Герой дав гідну відсіч ворогам!

Десант з завдання, втомлений, вертався –

До «передка» лиш декілька хвилин.

Та на засаду враз загін нарвався:

Зрадлива доля свій змінила плин…

Дозорний взяв на себе першу чергу

Й упав, підкошений, у ранішню росу.

Гукнув:»Брати ідіть, я їх відверну

В вас на відхід є трішечки часу!»

Він біль зібрав в одну пекельну точку,

Дав гідну відсіч лютим ворогам!

Дарма, що кров залила всю сорочку,

Живим козак не здався москалям…

А десь в матусі тьохнуло серденько.

Прокинулась. Іванко, сину мій!

Чомусь так важко стало, мій рідненький!

Чи спиш ти, чи страшний приймаєш бій?..

Десант з завдання з болем повертався,

Йшов почорнілий, мов земля, спецназ…

Герой над взводом в небо підіймався –

Він свій останній виконав наказ…

Кіндрат & Корінь. 04.04.2017р.

Анатолій Сопін (Кіндрат Корінь), волонтер, поет, вчитель

Це була складна для мене «Сповідь». Сам діалог з Анатолієм вести було легко та приємно, ми одразу знайшли спільну мову. Складно було тим, що найболючіші нерви нашої Батьківщини, нашої Нації настільки дзвінко бринять в його душі, що відлуння цього звучання краяло мені серце нестерпним болем.

Багатьом з нас болить, але ми звикли ховати цей біль. Тільки інколи, залишившись на самоті, дозволяємо собі зайву чашку кави, щоб гіркотою напою змити гіркоту з душі, а потім робимо глибокий вдих і йдемо жити далі.

Та в рядках віршів Кіндрата Кореня стільки щирої любові, змішаної з болем, надією та злістю, що вони проникають прямо в душу і розривають її справжністю тієї страшної правди, з якої народилися ці слова. І потім ти сидиш спантеличений, дезорієнтований і намагаєшся заново зібрати себе по частинах.

Словами, віршами можна по-різному говорити про біль. Ними можна поранити та спустошити, а можна перетворити ці страшні почуття на паливо для нових звершень. Останнє мало кому вдається, саме тому творчість цього поета справила на мене таке неймовірне враження. Він торкається найболісніших ран суспільства, змушуючи читача бачити та відчувати гірку правду. І водночас його поезія дає сили та душевного вогню не миритися з гіркою правдою, а протистояти злу та несправедливості.

Такий біль свого часу підштовхнув мене розпочати говорити з українцями про Україну, шукати та знаходити СПРАВЖНІХ і давати змогу Нації їх почути. Так народилася «Сповідь». Ось чому для мене так важливо, щоб Нація почула його. Ті, в кому резонує цей біль, чиї душі не скалічені байдужістю та зневірою, мають об’єднатися, забувши про чвари та негаразди.

Є такі люди, до котрих наближаєшся і розумієш, що у них в душі порожньо. Ніби бачиш покинутий будинок, котрий дивиться на світ голими стінами крізь вибиті двері та шибки. І від них лине таке відчуття спустошення. Руїни. Вони ніби тонуть в болоті, й намагаються затягнути у свою сірість тебе. В таких людей немає ні любові, ні милосерду, ні Нації, ні Батьківщини. Лише порожнеча.

Й на противагу їм є ті, в кого в душі стільки вогню, що вони зігрівають ним усіх навколо. Котрі допомагають, підтримують та надихають, ділячись своїм вогнем, адже його в них стільки, що він виривається на зовні словами, віршами, справами, добром. Кіндрат Корінь живе Україною та українством. Палає любов’ю до Нації. І цей вогонь крізь його творчість зігріває душі.

Він почав говорити, а мене переповнювали емоції. Постійні глядачі можливо помітили, що інколи в мене з’являються паузи між словами та репліками. Це відбувається тому, що почуття, котрі сповнюють мене в такі моменти, здаються настільки глибокими, що будь-які слова здаються дрібними та зайвими.

Я наче дитина радію церквам і храмам. З відкритим серцем вклоняюся іконам і молюся Господу. Щиро захоплююся самовідданим служінням Богу і Україні служінням священиків та капеланів. Пишаюся незламністю та силою душ наших воїнів і волонтерів. Зачаровуюся глибиною душі та творчості митців. І раз за разом ледь стримую емоції від того, наскільки багата красою та величчю душ наша країна. Я обожнюю нашу країну. Вона у нас дивовижна. Неповторна. Дарована нам Богом. І в цьому стільки святого! Це земля, по якій ходитимуть наші діти та онуки і в якій поховані наші предки.

Анатолій Сопін творить під псевдонімом Кіндрат Корінь, взятим на честь своїх видатних предків. Натхненний вчитель, поет і запеклий патріот. Його душа живе Україною. Болить усім, що з нею відбувається. Він дуже уважно спостерігав за мною під час зйомок програми і я розумію чому. Для таких людей страшно бачити байдужість до нашої країни. Ця байдужість їм болить, тому вони намагаються будь-що уникати людей, котрі завдають їм цього болю.

Та коли він побачив, що моя душа так само любить Україну, то одразу відкрився для діалогу, котрий не можна назвати простим за своїм наповненням. Я відчуваю потребу раз за разом зачіпати сильні генетичні, ідеологічні, соціальні нерви нашого буття. Й лише тому, що інколи мені здається, що ми спимо, не помічаючи епохальності тих подій, котрі відбуваються сьогодні.

