Повернувшись з війни, Роман відчув на собі жорнова шаріковської бюрократичної машини – Олег Володарський

Герої вмирають

Ти помер Брате? Тебе проводять красиво... Твоє село стане навколішки... На Твою честь назвуть школу, яку Ти прогулював... Твоя «класна дама», так – та що називала Тебе ідіотом, вичавить на камеру скупу педагогічну сльозу... На Твій будинок повісять «меморіал очку»... Твоїй дитині вручать нагороду... Твою дружину запросять на ефір...

Тебе забудуть... Твоя сива мати буде десятки разів відфутболена десятком чиновників... Твої сусіди будуть вчити Твою сім’ю – «і навіщо ви його Туди відпускали?». Тільки Твої побратими будуть збиратися раз на рік і згадувати Тебе... Ну, і ще під вибори черговий поц згадає Всіх полеглих з публічної трибуни...

Ти живий Брате? Ти повернувся? А навіщо? Роботу Ти не знайдеш – Ти ж «соціально-небезпечний» і незручний... Допомогти Тобі буде нема кому, бо на Нашій реабілітації відмиваються мільярди... Всім буде похрєну на Тебе і проблеми Твоєї родини... Ти мрієш про землю? Ха-ха – забудь – землі немає. Твої сусіди скажуть – «ми Тебе туди не посилали». Твоя «класна дама» підіжме губки-гузочки і скаже Тобі, щоб Ти не наближався до дітей, бо Ми вбивали «мірних жітєлєй». Твоя вулиця буде відвертатися при зустрічі з Тобою. Твої сусіди будуть запитувати постійно «кагда вайна закончица – ми уже усталі от ваєнних»...

Ти схочеш об’єднатися ще з декількома такими ж контуженими і змінювати країну?... Не вийде Брате... Уже в кожному селі по декілька ГО і всі «АТОшні», і всі кишенькові... Тобі пояснять що Ти «не на часі» – це такаж хєрня як «спостерігайте» в секторі. Твої побратими почнуть спиватися від безвиході і Ти почнеш вити по ночах від болю за Них. Ти побачиш як Твої однокласники їдуть на заробітки на росію бо «ані внє палітікі»....

То як справи Брате? Ти ще живий? Це супер!!! Бо я чекаю на Тебе! Бо Разом у Нас вийде!!! А всі ГО і партії нехай ідуть нахєр з церквами всіх канхфесій разом. Ми – Сила. Ми – поза політикою. Ми впораємося... Згадай Той бій... Нас теж було мало... лише один взвод... Ми впоралися...

Дмитро Довженко

Роман Мельник надзвичайно тепло та по-братньому поставився до нашої пропозиції зняти «Сповідь» на Тернопільщині, ставши справжнім янголом-охоронцем Тернопільського циклу програм. Ми майже пів року планували це відрядження. За цей час у нього народилася донечка. Можливо саме це допомогло йому прийняти пропозицію Вадима Вікторовича Ластовицького і присвятити себе вихованню молоді. Не зважаючи на те, що повернувшись з війни, Роман відчув на собі жорнова шаріковської бюрократичної машини із допитами, обшуками та «доносами», він не скорився системі та не подав руки шоколадному зраднику.

Над ним зібралися хмари, від нього відверталися ті, хто продався за шоколадні медальки, а він, усвідомивши ціну та цінність людей та людяності, лише із сумом посміхався, спостерігаючи потуги кабінетних бюрократів та паркетних вояк. Війна не зробила його жорстоким чи байдужим, а навпаки, змусила стати вищим та принциповішим, надихнувши опікуватися дітьми, котрі в майбутньому, як і він сам, служитимуть нашій країні.

І він сам, і його друзі, Тарас Козлишин («Карай»), Валентина Ходус, Вадим Ластовицький, зіткнувшись з жахіттями війни за сьогодення продовжують виборювати нам майбутнє, виховуючи майбутні покоління українців. Ми воюємо на два фронти. Там, на Сході, вибухають снаряди, а всередині країни іде битва за кожен аргумент українського центризму.

Роман – воїн. Справжній і глибоко віруючий в принципи існування нашої державності. І це стало очевидним після знайомства з авангардом тих людей, з якими, завдяки Роману, ми мали нагоду зняти «Сповідь». Він їх не просто шанує. Він ними дихає. Він ними живе. Його щира турбота про кожне інтерв’ю, краще за будь-які слова сказала нам про те, наскільки дорогі та важливі йому кожна душа, кожен пазл УКРАЇНСТВА.

Мені не вистачить слів, щоб описати ті відчуття, що викликає в мене цей тісний зв’язок націоналістів, котрих так міцно об’єднує любов до України і ідеалів майбутнього. І тим більше тішить мене те, що фундаментом цього є тепло Ісусової Молитви, а опорою – сильні та люблячі серця священиків і капеланів. Я захоплююся тобою, Україно! Я вклоняюся мужності твоєї нації. Я пишаюся тим, що ми діти української землі й Нації, котра ладна вмирати та вбивати за кожен колосок вільного та вічного УКРАЇНСТВА. Бог дарував мені щастя доторкнутися молитвою до героїв моєї Нації, тому я вважаю своїм святим обов’язком щиро, покаянно та з любов’ю передати глядачам кожне слово, кожен погляд наших справжніх героїв сьогодення.

В очах, в душі Романа багато болю. Це відчуття «сильного», котре нам так намагаються нав’язати діти та онуки шарікових, не потрібне нам. В них сила полягає в необмеженій та незаслуженій владі та вкрадених бюджетних коштах. Вони цинічні. Вони зрадники. У них немає війни, Нації та болю. Вони насичують свій організм дорогим одягом та дорогою їжею. За собою вони залишають право судити та керувати долями.

А за нами? Жити і вірувати. Дивитися одне одному в очі і щосили триматися за руки, в очікуванні останнього вдиху перед вирішальним боєм. І це їм лише здається, що ми злякаємося чи здамося. Зупинимося. Опустимо руки.

