні перелетіти на вітрах надії. Лише - кинутися униз, ламаючи руки, ноги, шиї... Крила... Життя... Розбиваючи серця, що розлетяться тисячами крихітних шматочків по світу, застрягнуть уламками у митях майбутнього. Між нами - прірва часу. Нездоланна. Незрушна. Безжальна і бездушна. Глухо стугонить відлунням людського осуду, іронічним сміхом, брутальністю натовпу...

Алаверди -
тобі.
Алаверди...
Ковток вина
Ковток води
Ковток життя
Ковток любові...
Краплина - поту,
А друга - крові.
Краплина сонця,
Дощу краплина.
...Моя печаль
Твоя провина...
Букет хмільний
Чудового вина
Ковток...
На етикетці -
імена...

Всесильна!
Сильна...
На...половину
Понівечена.
А на іншу -
Розквітла!
Наполовину -
дівчина,
Наполовину -
літня...
Безглузда
і легковажна,
Мудра
і виважена...
Мені так важко,
ой, важко! -
Не стати -
навіженою...
Химери
хитаються
у свідомості,
Стискають
мозок
спогади.
Серце стугонить,
Б'є судомою...
А я - читаю
гороскопи
І прогноз
погоди.
І, здається,
що уже -
всесильна!
Наполовину -
сильна,
слабка -
наполовину...
Й уже -
ні пам'яті,
ні смутку,
ні провини...
Лиш тенькання
годинника
у грудях...
Любов,
І щастя,
Й - гріх! -
...усе забуду...

Сто рецептів
почуттів,
Сто рецептів -
болю
Сто твоїх
і моїх - світів
І лиш один -
любові...
Сто митей
самотності,
Сто років
мовчання,
Сто табу
і умовностей,
І лише одне -
кохання.
Сто доторків,
сто цілунків,
сто гарячих
у серце комет,
сто мелодій,
сто малюнків...
Сто кроків -
назад,
і лиш один
вперед...

Стерти твій номер
із телефонної книжки...
Стерти тебе -
із пам'яті
і із життя...
Зв'язати
сталевим обручем
груди -
і ночами
плакати нишком,
І визбирувати
зернята
чорного жалю
і каяття.

Розправити
крила увечері -
й тихо
злетіти з вікна,
залопотіти униз...
заячіти,
заскиглити,
затужити...
У груди -
безжально
й відверто так -
б'є весна!
а мені -
без тебе -
просто
не хочеться
жити...

Весна була

холодною й далекою,

Туманом духм'яніла

і дощем.

Дражнила першою

оманливою спекою,

Й снувала в серці

замокрілий щем.

Вогке повітря

дихало застудою,

Тополі дихали

відлунням полину...

І свіжим духом

входило у груди

Чекання на любов - 

і на весну.

Така - очікувана,

І така - невтримна!

І хмарами 

солодкими - хмільна.

Реальна - ось! - 

І десь - така незрима,

Моя,

любов'ю зібгана,

весна!

(написане навесні....)

Мовчиш?
Мовчиш!
Мої слова -
то біль,
то розпач,
вічна мука.
А завтра -
знову ти
засклиш
душі озера.
І розлука
постане
болем -
злим,
холодним
поміж
словами
у жалю...
І йтимуть
викупом
голодним
три слова -
я тебе люблю...

Чому,
скажи мені -
чому -
я знов пишу тобі -
пробач?
В гіркім
задушливім
диму
Сную очима
сивий плач.
Ятрю думки,
виймаю серце...
Перечитала
сто разів
твоє - написане,
і - стерте,
Все те, що ти
сказать не смів...
Моє - написане
у спразі,
Коли душа,
мов звір, кричить...
Твої...мої...
слова -
не справжні!
...Холодні
сполохи
душі...

Ти кажеш,
що сумна - занадто,
В словах ще болю -
забагато,
В житті ще радості -
замало.
Ішла... спіткнулась...
впала...
Болить!
Та я - не плачу! Ні!
Не думай,
я не плачу!
Хоч серце
нищиться в вогні,
Ти сліз моїх -
не бачиш.
А що тобі кажу -
то все
Снігами
завтра занесе.
І я - сміюсь!
Радію в зливі
Буденних сіростей
щасливих!
Пульсую райдужно!
Й хай здасться
Тобі мій сивий сум -
за щастя...