Коли я розмовляю з такими людьми, як Анатолій, мене переповнює натхнення жити та творити. Душа Нації в любові до Бога і України. І саме відлуння цієї любові в наших душах приведе Націю до миру та розквіту.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Анатолій Сопін (Кіндрат Корінь), волонтер, поет, вчитель

https://youtu.be/fIrXU2vsRC0

Молитва до Пресвятої Богородиці

Пречиста Діво Маріє! Зі світанком цього дня вдаюся під Твій Покров і як добра дитина, благаю Тебе: Матінко моя Небесна, заопікуйся мною! У Твої руки віддаю душу мою і тіло, все моє життя. А Ти, добра Небесна Мати, будь найкращою Ненькою та Заступницею! Охороняй мене завжди сильним Твоїм Покровом у всіх небезпеках для душі і тіла. Заступайся за мене у Твого Сина та Своїми молитвами зменшуй Його Святий Гнів з приводу моїх гріхів! Бо я добре знаю, що Ти, Царице Неба, завжди успішно допомагаєш усім тим, хто з довірою віддається під Твоє заступництво. І твердо вірю, що під Твоєю Святою Опікою легше зможу уникати всіх небезпек для душі і тіла, та виконувати Божу Волю, а після смерти осягнути вічне щастя на Небі. Амінь.

Протоієрей Андрій Кук, настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці у смт. Оратів, Вінницької області

Духовні лідери Нації. Люди, котрим українці довіряють набагато більше, ніж свою долю. Довіряють свої душі, свої думки. І котрим каються та сповідуються. З якими моляться та звертаються до Бога. Я неймовірно пишаюся тією довірою священнослужителів, завдяки якій я вже третій рік поспіль подорожую Україною та знімаю «Сповідь» на очах у Нації і Бога.

Під акомпанемент осіннього дощу ми прямували до Оратова на зустріч зі священиками рідної Української церкви. В красивому, затишному храмі Успіння Пресвятої Богородиці на нас вже чекали Андрій Кук, Ігор Штим, Ярослав Мацюк та Вадим Новокрещонов. Четверо священиків, котрі, не зважаючи на зайнятість та негоду, знайшли час та можливість знятися у нашій програмі.

Це неймовірна мотивація працювати над «Сповіддю» та знімати нові й нові програми, і водночас неймовірна відповідальність, адже для усієї команди проекту надважливо виправдати цю довіру. В круговерті великих міст ми часто втрачаємо не тільки себе, а й Бога. І в тому дивовижна чарівливість маленьких містечок, сіл та селищ, де люди мають вдосталь часу, змогу та тиші, щоб постійно мати Бога в душі та звертатися до Господа.

Тому священик тут – істинний духовний лідер громади. А це неабияка відповідальність перед Нацією і Богом. Тому потрібно мати багато душі, віри та любові, щоб виправдати цю довіру. А потім ми дивуємося тому, звідки ж тут стільки патріотизму, любові до ближнього та до України. Все дуже просто – покоління за поколінням виховуються в любові до Бога і України і велика заслуга в цьому нашої рідної Церкви та українських священиків.

Із самого дитинства тут розмовляють з Богом. Малеча промовляє слова молитви і дорослішаючи усвідомлює глибину цих слів. Діти говорять з Богом. Вони совісні, добрі та милосердні. Я нікому не нав’язую своєї думки, проте мрію про те, щоб діти мали змогу спілкуватися зі священиком у школі і прошу у Господа такого виховання своїм майбутнім онукам та правнукам.

Та не менш важливою церква є і для дорослих. В храмі, під час спільної молитви, ми усвідомлюємо, свою єдність. Такі громади, поєднані спільною молитвою, надзвичайно потужні. Вони – фундація сильної, квітучої України. В цій молитовній єдності громади, єдності Нації велика заслуга українських священиків.

У отця Андрія Кука очі випромінюють світло. У нього ясний та надзвичайно добрий погляд. І в цьому добрі велика сила! Він дивиться в очі, розуміє навіть не сказане і з любов’ю обіймає душею. Люди, котрі багато часу проводять з дітьми, починають випромінювати особливе світло.

Андрій Кук, окрім священичого служіння, навчає маленьких українців музиці. Ми розмовляли, а мені стало тепло на душі від того, що поруч з нашими маленькими українцями є такі люди. Я як батько, для якого чужих дітей не буває, щиро радів за наших українських дітей, котрим Бог дарував щастя наповнювати душу молитвою та творчістю за мудрої підтримки цієї неймовірної людини.

Ми навчаємо дітей власним прикладом і водночас самі навчаємося у них по-дитячому щиро любити та вірити, довіряти та радіти. І завдяки тому, що такі священики, як Ігор Кук, підтримують як дорослих, так і дітей на шляху до Бога, то обом поколінням стає набагато простіше засвоїти уроки одне від одного і не втратити цей зв’язок поколінь. У своїй любові до Бога та до ближнього ми стаємо мудрішими та щасливішими і в цьому величезна мудрість тієї Любові, котру Господь дарував людству.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Протоієрей Андрій Кук, настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці (смт. Оратів, Вінницька область)

https://youtu.be/SR93_OkCd6o

Молитва, що читається під час Літургії або молебню в дні неспокою та нашестя ворогів на Державу і Вітчизну нашу

Господи Боже сил, Боже спасіння нашого, Ти Єдиний твориш чудеса. Поглянь в милості і щедротах на смирення рабів Твоїх і чоловіколюбно вислухай і помилуй нас: бо вороги наші зібралися на нас, щоб погубити нас і знищити державу нашу та святині наші. Допоможи нам Боже, Спасителю наш, і визволи нас, заради слави імені Твого, і нехай до нас будуть додані слова, сказані Мойсеєм: будьте сміливими, стійте і побачите спасіння від Господа, бо Господь переможе за нас. Так, Господи Боже, Спасителю наш, не пом’яни беззаконь і неправд людей Твоїх і не відвертайся від нас гнівом Своїм, але в милості і щедротах Твоїх відвідай смиренних рабів Твоїх, що до Твоєї милості припадають: повстань на допомогу нам і подай воїнству нашому з Ім’ям Твоїм перемогти. Погуби наміри і неправедні насмілення тих, хто йде на нас війною. Молимось до Тебе, Владико миру і спокою нашого, щоб як щезає дим, так нехай щезнуть вороги наші, і як прах розсипається від лиця вітру, так нехай розвіються їхні злі думки знищити державу нашу Українську. Господи, втихомир тих, хто противиться заповідям та постановам Твоїм. Поверни їм пам’ять Твоєї заповіді: Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. А для тих, хто противиться цій Твоїй заповіді, пошли гнів, скорботу і ангелів лютих, які вселять в них страх і пам’ять про те, що і вони себе християнами називають. Нехай же Господи буде воля Твоя над нами і, якщо Твоє Провидіння буде таким, щоб покласти воїнам нашим у битві за Віру і Україну душі свої, то і їм прости гріхи їхні, і в день праведного Твого Суду подай вінці нетління. Але віримо і молимось Тобі Великодаровитий, Господи, що ти захистиш, втихомириш і напоумиш та до спокою приведеш всіх. Бо Ти єси захист і перемога, і спасіння, для тих хто надіється на Тебе і Тобі славу возсилаємо Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь!