Ми з Романом дивилися одне одному в очі і все розуміли. Ці рядки будуть читати СПРАВЖНІ. Читати та молитися. Тому що МИ є. Ті, хто говорить правду. Всупереч величезній і ганебній неправді та несправедливості, котра квітне буйним квітом поруч із нами.

Можна не витримати випробувань, можна захотіти жити легко та невимушено, доїдаючи свою ж націю, закусуючи шоколадними подачками чи зеленими обіцянками… А можна зовсім інакше. Терпіти та чекати зціпивши зуби. Терпіти, забуваючи про їжу та сон, проте дочекатися істинної справедливості. І в першу чергу для своєї країни та її героїв. Для матерів, котрі втратили своїх дітей, для осиротілих діток і для усіх тих, кому так сильно і складно болить Україна. Подати руку, подивитися в очі й побачити там віддзеркалення своїх власних почуттів – сьогодні нам це необхідно, наче повітря.

Роман Мельник. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/5GuPOCDMmBY

Те, що отець Володимир родом з Гуцульщини, ще більше зігріло мою душу – Олег Володарський

Господи Боже сил, Боже спасіння нашого, Ти Єдиний твориш чудеса. Поглянь в милості і щедротах на смирення рабів Твоїх і чоловіколюбно вислухай і помилуй нас: бо вороги наші напали на нас, щоб погубити нас і знищити державу нашу та святині наші. Допоможи нам, Боже, Спасителю наш, і визволи нас, заради слави імені Твого, і нехай до нас будуть застосовані слова Твої, сказані через Мойсея: будьте сміливими, стійте і побачите спасіння від Господа, бо Господь переможе за вас.

Так, Господи Боже, Спасителю наш, не пом’яни беззаконь і неправд людей Твоїх і не відвертайся від нас, не карай нас гнівом Твоїм, але в милості і щедротах Твоїх відвідай смиренних рабів Твоїх, що до Твоєї милості припадаємо: повстань на допомогу нам і подай воїнству українському з Ім’ям Твоїм перемогти. Погуби наміри і неправедні насмілення тих, хто йде на нас війною.

Молимось до Тебе, Владико миру і спокою нашого, щоб як щезає дим, так нехай щезнуть вороги наші, і як порох розвіююється вітром, так нехай розвіються їхні злі думки знищити державу нашу Україну. Господи, вгамуй тих, хто противиться заповідям та постановам Твоїм. Поверни їм пам’ять Твоєї заповіді: Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. А для тих, хто противиться цій Твоїй заповіді, пошли Свій гнів, скорботу і ангелів лютих, які оселять в них страх і опам’ятають їх, бо і вони себе християнами називають.

Нехай же, Господи, буде воля Твоя над нами і, якщо Твоє Провидіння є таким, щоб покласти воїнам нашим у битві за Віру і Україну душі свої, то прости їм гріхи їхні, і в день праведного Твого Суду подай вінці нетління. Але віримо і молимось Тобі Великодаровитий, Господи, що ти захистиш, втихомириш і напоумиш та до миру приведеш усіх. Бо Ти є захист і перемога, і спасіння, для тих, хто надіється на Тебе, і Тобі славу розсилаємо – Отцю і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь!

Отець Володимир Буграк. Капелан, настоятель собору Преображення Господнього у місті Кременець, що в Тернопільській області.

Собор Преображення Господнього – найбільший храм у Кременці. Численною є і його парафія, котра разом із священиками та настоятелем о. Володимиром Буграком відома своєю патріотичною позицією, волонтерською діяльністю та активною допомогою військовим впродовж усієї війни. Щоразу там з’являються якісь інновації для зручності парафіян. Одні з останніх – «соціальна свічка» та «черговий» священик у храмі.

…А ще тут є така «послуга» як «соціальна свічка» – кожен, хто немає грошей, бере її з ящичка, куди турботливо кладуть заможніші парафіяни. І відтепер щосереди у храмі «чергує» хтось із священиків: поради духівників потрібні не лише у дні Богослужінь.(за матеріалами http://www.kremenets.pp.ua/2019/06/32.html

Протягом останніх двадцяти років Почаївська Лавра була для мене імпульсом і орієнтиром віри в Господа нашого. Дальній храм Видубицького монастиря, старовинний та до болю рідний, Почаївська Божа Матір завжди кликали мене та наповнювали істинною вірою. Через Кременець я проїжджав, наче через останній форпост перед рідною обителлю, розуміючи, що люба серцю Святиня вже зовсім поруч. Зазвичай це було взимку, щоб освіжаюча та цілюща вода джерела Святої Анни змогла змити все те, від чого так прагнула позбавитися неспокійна душа, котра шукає Бога. Святині моєї країни. Ікони, котрі з таким теплом і трепетом кличуть до себе, аби дарувати нашим душам мир та спокій.

Завдяки кременчанам, з якими я мав нагоду зняти «Сповідь», я побачив це красиве та затишне місце зовсім інакшим. Весь заквітчаний благодаттю Божої, осяяний куполами церков та храмів це місто наче фортеця, наче пуповина, першопричина віри і любові до України.

Десь зовсім поруч, під дерев’яною лавкою, ховаючись у купі пилу та павутиння, живе кремлівський біс, котрий по-диявольськи кличе себе «церквою». І настільки він, той біс, недолугий та гидкий, що ми довгий час не сприймали серйозно цього диявольського Петрушку. Звертаючись до Бога в Храмі УКРАЇНСЬКОЇ ВІРИ, хочеться тупнути ногою (тихо, ледь чутно), аби не вилазив звідти скомороший піп та не заважав розмові з Богом.

Я й досі не можу зрозуміти, як між Єрусалимом та Києвом, вплуталися, обвішані фарисейськими атрибутами фашистського комунізму, мокші. Ми не маємо з ними спільної генетичної платформи, а їх намагання вміститися в, нібито спільне з нами, слов’янство виглядає як взуті поверх лаптів туфлі на підборах.

