Боже Всесильний! Ми, грішні діти Твої, у смиренні сердець наших приходимо до Тебе і схиляємо голови наші. Отче! Прости провини наші та провини батьків, дідів і прадідів наших. Прийми нині, благаємо Тебе, щиру молитву нашу і подяку за безмежне милосердя Твоє до нас. Вислухай наші молитви і прийми благання змучених сердець наших. Благослови нашу Батьківщину Україну, волю та щастя їй дай. Премилосердний Господи, хто вдається до Тебе з благанням, ласку Твою подай. Благаємо Тебе, Боже Благий, за братів і сестер наших, що на засланні, у в’язницях, на тяжких роботах караються і мучаться. За вдовиць, за сиріт, за калік і немічних, і за тих, що Твого Милосердя та допомоги Твоєї потребують. З’єднай нас усіх в єдину велику Христову сім’ю, щоб усі люди, як брати, славили Величне ім’я Твоє завжди – нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Протоієрей Віталій Голоскевич, ключар Спасо-Преображенського кафедрального собору у м. Вінниця

Спасо-Преображенський кафедральний собор ще здалеку зачарував нас своєю величчю, а ранкова служба, котру в той день вів отець Віталій Голоскевич, зігріла душу теплом Божої любові. Я дивився на священика, котрий в центрі величного храму молився за Націю, за Україну, і щось глибинне в мені відгукувалося на його слова.

Я ще тоді подумав, як багато покладають на себе ті, хто присвячує своє життя служінню Господу. І скільки моральних, духовних сил потрібно, щоб йти обраним шляхом та нести людям Слово Боже. Скільки душі потрібно, аби наповнювати душею кожну молитву! Ми знімали програми в той день в підземному храмі, й коли отець Віталій звільнився і прийшов до нас, вже завершували налаштування апаратури, готуючись до зйомок.

За той короткий діалог, що відбувся у нас перед програмою, я зрозумів, що йому набагато легше говорити про Бога, про віру, ніж про самого себе. Адже, присвятивши себе служінню Господу, ця людина назавжди визначилася з пріоритетами, тому особисте для нього завжди буде другорядним.

Та мені все ж вдалося переконати отця Віталія в тому, що Нації важливо бачити священика не тільки як духовного пастиря, а і як людину, котра так само як і кожен з нас, з Божою допомогою бореться зі своїми слабкостями, долає життєві випробування та здобуває життєвий досвід.

І в цьому був величезний контраст між Українською та ворожою церквою: в наших храмах проповідують жити в любові до Бога, України та до ближнього, пробуджуючи душі теплом Божої Любові, котру Він щедро дарує кожному з нас – нерозумних дітей своїх. В той час, як кремлівські попи зомбують на рабську покірність волі кремлівських божків, прославляючи ворожнечу, ненависть та вбивство.

І як же я щасливий тим, що у нашої Нації є священики та капелани, котрі в страшні часи війни боронять наші душі від ворога. Різні життєві обставини приводять до Храму Божого різних людей. І кожного з них священик почує та зрозуміє. З кимось поговорить, з кимось просто помовчить, зігріваючи теплом своєї душі та за кожного помолиться Господу.

Зустрівшись з життєвими негараздами, ми забуваємо про те, що все, що Він дарує нам випробування не в якості покарання, а лише для того, щоб ми зуміли стати кращими. Ми ж, блукаючи в хаосі нагромаджень псевдологічних конструкцій, не завжди здатні усвідомити, що лише порожнеча в душі може заповнюватися зневірою, болем, журбою та відчаєм. Та коли в душі живе Любов, котру заповідав нам Господь, то її світло боронить душу від гірких відчуттів.

Хтось усвідомлює Бога в собі та приходить до Нього навіть раніше, ніж усвідомить самого себе. А комусь потрібні роки та випробування, щоб прийти до Бога та пізнати те, що людина народжена для Любові, а не для страждань. Мені для усвідомлення цього знадобилося багато років та багато помилок. Та я вдячний Йому за кожен камінь на моєму шляху і тим більше вдячний за те, що сьогодні мені стало душевних сил говорити ці слова Нації.

Я слухав отця Віталія та розумів: переступи я поріг храму задовго до того, як мені стало душі це зробити, та зумій я почути його тоді, багатьох помилок вдалося б уникнути. І водночас я був щасливий тим що у Нації є такі священики, котрі допоможуть нам не просто прийти до Бога, а й віднайти Бога у власній душі.

Мандруючи Україною, розмовляючи з людьми, вивчаючи українство, я раз за разом переконуюся, що Церква – це фундація українства. Той промінчик сонця, світло та тепло якого знов і знов пробуджує від сну паростки українства та дає їм сили рости та квітнути. І в цьому величезна заслуга священнослужителів, котрі присвячують себе Богу та Україні.