Протоієрей Ігор Штим, настоятель храму Св. Троїці (с. Юшківці Вінницької області) Вінницько-Тульчинської єпархії

Вічний Отче, Сину і Святий Духу, Найсвятіша Трійце, яка є єдиним Богом безкінечного милосердя. Віддаю Тобі всю хвалу, честь і славу сьогодні і навіки. Амінь!

Ніколи не втомлюся повторювати молитви. Дякувати Богу за ранкове пробудження, за сонячний промінчик, за аромат свіжого вітру та прийдешнього дня. Раз у раз з настанням вечірніх сутінків буду дякувати Йому за подарований день, за здобутки та поразки дня, що минув, приймаючи все з любов’ю, вдячністю та каяттям.

Молитовно приймаючи все, що з тобою відбувається, ти отримуєш сили рухатися далі до нових звершень та досягнень. Та будь-які надбання принесуть справжню радість лише тоді, коли на шляху до них в душі панує любов. Багато хто прагне кращого життя, іншої кар’єри, фінансових можливостей лише через невдоволення, а інколи навіть і ненависть до власного сьогодення. Такі люди можуть мати визначні здобутки, адже ненависть також дуже потужна сила, проте що б вони не мали й чого б не досягли, це принесе лише миттєве задоволення, тимчасове полегшення. Вони можуть пити успіх, та завжди почуватимуть себе спраглими, скільки б не випили. Та ця спраглість постійно супроводжуватиме тих, в чиїй душі немає любові до всього, що дарує нам Господь.

Саме тому я постійно повторюю, що ми можемо стати сильнішими, красивішими, щасливішими, коли кожен з нас навчиться простягати руку та серце до ближнього. Не сподіваючись на вдячність чи дивіденди, а просто ділячись любов’ю, котрою сповнена душа. Адже так просто помолитися услід вагітній жінці, що проходить повз, поступитися місцем людині похилого віку чи з обмеженими фізичними можливостями, вдячно посміхнутися військовому. Кожним своїм вчинком, кожною своєю думкою ми обираємо, в якій країні будемо жити. Лише від нас самих, від кожного з нас залежить, якою буде Україна сьогодні та в майбутті.

Та сьогодні, коли в країні йде війна на зовнішньому та внутрішньому фронтах, особливо складно, проте вкрай необхідно зберегти душу від відчаю, зневіри та ненависті. Та це потрібно зробити. Потрібно тому, що ми можемо ділитися лише тим, що самі маємо. І якщо в наших душах зневіра та відчай пересилить любов та милосердя, то настане день, коли саме це буде єдине, чим ми можемо поділитися з нашими дітьми, єдине, чого ми можемо їх навчити.

Нам потрібно зберегти наші душі, навіть в тому болю, котрий завдає нам війна. Я знаю і розумію, настільки це складно. Але це потрібно зробити. Я змушений зізнатися, в першу чергу собі, що відносно нещодавно я байдуже ставився до того, що оточувало мене в цій країні. Жив для себе та близьких і вважав, що так і має бути. А потім в країну прийшла війна. І я зрозумів, що самотужки, з усіма своїми переконаннями й досягненнями ніхто з нас не вистоїть проти ворога. Завершився час «Я», почався час «МИ».

Це не чиїсь воїни захищають нас на фронті, це НАШІ хлопці та дівчата, чоловіки та жінки. Це не хтось здобуває поранення, це НАШІ рани. Це НАШІ жінки залишаються вдовами, а діти сиротами. Це НАША країна котрий рік поспіль протистоїть жорстокому та підступному ворогу в цій страшній війні. Та коли я відчув, що в мене є Нація, мене все більше став дратувати хаос та шум збайдужілого сьогодення. Мені стало неприємно спостерігати за тими, кого ще вчора вважав якщо не друзями, то приятелями, а сьогодні їм «какаяразніца». Мене відштовхнуло. Повело зовсім іншими стежками.

Я бачив світлини, на яких маленькі діти біля могил своїх батьків, і серце краялося від болю. Я не міг спати. Мені не хотілося їсти. Мені раптом стало страшно за те, як і чим я жив. Це той біль, котрий неможливо загоїти чи перетерпіти, про який можна забути. Він лише вимолюється. В моєму житті запанували молитва і каяття. Шепіт до Бога. Тихі сльози свічок. І всією душею повторювані слова: «Господи, спаси й помилуй мене грішного!»

З машин, що проїжджають повз, магазинів та ресторанів тебе обдає смородом ворожої естради, та водночас ти починаєш шукати, відшукувати та цінувати національний контент. Проте понад усе тобі близька тиша. Тиша, в якій ти підіймаєш очі до неба і просиш, щоб Він подарував тобі самотності та сил сказати, написати те, що палає в душі. Промовити до тих, кому не байдужа наша країна. Наш прапор. Наш герб. Наша ВОЛЯ. Кому не байдуже до кожної дитини, котра крокує по вулицях, зі своїми маленькими мріями, секретами та негараздами. Нам час усвідомити, що одне без одного у нас не буде Нації. Не буде України. Усі ми – діти цієї країни. І лише взявшись за руки та піднявши голови в небо, ми зможемо вимолити в Отця Небесного такий довгоочікуваний та необхідний нам МИР.