Ми віруємо, кохаємо і говоримо з богом зовсім іншою мовою, зрозумілою лише Йому і нам. Ми встали з колін перед нечистим та повернулися обличчям до Бога. Та, на жаль, ми ще не навчені вклонятися Господу. Це те, чого нам так не вистачає. Категорично. Гостро. Інший світ. Інша країна.

І любов до своєї землі. Любов мільйонів сердець, готових вмерти за свою омріяну Україну. Мені раптом закортіло замінити слово «вмерти» на інше слово, більш актуальне для сьогодення… Але неможна… під лавкою сидить біс, вухами якого нас і досі слухають стіни.

Титульна нація оживає. Вона пробуджується та міцнішає. Перша революція – це пристрасть та емоція. Друга революція, Майдан – це народження і крок назустріч своїй істинній Божій генетиці. Залишається зрілість. Це коли авангард Нації, добровольці, волонтери, військові, священник, капелани, митці, об’єднавшись, раз і назавжди заборонять онукам та правнукам шарікових вилазити із-під церковної лавки. І стануть відмолювати цей гріх. Гріх національний. Гріх страху та байдужості. Гріх мовчазної згоди зі смертю, голодом, геноцидом. Культура починається із каяття і усвідомлення своєї гріховності. Не варто соромитися самих себе. Нам слід бути вдячними за Випробування Господнє, завдяки якому Нація отримала шанс відродити свою велич.

Недаремно саме в статті про Володимира Буграка слова про совісність та єднання так легко самі збираються в рядки, котрі Ви зараз читаєте. Він совісний. Смиренний. Він розуміє, про що мовчить. Відкритість його душі відображається каяттям та прийняттям. Він повністю налаштований на ближнього.

Абетка Святого Писання в цьому військовому священнику відображається любов’ю Бога. Він самовіддано вірує та служить Господу. Він присвятив себе Богу й Україні.

А ще більше мою душу зігріло те, що отець Володимир родом з Гуцульщини. Волинь, Гуцульщина. Я наче наяву бачу, як окремі частинки стають нарешті одним цілим. Адже спілкуючись з етнічним гуцулом, отцем Володимиром, на Тернопільщині, я наче отримав вітання із любої серцю Гуцульщини.

Наче теплом повіяло по спині. А за спиною вівтар, ікони і любий материнський Храм рідної української Церкви.

Капеланія. Оплот сили та любові, мужності та милосердя. Надійний форпост між ворогом та найсвятішим для нас – Богом і Україною.

Володимир Буграк, «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/LLhXi2lZoPo

Журналістське розслідування було проведено відповідно до «Закону про Столицю», який регламентує взаємовідносини щодо будівельного кодексу містобудування

Що маємо по факту…

Протистояння довжиною у кілька років. Без світла, газу і води – гуртожиток по вулиці Польова, 19/8 у Києві вже давно в епіцентрі скандалів. Зношеність гуртожитку складає 81 відсоток. А значить він несе небезпеку для життя людини.

Ще рік тому мешканцям почали надсилати повідомлення, в яких їм пропонували переселити в гуртожиток за іншою адресою. Частина – а це 22 родини – дала згоду на переїзд, інша – чинить опір шляхом недопуску до будівлі працівників підприємства, підрядних організацій і представників постачальників комунальних послуг.

Люди вимагають приватизації квартир, але в Київміськбуді наголошують, що право власності залишається за підприємством. Аби захистити свої права ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2» звернувся до суду з позовними вимогами (це вже 31 позовна заява) щодо виселення мешканців з аварійної будівлі, шляхом переселення до іншого житла.

Станом на сьогодні отримано чотирнадцять рішень суду про задоволення позовних вимог. Поки чекають, мешканці продовжують наражати себе на небезпеку. Чим це для них може завершитись і скільки ще протримається аварійна споруда – питання поки що без відповіді.

Трохи історії

Міський гуртожиток пролетаріату (російською: городское общежитие пролетариата – ГОП), де зазвичай селилися селяни і люмпени, що хлинули в Петроград з усієї Росії після падіння царського режиму. Досить швидко гуртожиток пролетаріату було перетворено його мешканцями в бандитський клуб, всередині якого панували злодійські закони. Завдяки ГОПу злочинність на і без того криміногенної Лигівки (району Пітера) збільшилася в кілька разів, а самих мешканців ГОПу жителі Петрограда стали називати «гопниками».

Не варто забувати і про поняття «гоп-стоп», яке навряд чи зобов’язане своїм походженням міським громадам піклування. «Гоп-стоп» на злодійському жаргоні означає блискавичний вуличний грабіж, часто із застосуванням насильства, коли жертва «береться на переляк» – улюблений прийом шпани 20-х, а також 40-х і 90-х років минулого століття.

Саме ця розшифровка з Вікіпедії точно підкреслює події, що відбуваються в одному з районів столиці України, а точніше за адресою м. Київ вул. Польова, 19/8.

Мета створення гуртожитків

Кілька десятків років тому, в 1953 році, в столиці організували приміщення для приїжджих, для чого було відкрито гуртожиток і кожен працівник підприємства міг отримати ліжко-місце. Крім цього, для скріплення осередку суспільства були створені гуртожитки сімейного типу. Згідно з правилами проживання в гуртожитках могли проживати до тих пір, поки мешканець працює на підприємстві, якщо ж мешканець по якійсь причині закінчував робочі відносини, то відразу він був зобов’язаний звільнити місце для проживання іншого співробітника.

Але в зв’язку з реформуванням країни багато заводів, фабрик, підприємств закривалися і продавалися. А співробітники роз’їжджалися по інших місцях або нової роботи, або постійного місця проживання, звідки вони приїхали на роботу.

Що пропонується мешканцям гуртожитку при відселенні і чого хочуть 30 % його складу

Але в нашій розповіді про гуртожитки відбувається зовсім інша історія. Після ліквідації підприємства або його реорганізації колишні працівники відмовляються залишати будівлю, в якому панує розруха, цвіль, щури, таргани. Гуртожиток перетворився у будинок, в якому руйнуються стіни і падає штукатурка, що несе загрозу мешканцям та їхнім дітям, які там проживають. Тобто їх здоров’я і життя – в небезпеці.

