хочу сюди!
 

Sveta

33 роки, телець, познайомиться з хлопцем у віці 29-39 років

Замітки з міткою «філософія»

Партійні страсті

Так, черговий раунд виборів вже почався. Публікуються рейтінги. Проводяться мордобої (читай - піар акції). Йдуть внутрішні партійні розборки. Набирає обертів зомбування електорату як через ЗМІ, так і через церкви та секти. При чому на еконмічеу кризу, на народні болі всім наплювати...

Філософ ХХ століття Ільїн у своїй роботі «Яд партийности»  передбачив партійні війни і, дав їм чітке визначення:

«Деление людей на партии неизбежно, ибо всюду, где люди думают, - обнаруживается и разногласие, и единомыслие; а объединение единомышленников дает им умственную уверенность увеличивает их силы в борьбе. Но дух политической партийности всегда ядовит и разлагающ. Сущность его состоит в том, что люди из честолюбия посягают на власть, ставят часть выше целого; создают атмосферу разлагающей нетерпимости; обращаются в борьбе к самым дурным средствам; становятся зловредными демагогами; превращают партийную программу в критерий добра и зла. Этим духом заряжаются одинаково как левые партии так и правые.

1.Политическая партия всегда добивается верховной власти: это ее основная цель, к этому направлены все ее усилия. Но именно поэтому во главе оказываются те люди, которые способны профессионально заниматься захватом власти, - профессионалы честолюбия. Обычно бывает так, что лишь очень немногие из них уже были у власти; почти никто из них не проверил своего умения властвовать… Итак, дух партийности выдвигает наверх профессиональных честолюбцев, непризнанных дилетантов, политических карьеристов.

2. Всякая партия представляет лишь меньшинство людей в стране… Поэтому «победа» любой партии при любой избирательной системе дает меньшинству власть над большинством. Это меньшинство, восходящее к власти снизу и лишенное традиций здоровой государственности, несет с собою интересы того народного слоя, которому его программа «угодила» и который поэтому за него голосовал… Дух партийности разжигает своекорыстие классов и групп и тем самым искажает и предает государственное дело.

3. Всякая партия хотела бы иметь страстных приверженцев. Страстность есть залог избирательной «победы», бурная пропаганда, настойчивая агитация, темпераментные речи – все это приобретает голоса для выборов и … сбивает людей, лишает их собственного мнения и навязывает им партийный трафарет… Дух партийности затемняет у людей разум и правосознание, создавая атмосферу нетерпимости, разъединения и гражданской войны.

4. Вборьбе за власть одержимые партийные честолюбцы обычно обращаются ко всем  средствам и не останавливаются даже перед самыми низкими… Дух партийности расшатывает у людей совесть и честь и незаметно ведет их на путь продажности и уголовщины.

5. В этой атмосфере и выборы, и партийное правление становятся делом порочной демагогии: партии,… развращая народ, постепенно доводят его до состояния черни… Итак, дух партийности развращает народ и ведет государство к гибели.

6. При всем этом партийный дух создает своего рода массовый психоз в пределах самой партии…"

Невже розум людини міг передбачити в далекому минулому наше сьогодення. Та бери любу партію з українського парламенту  і  вся її діяльність вкладається у наведене Ільїним... 



Артур Меллер ван ден Брук

"На боці консерватора вічність"
Артур Меллер ван ден Брук

Пощастило мені знайти на теренах інтернету дуже рідкісну в сучасності книгу Артура Меллера ван ден Брука "Третя імперія" англійською мовою. Саме чудове те, що видання 1934 року в США і писано літературною англійською мовою, яку приємно читати. Сучасна американська мова, котра по непорозумінню ще досі зветься англійською, хоча і схожа на неї, але радше є примітивним суржиком, спрощеним до неможливості для розуміння типового поїдача гамбургерів, гідна лише до використання в тінейджерських чатах. Я думаю, люди, що вчили англійську мене зрозуміють. Але як бачимо ще в 30-х роках культура мови в США була на рівні і дійсно приємно читати видання тих років. Для тих, хто знає англійську мову можете завантажити книгу "Третя імперія" тут. Ну а для всіх інших, я почну писати власний переклад цієї чудової книги на українську, адже книга досі ніколи не була перекладена. Хоч я не літератор, мій досвід перекладів налічує переклади відеороликів та новосних видань, тому гарний переклад наврядчи получиться, але за відсутністю кращого. Сподіваюсь за цю працю колись візьмуться професіональні перекладачі, але я радий, що перший переклад на українську буде з-під клавіатури моєї скромної персони. Буду викладати невеликими уривками, але на більше немає ані часу, ані блогер не любить читати великі тексти. Сподіваюсь зможу закінчити це до кінця. А спочатку все ж трохи про персону самого автору Артура Меллера ван ден Брука, котрий зараз як ніколи актуальний.

Артур Меллер ван ден Брук (народжений Артур Меллер) народився у 1876 році в Золінгені, Німеччина в аристократичній сім'ї. Його батько був німцем, мати - голандкою. Він взяв собі обидва прізвища - батька Меллер, та матері ван ден Брук. Батько віддав його в елітну гімназію в Дюссельдорфі, проте Артур маючи не простий характер, був звідти вигнаний. Не бажаючи служити у армії, він втік в Париж. Артур з дитинства був захоплений ідеями лібералізму і гуманізму, і Париж здавався йому еталоном світу, великою столицею демократії і пропитаний блиском буржуазності. Тому він і обрав Париж. Німеччину він не любив, вважаючи її відсталою, мілітариською, керовану "примітивним" пруським генералітетом.   Однак в Парижі його швидко чекало розчарування. За декілька місяців життя у "Вавилонському стовпотворінні", суспільстві з низькими нравами і расовим хаосом (і це вже тоді!!!), Артур зненавидів Париж. Він зненавидів не просто Париж і всю Францію, він зненавидів усю західну Європу цілком, вважаючи її декаденстьким сміттєзвалищем. З цього часу він стає непримиримим противником всього західно-ліберального світу.Тут же він знайомиться з працями Федіра Достоєвського, котрий значно вплинув на погляди Артура. Ідея Достоєвського про "високу місію народів" була близько прийнята Артуром. Він, побувши в Парижі, вже чітко бачить місію Німеччини - нести нову ідею в зачахлу ліберальну Європу. Порвати всі зв'язки з західною Європою і змести увесь лібералізм і комунізм з европейського континента. 

На початку Першої світової війни Артур повертається у Німеччину новою людиною. Тікаючий від призову в Париж ліберал перетворюється на солдата, котрий добровільно йде на фронт, адже тепер це війна світоглядна - консерватизм проти руйнуючого і гниючого лібералізма. Це в його розумінні, місія Німецької імперії - звільнити світ від західних демократій. Місія, котра зазнала поразки і котра неминуче вплинула на психіку Артура.

Після війни Меллер споглядає на те, що відбувається навколо. Він намагається зрозуміти, чому виграючи бої у війні, займаючи половину Франції і майже всю східну Європу, його країна зазнає поразки. Звідки виповзли кнури, котрі встромили його Батьківщині ніж у спину, віддавши державу на поталу західним демократіям. Він бачить, як його колись велика держава занепадає, як гнилий лібералізм з'їдає велику державу, як переможці-демократи гвалтують його державу. І він не може на це дивитися просто так.

У 1923 році Артур пише свою головну працю "Третя імперія", що стає основою нового руху - "консервативної революції".  Це фактично стало відправною крапкою в новому русі. До цього часу консерватори в Німеччині ділилися на дві частини - перші, котрі прийняли нову державу і влилися в новий клас буржуазії, ставши такими собі німецькими Торі, котрі інколи могли, щось поволати з парламентської трибуни. Інші - мрійники-інтелектуали, котрі збиралися у клубах і припускали, що буде, коли повернеться Вільгельм ІІ. Але Артур Меллер ван ден Брук сказав: "досить!". Ми маємо створити абсолютно новий рух, рух проти усіляких форм буржуазії, рух здатний перевернути основи Веймарської республіки. Вони підуть революційним шляхом, це буде революція проти усіх революцій - це буде консервативна революція. Це люди дії, це люди волі, це люди нової генерації, здатні створити нову імперію на традиційних основах і вирвати з корінням усі початки західного образу життя. І тоді нова Німеччина понесе нову ідею у світ, як Англія та Франція до цього несли свої химерні ідеї "свободи, рівності і братерства". 

Праця Артура Меллера ван ден Брука важлива тим, що вона заклала основи світогляду правого руху в новій ері. Консерватизм завжди протистояв революційним перетворенням, він стояв на рубежі захисту традиційного устрою. Артур показав, що вже немає рубежів, глобаліський вплив лібералів-демократів зруйнував старий світ, змінив свідомість людей, тому оновлення можливе лише через зміну світогляду, а це революція. А отже тепер консерватори мають стати революціонерами. Тепер ми маємо жити не життям мрійника-аристократа, а життям молодого революціонера, котрий здатний в потрібний час відповісти на виклики. Артур першим обґрунтував тезу, якої я притримуюсь і досі - відтепер доля Європи лежить на плечах Східної Європи. Західна Європа остаточно згнила і виродилась, вона здатна тепер нести лише руйнуючий вплив, в той час як Східна Європа зберегла ще моральний і що саме головне расовий потенціал. Об'єднання молодих націй слов'ян та німців здатне скинути з п'єдесталу дряхлих галів та англо-саксів, що поступово вироджуються і влити нову білу кров в жили нової Європи. Для молодої нації, такої як Україна, тези Меллера актуальні як ніколи, адже ми поки що зберігаємо свій національний та расовий потенціал, так само як народи Східної Європи, насамперед поляки, угорці, та балканці, де зараз як раз і видно найбільший підйом націоналізму в Європі і тези Меллера як ніколи актуальні: від Східної Європи залежить чи переможе тут світогляд, здатний оживити європейську расу, чи зникне разом із Західною Європою в расовому котлі толерантості та лібералізма.

На жаль життя Артура Меллера ван ден Брука було не довгим, у 1925 році він начебто покінчив з собою. Хоча викликає сумнів міфічний нервовий зрив Меллера, оскільки він був далеко не слабкою людиною. На час своєї смерті ван ден Брук зумів створити консолідований правий рух в середі правих і навіть Гітлер, повний нігілізму до авторитетів, визнавав авторитет ван ден Брука. Після розмови з Артуром, Адольф захоплено сказав:"У вас є все те, чого не вистачає мені. Порівняно з вами, я лише барабанщик національної революції". Тому політичний слід в історії смерті Артура має під собою підґрунтя. 




ТРЕТЯ ІМПЕРІЯ (DAS DRITTE REICH)


1. Революціонер

Хай переможе революція!

1

Війна може бути програна. Найбільш нещаслива війна ніколи не буває безповоротною. Найгірший мир не може бути фіналом. 

Проте революція має перемогти.

Революція відбувається тільки один раз. Неважливо який вплив має одна нація на іншу. Це найбільш особисті, інтимні переживання народу, який отримує їх для себе та від себе. У відповідності з напрямком, котрий обирає народ, творячи революцію, він детермінує подальшу людську долю.

Ми, німці, ще ніколи не мали політичних революцій в своїй історії. Це можна розглядати як ознаку того, що наша історія пішла серединним шляхом. Англія мала свою релігійну революцію та її славетну політичну революцію. Франція мала свою революцію. Обидві ці нації старіші за нашу. Їхні люди досвідченні, втомлені і одряхлілі. Їхні революції створили з них політичну націю. Їхні національні перевороти перевернули їхнє нормальне життя, але вони були в змозі врятувати достатньо, щоб закласти основу їхнього подальшого політичного розвитку. Ми знаємо з якою впевненістю та самовладанням вони зустрілися зі світовою кризою, з якою хитрістю вони спланували війну, зустріли всі її перипетії одностайністю та в кінцевому рахунку виграли її. Ми знаємо з яким холодним інтелектуальним презирством вони експлуатували свою перемогу, щоб розробити мирний договір, умови якого повинні постачати їм нові засоби для нових цілей; пожинати свіжі переваги від нової світової ситуації.  

Війна була виграна завдяки свідомому політичному духу англійців, котрий народився під час Англійської революції і  свідомому політичному духу французів, котрий бере свій початок у Французькій революції. Ми молодші за кожен з цих народів. Ми маємо перевагу над цими народами: ми не зрілі, але в той же час ми маємо невичерпну енергію народу, котра ще не еволюціонувала ані в політичне "его", ані навіть в національне "его". На даний момент ми не маємо сьогодення і ми відрізані від нашого минулого, тому ми дрейфуємо у невизначеності. Але ми досягли поворотного пункту. Ми маємо прийняти рішення: будемо ми залишатися в дитячому стані, не думаючи про наше майбутнє, допоки одного дня не зрозуміємо, що ми не маємо нічого? Або ми здатні і готові вчитися у нашого минулого досвіду з нашим характером та темпераментом? Чи здатні ми наше політичне існування перетворити у національні форми?

Революція це можливість в житті народу, котра ніколи не повторюється. Наша революція така можливість. Чи зможемо ми з неї скористатися? Чи ми її проспимо? Роки пройшли з часів нашого краху. Ми провели ці роки втішаючи себе нашою долею; проте за ці роки ми не зробили нічого, щоб змінити нашу долю.

Революція визріває. Вона породжується нашим духом. Ми ще не знаємо, не занурившись досить глибоко, в які вона дії виллється. Тим не менш одне ми знаємо точно: рух не зупиниться допоки не досягне своїх цілей. Це наша можливість, наша остання надія, залишена нам - виграти революцію так, як ми програли війну. Це наша можливість зрозуміти, чому ми програли політичні баталії, виграючи реальні битви на полях і вжити відповідних заходів.