– Але зараз ми воюємо, – скажуть реалісти. Так ми воюємо і будемо воювати до самої перемоги. Різниця лише в тому, чи ми будемо йти на війну з ненавистю та злістю, чи з любов’ю до України та українців. І поки наші виборюють мир на передовій, я тут, під мирним небом, щодня буду молитися за них. Тільки б Господь їх беріг! Тільки б МИР! Тільки б посеред нас не з’являлися горюючі матері в чорних хустинах, та душа не рвалася від стримуваних чоловічих сліз над могилами тих, кого забрала війна.

Ігор Штим. Сільський священик, розмова з яким збудила в мені ці думки. Він говорив. Виважено, усвідомлено, мудро. І в цьому було набагато більше, ніж слова. Отець Ігор проповідує власним прикладом, власним життям. Це для мене є ключовим фактором в усвідомленні цієї людини. І надважливо для Нації, щоб такі люди були поруч із нами. Важливо не тільки чути проповіді таких людей, а щодня бачити їх поруч, бачити як вони живуть, як живе їхня родина, діти.

Буття священиком – це величезна відповідальність. Відповідальність перед Богом, перед собою та перед громадою. Тим, з якою самовідданістю отець Ігор ставиться до свого служіння Богу й Україні, він зумів достукатися до моєї душі. Можливо саме тому в цій статті стільки мого каяття.

Отець Ігор закликав любити та вірувати й щось в моїй душі відгукувалося на цей його заклик. І я безмежно вдячний Богу за цю зустріч із людиною, котра несе собою Слово Боже у людські душі.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Протоієрей Ігор Штим, настоятель храму Св. Троїці (с. Юшківці Вінницької області) Вінницько-Тульчинської єпархії

https://youtu.be/WCyxHSw5j_I

Як і в інших містах України, у Вінниці діє не одна, а кілька громадських організацій та спілок, що об’єднують ветеранів російсько-української війни, допомагають їм вирішувати різноманітні соціально-побутові питання й проблеми та консолідують вчорашніх військовослужбовців. І ось близько року тому у Вінниці замислилися над тим, аби створити Центр допомоги ветеранам війни, який би став своєрідною об’єднавчою платформою для різних громадських організацій і водночас ефективно вирішував проблеми ветеранської спільноти. У липні 2020-го консультації керівництва міста та ветеранського активу завершилися створенням такої структури – Міського освітньо-аналітичного центру допомоги ветеранам АТО/ООС, членам їхніх сімей та сім’ям загиблих. Утім, ветеранська спільнота одразу ж охрестила новостворену структуру «Ветеранським простором» – саме під такою назвою центр і відомий у колах вінницьких учасників бойових дій.

Керівником центру було обрано бойового офіцера, який нещодавно звільнився у запас з посади заступника командира однієї з військових частин Вінницького гарнізону. Багаторічний досвід військової служби та досвід участі в боях, поранення, орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня – підполковник запасу Олег Климбовський став саме тією людиною, яка здатна дієво вирішувати ветеранські проблеми та консолідувати ветеранів Вінницької територіальної громади. Як розповів керівник проєкту, головною метою створення центру є соціалізація та адаптація ветеранів, сприяння їм у працевлаштуванні, а також у культурному та духовному розвитку.

– Майже п’ять із половиною тисяч ветеранів, які мешкають на території Вінницької громади, тобто в обласному центрі та навколишніх селах, це – чимале військо, – розповідає Олег Федорович. – У кожного є якісь свої невирішені проблеми, купа запитань, на які ми намагаємося відповісти й допомогти кожному, хто до нас звертається. Ба більше – кожному, про чиї труднощі ми дізналися навіть без його особистого звернення. Так, життєві ситуації трапляються різні. Один військовослужбовець звільнився зі Збройних Сил після закінчення контракту. Поки служив та воював, у нього померла мати, він вдруге одружився – змін відбулося чимало. І ось після звільнення він залишився без житла й засобів для існування, у важкому психоемоційному стані. «Ветеранський простір» допоміг йому влаштуватися на роботу й орендувати житло, перевезли сім’ю, працевлаштували дружину.

– Тепер ця людина соціалізована, живе, працює, – додає Олег Климбовський. –– І ми продовжуємо супроводжувати цю сім’ю. Іншого разу ветеран, який внаслідок бойових дій дістав інвалідність, потребував термінової операції у столиці, але не міг дістатися Києва через стан здоров’я. Центр допоміг і тут: було організовано перевезення ветерана спеціалізованим транспортом до столиці, а після операції та лікування – у зворотному напрямку.

Проводить «Ветеранський простір» і заходи щодо військово-патріотичного й національно-патріотичного виховання. Навіть в умовах карантину ветерани спромоглися долучити до цієї справи вінницьких школярів – розробили питання щодо сьогоднішньої ситуації в Україні в умовах російської агресії, української історії та традицій, які надрукували на картках із QR-кодами. За сприяння партнерів Центр надає своїй цільовій аудиторії і правову, і психологічну, й інші види допомоги. Менш ніж за півроку існування структури проконсультовано понад 250 ветеранів, надано психологічні консультації більш ніж сотні учасникам проєкту. Понад півсотні ветеранів отримали також допомогу фахівців з медичної реабілітації – вже давно за договором із ветеранами, які потребують допомоги, працює спеціаліст із кінезітерапії, а віднедавна, щойно завершився локдаун, ще й реабілітолог.

Джерело https://armyinform.com.ua/2021/02/vinnyczkyj-veteranskyj-prostir-uzhe-dostupni-j-poslugy-reabilitologa/

Олег Климбовський, підполковник запасу ЗСУ, учасник російсько-української війни, директор ГС «Координаційна рада ветеранів АТО ОС та волонтерів м. Вінниці»

Війна – це страшно. Вона залишає глибокі, криваві рани, а інколи навіть забирає життя. Та не менш кривавими та болісними за фізичні рани, є ті, що назавжди залишаться на душах тих, кого торкнулося її криваве крило. І цей біль не вщухає ані на мить. І впоратися з ним вдається набагато меншій кількості людей, ніж з фізичним болем.