Будинок після всіх досліджень, починаючи від СЕС і закінчуючи реставраційними комісіями. визнається аварійним і не підлягає ремонту. Будівля може бути тільки демонтована.

Увійшовши в положення мешканців, підприємство-правонаступник пропонує мешканцям аварійного гуртожитку переїхати в більш нове приміщення зі збереженням не тільки ліжко-місць, як було спочатку, а й з правом отримання ордера на кімнати. І більше 70% людей переїжджають в комфортабельні для себе і своїх сімей умови.

Ось тут і починається найголовніше. І читач має право запитати, а як же інші 30 відсотків? Цей відсоток людей на превеликий подив виганяє з будинку охорону підприємства і барикадує всі входи з метою недопущення в будівлю гуртожитку не тільки працівників підприємства, але і співробітників районної, міської адміністрації, а також представників правоохоронних структур. При цьому, не зважаючи на те, що багато хто з нинішніх мешканців ніколи не були працівниками підприємства, якому належав гуртожиток. Та все ж їм ідуть на зустріч і натомість замість аварійного житла пропонують на правах договору про проживання переїхати в нову будівлю гуртожитку.

Але на цю пропозицію самозахоплювачі приміщення колишнього державного робітничого гуртожитку починають дуже дивно реагувати, відмовляючись залишати напівзруйновану будівлю. Вони замість ліжко-місця вимагають квартиру з правом приватизації або гроші на квартиру в розмірі близько 1-ї тисячі долларів за квадратний метр площі, на якій нині вони перебувають.

Саме таким чином гальмується вирішення всіх процесів в рішенні благоустрою жителів міста.

Джерело

Він дивився на мене по-батьківськи… хотів побачити в моїх очах усвідомлення того, про що не було сказано вголос – Олег Володарський

Псалом 63

Почуй, Боже, голос мій у молитві моїй. Від лютого ворога охорони життя моє. Сховай мене від заміру злодіїв і від зграї розбійників. Вони, наче меч, нагострили язики свої і, мов стрілами, кидають словами образи, щоб таємно стріляти в неповинного; стріляють у нього несподівано і не бояться. Вони заприсяглися в злому намірі, змовляються поставити тайно сітку і кажуть: хто їх побачить? Вони вигадують усіляку неправду, вишукують, розслідують, заглядають аж до глибини серця. Але поразить їх Бог стрілою, несподівано стріла Божа вдарить їх. Самих себе поб’ють вони словами своїми; всі, хто побачить їх, підуть геть від них. І нападе страх на всіх людей, вони сповістять про діла Божі, бо зрозуміють, що то — Його діло. Звеселиться праведник у Господі і надію покладатиме на Нього. І похваляться всі праведні серцем. Слава...

Отець Володимир Андрухів, капелан 44-і окремої артилерійської бригади, гарнізонний храм Покрови Пресвятої Богородиці у місті Тернопіль. Тільки-но під’їхавши до храму, в якому, з благословення Архієпископа Тернопільського та Кременецького Нестора, ми мали знімати «Сповідь», цей чоловік одразу привернув мою увагу. Навіть на відстані відчувалася сила цієї людини. Дамаська сталь. Такі люди гнуться, але не ламаються. Зіткнувшись зі спротивом, вони стають загартованішими та міцнішими.

Людина із Молитвою всередині викликає неосяжне магнетичне тяжіння, хоча ззовні вона неприступна, наче Храм, в який прагнеш потрапити, проте нечистий плутає тобі стежку та водить навкруги, не даючи наблизитися. І нібито все добре і в нашому житті, і в житті оточуючих – робота, відпочинок, красиві фото та екзальтовані оповідки про «велике та чисте»… Не вистачає лише найважливішого – справжньої, істинної любові і шепоту щирої та сокровенної Молитви, котрі найчастіше народжуються в муках.

Отець Володимир був народжений в засланні. Батьків закинули до тюремних бараків, в яких і народився маленький, але гордий Українець. В цьому і є основна сила Заходу України. В цьому і полягає непокірність та незламність Тернопільщини. Вони загартовані смертями та болем своїх предків – ні в чому не повинних людей, котрі просто хотіли вільно жити на рідній землі та вільно розмовляти рідною мовою. Та ніхто не забутий, ніщо не забуте…

Отець Володимир ані слова не промовив про це. Із сумом говорив про батьків, розповідав про родину, про братів та сестер. З вогником в очах та іскрою в серці згадував Майдан. Промовчав про біль. Багатовіковий біль свого народу. Він лікує людські душі. Душі тих, хто зараз на передовій. 44-та окрема артилерійська бригада, котра боронить нас на надскладних ділянках фронту. І він, капелан, полишає усе, і чимдуж рушає на передову, де він так необхідний нашим воїнам. Промовчав, тому що він сильніший за цей біль. І робить все можливе і надможливе, аби його діти та онуки ніколи не пізнали цього болю.

Не вистачає слів, аби в повній мірі передати те почуття спокою та захищеності, котре я відчував біля цього священика. Зібраний із міріади уламків генетичної пам’яті, він своєю ВІРОЮ та ВОЛЕЮ перетворив їх на найміцнішу броню, котру не здолає ані ворог, ані нечистий.

На прикладі таких доль ґрунтується сприйняття слова «УКРАЇНСТВО». Жити по-українськи, думати по-українськи і молитися Богу та рідній та ніжній солов’їній. Це ДУХ Нації. Котрий, на превеликий жаль, загартовувався кров’ю загиблих Янголів.