Артюр Жозеф де Гобіно

Нации умирают, если они состоят из вырождающихся элементов
Артюр Жозеф де Гобіно


ХІХ століття ознаменувалося ідеологічною боротьбою в сфері науки про людину. Ідеалізований погляд, що наука завжди стояла вище від суспільних ідеологій хибне. Наука завжди мала під собою як філософію, так й ідеологію, на підставі котрих пояснювався емпіричний дослід. Спочатку науковці створювали концепції, а після чого вже відстоювали її у наукових баталіях, підкріплюючи її емпіричним досвідом. Щоправда на відміну від сучасності, в ті часи можна було вільно відстоювати свою концепцію і лише базис наукової аргументації був показником того, чи стане дана концепція загальноприйнятою. Тобто будь-який науковець міг не виходити з тез апріорі, а давати пояснення фактам такі, котрі на його думку пояснювали б причинно-наслідковий ланцюжок подій та явищ. Це зовсім різниться з "просвіченним" ХХ століттям, коли всі факти мали лягати в канву загальноприйнятої ідеології. Всім науковцям в СРСР та країнах демократії ХХ століття дали тези апріори, від яких вони мали танцювати, а саме: всі люди рівні і однакові, людина не підкорюється жодним біологічним законам, а підкорюється лише соціальним законам Карла Маркса. Саме на соціальних законах Карла Маркса побудовані як сучасні демократичні суспільства, так і комуністичні. 

Але ХІХ століття було цікавим, це був період ідеалістичного політу думки, без жодних обмежень, коли лише аргументація була важливою, а не як не якісь фіктивні цінності. Саме в цей період відбувалася масштабна баталія науковців, зіткнення двох концепцій: ламаркізма та антропології. Історики науки мовчать про цю сутичку, але баталії були запеклі.  

Так буває, що авторитет часто закоснює думку, вдалі тези якогось авторитета в одній частині змушують прийняти погляди авторитета в усіх аспектах і критично ставитись до всіх, хто критично ставиться до думок авторитета. Так наприклад відбулося з Чарльзом Дарвіном, котрий чудово описав еволюцію та інволюцію (що сучасні науковці забувають), створив концепцію боротьби видів та природного відбору, що змусило прийняти тези Дарвіна апріорі в усіх аспектах, в тому числі в аспекті походження людини, хоча вона на відміну від інших тез науковця має серйозні недоліки і була критикована деякими вченими. Так сам відбулося і з більш раннім науковцем Жаном Батістом Ламарком. 

Ламарк видвинув тезу про те, що людський вид повсякчас прагне до прогресу і увесь час стає більш розвиненим. Усі відмінності між людьми він, вслід за Монтеск'є, пояснював географічними чинниками. Людина за Ламарком найбільш оптимально пристосовується до зовнішнього середовища, що і створює різні фізіологічні особливості. Вчена публіка неоднозначно сприйняла ідеї Ламарка, хоча певний час вони вважалися передовими. Першим найбільшої критики Ламарку завдав Наполеон Бонапарт, як назвав "ламарковщину" нісенітницями і розніс роботу в пух і прах так, що Ламарк розплакався. Хоча безумовно Наполеон в цьому питанні не був авторитетом, напевно він це зробив на рівні інтуїції. Першим серйозного наукового удару по теорії Ламарка завдав ікона сьогоднішніх науковців Чарльз Дарвін. Дарвін казав: 

  «Да сохранит меня небо от глупого ламарковского „стремления к прогрессу“, „приспособления вследствие хотения животных“»; «Ламарк повредил вопросу своим нелепым, хотя и умным трудом».

Другим серйозним ударом по "ламарковщині" були праці загальновизнаного француза Поля Брока. Фактично Поль Брока створив нову науку - антропологію, котра методологічно відрізнялася від ламаркізму. Якщо ламаркізм перш за все методологічно намагався знайти фізіологічні спільності між людьми, антропологія найперше звертала увагу на відмінності і намагалося прослідити їх з точки зору еволюціонізму. Інший француз Поль Топінар своїм вагомим трудом "Антропологія" зумів звести "ламарковщину" в андеграунд, а відкриття Георгом Менделем законів спадковості поставили хрест на теорії Ламарка. З цього часу говорити про теорію Ламарка в науковому середовищі стало не пристойно.

В час повної перемоги антропології над ламаркізмом і з'явилася фундаментальна праця Артюра Жозефа де Гобіно. Фундаментальна вона не в плані достовірності тез, оскільки в той час антропологія тільки народжувалася і деякі тези змінилися з того часу, фундаментальна вона завдяки методології досліджень, запропонованої Артюром. Як в свій час Поль Брока, запропонувавши нову методологію, підняв науку на новий якісний рівень, так і методологія де Гобіно підняла питання на інший рівень. Аристократ і дипломат де Гобіно вирішив схрестити між собою гуманітарні і точні науки, такі як антропологія, еволюційна теорія, історія та соціологія. Де Гобіно запропонував не тільки дослідити відмінності між людьми, а ще й оцінити їх якісно та зробити зв'язок між антропологічними даними та цими якісними характеристиками. Це був новий "свіжий" погляд, який так часто приносять не професіонали, а потім удосконалюють професіонали. 

Новий метод Де Гобіно швидко підхопили найкращі антропологи та соціологи свого часу, зокрема француз Жорж Ваше де Лапуж, британець Хаустон Стюарт Чемберлен, німці Отто Аммон, Герман Клаач та Людвіг Вольтман, американець Медісон Грант та багато інших.  Наука про людину увійшла в ХХ століття в новому вигляді. І філософія, і наука відмовилась від ідеалістичного погляду на історію, як на процес прогресу. Люди одночасно можуть як еволюціонувати, так і вироджуватись і від цього залежить доля націй і в цьому лежить коріння нерівності людей. Рене Генон обґрунтував це філософськи, Герман Клаач обґрунтував це біологічно. Тепер історія людства це не повсякчасний прогрес, а цикли падінь і підйомів.

Але в ХХ столітті знайшлися ті, що зажадали реанімувати ламаркізм. Першим відомим реаніматором став всесвітньо відомий карикатурний Трофим Лисенко. Те ще отримало назву "лисенковщина" це є по-суті "неоламаркізм". В СРСР неоламаркізм став основою ідеології, і всіх противників цієї течії просто позбувалися, як талановитого радянського генетика Миколая Івановича Вавілова. Але вам збрешуть, якщо скажуть, що "неоламаркізм-лисенковщина" помер разом з СРСР. Безумовно Європа, маючи традиції антропологічних шкіл та високі імена науковців, не могла прийняти цю вакханалію. Але поступово вдалося внідрити неламаркізм і у західну науку. Сьогодні "неоламаркізм" називається популяційною генетикою та синтетичною теорією еволюції, особливий вклад у яку внесли Джуліан Хакслі та сучасний запеклий борець з релігією Річард Докінз. Річарду Докінзу радив би звернути увагу на іншу релігію - "ламаркізм", який він пропагує в своїх працях і згадати, що думав про нього Дарвін. І сьогодні, якщо хтось наважиться критикувати теорію, котру в ХІХ столітті розбили в пух і прах, про яку навіть говорити серед освічених людей вважалося не пристойним, то в сьогоденні такого вченого придадуть анафемі, зацькують і звільнять з усіх постів, як типові релігійні фанатики. Ім'я цього нового сектантства - "неоламаркізм" і не дай вам Боже зачепити хоч одну тезу релігійного догмату ламаркістів - всі люди рівні, рас не існує, людство повсякчас прогресує, дегенерація не стосується людства, інтелект не залежить від генів і взагалі генетичного детермінізму не існує. А якщо зачепити, то буде вам біда. Як це сталося з нобелівськими лауреатами Уільямом Шоклі та Джеймсом Уотсоном, котрих ламаркістська інквізиція предала анафемі і навіть нобелівська премія не допомогла.

Ну а нам треба повернутись до Артюра Жозефа Де Гобіно, з ім'ям якого пов'язаний підйом науки про людину у ХХ столітті плювати з високої гори на толерантність.

Уривки з праці "Опыт о неравенстве человеческих рас":

"Я склонен думать, что народы гибнут потому, что они выродились, а не по иной причине; они делаются окончательно неспособными пережить внешние удары, удары злосчастной судьбы, не могут подняться на ноги и корчатся в агонии. Если они умирают, то лишь потому, что не обладают перед лицом опасности той силой, которая отличала их предков, одним словом, они выродились окончательно"

"Итак, я считаю, что слово «вырождение» применительно к народу должно означать и означает, что этот народ уже не имеет тех качеств, которые имел прежде, т. к. в его жилах течет другая кровь. Скажем по-другому: сохранив прежнее имя, он не сохранил расу, к которой принадлежали его основатели; наконец, человек упадка, называемый «выродившимся» человеком, есть продукт, отличающийся с этнической точки зрения от героев великих эпох. Хорошо, если бы он оставила себе хоть часть своей сущности, однако чем больше он вырождается, тем быстрее эта сущность исчезает. В нем уже преобладают гетерогенные элементы, они-то и составляют совершенно новую национальность, причем новую в худшем смысле; он уже не принадлежит к тем, кого все еще считает предками — разве что отдаленно напоминает их. Он вымрет окончательно, а вместе с ним и его цивилизация. Это произойдет, когда первородный этнический элемент окажется настолько разбавленным примесью чужих рас, что виртуальность этого элемента уже не имеет существенного значения. Разумеется, нация не исчезнет в физическом или абсолютном смысле, но практически ослабнет до такой степени, что вырождение можно считать завершенным со всеми его признаками".

"Очевидно, что исчезновение расы-победительницы в разных регионах происходит разными темпами. Тем не менее этот процесс всюду идет до конца, и везде он завершается задолго до того, как исчезает цивилизация, рожденная этой расой; иными словами, народ может жить, существовать, функционировать, даже становиться сильнее уже после того, как исчезла движущая сила его жизни и славы. Возможно, здесь есть противоречие с тем, что сказано выше? Нисколько, потому что если влияние цивилизующей крови ослабляется, то остается энергия, когда-то вложенная в покоренные или присоединенные народы: так, институты, которые создал покойный цивилизатор, законы, которые он сформулировал, модель нравов, которые он оставил, живут и после его смерти. Конечно, нравы, законы, институты видоизменяются, искажаются, теряют свою силу и актуальность, но пока хоть что-то от них остается, здание стоит, в теле живет душа, труп еще двигается. Когда первоначальный импульс делает последний вздох, все заканчивается, ничего не остается, цивилизация умирает".

"Теперь, как мне кажется, я имею все необходимое, чтобы решить вопрос жизни и смерти наций, и заявляю, что ни один народ никогда бы не умер, если бы состоял из одних и тех же национальных элементов". 

"А вот аксиома научная: «Все люди, — утверждают защитники человеческого равенства, — наделены равными интеллектуальными инструментами одной природы и одинаковой значимости». Может быть, цитата не совсем точная, зато смысл ясен. Выходит, что мозжечок гурона содержит в себе зародыш духа, коим отличается англичанин или француз! Почему же тогда в течение многих веков он не открыл ни печатного станка, ни паровой машины? Я вправе спросить у этого гурона, если он такой же, как наши соотечественники, почему воины его племени не дали миру Цезаря или Карла Великого, и по какой досадной случайности его певцы и лекари не сделались ни Гомерами, ни Гиппократами? Вместо ответа на этот каверзный вопрос обыкновенно предлагают теорию о географическом или климатическом факторе. Согласно ей, какой-нибудь остров никогда не увидит того прогресса, какой обычен для континента; на севере не будет того, что есть на юге; в лесах невозможны достижения, которым способствует открытая местность и так далее. Влажная болотистая почва приведет к расцвету цивилизации, которая непременно зачахнет в жаркой Сахаре. Как бы ни были изощренны такие гипотезы, факты упрямо опровергают их. Несмотря на ветер, дождь, холод, жару, скудную или, наоборот, слишком буйную растительность на всей земле, на той же самой почве существуют бок о бок и варварство и цивилизация. Забитый феллах жарится под тем же солнцем, что и могущественный жрец из Мемфиса; ученый профессор из Берлина живет под тем же суровым небом, которое взирает сверху на нищету полудикого финна".

"Чтобы пояснить эту мысль, добавлю, что я нисколько не умаляю значения географического положения для некоторых городов, например, морских портов, столиц и центров торговых путей. Никто не будет оспаривать этот факт в отношении Константинополя и Александрии. На земном шаре есть точки, которые можно назвать ключевыми: скажем, городу, который будет построен на Панамском перешейке на берегу будущего канала, суждено будет играть большую роль в мировых делах. Но роль живущей там нации будет зависеть от ее способностей. Расширьте существующую в том месте крепость, выкопайте канал у ее стен, затем заселите ее людьми, и тогда от вашего выбора поселенцев будет зависеть будущее нового города. Если они окажутся неспособными в полную меру использовать такое счастливое преимущество, как место объединения двух великих океанов, значит, население покинет город и будет искать счастья в другом месте".

Завантажити працю Артюра Жозефа де Гобіно "Опыт о неравенстве человеческих рас" можна тут.


Юліус Евола

Тем не менее, остались редкие люди, которым благодаря своей — до той или иной степени осознанной — принадлежности другому миру, образно говоря, удалось выстоять среди руин в атмосфере всеобщего разрушения. Остался небольшой отряд, который, похоже, готов продолжать сражаться даже на потерянных позициях, и пока он не сдается, не идет на компромиссы, искушаемый возможностью близкого, но, по сути, иллюзорного успеха, его существование служит лучшим подтверждением нашим словам.
Юліус Евола

Про Юліуса Еволу я міг би сказати багато. Краще про нього сказав лідер "Нових правих" Ален Де Бенуа, котрий казав, що Евола є орієнтиром всіх тих, хто не приймає ані західної демократії, ані комунізму, а обирає третій шлях. В тому числі Евола був головним орієнтиром і для Алена. Я скажу лише, що як на мене Юліус Евола найкращий філософ ХХ століття і один з найкращих взагалі в історії. Він орієнтир для тих, хто йде своїм шляхом. А біографію мислителя подам більш широко статтею Вікторії Ванюшкіної.