Саме тому, багато з тих, хто повернувся з війни, прагнуть назавжди про неї забути, пояснюючи це тим, що свій борг Батьківщині вони вже віддали. А дехто сповнюється впевненістю, що суспільство, соціум, винні їм за те, що довелося пережити там, на фронті. Дуже боляче це бачити. Але я можу лише помолитися за них. У кожного своя правда і ніхто окрім Господа не має права судити ближнього.

Сьогодні я хочу розповісти про одного з тих, кому вистачило душі та волі не втратити себе на цій війні, в кому це пекло, котре діється на фронті, не випалило милосердя та співчуття. Ця людина складала присягу на вірність Україні, обираючи тим самим не кар’єру, а життєвий шлях. Саме тому, коли почалася війна, не вагаючись пішов на фронт. Захищати Батьківщину – це не робота, а покликання. Під ворожими кулями не згадуєш про заробітну плату чи соціальні гарантії. Там все набагато простіше: попереду ворог, позаду СВОЇ, а пліч-о-пліч стоять побратими.

А в тилу немає чорного та білого, життя тут засліплює мільйонами кольорів та відтінків. І в цьому різнобарв’ї треба заново вчитися жити. Не у всіх на це вистачає душі, через що багато душ, зболілих війною, з часом вкриваються кригою байдужості, зневіри та розчарування. Саме тому для мене надважливо показувати Нації Українців, в котрих стало серця та гідності не втратити себе у цій війні, для кого служіння Нації не обмежилося терміном військової служби. Я прагну, щоб Нація бачила тих, хто повернувшись з фронту, продовжує на своїх плечах тримати мирне небо тут, в тилу. Тих, хто замість того, щоб «втомитися від війни» продовжує вести Націю до перемоги своїм служінням тут, на внутрішньому фронті. Для мене це – найвищий прояв офіцерської честі та гідності.

Творити добро можна зі зброєю в руках. Можна, коли цією зброєю захищаєш те, що по-справжньому любиш. І коли в душі є ця любов, то і після того, як зброя відкладена, продовжуєш творити добро, хоч і в інакший спосіб. І в цьому стільки Божого, стільки милосердного, коли саме життя, кожний вчинок – це молитва в дії. Молитва про допомогу тим, хто її потребує, про любов до України та українства. Зустрічаючись зі злом, несправедливістю чи страхом тільки по-справжньому сильним людям вистачає сил залишитися добрими та відкритими. Я дивився Олегові в очі і бачив його внутрішній спокій, щирість та розсудливість. Як же часто усім нам не вистачає цих якостей!

ЗМІ раз у раз вручає премії та нагороджує публічних персон, акторів, співаків, інших діячів. З усією повагою до досягнень, таланту чи будь-яких інших чеснот цих людей, для мене першочерговою новиною, котра має лунати щодня і звідусіль є лише одна – в країні йде війна. Тому сьогодні у Нації мають бути інші герої, ми маємо пишатися іншими досягненнями та брати приклад із зовсім інших людей

Я нікому не нав’язую своєї думки. Це моє особисте переконання, котре змушує мене вже третій рік поспіль подорожувати Україною і робити все можливе для того, щоб Нація мала змогу бачити нашу країну іншою, щоб українці бачили ІНШИХ співвітчизників, ніж ті, котрих демонструють топові ЗМІ. Я просто прагну зробити все від мене залежне, щоб у Нації з’явилася можливість формувати іншу ідеологію, інший світогляд. Я повірив в цю, ІНШУ, Україну раніше, ніж побачив її в очах і душах таких неймовірних українців. Саме тому я кожного разу дякую Богу за даровану Ним зустріч з тими людьми, котрі власним прикладом доводять мені, що я не помиляюся у своїх переконаннях.

Олег Климбовський не втомився від війни, хоча й мав можливість забути про неї та жити власним життям, власними інтересами. Та розуміючи як ніхто інший потреби та проблеми наших воїнів, котрі повертаються з війни, він не міг залишатися осторонь і байдуже дивитися на те, як наші захисники залишаються сам на сам зі своїми бідами. Сьогодні він очолює Вінницький Міський освітньо-аналітичний центр допомоги ветеранам АТО/ООС, членам їхніх сімей та сім’ям загиблих, котрий у Вінниці називають «Ветеранським простором» і робить все можливе, щоб допомогти та підтримати тих, хто боронить Націю у цій війні.

Він не втомився від війни. Навпаки – намагається зробити все можливе для того, щоб ті, хто повернувся з фронту, не втомилися тим життям, котре тут, в тилу, не завжди відповідає нашим очікуванням. Це надскладна проблема сьогодення, і від того, чи зможемо ми її вирішувати, залежить майбутнє нашої Нації.

Ми обов’язково переможемо у цій війні, про яку наші діти невдовзі читатимуть у підручниках з історії. І коли син чи донька підійдуть та запитають нас про цю війну, хтось із нас відповість, що в тилу чи на фронті здобував перемогу, а комусь доведеться зізнатися в тому, що він, сидячи на дивані, «втомився від війни».

Боже Всесильний! Ми, грішні діти Твої, у смиренні сердець наших приходимо до Тебе і схиляємо голови наші. Отче! Прости провини наші та провини батьків, дідів і прадідів наших. Прийми нині, благаємо Тебе, щиру молитву нашу і подяку за безмежне милосердя Твоє до нас. Вислухай наші молитви і прийми благання змучених сердець наших. Благослови нашу Батьківщину Україну, волю та щастя їй дай. Премилосердний Господи, хто вдається до Тебе з благанням, ласку Твою подай. Благаємо Тебе, Боже Благий, за братів і сестер наших, що на засланні, у в’язницях, на тяжких роботах караються і мучаться. За вдовиць, за сиріт, за калік і немічних, і за тих, що Твого Милосердя та допомоги Твоєї потребують. З’єднай нас усіх в єдину велику Христову сім’ю, щоб усі люди, як брати, славили Величне ім’я Твоє завжди – нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Протоієрей Віталій Голоскевич, ключар Спасо-Преображенського кафедрального собору у м. Вінниця

Спасо-Преображенський кафедральний собор ще здалеку зачарував нас своєю величчю, а ранкова служба, котру в той день вів отець Віталій Голоскевич, зігріла душу теплом Божої любові. Я дивився на священика, котрий в центрі величного храму молився за Націю, за Україну, і щось глибинне в мені відгукувалося на його слова.