Він дивився на мене по-батьківськи… хотів побачити в моїх очах усвідомлення того, про що не було сказано вголос. Я промовчав у відповідь. Мені було дуже складно. Це неймовірно – народитися в епіцентрі комуністичного пекла і залишитися духовно живим. Це подвиг – зберегти молитву і молитися на очах у хлопців, котрі ідуть у бій за святу українську землю. Це священно – не зламатися у вірі в Господа нашого Ісуса Христа.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ» з отцем Володимиром Андрухівим

https://youtu.be/l6q_BAt_Jlg

Він дивився на мене по-батьківськи… хотів побачити в моїх очах усвідомлення того, про що не було сказано вголос – Олег Володарський

Псалом 63

Почуй, Боже, голос мій у молитві моїй. Від лютого ворога охорони життя моє. Сховай мене від заміру злодіїв і від зграї розбійників. Вони, наче меч, нагострили язики свої і, мов стрілами, кидають словами образи, щоб таємно стріляти в неповинного; стріляють у нього несподівано і не бояться. Вони заприсяглися в злому намірі, змовляються поставити тайно сітку і кажуть: хто їх побачить? Вони вигадують усіляку неправду, вишукують, розслідують, заглядають аж до глибини серця. Але поразить їх Бог стрілою, несподівано стріла Божа вдарить їх. Самих себе поб’ють вони словами своїми; всі, хто побачить їх, підуть геть від них. І нападе страх на всіх людей, вони сповістять про діла Божі, бо зрозуміють, що то — Його діло. Звеселиться праведник у Господі і надію покладатиме на Нього. І похваляться всі праведні серцем. Слава...

Отець Володимир Андрухів, капелан 44-і окремої артилерійської бригади, гарнізонний храм Покрови Пресвятої Богородиці у місті Тернопіль. Тільки-но під’їхавши до храму, в якому, з благословення Архієпископа Тернопільського та Кременецького Нестора, ми мали знімати «Сповідь», цей чоловік одразу привернув мою увагу. Навіть на відстані відчувалася сила цієї людини. Дамаська сталь. Такі люди гнуться, але не ламаються. Зіткнувшись зі спротивом, вони стають загартованішими та міцнішими.

Людина із Молитвою всередині викликає неосяжне магнетичне тяжіння, хоча ззовні вона неприступна, наче Храм, в який прагнеш потрапити, проте нечистий плутає тобі стежку та водить навкруги, не даючи наблизитися. І нібито все добре і в нашому житті, і в житті оточуючих – робота, відпочинок, красиві фото та екзальтовані оповідки про «велике та чисте»… Не вистачає лише найважливішого – справжньої, істинної любові і шепоту щирої та сокровенної Молитви, котрі найчастіше народжуються в муках.

Отець Володимир був народжений в засланні. Батьків закинули до тюремних бараків, в яких і народився маленький, але гордий Українець. В цьому і є основна сила Заходу України. В цьому і полягає непокірність та незламність Тернопільщини. Вони загартовані смертями та болем своїх предків – ні в чому не повинних людей, котрі просто хотіли вільно жити на рідній землі та вільно розмовляти рідною мовою. Та ніхто не забутий, ніщо не забуте…

Отець Володимир ані слова не промовив про це. Із сумом говорив про батьків, розповідав про родину, про братів та сестер. З вогником в очах та іскрою в серці згадував Майдан. Промовчав про біль. Багатовіковий біль свого народу. Він лікує людські душі. Душі тих, хто зараз на передовій. 44-та окрема артилерійська бригада, котра боронить нас на надскладних ділянках фронту. І він, капелан, полишає усе, і чимдуж рушає на передову, де він так необхідний нашим воїнам. Промовчав, тому що він сильніший за цей біль. І робить все можливе і надможливе, аби його діти та онуки ніколи не пізнали цього болю.

Не вистачає слів, аби в повній мірі передати те почуття спокою та захищеності, котре я відчував біля цього священика. Зібраний із міріади уламків генетичної пам’яті, він своєю ВІРОЮ та ВОЛЕЮ перетворив їх на найміцнішу броню, котру не здолає ані ворог, ані нечистий.

На прикладі таких доль ґрунтується сприйняття слова «УКРАЇНСТВО». Жити по-українськи, думати по-українськи і молитися Богу та рідній та ніжній солов’їній. Це ДУХ Нації. Котрий, на превеликий жаль, загартовувався кров’ю загиблих Янголів.

Він дивився на мене по-батьківськи… хотів побачити в моїх очах усвідомлення того, про що не було сказано вголос. Я промовчав у відповідь. Мені було дуже складно. Це неймовірно – народитися в епіцентрі комуністичного пекла і залишитися духовно живим. Це подвиг – зберегти молитву і молитися на очах у хлопців, котрі ідуть у бій за святу українську землю. Це священно – не зламатися у вірі в Господа нашого Ісуса Христа.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ» з отцем Володимиром Андрухівим

https://youtu.be/l6q_BAt_Jlg

Він дивився на мене по-батьківськи… хотів побачити в моїх очах усвідомлення того, про що не було сказано вголос – Олег Володарський

Псалом 63

Почуй, Боже, голос мій у молитві моїй. Від лютого ворога охорони життя моє. Сховай мене від заміру злодіїв і від зграї розбійників. Вони, наче меч, нагострили язики свої і, мов стрілами, кидають словами образи, щоб таємно стріляти в неповинного; стріляють у нього несподівано і не бояться. Вони заприсяглися в злому намірі, змовляються поставити тайно сітку і кажуть: хто їх побачить? Вони вигадують усіляку неправду, вишукують, розслідують, заглядають аж до глибини серця. Але поразить їх Бог стрілою, несподівано стріла Божа вдарить їх. Самих себе поб’ють вони словами своїми; всі, хто побачить їх, підуть геть від них. І нападе страх на всіх людей, вони сповістять про діла Божі, бо зрозуміють, що то — Його діло. Звеселиться праведник у Господі і надію покладатиме на Нього. І похваляться всі праведні серцем. Слава...