Юлиус Эвола - воин Традиции 

Барон Юлиус (Джулио Чезаре Андреа) Эвола родился в Риме 19 мая 1898 г. в аристократической семье, имеющей далекие испанские корни (родители Франческо и Кончетта Франджипане).

О его детстве и юности известно сравнительно немного, что, впрочем, не удивительно, поскольку сам Эвола отрицал какое-либо влияние внешних факторов на свое творчество, считая себя скорее проводником определенных идей, нежели литератором или философом в современном понимании.

Он говорил, что его жизнь предопределили две внутренние склонности, проявившиеся в нем с самых ранних лет, а именно: тяга к трансцендентному и предрасположенность к кшатрийскому образу действия. В своей автобиблиографической книге «Путь киновари» он писал: «Вполне очевидно наличие определенной противоположности этих двух склонностей. Если тяга к трансцендентности порождала чувство отрешенности от реальности…, то кшатрийская позиция влекла меня к действию, свободному утверждению, сосредоточенному на Я. Возможно, примирение этих двух стремлений стало главной экзистенциальной задачей всей моей жизни… В идейном плане их синтез лег в основу особой формулировки, данной мною в последний период моей деятельности понятию «традиционализм» в противоположность его более интеллектуалистскому и провосточному пониманию, присущему течению, возглавляемому Рене Геноном».

На первых порах эта раздвоенность проявилась в увлечении, с одной стороны, точными науками – он поступил на инженерный факультет Римского университета (который успешно закончил, но отказался от получения диплома, питая презрение ко всем академическим званиям; объясняя причину отказа, он цитировал слова одного своего знакомого: «Я делю мир на две категории: знать и люди, имеющие диплом»), с другой – искусством (писать картины он начал в 1915 г., стихи – в 1916). Поначалу он был близок футуристам: дружил с Маринетти, Балла, Прамполини и Деперо, но уже тогда разрабатывал свой стиль, который определял тогда как «сенсорный идеализм». В апреле 1919 г. он принял участие в Футуристической национальной выставке, организованной Маринетти, в 1920 г. в женевской Международной выставке современного искусства. Но уже тогда выявились определенные различия во взглядах как на искусство, так и на политику. Окончательный разрыв произошел к началу Первой мировой войны, когда футуристы заняли активную антигерманскую позицию, в то время как Эвола уже тогда предчувствовал, что за внешними причинами этой войны скрывалось первое наступление демократических идеологий против иерархических ценностей. Несмотря на это, закончив курсы по подготовке артиллерийских офицеров, он отправился на фронт. Его позиция располагалась в горах и, возможно, именно оттуда он вынес свое увлечение горами и альпинизмом как особым мистическим опытом.

После войны Эвола возвращается к искусству, но на этот раз сближается с дадаистами, к которым его привлек «радикальный импульс к абсолютному освобождению… не только в области искусства, но прежде всего в мировоззренческой сфере», как он сформулировал это в письме к Тристану Тцаре от 5 января 1920 г. В это время он определяет свой стиль как «мистический абстракционизм». К этому периоду относятся две его персональные выставки (январь 1920 г. в Риме и январь 1921 г. в Берлине) и публикация его первой книга «Абстрактное Искусство», в которую были включены отдельные поэтические и художественные произведения, а также давалось теоретическое обоснование абстрактного искусства и, в частности, дадаизма.

В том же 1920 г. вместе с поэтами Фиоцци и Кантарелли он основывает журнал Вleu, выходивший в течение года (3 номера), сотрудничает с Cronache d'attualita («Хроники современности») под руководством Брагальи и с журналом Noi (»Мы»), издаваемым Прамполини. В июне 1921 г. участвует в Салоне Дада в Париже.

К этому же «артистическому» периоду (с 1916 по 1921 гг.) относятся несколько стихотворений (изданных в 1969 г. в Милане под названием Raaga Blanda), поэма на французском «Темные слова внутреннего пейзажа» (изданная в 1920 г. тиражом 99 экз.), несколько статей и множество картин (некоторые его работы привлекли внимание Сергея Дягилева и были использованы как декорации к балету Дебюсси).

Эвола никогда не отказывался ни от чего созданного в молодости, хотя и считал, что автор тех юношеских произведений был давно уже мертв. К поэзии он уже не возвращался, но восстановил заново некоторые из своих ранее проданных полотен, одно из которых («Внутренний пейзаж, 10 ч. 30 мин.») сегодня находится в Национальной галерее современного искусства в Риме. Другие его работы хранятся в различных музеях и частных коллекциях.

Однако, несмотря на достигнутое признание в качестве художника, послевоенные годы стали для него временем тяжелого кризиса. В «Пути киновари» он пишет: «по мере моего развития во мне обострились нетерпимость к обыденности послевоенной жизни, чувство несостоятельности и тщетности целей, которыми обычно движима человеческая деятельность. Во мне нарастала еще неопределенная, но постоянно усиливающаяся тяга к трансцендентному». Это смутное беспокойство и недовольство подталкивает его к употреблению наркотиков, которые, как ему казалось тогда, помогли бы преодолеть ограниченность обычного восприятия реальности, выйти за пределы физических чувств. Но вместо расширения реальности он решает покончить с жизнью.

К счастью, в руки ему попадает один буддийский текст, где он читает следующие слова Будды: «Кто принимает угасание как угасание, и приняв его как таковое, тревожится об угасании, думает об угасании «это мое угасание» и радуется угасанию, тот, говорю я, не ведает угасания». Позднее Эвола вспоминал: «Это было для меня как внезапный свет, в этот момент во мне что-то изменилось и возникла твердая уверенность в способности противостоять любому кризису».

Этот опыт знаменовал собой новый период его жизни – «философский» (именно тогда он меняет свое имя на Юлиус). Он увлекается восточными учениями, издает Лао-Цзы со своими комментариями под названием «Книга Пути и Добродетели» (1923 г.), а позднее пишет посвященную тантризму книгу «Человек как воля» (1926 г.).

Впрочем, интерес к философии не оставлял его никогда. Еще на фронте в 1917 г. он начинает писать свою книгу «Теория и феноменология абсолютного индивидуума» и завершает ее в 1924 г.; первая часть книги («Теория…») выходит в 1927 г., а вторая («Феноменология…») – в 1930. Основной темой Эволы становится преодоление раздвоенности «я – не-я», выход за рамки узко рационального уровня и прорыв к сакральному, но уже не за счет сомнительных экспериментов с наркотиками, чаще продиктованных собственным бессилием, но в результате строгой дисциплины ума. Если Я полагается абсолютным идеализмом как активный принцип реальности, то критерием истины становится воля. Необходимо дать эмпирическому Я средства для становления абсолютным индивидом, что, однако, достигается не через внутреннюю необходимость, как у Гегеля, а через акт абсолютной свободы.

Наряду с этим Эвола начинает посещать различные круги «спиритуалистической» направленности, знакомится с последователями Джулиана Креммерца, антропософами и теософами. Одновременно берет свое и молодость. Хотя сам Эвола избегал разговоров о своей личной жизни, дотошные биографы умудрились отыскать свидетельства его юношеских увлечений в романе писательницы Сибиллы Алерамо «Люблю, я значит существую».

В эти годы разворачивается и активная публицистическая деятельность Эволы: с 1924 г. он сотрудничает с журналами Atanor и Ignis, под руководством Артура Регини – признанного главы итальянского пифагорейства – занимаясь темами, преимущественно связанными с востоковедением и спиритуализмом. Он знакомится также с герцогом Джованни Колонна ди Чезаре, главой демократическо-социальной партии, и пишет для его издания свою первую политическую статью «Государство, власть, свобода». Естественно ничего хорошего по поводу демократии Эвола сказать не мог и статья получилась разгромной, на что его друг философски заметил, что именно в этом и состоит привилегия «демократической свободы».

С 1923 г. Эвола печатается и в журнале неоспиритуалистического направления Ultra, возглавляемом Д. Кальвари, главой римской независимой теософической ассоциации. В конце того же года он начинает публиковать свои статьи в L'Idealismo realistico («Реалистический идеализм»), где вступает в полемику с Рене Геноном по поводу его работы «Человек и его становление согласно Веданте», которую Эвола оценил отрицательно, упрекнув Генона в излишне рациональном подходе.

В 1925 г. выходят «Очерки о магическом реализме» и уже упомянутая книга «Человек как воля», которые в некотором роде знаменуют его окончательный отход от «спекулятивной философии». Эвола переходит к последовательному изложению традиционных учений и их преломления в конкретных областях истории и политики. Уже в последней книге он намечает вопросы, которые будет более подробно развивать в своих дальнейших трудах: критика современного научного познания, утилитарно-демократического идеала, ведущего человека к отчуждению, потере собственного внутреннего центра. Он видит в тантризме героический тип, нацеленный на пробуждение воли, преодолевающей оппозицию добра-зла, добродетели-вины. Для него это учение является одной из форм утверждения аристократической морали, «человека, имеющего в себе свой собственный закон».

К концу 1926 г. развитие этих идей приводит к созданию «Группы Ур», интеллектуального объединения, занимающегося исследованием эзотерических и инициатических учений. Как объяснял Эвола: «Слово «ур» взято от древнего корня слова «огонь», а также имеет дополнительный оттенок в смысле «первозданного», «изначального»». Задачей группы стало изучение эзотерических и инициатических традиций с особым упором на практический, опытный аспект. С 1927 по 1929 гг. под руководством Эволы выходит серия ежемесячных монографических изданий, сначала под названием «Ур», а позже «Крур», которые в конце каждого года объединялись в сборник, выходящий тиражом 50 экземпляров, а позднее вошли в состав трехтомника «Введение в магию как науку о Я» (1955-56 гг.). Одним из требований, предъявляемых к авторам издания, была анонимность. К концу второго года в группе произошел раскол, который Эвола приписывал отчасти влиянию масонов, отчасти неприязни к нему со стороны отдельных деятелей фашистского режима, некоторые из которых даже пытались убедить Муссолини, что члены группы занимаются черномагическими операциями, направленными на устранение Дуче.

В 1928 г. Эвола начинает сотрудничать с журналом Critica fascista («Фашистская критика»), возглавляемом Дж. Боттаи (с которым они познакомились во время войны), в основном посвящая свои публикации проблемам фашистской этики и отношениям между фашизмом и христианством. Свойственное в то время сугубо отрицательное отношение Эволы к христианству, естественно, вызвало недовольство среди многих фашистских иерархов, стремящихся к сотрудничеству с церковью. Развернувшаяся полемика подтолкнула Эволу к написанию «Языческого империализма» (1928), где он категорически отвергал христианство как несовместимое с имперской идеей (в 1933 г. эта книга вышла в немецком переводе значительно пересмотренной). Позднее его отношение к католичеству значительно смягчилось, и он скептически оценивал эту работу, не желая ее переиздания.

Приблизительно в то же время Эвола ведет активную переписку с Дж. Джентиле (1927–1929) и Бенедетто Кроче (1925–1933). С первым он сотрудничает в издании Энциклопедии Треккани, для которой пишет статьи о герметизме, со вторым его сближает интерес к философии.

В 1930 г. Эвола с несколькими друзьями (среди которых, например, Эмилио Сервадио, отец итальянского психоанализа) приступает к изданию журнала La Torre («Башня») с подзаголовком «издание различных мнений и единой традиции». В статье, опубликованной в первом номере, Эвола заявлял, что журнал намерен «отстаивать принципы, которые для нас остаются неизменными независимо от того, находим ли мы их в фашистском строе или в коммунистическом, анархическом или демократическом. Сами по себе эти принципы превосходят политический уровень, однако применительно к нему требуют качественного различения, то есть утверждения идей иерархии, авторитета и империи в самом широком смысле». Для того времени издание выглядело довольно необычно, допуская порой исключительное свободомыслие. Так, например, когда кто-то заметил, что утверждаемые им положения не принадлежат Муссолини, последовал ответ: «Тем хуже для Муссолини». Всего до 15 июня 1930 г. вышло 10 номеров журнала, после чего издание было приостановлено. Для официального его закрытия повода не было, поэтому недоброжелателям пришлось действовать косвенным путем: всем типографиям было дано негласное распоряжение отказаться печатать журнал.

Позднее Эвола писал: «Это была еще одна попытка выйти на культурно-политический уровень. Отказавшись от излишне экстремистских и плохо продуманных тезисов «Языческого империализма», я обратился к идее «Традиции», мне хотелось понять, может ли эта идея оказать влияние на итальянские круги вне узких рамок специализированных исследований».

После этого Эвола на некоторое время уединился в горах, где полностью отдался альпинизму, которым он не прекращал заниматься с 20-х годов. А сразу по возвращении он публикует две новые книги: «Герметическая традиция» (1931), посвященная магическому, эзотерическому и символическому аспекту алхимии, и «Личина и лик современного спиритуализма» (1932) с критикой таких движений как спиритизм, теософия, антропософия, психоанализ и сатанизм, которые, по его мнению, вместо того чтобы возвысить человека над материализмом, увлекают его на еще более низкий уровень.

В 30-х годах, уже несколько пересмотрев свои взгляды на христианство, он предпринимает несколько попыток ознакомиться с католической традицией, некоторое время прожив инкогнито при монастырях различных Орденов старого уклада: картезианцев, кармелитов и бенедиктинцев. Этот опыт позволяет ему оценить изначальное христианство как «отчаянный и трагический путь к спасению»; но этот путь не для него.

После неудачи с изданием «Башни» Эвола начинает писать для официальных фашистских изданий: La Vita Italiana («Итальянская жизнь») Джованни Прециози и Il Regime Fascista («Фашистский строп»), руководимого Роберто Фариначчи, где со 2 февраля 1934 г. по 18 июля 1943 г. он ведет особую страницу под названием «Философская диорама», посвященную изучению «проблем духа в фашистской этике», и привлекает к сотрудничеству многих итальянских и зарубежных авторов (от Копполы до Генона, от Фанелли до Поля Валери, от Тиглера до Шпанна и Бенна). Основной задачей является пропаганда аристократического, антибуржуазного и традиционного мировоззрения.