Я ще тоді подумав, як багато покладають на себе ті, хто присвячує своє життя служінню Господу. І скільки моральних, духовних сил потрібно, щоб йти обраним шляхом та нести людям Слово Боже. Скільки душі потрібно, аби наповнювати душею кожну молитву! Ми знімали програми в той день в підземному храмі, й коли отець Віталій звільнився і прийшов до нас, вже завершували налаштування апаратури, готуючись до зйомок.

За той короткий діалог, що відбувся у нас перед програмою, я зрозумів, що йому набагато легше говорити про Бога, про віру, ніж про самого себе. Адже, присвятивши себе служінню Господу, ця людина назавжди визначилася з пріоритетами, тому особисте для нього завжди буде другорядним.

Та мені все ж вдалося переконати отця Віталія в тому, що Нації важливо бачити священика не тільки як духовного пастиря, а і як людину, котра так само як і кожен з нас, з Божою допомогою бореться зі своїми слабкостями, долає життєві випробування та здобуває життєвий досвід.

І в цьому був величезний контраст між Українською та ворожою церквою: в наших храмах проповідують жити в любові до Бога, України та до ближнього, пробуджуючи душі теплом Божої Любові, котру Він щедро дарує кожному з нас – нерозумних дітей своїх. В той час, як кремлівські попи зомбують на рабську покірність волі кремлівських божків, прославляючи ворожнечу, ненависть та вбивство.

І як же я щасливий тим, що у нашої Нації є священики та капелани, котрі в страшні часи війни боронять наші душі від ворога. Різні життєві обставини приводять до Храму Божого різних людей. І кожного з них священик почує та зрозуміє. З кимось поговорить, з кимось просто помовчить, зігріваючи теплом своєї душі та за кожного помолиться Господу.

Зустрівшись з життєвими негараздами, ми забуваємо про те, що все, що Він дарує нам випробування не в якості покарання, а лише для того, щоб ми зуміли стати кращими. Ми ж, блукаючи в хаосі нагромаджень псевдологічних конструкцій, не завжди здатні усвідомити, що лише порожнеча в душі може заповнюватися зневірою, болем, журбою та відчаєм. Та коли в душі живе Любов, котру заповідав нам Господь, то її світло боронить душу від гірких відчуттів.

Хтось усвідомлює Бога в собі та приходить до Нього навіть раніше, ніж усвідомить самого себе. А комусь потрібні роки та випробування, щоб прийти до Бога та пізнати те, що людина народжена для Любові, а не для страждань. Мені для усвідомлення цього знадобилося багато років та багато помилок. Та я вдячний Йому за кожен камінь на моєму шляху і тим більше вдячний за те, що сьогодні мені стало душевних сил говорити ці слова Нації.

Я слухав отця Віталія та розумів: переступи я поріг храму задовго до того, як мені стало душі це зробити, та зумій я почути його тоді, багатьох помилок вдалося б уникнути. І водночас я був щасливий тим що у Нації є такі священики, котрі допоможуть нам не просто прийти до Бога, а й віднайти Бога у власній душі.

Мандруючи Україною, розмовляючи з людьми, вивчаючи українство, я раз за разом переконуюся, що Церква – це фундація українства. Той промінчик сонця, світло та тепло якого знов і знов пробуджує від сну паростки українства та дає їм сили рости та квітнути. І в цьому величезна заслуга священнослужителів, котрі присвячують себе Богу та Україні.

Історія інтелектуально-ігрового руху в нашому університеті розпочалась на початку 90-х років минулого століття. З окремих зацікавлень і спорадичних виявів інтелектуальної гри «Що? Де? Коли?» у стінах тоді ще ВДТУ січневими днями 1995 року зародився Клуб інтелектуального товариства «Баюн». Назва клубу має свої витоки в давньослов’янській міфології, згідно з якою бог Велес був не лише покровителем скотарства та багатства, а й богом знань та мудрості. Він має два міфологічних втілення у птиці Гамаюн та котові Баюнові. Обидва слова «гамаюнити», «баюнити» означають наспівувати, розповідати, тобто доносити до людей інформацію, давати знання, а це і є одним із завдань клубу. Ігрові форми які практикуються в діяльності клубу покликані формувати вміння та навики логічного, швидкого мислення, роботи в команді, розширення ерудиції студентів, що й здійснюється ось уже 20 років. За два десятиліття свого існування КІТ «Баюн» провів десятки різноманітних турнірів з таких інтелектуальних ігор як «Що? Де? Коли?», брейн-ринг, «Своя гра», відео-реалії, мудрологія, квест та інше. Стали традиційними регулярний чемпіонат Кота Баюна (40 чемпіонатів), чемпіонат студентів ВНТУ, Кубок кураторів (для першокурсників ВНТУ та їх кураторів).

Діяльність клубу вийшла й за межі університету, саме за його ініціативи та зусиль проводився Кубок університетів Вінниці, Студентська інтелектуальна ліга, переможець якої отримав тижневу подорож до Польщі та Чехії, турнір по екстремальному брейн-рингу. А з 2005 року клуб почав проводити всеукраїнські фестивалі: «Березневі ігри Кота Баюна» (2005), «Козацька сотня» (2006), «Всесвіт українського слова» (2007), «Баюнале» (2008, 2009, 2010, 2012, 2013, 2014), на які приїжджають команди інтелектуалів зі Львова, Івано-Франківська, Чернігова, Одеси, Києва, Тернополя, Миколаєва, Житомира, Харкова, Луганська, Донецька. Стало доброю традицією для клубу проведення тематичних інтелектуально-ігрових заходів до ювілеїв видатних діячів української культури. Так, були проведені турніри по «Що? Де? Коли?»: «Незламний дух каменяра» до 150-річчя Івана Франка, «Аристократ вінницької землі» до 70-річчя письменника гумориста Олега Чорногуза, «Голос з Гетсиманського саду» до 100-річчя Івана Багряного, «Слово Тараса Шевченка для всіх поколінь» до 200-річчя поета. У 2011 році було проведено Вінницький обласний шкільний турнір по «Що? Де? Коли?», до участі в якому було залучено представників 20-ти районів, це понад 200 команд і більше 1500 учнів.