Отець Володимир Андрухів, капелан 44-і окремої артилерійської бригади, гарнізонний храм Покрови Пресвятої Богородиці у місті Тернопіль. Тільки-но під’їхавши до храму, в якому, з благословення Архієпископа Тернопільського та Кременецького Нестора, ми мали знімати «Сповідь», цей чоловік одразу привернув мою увагу. Навіть на відстані відчувалася сила цієї людини. Дамаська сталь. Такі люди гнуться, але не ламаються. Зіткнувшись зі спротивом, вони стають загартованішими та міцнішими.

Людина із Молитвою всередині викликає неосяжне магнетичне тяжіння, хоча ззовні вона неприступна, наче Храм, в який прагнеш потрапити, проте нечистий плутає тобі стежку та водить навкруги, не даючи наблизитися. І нібито все добре і в нашому житті, і в житті оточуючих – робота, відпочинок, красиві фото та екзальтовані оповідки про «велике та чисте»… Не вистачає лише найважливішого – справжньої, істинної любові і шепоту щирої та сокровенної Молитви, котрі найчастіше народжуються в муках.

Отець Володимир був народжений в засланні. Батьків закинули до тюремних бараків, в яких і народився маленький, але гордий Українець. В цьому і є основна сила Заходу України. В цьому і полягає непокірність та незламність Тернопільщини. Вони загартовані смертями та болем своїх предків – ні в чому не повинних людей, котрі просто хотіли вільно жити на рідній землі та вільно розмовляти рідною мовою. Та ніхто не забутий, ніщо не забуте…

Отець Володимир ані слова не промовив про це. Із сумом говорив про батьків, розповідав про родину, про братів та сестер. З вогником в очах та іскрою в серці згадував Майдан. Промовчав про біль. Багатовіковий біль свого народу. Він лікує людські душі. Душі тих, хто зараз на передовій. 44-та окрема артилерійська бригада, котра боронить нас на надскладних ділянках фронту. І він, капелан, полишає усе, і чимдуж рушає на передову, де він так необхідний нашим воїнам. Промовчав, тому що він сильніший за цей біль. І робить все можливе і надможливе, аби його діти та онуки ніколи не пізнали цього болю.

Не вистачає слів, аби в повній мірі передати те почуття спокою та захищеності, котре я відчував біля цього священика. Зібраний із міріади уламків генетичної пам’яті, він своєю ВІРОЮ та ВОЛЕЮ перетворив їх на найміцнішу броню, котру не здолає ані ворог, ані нечистий.

На прикладі таких доль ґрунтується сприйняття слова «УКРАЇНСТВО». Жити по-українськи, думати по-українськи і молитися Богу та рідній та ніжній солов’їній. Це ДУХ Нації. Котрий, на превеликий жаль, загартовувався кров’ю загиблих Янголів.

Він дивився на мене по-батьківськи… хотів побачити в моїх очах усвідомлення того, про що не було сказано вголос. Я промовчав у відповідь. Мені було дуже складно. Це неймовірно – народитися в епіцентрі комуністичного пекла і залишитися духовно живим. Це подвиг – зберегти молитву і молитися на очах у хлопців, котрі ідуть у бій за святу українську землю. Це священно – не зламатися у вірі в Господа нашого Ісуса Христа.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ» з отцем Володимиром Андрухівим

https://youtu.be/l6q_BAt_Jlg

Ці хлопчики та дівчатка в військовій формі щось зачепили в моєму серці – Олег Володарський

Молитва-подяка української душі

Всещедрий і ласкавий Боже! Зі сльозами на очах я припадаю перед Твоєю величчю і не в силі виразити словами того стану моєї душі, коли серце наповнюється любов’ю до Тебе. Яке щастя, який дар з неба – народитися й жити на українській землі! О, Боже мій! Ти – неперможний у Своєму милосерді. Ти – неперевершений у Своїй премудрості: щедрість Твоя не має меж і в усьому видно діло рук Твоїх. Могутній Дніпро і зелені Карпати, блакитне небо і золотисті ниви – земля наче казка: мова чарівна і пісні солов’їні, а вишивки які! Люди добрі й щирі, працьовиті і розумні та, перш за все, – побожні.

Понад тисячу літ минуло, як світло Христової Євангелії засяяло на нашій землі, і ми стали дітьми святої Вселенської Церкви, яким Ти, Господи, доручив органічно з’єднувати, взаємодоповнювати і взаємозбагачувати християнські традиції Сходу і Заходу. За Твоїм, Господи, провидінням, Україна двигає важкий хрест на Голгофу. Морем крові і горами невинних жертв засвідчили українці свою вірність до Тебе, правдивого Бога, бо тільки Ти, Господи, – правда, шлях і життя вічне! Куди нам без Тебе?

Упродовж віків темні сили зла намагалися стерти Україну з лиця землі й, зокрема, через те, що ми стали твердинею християнства. Рідко який народ у світі пережив стільки страждань, скільки випало на долю України. Але ми відважно боролися за святу віру і з любов’ю вмирали за правду; приносили Тобі, Господи, в жертву щонайдорожче – наше життя і клали його на вівтар свободи. Нас катували окупанти за любов до колосочків, а ми відплачували їм хлібом; нас винищували за доброту, а ми давали їм воду; нас вивозили з рідної родючої землі у дикі простори на край світу, а ми молилися за них. «Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне!»

Дякуємо Тобі, Господи, за те, що наш український народ ніколи не був окупантом і нікого в ярмі не тримав, бо що людині з того, коли весь світ здобуде, а душу свою занапастить. Хоч і тернистий шлях випав на долю України, але в тім наше щастя, бо через вузькі ворота входять до Царства Небесного. Ми живі сьогодні, розумійте народи, і ще не вмерла Україна, бо з нами всемогутній Бог, Який запевнив нас: «Я з вами по всі дні, аж до кінця віку!» Амінь!

Державний навчальний заклад «Тернопільський професійний коледж з посиленою військовою та фізичною підготовкою». Затишне містечко Збараж на Тернопільщині. Будівлі коледжу, а неподалік озеро, старовинний замок, чудовий парк… Під час канікул більшість курсантів коледжу роз’їхалися – хто по домівках, а дехто на море, завдяки волонтерам.