В 1934 г. выходит главный труд Эволы «Восстание против современного мира» (как сказал о нем известный немецкий поэт и критик Готфрид Бенн, «прочтя его, ощущаешь себя преображенным»), где автор восстанавливает «мир Традиции» и прослеживает генезис «современного мира». Его работа в целом была одобрена и Рене Геноном, который ознакомился с ней еще в черновом варианте. Книга разбита на две части: первая посвящена рассмотрению «категорий традиционного духа»: царственности, закона, государства, империи, обряда и инициации, патрициата и рыцарства, каст, пространства, времени, земли, отношений между мужчиной и женщиной, войны, аскезы и действия. Вторая часть содержит «толкование истории на традиционной основе с опорой на миф». Книга строится на противопоставлении мира Традиции и современного мира, где последний рассматривается как железный век, время кали-юги, когда порядок уступает хаосу, дух – материи, человек скатывается к животному, а миром правят золото и массы. Спустя три года выходит книга «Таинство Грааля», посвященная «гибеллинской традиции Империи» и ее развитию в политических воззрениях различных исторических периодов.

В 1934 г. «Языческий империализм» выходит в Германии, после чего Эвола получает приглашение выступить в Берлине и Бремене. Позднее по приглашению Гиммлера он читает курс лекций для членов СС, сотрудничает с различными немецкими изданиями (Der Ring, Europische Revue, Geist der Zeit, Die Aktion – Kampfblatt fr das Neue Europa) и завязывает широкие контакты с представителями европейского правого движения: Келлером, де Лупе, Шпанном, Розенбергом, а также Кодряну и Элиаде (у первого он во время поездки в Румынию в 1938 г. берет интервью; со вторым его знакомит в Бухаресте учитель Элиаде, Ионеску). Он продолжает активное сотрудничество с различными итальянскими изданиями, такими как Roma, Il Popolo d'Italia, La Stampa, Educazione fascista, Logos, La Difesa della razza, Rivista del Club alpino italiano («Рим», «Народ Италии», «Печать», «Фашистское воспитание», «Логос», «Защита расы», «Журнал итальянского альпийского клуба») и т. д.

В это же время выходят его работы, посвященные расовому вопросу: «Три аспекта еврейского вопроса» (1936), «Миф крови» (1937); кроме того, по приглашению министра Боттаи он читает цикл лекций в миланском и флорентийском университетах. В продолжение темы выходят книги «Указания по расовому воспитанию» (1941) и «Синтез расовой доктрины» (1941) (последняя из которых попала в руки Муссолини, после чего тот пригласил Эволу к себе, чтобы высказать свое одобрение). Последний так рассказывает об этом эпизоде: «Я не ожидал, что Муссолини захочет говорить со мной лично. Меня проводил к нему Паволини, который присутствовал при нашем разговоре. Муссолини сказал мне, что прочел мою работу… и видит в изложенных в ней идеях основу для придания формы «независимому и антиматериалистическому фашистскому расизму». Позднее эта работа была переведена на немецкий как отражающая официальную позицию итальянского фашизма по расовому вопросу.

Однако взгляды Эволы, который делал упор на «внутреннюю», «духовную расу», во многом расходились с узко биологическим толкованием расы, свойственным нацистам. Совместный проект по изданию немецко-итальянского издания «Кровь и дух» не получил развития. С одной стороны, ему опять воспротивились старые противники Эволы: на совместной встрече с Муссолини иезуит Такки-Вентури указывал, что взгляды, выдвинутые Эволой, могут привести к конфликту с Церковью (что и заставило Дуче отказаться от проекта), с другой стороны немцы, хотя и проявив немалый интерес к идеям Эволы, парадоксальным образом усмотрели в его работах «тождественность взглядов автора и римско-католической Церкви».

В 1940 г. после вступления Италии в войну Эвола обращается с просьбой об отправке добровольцем на восточный фронт, но ответ на его запрос приходит слишком поздно. Сам он считал, что эта задержка была вызвана тем, что он не был членом фашистской партии.

После переворота против Муссолини 25 июля 1943 г. Эвола, поначалу не желавший покидать Италию, принимает приглашение немецкой стороны и в августе приезжает в Берлин. Он присутствует на встрече с Муссолини, освобожденным Скорцени, в штаб-квартире Гитлера, затем возвращается в Рим, но оккупация Италии союзниками заставляет его перебраться сначала на север Италии в новообразованную республику Сало, а затем в Вену, где он по просьбе СС занимается изучением реквизированных документов масонских организаций.

В том же 1943 г. выходит в свет «Доктрина Пробуждения» с подзаголовком «Очерки о буддистской аскезе», позже переведенная на английский под патронажем «Общества Пали», известного буддийского центра. Как и в тантризме, Эволу привлекает «аристократический характер буддизма, наличие в нем мужественной, воинской силы».

В апреле 1945 г. в Вене Эвола попадает под бомбардировку, что приводит к повреждению позвоночника и, как следствие, к частичному параличу нижних конечностей. В книге «Путь киновари» он писал: «по правде говоря, это происшествие не было лишено связи с тем правилом, которому я всегда следовал: не уклоняться от опасности, но напротив, искать ее, бросая безмолвный вызов судьбе», а позднее в одной из бесед признавался, что во время бомбардировок, вместо того чтобы укрыться в убежище, он прогуливался по пустынным улицам Вены. Оказавшись в госпитале и придя в себя, он первым делом спросил: «я надеюсь, с моим моноклем ничего не случилось?». Проведя два года в венском госпитале, в 1948 г. при посредничестве Международного Красного Креста он был переведен сначала в Болонью, а в 1951 г. вернулся в свою римскую квартиру, где и прожил до самой смерти.

В послевоенный период Эвола перерабатывает свои старые работы, в 1949 г. публикует новое издание «Йоги воли» (первое издание носило название «Человек как воля»), а также пишет новые книги, основной темой которых становится проблема образа жизни и мировоззрения в новом, послевоенном мире. В то же время его ранние произведения открывают для себя молодые итальянцы, принадлежащие к «поколению, не успевшему проиграть войну», которые находят в нем своего наставника. Именно для них Эвола пишет в 1950 г. небольшую работу под названием «Ориентации», где кратко указывает основные направления возможного культурно-политического действия. В результате в октябре 1951 г. он оказывается втянутым в судебный процесс над группой FAR (»Фасции революционного действия») и около месяца проводит в тюрьме как «активный вдохновитель» и «апологет фашизма». На суде Эвола выступил с речью в свою защиту: «…приписывать мне фашистские идеи нелепо, ибо отстаиваемые мною принципы… принадлежат великой европейской политической традиции… и я готов отстаивать правые взгляды на доктрину государства. Вы вольны осудить эти взгляды, но в таком случае на скамье подсудимых должны оказаться вместе со мной Платон и Меттерних, Бисмарк и Данте и другие». Обвинение было снято.

В 1953 г. публикуется книга «Люди и руины», где Эвола развивает положения, ранее изложенные в «Ориентациях».

В вышедшей в 1958 г. книге «Метафизика пола» он обращается к вопросам пола, любви, взаимоотношений между мужчиной и женщиной, а в «Оседлать тигра» (1961) затрагивает проблему экзистенциальных ориентиров. Затем следуют очерк, посвященный идеям Юнгера «Рабочий в мировоззрении Эрнста Юнгера» (1960), биографическо-библиографическая книга «Путь киновари» (1963), работа, посвященная критическому анализу фашизма и национал-социализма «Фашизм с точки зрения правых» (1964), сборник эссе «Лук и булава» (1968) и дополненное переиздание юношеской дадаистской поэзии «Raaga Blanda» (1969). Помимо этого Эвола продолжает свою журналистскую и переводческую деятельность, публикуясь в различных нонконформистских и оппозиционных изданиях: Il Ghibellino, Vie della tradizione, Ordine nuovo, Il Borghese, La Torre, La Destra (organo dell'Istituto per il Medio ed Estremo Oriente) («Гибеллин», «Пути Традиции», «Новый порядок», «Правое движение»), а также в более специализированных изданиях, таких как East and West («Восток и Запад»), издании института по изучению Среднего и Крайнего Востока и международном журнале Antaios («Антей»), возглавляемом Мирчей Элиаде и Эрнстом Юнгером.

Все эти годы, несмотря на свое физическое состояние, Эвола продолжает вести активный образ жизни. Его навещает множество посетителей, привлеченных его работами. Адриано Ромуальди так описывает Эволу в те годы: «Кто приходил к Эволе в надежде увидеть вдохновенного пророка, говорящего загадками, некого «гуру», уходил разочарованным. Их встречал господин с волосами чуть тронутыми сединой, крепкого, несмотря на неподвижность, телосложения, утонченный и радушный в общении, с любознательным, умным, внимательным взором. Он выглядел скорее аристократом, чем святым, а несколько старомодная изысканность его манер вызывала в воображении фигуру философа и путешественника восемнадцатого века. Однако, приглядевшись, вы замечали, что его внимательность была признаком постоянной пробужденности, свойственной человеку с отменным самообладанием».

Эвола оставался «запретным» философом вплоть до 1968 г., когда прокатившаяся по всей Европе волна бурного протеста молодежи против «общества процветания и потребления» неожиданно как для издателей, так и для самого автора вызвала рост интереса к идеям Эволы. Для правой молодежи его имя становится тем же, что имя Маркузе для левых. С этого времени его работы начинают регулярно переиздаваться и пользуются все возрастающим спросом. Так появляются целые антологии его работ и сборники статей. В период с 1968 по 1974 (год его кончины) вышли три новые книги Эволы (помимо уже упомянутых, сборник статей «Разведданные» (1974 г.)), множество переизданий, пять сборников, не считая множества интервью в газетах и на телевидении в Италии, Франции, Бельгии и Германии.

Однако тридцатилетняя неподвижность не могла не сказаться на его здоровье. В том же 1968 г. у него развивается острая сердечная недостаточность. В 1970 г. болезнь обостряется, начинается отек легких, вследствие чего он впадает в кому. Характерно, что выйдя из комы, он первым делом обратился к окружающим с вопросом: «Как я себя вел?» Из больницы, куда его отправил один из его старых друзей, он буквально вырывается силой, пригрозив персоналу обратиться в полицию с заявлением о похищении человека.

Несмотря на это, он не теряет бодрости духа, продолжает писать, дает многочисленные интервью, подшучивает над собой и над молодыми искателями тайного знания. Когда его спрашивают, куда следует обратиться для изучения эзотерических учений, он с иронией говорит: «Если речь идет о молоденьких девушках, вы можете найти их в моем доме».


Уривки з праць Юліуса Еволи:

"Сегодняшние «консерваторы» скатились еще ниже, поэтому та «консервативная» идея, которую мы намереваемся отстаивать, не только не должна иметь никакого отношения к классу, который практически занял место прежней аристократии, а именно к капиталистической буржуазии, носящей характер исключительно экономического класса, – но должна решительно противостоять ему. В «революционной» защите и «сохранении» нуждается общая концепция жизни и государства, основанная на высших ценностях и интересах, превышающих уровень экономики, а вместе с ним все, что поддается определению в понятиях экономических классов. По отношению к этим ценностям конкретные формы государственной организации, учреждения, обусловленные историческими обстоятельствами, являются лишь следствием, второстепенным, а не основополагающим элементом. При подобном подходе левая полемика, направленная на «ложную цель», оказывается совершенно бесплодной".

"Основанием каждого истинного государства является трансцендентность его начала – принципа верховной власти, авторитета и законности. Эта важнейшая истина в различных обличьях воплощалась на протяжении всей истории народов. Ее отрицание равнозначно отрицанию или по меньшей мере искажению истинного значения всего составляющего политическую реальность. Вместе с тем, во всем многообразии воплощений этой истины неизменно – подобно «постоянной величине» – сохранялось представление о государстве как о влиянии высшего порядка, проявляющего себя во власти. Поэтому любое подлинное политическое единство является воплощением идеи и власти, тем самым отличаясь как от какого бы то ни было фактического единства натуралистического характера, основанного на «естественном праве», так и от всякого союза, обусловленного исключительно общественно-экономическими, биологическими, утилитарными или эвдемонистическими факторами".

"Политическая область определяется иерархическими, героическими и идеальными ценностями, отрицающими как плотское, так и отчасти «душевное» довольство, что выводит ее за рамки чисто натуралистического и растительного существования". 

"Начнем с идеи равенства. Вряд ли стоит говорить, что «бессмертный принцип» равенства является полной бессмыслицей. Не стоит даже тратить время на доказательство неравенства живых существ с натуралистической точки зрения. Однако идеологии равенства поднимают принципиальный вопрос, утверждая, что даже если люди и не равны на деле, то это неправильно: они не равны, но быть так не должно. Неравенство отождествляется с несправедливостью, поэтому отрицание неравенства, его преодоление, признание за людьми равного достоинства предлагается считать заслугой и доказательством превосходства либеральной идеи. Принцип «основополагающего равенства всех существ, кого можно причислить к человекоподобным», свойственен и демократии. Все это чистой воды словоблудие. Речь идет не о «благородном идеале», но об идее, которая в буквальном смысле представляет собой логическую нелепость и, будучи принята в качестве цели, ведет исключительно к упадку и вырождению".