Любить Кіт Баюн і прогулятись та організувати інтелектуально-пошукові ігри на вулицях Вінниці «Давай за Гоголя» до 200-річчя письменника, «Скарби Вінниці», «М. Коцюбинський: письменник і просвітянин» до 145-річчя нашого земляка (2009), «Тарас Шевченко і Кароль Войтила — визначні постаті європейської культури» (2010), «Велика рідня» до 100-річчя. Михайла Стельмаха, «Знайди свій талант» з біблійної тематики, «Синоніми до України» з нагоди 75-річчя вінницького поета Анатолія Бортняка (2013), виїзні ігри «Печера-квест» (2013), «Тиврів-квест» (2014). Вінницькою родзинкою постала нова форма інтелектуальної гри — відео-реалії, яка була придумана саме Котом Баюном. Це гра побудована на картинках підказках, кожна наступна з них зменшує поле пошуку, вказує на якісь особливості того об’єкта, що загаданий в питанні. Турнір з відео-реалій традиційно є апогеєм всеукраїнського фестивалю «Баюнале». Але було проведено ще цілий ряд самостійних ігор в цьому форматі «Світ очима перекладача Григорія Кочура» (2008), «Кубок великого Філа» (2008), «Історія Євросоюзу» (2009), «Веселий залп» до 75-річчя гумориста Анатолія Гарматюка (2011), «Княжий кубок» (2011), «ІТ-Кубок» (2012), «Кубок Соборності» (2013), «Несподівані реколекції» по життєписах християнських святих (2013), «Новорічно-різдвяні традиції Західної Європи» (2014), «Новорічно-різдвяні традиції українців» (2014), «Традиції та фестивалі європейців» (2014). А ще клуб організовував інтелектуально-ігрові презентації книг «Отаман Яків Шепель» Олександра Дмитрука, «Думки» Блеза Паскаля в перекладі професора Олега Хоми, турніри з брейн-рингу, «Трійки» з творчості Євгена Гребінки, Лесі Українки, Тараса Шевченка, тематичний турнір «Що? Де? Коли?», присвячений Польщі, інтелектуалізований турнір з «крокодилу» до ювілею Кобзаря, звичайні дебатні турніри та літературні дебати. Філософ Йохан Хейзінга проголосив, що людина — це Homoludens (людина граюча). Життя без гри нудне, тим паче інтелектуальної розваги, яка насправді є найбільш, як це не дивно, пристрасною, тому ГРА ТРИВАЄ!

Джерело https://www.myvin.com.ua/ua/news/student/33292.html

Анатолій Іванович Теклюк, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії та гуманітарних наук Вінницького національного технічного університету, директор центру соціальних комунікацій і лідерства ВНТУ, директор інституту Конфуція ВНТУ, голова Вінницького обласного об’єднання всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченко, голова клубу «Інтелектуальне товариство Баюн»

Перш ніж вирушити на зйомки чергового циклу «Сповіді», я телефоную друзям проекту і прошу у них поради та допомоги, щоб протягом обмеженого часу зуміти відшукати дух українства в очах та душах закоханих в Україну співвітчизників. І водночас показати людські барви та унікальність кожного регіону нашої такої різноманітної, багатої, цікавої країни. Цього разу завдяки допомозі Світлани Масловської, членкині Чернівецького ОО ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка», ми познайомилися з Анатолієм Івановичем Теклюком, завдяки якому ми мали щастя познайомитися та поспілкуватися з надзвичайно цікавими людьми, серед яких були як його неймовірні колеги, так і видатні діячі культури та мистецтв.

Тільки-но завітавши до Вінницького національного технічного університету, ми одразу завітали до ректора Володимира Грабка, з яким відзняли «Сповідь». А далі ми потрапили у дивовижний вир знайомств, вражень та відчуттів. Тамара Болеславівна Буяльська, котрою я щиро захоплююсь, науковець, волонтер, учасниця російсько-української війни Світлана Бевз, поетеса Світлана Травнева, письменник Анатолій Дмитрук.

І весь цей час турбота Анатолія Івановича Теклюка супроводжувала нас, де б ми не опинилися. Він був поруч, знайомив нас, допомагав організувати локації для зйомки, а в перервах розповідав про героїв програм та рідний університет. На завершення цього потужного дня, декілька разів впевнившись в тому, що ми не втомилися і вкотре пригостивши нас кавою, Анатолій Іванович запросив нас до актової зали, де ми розпочали зйомки «Сповіді» з ним самим.

І я дуже радію, що ця «Сповідь» все ж таки відбулася. Адже за привітною посмішкою та легкою вдачею не одразу можна побачити справжню глибину цієї людини. Так щиро радіти життю і насолоджуватися кожною його хвилиною дозволяє лише потужний фундамент, на котрому це життя базується. У Анатолія Івановича це усвідомлена віра в Бога, щира та сонячна любов до своєї родини — дружини та двох синів, котрими він неймовірно пишається, глибока повага до України, котру він відчуває як невід’ємну частину свого буття всім своїм єством.

Завдяки цьому в його душі відсутня порожнеча, котра отруює наше життя і занурює нас в болото постійного невдоволення собою та світом. Потужні наукові здобутки, висока посада в університеті викликають повагу, але мене вразив Анатолій Теклюк іншим — він відчуває цей світ душею, котра сповнена світла. І це світло привертає до нього людей.

Фаховий любитель мудрості — так називають Анатолія Івановича в стінах університету. Дійсно, неможливо не розділити той ентузіазм, з яким він розповідав про своє дітище — Клуб інтелектуального товариства «Баюн» та інтелектуальні активності, що проводяться на базі клубу.