Діти… 15-16 років… Ці хлопчики та дівчатка в військовій формі щось зачепили в моєму серці. Чисті та розумні обличчя. Зібрані та привітні. Вони подорослішали нашивками жовто-синьої святині. Як же вони відрізняються від тих, для кого не існує війни! В цих, таких вже дорослих, дітях відчувається жива та пульсуюча Україна.

Не просто було знімати ці «Сповіді». Переді мною були люди, котрі подорослішали ВІЙНОЮ, обравши свій життєвий шлях. Усім нам болить війна. Та дивлюся на цих дітей і розумію – вони не тільки здатні здолати зовнішнього ворога, вони не дозволять і внутрішньому ворогу знищувати їх Україну. Загартовані відлунням війни, ці діти – ИНЧИЙ ВИМІР України. В них ВОЛЯ замість байдужості, завзяття замість смирення. Сльози виступають на очах, коли усвідомлюєш не лише страшну ціну Божого випробування війною, а й його неосяжну ЦІННІСТЬ.

Кравець Ангеліна Василівна. Задаючи запитання, на які Ангеліна відповідала щиро та привітно, відчував як крається моє серце батька і українця. Вона любить свою країну. Усвідомлює всю відповідальність обраного шляху. Вона ПРИСЯГНУЛА Україні. Під час війни, на очах у Бога і Нації, вона свідомо присвятила себе служінню своїй землі.

Інколи діти, вчинивши щось, обертаються на нас, спостерігаючи за нашою реакцією. Та Ангеліна вже зробила свідомий вибір і не потребує нічийого схвалення. Ані на мить не сумнівається в ньому. Уявляв собі почуття батьків Ангеліни, коли, наче вчора, вони заплітали їй коси, ведучи в перший клас, а вже сьогодні вона – майбутній військовий, котрий носить форму і вчиться військовій звитязі.

Виправка. Стриманість. Впевненість. Зібраність. Це військова школа життя. Зі мною говорила не дівчинка, зі мною говорила майбутній український офіцер. Як же швидко вони дорослішають! І які ми сильні тим, що у нас такі віддані своїй Україні діти. Наші діти.

Шульга Олександр Олегович. Сашко мій земляк. Він з Білої Церкви. Стриманий та спокійний. Трохи сором’язливий. Він розгубився, його бентежили камери, та коли мова зайшла про його сім’ю, Сашкові стало набагато легше. Одразу відчувається, який міцний зв’язок між членами його родини. Він дійсно черпає сили із тієї любові, що панує в їх родині, а наснаги йому додає почуття відповідальності перед найріднішими. Завдяки цьому такі хлопчаки і стають найкращими. Вони небагатослівні, та в їх очах відданість і турбота.

В його родині п’ятеро дітей. П’ятеро хлопців. Двоє старших працюють і допомагають мамі ставити на ноги молодших. Яке неймовірне тепло в його голосі, коли мова йде про сім’ю. Яка повага, коли він думає про братів. Дитина, котра знає ціну всьому, котра цінує та шанує кожен шматок хліба. Його молодший братик також вступатиме до коледжу. Також мріє стати офіцером та бути якомога ближче до брата. Сашко дуже чекає на нього.

Неодноразово бачив, як Олександр тренується на майданчику у вільний час. Цей хлопчина вміє викладатися на повну. Саме такі і досягають успіху – ті хто віддаються власній справі, не шкодуючи себе.

Тут, в коледжі, вже будується інша Україна. Відчуваю нестерпний біль від того, що моє покоління не змогло, не впоралося, і одночасно неймовірно гордість від того, що знаю напевне – вони зможуть. Дякую Богу, що маю змогу усвідомлювати та спостерігати, як Господь мудро відбудовує, відроджує нашу Націю. Батьку Небесний, Вчителю наш, вклоняюся величі, мудрості та милості твоїй.

Авторська програма «СПОВІДЬ». Герої програми: 

Аліна Кравець та Олександр Шульга

https://youtu.be/mqUGyaNDd-o

Как пишет «Депутатский контроль» (https://dep-control.info/?p=109932), кандидат от ЗЕ-комнады в 135 округе снял свою кандидатуру с выборов. Об этом кандидат в народные депутаты Украины по 135 избирательному округу от политической партии «Слуга народа» Алексей Леонов завил на своей официальной страничке в Фейсбуке.

«Я, Леонов Алексей Александрович, кандидат в депутаты Верховной Рады Украины по одномандатному мажоритарному округу №135, согласно решению партии «Слуга Народа» №14182/1-135, снимаю свою кандидатуру с досрочных выборов в Верховную раду Украины. Я решил баллотироваться на следующих выборах Одесского городского совета. Благодарю всех, кто поддерживал меня. Искренне ваш, Алексей Леонов!» — заявил молодой политик.

Отметим, что недолгая избирательная кампания Алексея Леонова сопровождалась скандалами, жалобами горожан и непонятными акциями. Судя по всему последней каплей, приведшей к данному решению, стал раскол в избирательном штабе Леонова.

Напомним ранее кандидат в народные депутат по 135 округу от «Оппозиционной платформы – За жизнь» снял свою кандидатуру в пользу Сергея Кивалова.

Капелан Юрій Матвіїшин молиться, сповідує, попри той біль, котрий рве душу – Олег Володарський

26 псалом

Господь – моє світло й моє спасіння: кого маю боятись? Господь – мого життя твердиня: кого маю страхатись? Як насідають злочинці на мене, щоб жерти моє тіло, – напасники мої й мої вороги, то вони спіткнуться й упадуть. Нехай і облогою стануть проти мене, не настрашиться моє серце; нехай і війна настане проти мене, навіть тоді буду я уповати.