"Именно поэтому, как мы говорили в начале, либерализм и индивидуализм не только теоретически, но и исторически лежат в основе различных, неразрывно взаимосвязанных форм мировой крамолы. Личность, превращаясь в индивида, утрачивает органическое значение и, отрицая всякий принцип авторитета, становится лишь числом, одной головой в стаде, в результате чего ее интересы неотвратимо ограничиваются интересам коллектива. Таким образом происходит переход от либерализма к демократии, а от демократии к социалистическим формам, все более тяготеющим к коллективизму. Марксистская историография давно уже уловила эту взаимосвязь. Она признает либеральную революцию революцией третьего сословия, которая сыграла роль тарана, пробившего брешь в прежнем традиционном политико-социальном устройстве мира, разрушившего его и тем самым расчистившего дорогу социалистической и коммунистической революции, деятели которой продолжали риторически взывать к «бессмертным принципам» и «благородным и великодушным идеям» исключительно в расчете на обманутых невежд и простаков. Действительно, при падении неизбежно имеет место ускорение, и остановиться на полпути невозможно; поэтому либерализм, наряду с другими течениями, возобладавшими на Западе, выполнив свою предварительную задачу по разрушению и разложению, сам оказался поверженным. Потуги его жалких последователей последнего времени тягаться с марксизмом, который является всего лишь последним звеном в этой причинной цепочке – наивное ребячество и свидетельство примечательной глупости. Тацит в одной сжатой фразе выразил все последствия «либеральной революции»: Un imperium evertant, libertatem praeferunt; si perverterint, libertatem ipsam adgredientur, то есть: «Для уничтожения государства (как авторитета и верховной власти, imperium) на первый план выдвигают свободу; в случае успеха в свою очередь принимаются и за нее». Платон говорил: «К возникновению и укреплению тирании ведет исключительно демократический политический режим; неограниченная свобода ведет к наиболее полному и суровому рабству». Либерализм и индивидуализм играют в замыслах мировых подрывных сил лишь роль орудия, разрушающего преграды на их пути".

Занатажити праці Юліуса Еволи: "Люди и Руины", "Оседлать тигра", "Традиция и раса", "Фашизм: критика справа".

Читати онлайн: "Люди и руины", "Фашизм: критика справа", "Традиция и раса", "Оседлать тигра"


Ернст Юнгер

Використовуючи почесне окреслення себе як націоналістів, ми не лише прагнемо найжорсткіше відмежуватися від тих, для кого це слово звучить як прокльон, але й взагалі від мирного обивателя. Рух, який прагне захищати життєві цінності силовими методами, і плювати хотів на те, як це сприймається загальноприйнятою мораллю, покладається на воїнів — справжніх повнокровних хлопців, що віддаються справі з радістю та любов’ю. Це не крамарі та виробники марципанів, разом із якими зникає епоха масових призовних армій, а чоловіки, що є небезпечними, оскільки прагнуть бути небезпечними.
Ернст Юнгер

Його називали Анти-Ремарк, йому було тісно у натовпі, він зневажав усі попсові явища свого часу, апогеєм попсовості котрих була Веймарська республіка, він вірив у консервативну революцію і не вірив у рівність і братерство. Це Ернст Юнгер. Юнгер був належним до того суспільного стану, котрий у ХХ столітті майже помер - він був ландскнехтом. Ще у юності він втік з дому, щоб вступити у Французький іноземний легіон. Батько хотів перетворити сина-ландскнехта на ученого бюргера, але все це зазнало поразки. Коли почалася перша світова війна, він кинув коледж і пішов добровольцем на фронт. Він був поранений 14 разів, але завжди повертався на фронт. Він цінив і гордився своїми ранами більше за офіційні відзнаки. Він казав:

"В этой войне, где под обстрелом были скорей пространства, чем отдельные люди, я все же удостоился того, что одиннадцать из этих выстрелов предназначались лично мне. И потому я по праву прикрепил к себе на грудь знак за ранение в золоте, присужденный мне в эти дни" 

 Він був нагороджений Залізним хрестом, Лицарським орденом дому Гогенцолернів та найвищою нагородою кайзерівської Німеччини "Блакитним Максом", за те, що маючи поранення у груди, він зумів вивести свою роту із оточення. 

Після війни він був обурений ставленням суспільства до солдат і до своєї Батьківщини. Комуністична і пацифістична пропаганда обурювали Ернста. З однієї війни він повертається на війну іншу - війну за свідомість німців проти гнилого лібералізму, комунізму, пацифізму, всього того, що отруювало мізки нації. Він вирішив писати про війну, він вирішив описати свій досвід на фронті з точки зору чоловіка. Його погляд повна протилежність сентиментальним поглядам Ремарка, це погляд "чоловіка, що є небезпечним, оскільки бажає бути небезпечним". Це все описано в працях "В сталевих грозах" та "Війна, як внутрішнє переживання".  Юнгер та Ремарк стали символами того періоду. Юнгер - Німеччини сильної, Німеччини нового покоління - Німеччини лицарів, а Ремарк-  Німеччини слабкої, Німеччини переляканого і зломленого долею бюргера.  І одна з них мала перемогти.

В газети націонал-соціалістів "Фьолкішер Беобахтер" він пише програмну статтю  "Революція та ідея", де закликає вже остаточно порвати з усіма формами "епохи буржуазії" і здійснити справжню "націоналістичну революцію". У 1929 році він пише свою головну роботу "Робочий: гсосподство и гештальт". 

Однак з націонал-соціалістами у Юнгера не зовсім складалося. Він їх не любив за попсовість, як він стверджував, йому ніяково було під час масових заходів і під час дешевої пропаганди. Юнгер критикував нацистів, особливо Геббельса. Однак ніяких репресій по відношенню до Юнгера не було, ніхто його не чіпав, адже Гітлер назвав Юнгера "символом нації". Юнгеру дозволялось навіть висміювати нацистів, що він робив у статях та у своєму романі "На мармурових скелях". 

Після війни, не дивлячись на гевалт лібералів і червоних, Юнгер живе у ФРН та продовжує публікуватись. Хоча це вже не той Юнгер. Як мітко зауважив Юліус Евола, він в своїх працях визначав свідчення настання "нової консервативної епохи" навіть у речах, котрі свідчили про прямо протилежне. Це скоріше було бажання, видане за дійсність, людини, котра ніяково себе почувала в епосі, все більше поглиненої епохою мас, демократією та лібералізмом. Все те, що він зневажав. Тому пізній Юнгер не являє собою такої цікавості як ранній. Однак як би там не було, Юнгер це символ руху до нової епохи - епохи перемоги націоналістичної революції.

Уривки з праці "Рабочий. Господство и гештальт":

"Пос­лушание — это искусство слушать, а порядок — это готовность к слову, готовность к приказу, пронзаю­щему подобно молнии от вершины до самых корней. Все и вся подчинено ленному порядку, и вождь узна­ется по тому, что он есть первый слуга, первый солдат, первый рабочий. Поэтому как свобода, так и порядок соотносятся не с обществом, а с государством, и образцом всякой организации является организация войска, а не общественный договор. Поэтому состо­яния предельной силы мы достигаем только тогда, когда перестаем сомневаться в отношении руководст­ва и повиновения.
Нужно понимать, что господство и служение — это одно и то же. Эпоха третьего сословия никогда не понимала удивительной власти этого единства, ибо достойными стремления казались ей слишком деше­вые и слишком человеческие удовольствия. Поэтому все высоты, которых немец за это время оказался способен достичь, были достигнуты им вопреки об­стоятельствам: во всех областях ему приходилось дви­гаться в чуждой и неестественной стихии. Казалось, действительной почвы можно было достичь только под защитой водолазного шлема; решающая работа осуществлялась в смертоносном пространстве. Честь и слава тем павшим, что были сломлены ужасающим одиночеством любви и познания или повержены сталью на пылающих холмах битвы!

Однако назад пути нет. Кто сегодня в Германии жаждет нового господства, тот обращает свой взор туда, где за работу взялось новое сознание свободы и ответственности".

"Вступлению в имперское пространство предшест­вуют такая закалка и такие испытания в рамках пла­новых ландшафтов, какие сегодня еще невозможно себе представить. Мы движемся навстречу удивитель­ным событиям. По ту сторону рабочей демократии, в которой заново отливается и перерабатывается содер­жание известного нам мира, проступают очертания государственных порядков, выходящих за пределы всякого возможного сравнения. Можно, однако, предвидеть, что здесь речь уже не будет идти ни о работе, ни о демократии в привычном для нас смысле слова. Открытие работы как стихии полноты и свобо­ды еще впереди; равным образом меняется и смысл слова демократия, когда материнская народная почва становится опорой для новой расы.

Мы видим, что народы принялись за работу, и мы приветствуем эту работу, где бы она ни выполнялась. Подлинное состязание должно вестись за открытие нового и неизвестного мира — открытие, более разрушительное и более богатое последствиями, нежели открытие Америки. Нельзя без зачарованности на­блюдать за человеком, когда, окруженный регионами хаоса, он закаляет свое оружие и сердце и когда он находит силы отвергнуть счастливый исход.

Участвовать в этом и служить этому — такова задача, выполнения которой ожидают от нас".


Уривки з праці "Борьба как внутренее переживание":

"Какой бы выдающийся еще не оставалась культура - но если мужской нерв теряет силу, то она - гигант на глиняных ногах. Чем величественее его строение, тем страшнее ее падение".          

     "Однако мужское мужество - самое превосходное. В Божественных искрах кровь несеться по артериям, когда человек, звеня оружием,выходит на поле боя в ясном сознании собственной смелости". 

      

"Мужество - это ветер, который движет к дальним берегам, ключ ко всем сокровищам, молот, который выковал великие империи, щит, без которого не выдержит ни одна культура".

     "Мы стали старыми и удобными как старики.Преступлением стало быть большим или иметь больше, чем другие. Для нас,отученных от сильных опьянений, сила и мужчины стали ужасом, масса и равенство признаються нашими новыми богами".  


Завантажити працю Ернста Юнгера "Рабочий. Господство и гештальт" можна тут.


Як на мене, то варто дослідити погляди Юнгера з коментарями Юліуса Еволи, оскільки деякі тези Юнгера Евола критикує цілком слушно, тому заслуговує на увагу праця Юліуса Еволи "Рабочий в творчестве Эрнста Юнгера".


Книга Ернста Юнгера "В стальных грозах".



Рене Генон

 Цивілізація, якою так пишаються сучасні люди, зовсім не займає привілейоване становище в світовій історії, і що її може очікувати така ж сама доля, котра раніше спіткала багато інших цивілізацій, котрі зникли в більш чи менш віддалені епохи і нерідко залишили по собі лише ледве помітні або майже цілком нерозпізнавані сліди.
Рене Генон

Рене Генон засновник інтегрального традиціоналізму, філософ та метафізик консервативної думки ХХ століття. Взагалі в початках ХХ століття два французи заснували абсолютно новий погляд на речі, створили джерело, з якого як русла ріки розійшлися всі передові праві ідеології свого часу - італійський фашизм, іспанський фалангізм, німецький націонал-соціалізм, український інтегральний націоналізм. Ці два французи - засновник інтегрального націоналізму у політиці Шарль Моррас та засновник інтегрального традиціоналізму у філософії Рене Генон. На жаль, праці великого Шарля Морраса не перекладені на українську мову, російською перекладена лише праця Шарля "Будущее интилегенции", але її у вільному доступі немає. Безумовно такий гігант думки, засновник ідеології, котра стала основою ідеології ОУН чекає на свій час, але поки що на жаль українською мовою перекладається література для дебілів, типу Гаррі Потера та іже з ними. Але не забуваємо прізвища великого Шарля Морраса, адже без нього не було б Донцова, не було б Липинського, не було б Сціборського. Тому його портрет та невеличка довідка з Wiki займає почесне місце в бібліотеці, але на жаль немає можливості, щоб і його праці зайняли почесне місце. 

Біографія Шарля Морраса (Wiki):

Шарль Марі Фотьюс Моррас (фр. Charles-Marie-Photius Maurras*20 квітня 1868МартігБуш-дю-Рон — †16 листопада 1952Тур) —французький політик, публіцист, критик, поет, теоретик інтегрального націоналізму. Брав активну участь у діяльності консервативного руху Аксьон франсез, був прихильником монархії, обраний членом Французької Академії 9 червня 1938 року. Під час Другої світової війниспівпрацював з режимом Віші, за що був позбавлений усіх звань та відбував довічне ув'язнення. Помер невдовзі після звільнення у 1952 році.

Шарль Моррас народився у провансальській католицькій родині, яка сповідувала ідеї монархізму. У віці 14 років під час навчання у коледжі почав втрачати слух, пізніше став майже повністю глухим. Через цю ваду зосередився на літературі, цікавився поезією, римською та грецькоюфілософією. У 1891 році переїхав до Парижу і разом із групою молодих поетів заснував т. зв. римську школу поетів, які протиставляли себе популярному у той час рухові символістів.[1]

Після «справи Дрейфуса», яка призвела до поляризації суспільної думки, Моррас став затятим прихильником монархічних ідей, приєднався до консервативного руху Аксьон фрасез. У червні 1899 року він був одним із засновників журналу Аксьон франсез, де почав друкувати праці присвячені теорії інтегрального націоналізму. У своїх поглядах Моррас підкреслював верховенство держави та національних інтересів Франції, сприяв визначенню поняття національної спільноти, заснованої на "крові і ґрунті". Він також виступав проти ідеалів французької революції: "свободи", "рівності" і "братерства". У 1908 році його журнал став органом партії роялістів, почав виходити щоденно. Газета Аксьон фрасез виходила протягом наступних 40 років, відігравала значну роль у суспільному житті країни, знайшла підтримку серед певної кількості французів, однак також була об'єктом численних судових позовів.

Крім збірок віршів, Моррас також був автором декількох публіцистичних та філософських праць, подорожніх нарисів переважно по Греції тамемуарів. Після Першої світової війни, здобув визнання, як поет, літературний критик і мемуарист, однак втратив певний вплив на політичне життя. У 1938 році Морраса прийняли до Французької академії, де він займав крісло №16. Під час німецької окупації у Другій світовій війні, Моррас, хоча й виступав проти співпраці з німцями, став переконаним прихильником уряду Петена. Після війни у вересні 1944 року був арештований, а в січні наступного року був засуджений до довічного тюремного ув'язнення і виключений з академії. У 1952 році за станом здоров'я Морраса звільнилі із в'язниці, однак невдовзі він помер у лікарні міста Тур.