Для мене в цьому і є квінтесенція душі, любові та мудрості — навчати важливим речам легко та просто. І не просто навчати, а надихати та заохочувати до того, щоб юні українці навчалися українству самостійно з ентузіазмом та задоволенням. Мало навчати наукам, не достатньо навіть говорити про складні речі простими та зрозумілими словами.

Я завжди бачив справжню місію Вчителя в тому, щоб посіяти в серцях учнів зерна мудрості, котрі проростатимуть там, змінюючи серця, змінюючи майбутнє і навіть світ. Тому моє серце радіє щоразу, коли мені вдається познайомитися з тим, кого з гордістю можна назвати Вчителем з великої літери. Згадуючи цю зустріч, цю «Сповідь», я дякую Господу за те, що Він подарував мені змогу ще раз переконатися, що у нашої Нації є ті Вчителі, котрі творять наше майбутнє вже сьогодні.

https://youtu.be/xDno991qK7o

Художній музей у Вінниці було засновано в 1919 році, біля витоків його стояли художники В. Ф. Коренєв, Г. В. Брілінг. Основу картинної галереї складала приватна колекція художника, педагога і колекціонера В’ячеслава Федоровича Коренєва. Вінницький обласний художній музей перетворився на культурну установу, відому нині не тільки в Україні, а й за кордоном, завдяки наполегливій ініціативі новопризначеного директора – Іллі Васильовича Безбаха. У музейній збірці Вінницького обласного художнього музею 7 315 експонатів XVII-XX століть. Постійно діюча експозиція музею, що була створена в 2005 році, представлена шістьма залами, які демонструють відвідувачам близько 300 експонатів. У Картинній галереї знаходяться живописні твори західноєвропейського мистецтва XVII-XIX століть, українського та російського мистецтва XVIII-XX ст., а також скульптура, меблі, вироби із слонової кістки, срібла, бронзи».

Джерело: http://artmuz.org.ua/%d0%bf%d1%80%d0%be-%d0%bd%d0%b0%d1%81/

Оксана Яремчук, Головний зберігач Вінницького обласного художнього музею

Відзнявши програми у Вінницькому обласному художньому музеї, ми зайшли до кафедрального собору, що розташований поруч, помолитися та поставити свічку. А вийшовши із собору, зустріли на зупинці громадського транспорту Оксану Яремчук, з якою тільки-но відзняли програму. Випадкова зустріч, під час якої ми продовжили наш діалог, адже, як і завжди, знімального часу так не вистачає, щоб наговоритися з героями програм, щоб роздивитися душу навпроти.

Під час спілкування в музеї вражений витворами мистецтва, котрі мені випало щастя побачити там, я з цікавістю слухав розповідь пані Оксани про музей, про творчість, про досягнення, творчі плани та перспективи музею, а також про людей, котрі працюють заради того, щоб ми могли бачити та відчувати мистецтво. І, зачарований розповіддю та експозицією, я навіть не помітив, як промайнув час. А спілкуючись вже поза камерою, я зрозумів, що, засліплений красою мистецтва, я так і не зміг побачити всю глибину та красу душі неймовірної українки, з якою мені випала нагода поспілкуватися.

В мене перехоплювало подих від поривів пронизливого осіннього вітру та від її сильних, чесних фраз. Вона говорила щиро, переконано, жорстко. В ній було стільки генетичної непримиренності та сили нашої Нації. Дивлячись крізь ці слова та краплини дощу на мою співрозмовницю, я дякував Господу за те, що Він дав змогу мені по-справжньому почути цю українську душу.

В музеї, як справжній натхненний, закоханий у свою справу професіонал, Оксана розповідала про творчість, про митців, а також розповіла нам багато цікаво про життя музею. Вона забуває про себе, розчиняється у своїй праці й так щиро насолоджується мистецтвом, що вона б просто не змогла говорити про себе, замість розповіді про всю цю красу навколо.

Й мені було дуже цікаво слухати її. В мене досі збереглося трохи дитяче ставлення до творчості, як колись зовсім хлопчиськом я дивився на картини чи читав книги й повністю поринав у створений світ, а нестримна дитяча фантазія вже малювала пригоди, що могли б відбутися у цій намальованій чи описаній частинці авторського світу.

Я ніколи не був і вже, мабуть, не стану знавцем живопису, просто відчуваю, як щось в моїй душі відзивається на частинку душі майстра, вкладену в роботу. Тому в музеї, забувши про все, відчував, як душа напивається красою. Мабуть, через те, що розмова про душу Нації, що знайшла своє відображення у творчості, вийшла настільки цікавою та захоплюючою, що я так не зумів одразу побачити, почути душу моєї неймовірної співрозмовниці.

Та, на щастя, Господь подарував нам ще одну зустріч біля стін кафедрального собору. І тепер це вже була розмова не з професіоналом, а зі щирою, глибокою, красивою українкою, котра всією душею любить свою країну. Такі справжні, глибокі діалоги зазвичай залишаються за кадром, а більшість з нас взагалі не звикли висловлювати словами власні почуття, але те, що вони все ж таки відбуваються раз у раз закохує мене в українство все сильніше.

Посеред красивого, затишного українського міста українська Берегиня говорила про нашу Батьківщину. І в цьому було щось сильне, віддане і водночас тендітне. Ми попрощалися, а я ще раз подякував Господу за те, що Він дав мені змогу почути цю людину не тільки як професіонала, а як українку, як патріота. Я йшов красивим містом, омитим краплями осіннього дощу, а в руках був український хліб. Гарячий, ароматний, пухкий. Закортіло гарячого чаю, тиші та молитви.

Відчуття втоми межувало з гордістю від гарно виконаної роботи. Ми відзняли Вінницький цикл «Сповіді». Скільки ж любові, краси та віри подарувало нам Поділля! І скільки СПРАВЖНІХ душ живе в цьому неймовірному краю! Які ж ми, українці, неймовірні!

https://youtu.be/TwIRkyxI410