" Смерть - незбагненна річ. Люди проживають ціле життя, ніби її не існує, але часто вона виступає одним із найсильніших стимулів, щоб жити. З часом хтось цим так проймається, що починає жити суворіше, упертіше, завзятіше. Комусь потрібна її постійна присутність, щоб хоч трошки пам'ятати про її протилежність. А деяких так поглинають роздуми про неї, що вони влаштовуються в залі очікування задовго до того, як смерть оголосить про своє прибуття. Ми боїмося її, але більшість із нас дужче боїться того, що вона може забрати не нас, а когось іншого. Бо найстрашніше в смерті те, що вона може обійти нас стороною. І залишити у повній самотності.
А час - дивовижна річ. Більшість із нас живе тільки тим часом, який маячіє прямо перед нами. Кілька днів, тижнів, років. Найболючіший момент у житті кожної людини, мабуть, настає з раптовим розумінням, що вона вже дожила до того віку, коли позаду всього більше, ніж попереду. І коли час уже стелиться перед тобою, треба жити чимось іншим. Можливо, спогадами. Полудень під сонцем, і чиясь рука, стиснута у твоїй руці. Аромат квітників у свіжому цвіту. Вихідні в кав'ярні. Може, онуками. Хтось знаходить сенс у житті заради майбутнього інших. І коли Соня покинула його, Уве не помер разом з нею. Він просто перестав жити.
Горе - немислима річ."
Фредерік Бакман. Чоловік на ім'я Уве.
***
Неймовірна, добра, бентежна книжка... Зачаровує з перших сторінок.
Так несподівано в нашому житті з'являється зовсім незнайома людина, яка з плином часу перетворюється на близьку, друга, глибоку емоційну прив'язаність....
Коли весняне сонечко посилає свої перші теплі промені на землю, а галявина вкривається зеленим килимом, по траві миттєво розсипаються яскраво-жовті квіти – кульбаби.
Для одних ці рослини – звичайні бур’яни, для інших – компонент вітамінних страв, адже із зелені готують вишукані салати, а із квіток варять смачне варення.
Окрім того, квітка володіє цілющими властивостями, тому широко використовується в медицині.
Як бачимо, кульбаба – рослина універсальна. Тому недарма в її честь було запроваджено окреме свято, яке так і називається – Всесвітній день кульбаби.
Бабуся завжди казала мені одну просту річ: не думай, що тільки тобі важко.
У кожної людини є свій біль, свої страхи, свої ночі без сну. Просто не всі про це говорять.
Життя без труднощів буває тільки там, де вже немає самого життя. Поки ти дихаєш — будуть випробування. Але це не означає, що ти програла. Це означає, що ти ще в дорозі.
Не принижуй себе у власних очах. Не називай себе слабкою, некрасивою, невдалою. Те, як ти говориш із собою, дуже швидко стає тим, у що ти починаєш вірити.
І не дозволяй чужим словам ставати вироком. Люди іноді говорять не тому, що знають правду, а тому, що хочуть вдарити болючіше. Не віддавай їм ключі від свого спокою.
Тримайся ближче до тих, поруч із ким хочеться жити, а не зникнути. До добрих, мудрих, теплих людей. А тих, хто сміється з твоєї боротьби, краще залишити за дверима.
Читай. Вчися. Займайся тим, що наповнює тебе. Не витрачай вільний час тільки на тривоги.
І не бійся чужого багатства чи успіху. Сьогодні в тебе може бути важкий період, але це не означає, що завтра не відкриється нова дорога.
Молися, коли страшно. Молися, коли добре. Молися, коли не знаєш, що робити. І дякуй навіть за маленьке — бо вдячне серце легше переживає темні дні.
Поки ти жива — шанс ще є. Просто не здавайся сьогодні. Дай собі ще одну спробу.