Ну і великий Рене Генон. Рене Генон поплив у філософії проти "мейнстріму". Він повністю перевернув погляд на розвиток цивілізації. В ці часи, отруєні ідеями французької революції і спотвореними ідеями Чарльза Дарвіна, існувала сліпа віра у прогрес та розвиток. Рене Генон перший заявив, що з часів Французької революції Європа стала на шлях упадку, на шлях духовного виродження, це не шлях "еволюції", як волали романтики-філософи, це шлях інволюції. І як Ломброзо показав, що люди вироджуються біологічно, так Генон показав, як суспільство вироджується духовно. Це абсолютно інший погляд на речі, він вплинув як на правих політиків, так і навіть на науку. Слідуючи Генону, вже Мусолліні заявив, що його відштовхує в демократії "потворний міф беззупинного прогресу". Генон заявив, що шлях не у майбутньому, якомусь світлому, міфічному, неосяжному, а шлях в тому, щоб повернутися до Традиції. Тільки на шляху Традиції може бути нова Європа, в противному випадку Європа згине. З цих ідей винирнула ідея "консервативної революції", ідея озвучена іншим великим французьким філософом Де Местром, вона ожила у ХХ столітті, завдяки праці Генона і була вдягнена у політичні одежі Моррасом та цілою плеядою німецьких мислителей, зокрема і автором терміну, також як і Моррас, безпідставно забутим, Артуром Меллером ван дер Бруком в своїй праці "Третя імперія". Артур також чекає на свій час, адже не був перекладений на українську і невеличким тиражем у Росії. Ідеї Генона підштовхнули не тільки політиків, але й навіть науковців. Німецька школа антропології, найбільш потужна на той час в світі, працями видатних людей Германом Клаачом, Егоном фон Ейкшдтедтом, Гансом Гюнтером, Ернстом Кріком, Ойгеном Фішером зуміла створити протилежну концепцію повсякчасної еволюції, а саме можливість інволюції до роду людського. Це не суперечило теоріям Дарвіна, зате суперечила теоріям гуманістів, які як той шарлатан від філософії Гегель кричали: "якщо факти суперечать моїй теорії, тим гірше для фактів". Безумовно Генон перевернув думку людства на початках ХХ століття, будучи сам переконаним ідеалістом, він змусив відмовитись від хибного ідеалізму і його заклик: "назад до свого коріння" замість "вперед до світлого майбутнього" отримав відклик в багатьох європейцях. Генон змусив людей подивитись по інакшому на світ, порвати з безпідставним лібералізмом, не впасти в обійми безпідставного комунізму, а обрати Третій шлях - шлях Традиції. Саме погляди Генона та його послідовника великого Юліуса Еволи лягли в основу нового погляду правих, яких Ален Де Бенуа назве "Нові прави". Рух нового сьогоднішнього націоналізму знову повертається в канву інтегрального націоналізму та інтегрального традиціоналізму, а отже з новою силою заслуговують на увагу праці Рене Генона. 


Біографія (wiki):

Рене Генон (Ren Gunon, 15 ноября 1886, Блуа, Франция — 7 января 1951, Каир, Египет) — французский философ, остающийся влиятельной фигурой в области метафизики и традиционалистики. Автор трудов, тематика которых варьируется от метафизики и исследований традиции до символизма и инициации.

В своих трудах он предлагает либо «представлять непосредственно некоторые аспекты метафизических доктрин Востока»[2], либо «адаптировать эти доктрины для западных читателей [3] самым разумным и выигрышным образом, всегда строго придерживаясь их духа».[2] Такие доктрины определены Геноном как «универсальный символ».[4]

Его работы, написанные и впервые опубликованные на французском, были переведены более чем на двадцать языков. Он также писал наарабском для El Maarif («Знание»).


Рене-Жан-Мари-Жозеф Генон родился во французской буржуазной семье в городе Блуа. С ранней юности проявлял интерес к математике и философии. Быстро разочаровался в окружающем его обществе и в 1907 году переехал в Париж, где участвовал в различных подпольных движениях. Ученик философа-неотомиста Жака Маритена, автора фундаментального труда «Интегральный гуманизм» (другим известным его учеником и преданным другом был папа Павел VI), и мистика-эзотерика Жерара Анкосса (Папюса). Рене Генон был одно время епископом Гностической церкви под именем Тау Палингениус. Исследовал каббалу, оккультизм, гностицизм, индуизм и другие духовные учения. В 1912 году принял ислам[5]. Его арабское имя — Абд-аль-Вахид Яхья ( ).

Генон начал публиковаться в 1920-х годах, после Первой мировой войны, которую в то время считали завершением всех войн. Рене Генон уже тогда начал критиковать западную цивилизацию за отсутствие духовности и следовании по ложному пути развития[6]. В 1930 году Генон переехал в Каир, где жил до самой смерти. Хотя в Египте Рене Генон жил жизнью суфия[7], принадлежа к тарикату Шазилийя, он постоянно публиковал в Европе свои труды, посвящённые различным аспектам Традиции.

Известный эзотерик и суфий Мишель Вальзан сказал однажды: «Явление Рене Генона — самое большое интеллектуальное чудо со времен Средневековья».

Работы Рене Генона отличаются фундаментальной критикой современного мира и призывом к интеллектуальной реформации. Он по-новому оценивает метафизику, традиционные науки, символизм и пути духовной реализации, подвергает резкой критике психологические теории и различные формы иррационализма[8]. Как и основоположник фундаментальной онтологии Мартин Хайдеггер, понимает современность как завершение цикла и преддверие новой исторической эпохи.

Рене Генон оказал огромное влияние на многих деятелей культуры, таких как Гвидо Де Джорджио, Юлиус Эвола, Мирча Элиаде, Андре Жид, Фритьоф Шуон, Титус Буркхардт,Александр Дугин, Гейдар Джемаль, Авигдор Эскин, Олег Гуцуляк.


Уривки з праці "Кризис современного мира":


"После беспокойного периода варварских вторжений, вполне достаточных для того, чтобы завершить разрушение старого порядка , на несколько столетий возрождается нормальный строй. Ему соответствует период Средних веков, о которых наши современники, не способные осмыслить всю полноту интеллектуальности и духовности той эпохи, имеют настолько превратное представление, что считают их гораздо более чуждыми нам и далекими, чем классическая античность. 

С нашей точки зрения, подлинное Средневековье охватывает период со времен царствования Карла Великого и до начала 14 века, когда происходит новый упадок, продолжающийся, проходя через различные стадии и набирая скорость, вплоть до настоящего времени. Эта дата-14 век-является точкой истинного начала сугубо современного кризиса. Это время начала распада самого христианского мира, с которым по существу можно отождествить Западную цивилизацию Средних веков. Одновременно именно тогда начинается формирование "наций" и разложение феодальной системы, тесно связанной со средневековым христианством. Таким образом, сугубо современный период должен быть отодвинут почти на 2 столетия назад по сравнению с тем, что обыкновенно принято считать у историков. Возрождение и Реформация-первые результаты, ставшие возможными только благодаря предшествующему упадку. Отнюдь не являясь реставрацией нормального порядка вещей, они, напротив, ознаменовали собой еще более глубокое падение, окончательно закрепившее полный разрыв с Традиционным Духом: Возрождение воплотило в себе этот разрыв в сфере искусств и наук, Реформация-в области самой религии, хотя это та сфера, в которой подобное явление противоестественно в высшей степени.

То, что мы называем Возрождением, как мы уже отмечали в других случаях, было никаким не возрождением, но смертью многих вещей. Выдавая себя за возвращение к греко-римской цивилизации, оно заимствовало лишь самую поверхностную ее сторону, так как именно последняя могла получить отражение в письменных источниках. Во всяком случае, подобное возвращение, будучи далеко не полным, являлось чем-то в высшей степени искусственным, так как означало восстановление внешних форм, покинутых духом жизни уже много столетий назад. Что же касается традиционных наук Средневековья, то после нескольких последних проявлений приблизительно на этом временном рубеже они исчезли так же безвозвратно, как науки далеких цивилизаций, разрушенных тем мли иным катаклизмом. Но на этот раз на их месте не появилось ничего аналогичного. С этого времени существуют лишь "профаническая философия" и "профаническая наука", основанные на полном отрицании подлинного интеллекта, на сведении знания к его самым низшим уровням-эмпирическому и аналитическому изучению фактов, не связанных с Принципом, на расстворении в бесконечном количестве малозначительных деталей, на накоплении необоснованных гипотез, бесконечно разрушающих друг друга, и на фрагментарных точках зрения, не способных привести ни к чему иному, кроме как к узко практическому использованию. Именно в этой чисто практической сфере и следует искать единственное безусловное преимущество современной цивилизации-преимущество отнюдь не завидное, так как исключительная озабоченность именно этой практической стороной дел в ущерб всем другим придало этой цивилизации сугубо материальный характер, сделав ее воистину чудовищной".

"Существует термин, который стал популярным в эпоху Возрождения и который изначально содержал в себе всю программу современной цивилизации: этот термин-"гуманизм". Люди Возрождения действительно стремились свести все к чисто человеческим пропорциям, исключить любые принципы более высокого уровня и, выражаясь символически, отвернуться от Неба под предлогом покорения земли. Древние греки, чьему примеру они, как им казалось, следовали, никогда не заходили столь далеко в этом направлении, даже в периоды самого глубокого интеллектуального упадка. Для них сугубо утилитарные соображения никогда не играли решающей роли, как это нередко происходит с современными гуманистически ориентированными людьми. Гуманизм представлял собой первую форму того, что впоследствии стало современным "лаицизмом"-чисто секулярным, светским мировоззрением. Именно благодаря своему стремлению свести все к человеку как к самоцели, современная цивилизация вступила на путь последовательных нисхождения и деградации, завершившихся обращением к уровню нижайших элементов в человеке и ориентацией на удовлетворение его наиболее грубых, материальных запросов, что само по себе является достаточно иллюзорной целью, поскольку , цивилизация постоянно порождает значительно большее количество искуственных потребностей, чем она сама способна удовлетворить".  

"Те, кто преодолеют препятствия и победят сопротивление среды, противостоящей всякой духовности, будут, без сомнения, весьма немногочисленны. Но здесь количество не играет роли, так как в этой сфере действуют иные законы, нежели законы материи и количества. Поэтому отчаиваться не следует. Но даже если нет никакой надежды достичь хоть сколько-нибудь весомого результата в деле реставрации традиции прежде, чем современный мир погибнет в ходе той или иной катастрофы, это не может быть оправданием того, чтобы не заниматься делом, глубинная значимость, которого выходит далеко за рамки современного мира. Все, кто склонен предаваться отчаянию, должны помнить: ничто совершенное в этой области не проходит бесследно. Мрак, заблуждение и хаос побеждают лишь по видимости и на очень короткий промежуток времени. Все частные и преходящие нарушения равновесия являются лишь элементами универсальной гармонии. И, наконец, ничто и никогда не сможет противостоять силе истины. Так пусть девизом таких людей станет девиз некоторых древних инициатических организаций Запада: " Vincit omnia Veritas"-"Истина побеждает все".

Завантажити праці Рене Генона можна тут. Особливо раджу "Кризис современного мира".


 

Макс Нордау

"Все, что есть идеальнейшего в обществе людей, попрано здесь ногами миллионера… 
Для этого духа тьмы весь свет заключен в миллиарде; для него нет на свете человеческой личности"
Макс Нордау

В будь-якому сучасному підручнику з історії ХХ століття буде обов'язково абзац з описом тяжкого переслідування нацистами в Німеччині та фашистами в Італії діячів "прогресивного мистецтва", як "тоталітарщина пригнічувала вільний політ думки митців". В якомусь спеціалізованому підручнику культурології буде цілий параграф про репресії митців і знищення книг та картин "нациськими приспішниками". "Нетерпима ідеологія - напише підручник - "нічого не розуміючи в мистецтві, називала прогресивні течії мистецтва дегенеративним мистецтвом". Дегенеративне мистецтво, термін який кидає лібералів в піт, а тонкі душі критиків змушує падати в обморок. Але чого в підручнику не буде або буде невеличке речення в якомусь спеціалізованому, так це те, що термін дегенеративне мистецтво та його погляд, як на витвір створення його неповноцінними людьми придумав єврей і не просто єврей, а активний діяч сіоніського руху Макс Нордау.

Взагалі Макс цікава особа. Родився в Німеччині в сім'ї угорських євреїв. Почав ходити в єврейську школу, проте в юності покинув вивчення єврейського закону, заявив, що він ніякий не єврей, а німець і змінив своє справжнє прізвище Зюдфельд (в перекладі "південне поле") на Нордау ("північний"). Прийняв протестантизм і оженився на німкені протестантці. Однак потім зустрів Теодора Герцля і став активним діячем сіоніського руху і лідером найбільш радикального його крила. Проте під кінець життя посварився з усіма діячами сіоніського руху, пішов з нього і відгородився від світу. Напевно Макс так і не розібрався хто він такий: Зюдфельд чи Нордау?

Ну як би там не було, роздвоєння особистості Макса не має нас дивувати, враховуючи думки Ломброзо. Але нас цікавить насамперед праця Нордау "Виродження". В кінці ХІХ - початку ХХ століття в культурології всівся такий термін, як "упадок Європи". Багато філософських праць було написано на цю тему. Особливо відчуття близької смерті Європи було поширене у Франції, де більшу частину свого життя прожив Нордау. Будучи учнем Ломброзо, Нордау вирішив дослідити причини упадку Європи, але не з точки зору філософських сентенцій, а з точки зору методів Ломброзо по виявленню ознак виродження. Методи, які застосовував Ломброзо до виявлення злочинців, Нордау вирішив перенести в область мистецтвознавства та діячів європейської богеми того часу. Прискіпливо вивчаючи усіх популярних діячів мистецтва того часу, таких як Варлен, Толстой, Метерлінк, Ібсен, Ніцще, Бодлер, Уайльд та інших, він встановив, що їхні роботи несуть на собі відбиток їхніх авторів, а автори самі мають характерні ознаки виродження. Таке мистецтво він чітко охарактеризував як дегенеративне мистецтво. Вердикт Нордау - суспільство Європи переживає упадок, через виродження культурної еліти і внаслідок цього психічний упадок народів Європи. І дав чіткі механізми по тому, як попередити упадок - ізолювати всіх психопатів від нормальних людей і не допускати їх вплив на населення. 