Одного в Господа прошу, одного я благаю: жити в домі Господнім по всі дні життя мого, щоб бачити красу Господню і віддаватись роздумам у Його храмі. Бо Він мене сховає у Своїм наметі в день недолі; Він захистить мене під кровом шатра Свого, на скелю Він мене підніме. І ось тепер я голову мою підношу на ворогів, які навколо мене; принесу жертву радости в Його наметі, співатиму й у псалмах Господа буду хвалити.

Почуй, о Господи, мій голос, коли взиваю, змилуйся надо мною й обізвись до мене. В Твоєму імені серце моє каже: «Обличчя Моє шукайте!»

Твоє обличчя, Господи, я шукаю. Не ховай обличчя Твого від мене, не відпихай слуги Твого в гніві. Ти - моя поміч, не відкидай мене і не залишай мене, Спасителю, мій Боже! Бо навіть, як покине мене рідний батько-мати, Господь мене до Себе прийме.

Навчи мене, о Господи, путі Твоєї, провадь мене простою стежкою, з огляду на тих, що на мене засідають. Не видай мене на поталу моїм ворогам, бо проти мене встали свідки брехливі, які насильством так і палають. Леле, якби я не вірив, що побачу доброту Господню на землі живучих! Надійсь на Господа, будь мужній; нехай буде відважне твоє серце, і надійсь на Господа! Амінь!

Капелан, Протоієрей Юрій Матвіїшин настоятель храму св. Трійці (село Переволока Тернопільської області).

Почувши перші звуки грози, підіймаю голову та дивлюся на небо. Не боюся, Господи, волі твоєї. Приймаю її із вдячністю та покорою. Моя країна, мій народ, моя земля приймають Твоє випробування з молитвою та любов’ю.

Іноді мені здається, що ми величезний корабель, в середині якого воєнний госпіталь. Поранені, лікарі, медичні сестри, волонтери, священники, капелани…

Одні воюють, інші живуть та вірують в наше майбутнє. Втомлені, майже знесилені… та вже незламні. Ця Нація загартована кров’ю найкращих. Заради кожного з нас хтось, ледве не щодня, вже п’ять років поспіль стає частиною Божого Воїнства. Чиєсь життя вже обміняно на твоє, жовто-синій. Не зрадь!

…Сховатися якомога далі від усіх і молитися… Не священник, не адвокат, не військовий чи волонтер. Просто громадянин України, котрому, наче повітря, не вистачає Молитви. Наче неба не вистачає очей наймужніших і, наче хліба, не вистачає довіри між нами.

Молитва творить дива. Люди, придивившись до тебе, починають з тобою говорити. Вірити. Із теплом посміхаючись, вони не бояться бути щирими перед Богом, Україною і Нацією.

І коли за спиною ікони, поруч вівтар, а навпроти – священик і капелан, ти відчуваєш в собі особливу молитву. Лише Господу відомо, як ти хвилюєшся та непокоїшся. Твій Храм, твоя Церква, з благословення архієпископа Тернопільського та Кременецького Нестора, довіряє тобі свій Дух Божий, дає можливість відчути ту Іскру Господню, котра так яскраво палає в душах тих, хто присвячує своє життя служінню Йому, хто ділиться світлом і відкриває своє серце – українське, милосердне, мужнє.

Високий, кремезний чоловік сів навпроти мене, ми по-доброму посміхнулися одне одному і розпочали спокійний та мудрий діалог. «Сповідь». Він сповідувався і сповідував, а очі його братів у Христі уважно та занепокоєно спостерігали за ним.

Майдан, війна, їх парафії – це особливі струни в душах капеланів, дотик до яких їм дуже болить. Їм важко про це говорити. Та зараз про це вже не можна мовчати. Нація повинна знати «своїх». Саме тому під час «Сповіді» вони не просто говорять правду, вони говорять всю правду, а ми, нарешті, готові її чути.

Нація вибухнула патріотизмом, відновивши надпотужний авангард українства – капеланів, воїнів, волонтерів. Це «сіль» нашого суспільства. Сильні, вільні, справедливі. І такі категоричні та незламні з ворогом.

Капелан молиться, сповідує та сповідується, попри той біль, котрий рве душу. Він же чоловік. Українець. Воїн. А ворог зазіхнув на найдорожче – на Україну.

Та в нього своя війна. Його бій за душі воїнів, котрі ворог прагне занапастити відчаєм, ненавистю, байдужістю, не припиняється ані на мить.

А потім він повертається додому, а там очі рідних та близьких, друзів та парафіян, котрі шукають в нього розради від життєвих негараздів, сумнівів, болю та туги. Молитися. Молитися. Молитися. Він мусить допомогти. Вислухати, підтримати, сповідати, благословити, навчити…

І знову на передову. Боронити від ворога душі воїнів. Наповнювати їх божими любов’ю та милосердям, дарувати тишу та спокій в молитві.

Неймовірні душі у капеланів… Глибокі. Рідні. Ці душі посміхаються очима, утворюючи ледь помітні зморшки в кутиках українських очей. І молитва… Вічна і грандіозна. Невпинна. Віра у них безкрайня. Скільки любові має бути в серці у капелана, щоб нею можна було лікувати і чужий, і власний біль?!

У нашого Храму величне майбутнє. Клята московитська потвора віками вчила нас, що ми маємо страждати та вмирати заради вигаданих нею цілей. А невдовзі після того, як ми зуміли втекти від цієї жахливої ідеології рабства і страждань та почали викорінювати її із себе, червоний диявол приніс біль та смерть на нашу землю, намагаючись знову нав’язати нам ту стражденну покору.

Та вийшло зовсім інакше. Війна пробудила в нас ВОЛЮ. І чим більше нам болить війна та смерть, тим завзятіше ми будуємо ЖИТТЯ та МАЙБУТНЄ. Ціна України – в очах загиблих Героїв, тому ми не маємо права ані думками, ані справами зраджувати її.

По-дитячому щира посмішка та сталевих характер – переді мною був воїн духа, приклад для Нації, капелан Юрій Матвіїшин. Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Юрій Матвіїшин

https://youtu.be/0CFURyhQE40