І коли отряди штурмовиків або квадри фашистів публічно на площі палили книжки та картини представників дегенеративного мистецтва, вони слідували завітам Нордау. Ну а те, що більшість митців такого мистецтва мали єврейське коріння, то Макс як учень Ломброзо, мав як ніхто знати причину цього. Всі єврейські енциклопедії прихильно ставляться до Нордау і вважають його ледь не кращим сином свого народу, останки Макса перевезені в Тель-Авів і багато вулиць Ізраїлю названо в його честь, тому не зрозуміло звідки цей гевалт єврейства про ущемлення митців в Німеччині та Італії. Просто німецькі нацисти та італійські фашисти були гарними учнями Макса Нордау.

Відняти заслуги Макса Нордау не можна. Він розробив новий погляд на мистецтво і методологію відділення хворого мистецтва від здорового. Ця методологія актуальна і сьогодні, щоправда переважно вже мова про відділення одного від іншого не йде, оскільки 99% сучасного мистецтва є чітко вираженим дегенеративним. Нам варто відкинути романтичний погляд критиків сумнівної орієнтації на мистецтво, а треба чітко розділяти мистецтво на здорове та дегенеративне і по можливості позбавлятись дегенеративного мистецтва. А для цього читаємо Макса Нордау і ніхто нас не зможе звинувачувати у "фашизмі", бо тоді вони самі плюватимуть на могилу сіоніста.

Уривки з праці "Вырождение":

"Процесс вырождения распространяется не только на преступников, проституток, анархистов и умалишенных, но и на писателей и художников, и последние представляют в духовном, а по большей части и в физическом отношении характеристические черты, свойственные членам той же антропологической семьи, хотя и удовлетворяют болезненные свои наклонности не ножом или динамитом, а пером или кистью".

"К этому явлению нельзя относиться безучастно. Книги и произведения искусства сильно влияют на массы. Из них данная эпоха черпает свои этические и эстетические идеалы. Когда они безрассудны и противообщественны, они путают и извращают понятия целого поколения. Поэтому необходимо предостеречь его и разъяснить ему истинное значение произведений, вызывающих слепое поклонение, особенно же надо предостерегать молодежь, отличающуюся впечатлительностью и легко увлекающуюся всем необыкновенным и на вид новым. Ходячая критика этой задачи не исполняет. К тому же исключительно литературно-эстетическая подготов­ка хуже всего содействует уяснению себе патологического характера этого рода произведений. Художественная критика излагает с претензией на остроумие более или менее мило или высокопарно только субъективные впечатления, навеянные этими произведениями; но она не в состоянии уяснить себе вопросов, не являются ли они плодом больного ума и какого рода душевная болезнь в них проявляется".

" Но незавидна участь тех, кто осмеливается называть модные эстетические течения проявлением умственного разложения. Обиженный писатель или художник никогда вам не простит, что вы признали его душевнобольным или шарлатаном. Субъективно настроенная критика не помнит себя от злости, когда ей доказывают, что она судит поверхностно, некомпетентно или малодушно плывет по течению. Даже публика досадует на вас, когда вы ей уясните, что ее мнимые пророки — глупцы, шарлатаны или балаганные петрушки. Но ведь графоманы и их телохранители-критики господствуют почти над всею печатью и пользуются ею , как орудием пытки, чтобы самым варварским образом до конца жизни истязать того, кто расстраивает их игру."

"Итак, основной смысл слов «fin de siècle» заключается в отречении на практике от традиционной порядочности, которая в теории еще вполне признается. В распутном человеке оно выражается разнузданностью инстинктов; в черством эгоисте — полным пренебрежением к ближнему и к его интересам, разрушением всех преград, которые сдерживают грубое корыстолюбие и жажду наслаждений; в скептике — беззастенчивым проявлением низменных стремлений и побудительных мотивов, которые до сих пор если не подавлялись, то лицемерно скрывались; в верующем — ослаблением веры, полным материализмом; в эстетике — отрицанием идеала в искусстве и бессилием производить впечатление старыми формами; во всех же людях вообще — несочувствием к прежним порядкам, удовлетворявшим в течение целых тысячелетий требованиям логики, сдерживавшим преступные порывы и содействовавшим появлению прекрасных художественных произведений".

"Понятие о вырождении, ныне господствующее в психиатрии, впервые точно анализировано и объяснено Морелем. Этот замечательный психиатр объясняет следующим образом то, что, по его мнению, надо понимать под словом «вырождение»: «Под вырождением следует разуметь патологическое уклонение от первоначального типа. Вырождение, хотя бы оно было вначале весьма несложно, заключает в себе такие наследственные элементы, что человек, пораженный им, становится все более неспособным исполнять свое назначение и что умственный прогресс, заторможенный уже в его личности, подвергается опасности и в лице его потомства»"

"Существует верное средство уяснить себе, действительно ли виновники всех этих проявлений fin de siècle в искусстве и литературе — выродившиеся субъекты (психопаты): стоит только подвергнуть их тщательному медицинскому исследованию и проследить их родословную. У всех, наверное, найдутся выродившиеся родственники и один или несколько симптомов, подтверждающих диагноз об их «вырождении». Правда и то, что результат подобного исследования нельзя было бы опубликовать по соображениям человечности, и он убедил бы, следовательно, только тех, кто его производил. Однако наука установила наряду с физическими и психические симптомы вырождения, не менее явственно указывающие на него. Они до такой степени отчетливо проявляются в жизни и главным образом в произведениях выродившихся субъектов, что бесполезно даже прибегать к измерению черепа какого-нибудь писателя или к исследованию ушной раковины живописца, чтоб доказать их принадлежность к этому классу людей"

"Руководствуясь этою неотразимою последовательностью причин и их действий, всякий способный к логическому мышлению человек поймет, как сильно он заблуждается, усматривая в эстетических школах, возникших за последние годы, провозвестников нового времени. Они указывают нам путь не вперед, в будущее, а назад, в прошлое. Их слово — не восторженное предсказание, а бессмысленный лепет и болтовня душевно расстроенного, и то, что представляется профану взрывом кипучих молодых сил и бурным стремлением к творчеству, — не что иное, как конвульсии и судороги истощения".

"Все нормальные и нравственные люди несут священную обязанность — содействовать охранению и спасению людей, еще не зараженных психопатизмом. Если каждый будет исполнять свой долг, тогда только умственная эпидемия может быть локализована. Нельзя ограничиваться простым пожиманием плеч и презрительной усмешкой. В то время как люди индифферентные утешаются тем, что ни «один здравомыслящий человек не отнесется серьезно к этой чепухе», безумие и преступность делают свое дело и заражают целое поколение".

"Еще решительнее мы должны сплотиться против отродья, превратившего порнографию в ремесло. Они не имеют даже права на то сострадание, которое нам внушают психопаты, как больные существа. Они добровольно выбрали себе свое унизительное ремесло и исполняют его из корыстолюбия, тщеславия и нерасположения к труду. Систематическое раздражение похоти наносит тяжелый вред физическому и психическому здоровью отдельного человека. Общество, состоящее из чрезмерно раздраженных в половом отношении индивидов, не знающих ни самообладания, ни благопристойности, идет навстречу верной гибели, ибо оно слишком тупо и вяло, чтобы выполнять более достойные задачи. Порнограф зачумляет источники, из которых будут черпать жизнь будущие поколения. Самая трудная задача цивилизации состоит в том, чтобы обуздать похотливость. Порнограф хочет лишить нас плода величайших усилий человечества. Мы не имеем права щадить его".

"Наиболее действенное лечение болезни века заключается, на мой взгляд, в следующем: надо указывать на руководящих психопатов и истеричных, как на больных, срывать личину с подражателей и клеймить их, как врагов общества, предупреждать публику против лживых начинаний этих паразитов."

Завантажити працю Макса Нордау "Вырождение" можна тут.


філосовствую

в  кожній  людині  до  скону  живе  дитина  ,  але  Боягузи (  не  виділятися, бути  стадом  сірим...)
убивають  її  у  собі.

Творці  Слава, Художники,  інші  хто  має  талант  і  не  тіки  -  Це  реалізовані  Діти.



Бо  тільки  Дитина  Здатна  Творити.

Чезаре Ломброзо

"Політичні злочини мають вивчатися як випадки соціальної психопатології"
Чезаре Ломброзо

Є місце в бібліотеці правої думки і єврею. Причому цей єврей зіграв не останню роль в розвитку європейської правої думки та європейської науки, що звісно ж звільняє правих від необґрунтованих тез в печерному антисемітизмі правого руху. Більш того Чезаре Ломброзо, як добросовісний науковець, перший поставив споконвічне "єврейське питання" в трохи іншу канву. Якщо раніше "єврейське питання" циркулювало виключно у руслі питання релігійного, однак примусове перехрещування в іншу віру його вирішити не зуміло, то Ломброзо поглянув на це питання з точки зору психопатології. Будучи сам євреєм він чесно визнав, що у європейських євреїв психічних захворювань зустрічається в 6-8 раз більше за європейця. Це перевернуло погляд на цю проблему. Цю тезу придумали не "фашисти", як нам нав'язують, а єврей Ломброзо. Враховуючи, що всі єврейські енциклопедії прихильно ставляться до Чезаре, нас не можуть звинувачувати в "фашизмі" і "расизмі", коли мова йде про дегенерацію і зокрема в канві єврейського питання. 

Але праці Ломброзо не тільки і не стільки важливі через погляд на "єврейське питання", важливо те, що Ломброзо обгрунтував тезу, що важливо в питаннях соціокультурних насамперед не культурне середовище і географія, як вчили французькі просвітники, а саме головне це спадковість. Ломброзо встановив зв'язок між морфологічними показниками і психічним станом осіб і зокрема виводив їх як з расової, так і з національної точки зору. Злочинець відтепер це не "людина не на тому шляху", це вид, котрий  на цьому шляху внаслідок своїх вроджених особливостей та своєї спадковості. Євреї дуже цінять свою спадковість, расова і національна сегрегація основа держави Ізраїль. Ну що ж вітаємо їх, тільки чомусь вони забороняють робити це іншим народам. Хай шановні євреї дозволять і нам жити за ідеями Ломброзо.

Свої погляди насправді Ломброзо розвив, справжнім засновником вчення про спадковість і виродження був все ж таки європеєць - великий французький психіатр Бенедикт Морель, який перший висловив цю тезу в своїй праці "Трактат про дегенерацію". Безумовно він займає почесне місце в правій думці, але, на жаль, працю Мореля, в перекладі на українську чи російську мову мені знайти не вдалося. Ломброзо зумів вдосконалити вчення Мореля своєю працею і думка Мореля-Ломброзо, ще більше розвинута учнями Ломброзо Енріко Феррі та Максом Нордау злилася з поглядами великого англійського науковця Френсіса Гальтона і створила передову науку ХХ століття - євгеніку.

Також Ломброзо заснував новий погляд на політику. Романтична версія "просвітників" про рівність і боротьбу ідей в політиці, була розвіяна як міф. Тепер місце старої політології мало зайняти нова політологія, як бачила політику не як "романтичну боротьбу ідей", а як в багатьох випадках шлях природжених злочинців до задоволення своїх патологічних бажань панування та жорстокості. Ломброзо перший вказав, чому такі жорстокості, які не вкладуються в голові пересічної людини, мали місце під час Французької революції. Більшість вожаків Французької революції мали психічні та фізіогномічні ознаки виродження. Гомосексуаліст Робесп'єр, котрий залив кров'ю Париж або ексгібіціоніст Жан Жак Руссо зі своїми ідеями не були випадковостями. 

Що саме головне, Ломброзо встановив залежність від обраної політичної ідеології та самим індивідом. Ніхто до цього не задумувався, чому кожний індивід є прихильником тих чи інших поглядів. Ломброзо вважав це психічно детерміновано. В праці "Анархісти" він вказував, що ідеологія анархізму є по-суті ідеологією ретроградною, тобто бажанням повернення в племінний устрій, коли люди були на нижчий ступенях еволюції. Дослідивши французьких та італійських анархістів він встановив чіткі ознаки виродження, а отже існує залежність - чим нижчий еволюційно індивід тим більша вірогідність його тяги до ретроградних ідеологій. Звідси можна чітко прослідити коріння всіх ідеологій сучасності. Засновник лібералізму Джон Локк вважав первісні суспільства "золотим віком", що може вже свідчити про його схильності, якщо вірити Ломброзо.

Дуже дивно, що загальноприйнятий термін "дегенерація" в другій половині ХХ століття був виключений з науки про людину через "неполіткоректність", при тому, що він залишився до всіх інших видів живих істот під назвою катаморфоз. Це у вищий ступені не науково виключати цей термін з науки по відношенню до одного біологічного виду, залишаючи його для всіх інших, лише через політичну кон'юнктуру. Не будемо кон'юнктурщиками і будемо вивчати питання дегенерації.

Для багатьох нормальних людей буде дикістю вчинки Чикатило чи Чарльза Менсона, їм дивно бачити те, що творять чиновники і депутати у країні. Однак, якщо почитати Ломброзо та пильно придивитись до обличчь на блакитному екрані телевізора, все стає на свої місця. Як кажуть в народі: "на морді написано". На морді справді багато чого написано, а що саме там пишеться показує Чезаре Ломброзо.

Біографія (wiki):

Чезаре Ломброзо (Cesare Lombroso), народжений Єзекія Марко Ломброзо (*6 листопада 1835 — †19 жовтня 1909) — італійський кримінолог єврейського походження.

Засновник Італійської школи позитивної кримінології.

Ломброзо відкинув вчення класичної школи про те, що злочин є властивою рисою людської природи. Замість цього він вивів антропологічну кримінологію, яка вказує на спадковість кримінальності, як хтось «народжений злочинцем» може бути розпізнаний за фізичними вадами, що стверджують злочинця — жорстокість, або сімейна спадковість.

Чезаре народився в Вероні у заможній єврейській родині. Після навчання у 1859 році став військовим хірургом. З 1862 йому надано звання професора хвороб розуму в Павії. Пізніше він завідував притулком для божевільних в Пезаро. Згодом Чезаре став професором медичного закону і психіатрії в Турині, де він і помер у 1909 році.

Чезаре відзначає, що народжені злочинцем через біологічне визначення мають психономічні атрибути або деформації. Психономія намагається оцінити характер і особисті риси з фізичних рис обличчя і тіла. Коли більшість особистостей розвиваються протягом життя, палкі злочинці деградують суспільно, або життєво. Якщо кримінальність була успадкована, народженого злочинцем можна відрізнити за спадковою стигмою:

  • великі щелепи, виступ щелепи уперед, низьке чоло
  • високі вилиці, сплющений або повернутий вгору ніс
  • клаповухість,
  • соколоподібний ніс або м'якотні губи
  • сильно бігаючі очі, скупа борода, лисина
  • нечутливість до болю, довгі руки.

Він концентрував наукову методологію на виявленні злочинної поведінки і ізоляцію осіб з найбільш злочинними нахилами.

Ломброзо був захисником злочинців проти їх карання, але за людяне відношення до них.

Кримінологія Ломброзо підтримує соціальну теорію виродження, за якою людський вид може перетворюватися на злочинний клас. Він вважав, що череп і обличчя є ключами до генетичної криміналістики, які можна виміряти краніометрами і каліперами. Так Ломброзо вважав білу расу вищою над іншими.

Ломброзо також вивчав жіночу злочинність. Він прийшов до висновку, що серед жінок менші злочинні зміни у зовнішності, через «неактивну природу їхнього життя». Він стверджував, що жіноча пасивність, невинахідливість і неініціативність утримують їх від скоєння злочинів.


Уривки з праць:

В высшей степени печальна наша обязанность – с помощью неумолимого анализа разрушать и уничтожать одну за другой те светлые, радужные иллюзии, которыми обманывает и возвеличивает себя человек в своем высокомерном ничтожестве; тем более печальна, что взамен этих приятных заблуждений, этих кумиров, так долго служивших предметом обожания, мы ничего не можем предложить ему, кроме холодной улыбки сострадания. Но служитель истины должен неизбежным образом подчиняться ее законам.


"Значение расы в развитии гениальности, а также и помешательства видно из того, что как то, так и другое почти совершенно не зависит от воспитания, тогда как наследственность оказывает на них громадное влияние".


"Несомненно, что помешательство лишь в редких случаях является следствием дурного воспитания, тогда как влияние наследственности в этом случае так велико, что доходит до 88 на 100 по вычислениям Тиггеса и до 85 на 100 по вычислениям Гольджи. Что же касается гениальности, то Гальтон и Рибо (De l'Hrdit, 1878) считают ее всего чаще результатом наследственных способностей, особенно в музыкальном искусстве, дающем такой громадный процент помешанных. Так, среди музыкантов замечательными дарованиями отличались сыновья Палестрины, Бенды, Дюссека, Гиллера, Моцарта, Эйхгорна; семейство Бахов дало 8 поколений музыкантов, из которых 57 человек пользовались известностью."


"Известный ученый Серви вычислил, что в Италии в 1869 году один сумасшедший приходился на 391 еврея, т.е. почти вчетверо больше, чем среди католиков. То же самое подтвердил в 1869 году Верга, по вычислениям которого процент помешанных между евреями оказался еще значительнее. Так, среди католиков приходится 1 сумасшедший на 1775 человек среди протестантов – на 1725 человек, а среди евреев – на 384 человек".


 "Изучайте личность этого преступника — изучайте не отвлеченно, не абстрактно, не в тиши вашего кабинета, не по книгам и теориям, а в самой жизни: в тюрьмах, больницах, в полицейских участках, в ночлежных домах, среди преступных обществ и шаек, в кругу бродяг и проституток, алкоголиков и душевнобольных, в обстановке их жизни, в условиях их материального существования. Тогда вы поймете, что преступление есть не случайное явление и не продукт "злой воли", а вполне естественный и наказанием не предотвратимый акт. Преступник — существо особенное, отличающееся от других людей. Это своеобразный антропологический тип, который побуждается к преступлению в силу множественных свойств и особенностей своей организации. Поэтому и преступление в человеческом обществе также естественно, как во всем органическом мире. Совершают преступления и растения, которые убивают и поедают насекомых. Животные обманывают, крадут, разбойничают и грабят, убивают и пожирают друг друга. Одни животные отличаются кровожадностью, другие — любостяжательностью".

Книгу Чезаре Ломброзо "Преступный человек", котра містить в собі праці Ломброзо: "Преступный человек", "Новейшие успехи науки о преступнике", "Анархисты", "Политическая преступность" , "Гениальность и помешательство" можна завантажити тут


Читати онлайн "Политическая преступность" та "Гениальность и помешательство"


Гюстав Лебон

Нет ни одного психолога, ни одного сколько-нибудь просвещенного государственного человека, и в особенности — ни одного путешественника, который бы не знал, насколько ложно химерическое понятие о равенстве людей
Гюстав Лебон

Біографія (Wiki):

Ґюстав Лебон (фр. Le Bon Gustave7 травня 1841Ножан-ле-Ротру — 13 грудня 1931) — французький психологсоціологантрополог таісторикпубліцист, найбільше відомий як засновник соціальної психології і автор одного з перших варіантів доктрини "масового суспільства". Автор кількох робіт, в яких він тлумачив теорії національних рис, расових приналежностей, поведінку стада і психологію натовпу. Також доктор медицини і автор ряду робіт з фізики і хімії.

Гюстав Лебон народився 7 травня 1841 року в Ножан-ле-Ротру (провінція Евр-і-Луара, Франція) в напівбургундській-напівбретонській родині. Незважаючи на дворянське походження, родина належала до типового для Франції середнього класу. У восьмирічному віці разом з батьками Лебон покинув Ножан-ле-Ротру, куди більше не повертався. Про його дитинство відомостей збереглось дуже мало. Отримав класичну освіту в ліцеї міста Тур, а в 1860 році вступив до Паризького університету на медичний факультет, який закінчив в 1866 році після проходження практики. Втім, практичною медициною в подальшому майже не займався, та і все навчання в ліцеї і університеті вважав лише завадою для самоосвіти.

Перші опубліковані роботи Лебона всі були на медичні теми і здебільшого отримали у Франції велику популярність. В 1870-1871 роках він добровільно бере участь у франко-пруській війні в якості фронтового лікаря. Як результат з'являється нова праця про поведінку людини в умовах тотального ураження і роль військового керівництва, яка була гідно оцінена французьким генералітетом і стала навчальним посібником у ряді військових закладів Франції, а також за її межами. Після завершення війни Лебону було присвоєно звання Кавалера Ордена Слави.

З 1871 року Лебон займається питаннями соціології. Він першим висуває ідею, що психологія – це наука, необхідна для вивчення соціології і розуміння історії народів. З'являються його праці "Психологічні закони еволюції народів", "Психологія народів", "Психологія натовпу", які отримали широке міжнародне визнання. Пізніше його книга "Психологія соціалізму" викликала гнів в політичних колах того часу, і ім'я Лебона зникає з офіційного друку. Його ідеї систематично бойкотуються. Втім, в червні 1914 року за сприяння Теодора Рузвельта Г. Лебон був включений в склад комісії по врегулюванню політичного, військового і економічного положення в Європі. Помер Гюстав Лебон 13 грудня 1931 року в передмісті Парижа у віці 90 років.

Гюстав Лебон відстоював ідею расового детермінізму в розвитку цивілізації. В якості фундамента соціальної еволюції він розглядав не розум, а ірраціонально-вольову, емоційну сферу психічного життя – почуття і вірування. З його точки зору, психологія – основа пізнання історії. Лебон є автором одного з перших варіантів доктрини "масового суспільства". Розглядаючи масу (натовп) як ірраціональну руйнівну силу, Лебон вважав, що цивілізація всіма своїми досягненнями завдячує діяльності еліти, і виступав проти ідей соціальної рівності і соціалізму. Згідно з його концепцією, поведінка індивіда в натовпі носить безсвідомий ірраціональний характер, йому властиві нетерпимість, догматизм, втрата почуття відповідальності, підвищена емоційність і розумовий примітивізм. В основі всіх соціальних змін лежить зміна ідей, що насаджуються масам небагатьма лідерами шляхом затвердження, повторення і зараження. Революції він вважав проявом масової істерії. Кінець XIX – початок XX століття Лебон характеризував як наступання "ери мас" и передбачав в зв'язку з цим неодмінний упадок цивілізації. Він також розгортав суперечку про природу матерії та енергії. Його книга "Еволюція матерії" була дуже популярною у Франції (існувало 12 видань). І хоча деякі з його ідей - наприклад, що вся матерія була природно нестабільною і постійно повільно перетворювалась у ефір - були використані деякими фізиками того часу, його специфічним формулюванням не надавали особливої уваги. В 1896 році Гюстав винайшов новий тип радіації, який він назвав "чорне світло", та пізніше існування "чорного світла" було спростоване.

Ідеї Лебона мали значний вплив на розвиток соціальної психології, а також доктрин "масового суспільства", поширених в західній психології. Його робота над психологією натовпу стала важливою впродовж першої половини 20 століття, коли її використали дослідники сфери медіа Хадлі Кентріл і Герберт Блюмер для опису реакцій нижчих груп до медіа. Роботи Лебона вивчали такі видатні діячі, як СорельСталінМуссолініГітлерГанотоФрейд. Його книга "Психологічні закони еволюції народів" була настільною у Теодора Рузвельта і Леніна. Парадокс і трагедія автора в тому, що, за невеликим винятком, в цьому столітті роботи цього знаменитого вченого-енциклопедиста поглиблено вивчались лише потенційними диктаторами і не отримали уваги з боку тих, кому власне і були адресовані його перестороги і на диво точні передбачення. Став відомий тим, що намагався показати те спільне, що є між станом речей і закономірностями в психології мас. Американський соціолог Нейл Смелзер пише, що «незважаючи на критику, думки Лебона представляють інтерес. Він передбачив важливу роль натовпу в наш час», а також «охарактеризував методи впливу на юрбу, які в подальшому застосовували лідери на кшталт Гітлера, наприклад, використання спрощених гасел». Праці Лебона як мандрівника, який об'їхав практично весь (на той час колоніальний) світ, є найавторитетнішими джерелами відомостей про життя і звичаї народів того часу. Також в "Еволюції сил" і "Еволюції матерії" Лебон наближається до ідей теорії відносності і передбачає отримання енергії з атомів.

Уривки з праці "Психология народов и масс":

"Уже почти полтора века прошло с тех пор, как поэты и философы, крайне невежественные относительно первобытной истории человека, разнообразия его душевного строя и законов наследственности, бросили в мир идею равенства людей и рас".

"Я в другом месте показал плачевные результаты, произведенные европейским воспитанием и учреждениями на низшие народы. Точно также я изложил результаты современного образования женщин и не намереваюсь здесь возвращаться к старому. Вопросы, которые нам предстоит изучить в настоящем труде, будут более общего характера. Оставляя в стороне подробности, или касаясь их лишь постольку, поскольку они окажутся необходимыми для доказательства изложенных принципов, я исследую образование и душевный строй исторических рас, то есть искусственных рас, образованных в исторические времена случайностями завоеваний, иммиграций и политических изменений, и постараюсь доказать, что из этого душевного строя вытекает их история. Я установлю степень прочности и изменчивости характеров рас и попытаюсь также узнать, идут ли индивидуумы и народы к равенству или, напротив, стремятся как можно больше отличаться друг от друга. Доказав, что элементы, из которых образуется цивилизация (искусство, учреждения, верования), составляют непосредственные продукты расовой души, и поэтому не могут переходить от одного народа к другому, я определю те непреодолимые силы, от действия которых цивилизации начинают меркнуть и потом угасают."

"Основу цивилизации составляет душа расы, сформированная наследственными накоплениями. Она также прочна и не подвержена изменениям, как и анатомические признаки расы. Душа расы представляет общность чувств, интересов верований."

"Все изменения в государственных учреждениях, религиях не затрагивают душу расы, но душа расы влияет на них."

"Искусство и культура — не показатель цивилизованности народа. Как правило, во главе цивилизаций стоят народы со слабо-развитой, утилитарной культурой, но сильным характером и идеалами. Сила цивилизации не в технических и культурных достижениях, а в характере и идеалах."

"Естественная тенденция эволюции цивилизаций — дифференциация. Панацея демократии — достижение равенства через воспитание и навязывание своей культуры высшими народами низшим, — заблуждение. Несвойственная народу даже более высокая культура подрывает его нравственность и уничтожает ценности, сформированные веками, что делает такой народ еще ниже. В большинстве случаев, новые верования и учреждения приносят лишь новые названия, не изменяя сути уже имеющихся."

"Психология толпы похожа на психологию дикарей, женщин и детей: импульсивность, раздражительность, неспособность обдумывать, отсутствие рассуждения и критики, преувеличенную чувствительность."

"Поведение толпы изменчиво, так как она реагирует на импульсы".

"Толпа направляется не к тем, кто дает ей очевидность, а к тем, кто дает ей прельщающую ее иллюзию."

Повний текст праці "Психология народов і масс" можна завантажити тут




[ред.]