Спочиває весна під периною з снігу ,

І підсніжники , певно , у травні лишень зацвітуть .

Все живе й неживе щоденно чекає відлигу :

Як не буде весни , то краса і літо помруть ...

...Небо вкрили хмари болотяні ,

Гинуть соняхи без володаря ,

На льодяники позолотяні

Ми міняєм любов у запродарів .

Цукерочка завжди смачна ,

В коханні є й гострий перець .

Я люблю лиш солодке , тому і одна

Клею життя з чорно - білих скелець .

Забуваю про біль у Всесвітній мережі ,

Там у всіх все нормально , і смайли нові .

Щастя я не знайду , муку я не обмежу - 

Ну , а що ж мені , руки рвать до крові ? ...

Вони зустрілися на одній з вулиць осіннього похмурого міста. Вони йшли на зустріч одне одному, дивлячись в очі... Кожен з них мав за плечима декілька невдалих романів, а відтак і розбиті серця. Але маленька надія ще жевріла десь у закутках їх самотніх душ і саме вона змушувала дивитися прямо в очі, а не кудись в далину чи на бездушний асфальт... Двоє незнайомців об'єднались у погляді, але невгамовні заклопотані тіла змушували йти далі, проходити повз і не озиратися услід, розбиваючи вщент можливість ще однієї (і хто зна, може на цей раз щасливої) любовної історії. Вони просто пройшли мимо одне одного, на цілий день зігріті згадкою про коротку зустріч глибоких поглядів і таємних надій.. І може колись вони зустрінуться знов, можливо в іншому житті... І може хтось з них зупиниться, перетворить короткий погляд на вічність.. І двоє незнайомців колись подякують осінній вулиці, що звела їх, таких молодих і самотніх під сірими хмарами сонного заплаканого неба...

41. у крихкості ночі (читаючи Рільке).

де зорі згублені в небі
і хмари тінями чорні
торкають у томності крони,
які у чеканні сонця
хитають, росхитують темінь
і холод вповзає в оселю,
оманно де жевріє світло
з підсвічника біля
глибокого крісла м"якого,
в якому
читаю Рільке
я,
гортаючись в пледі,
зіщулений мерзло
в стінах
 самотності сірої долі,
у котру занурене місто
злиденне й вороже до світу...

аби врятувати душу
читаю лірику -
ліри
велично лунають струнні
мелодії у передзвонах,
хвилюють чуття і роздУми
у вишуканості слова.
о, ночі осінньої крихкість!
непевне де все,
умовність
і не стійке,
і згубне,
розстріляне
і жорстокість
у місиво місить
кров"ю
политую землю, з якої
дерева ростуть
і квіти,
і трави хлібні,
і постає жертовність
багаторядно хрестами.
з землі стражденної також
хворобно щкіриться місто -
немов гнилими зубами
будівлями в темне небо,
в яких де-не-де випадкове
виблискує світло у вікнах -
ті зуби (криві, росхитані)
стирчать у погризаний обрій...
це хворе, довбане місто,
в якому я скніти мушу,
ковтнуло моє майбутнє,
у посміху так і завмерло.
втискаюся глибше в крісло
наляканий тим, що все це
завалиться, згине,
манаттям
придушить мене в цих стінах
зі спогадами у тінях
(які не згадаю ніяк
і ніколи!),
загорнутого у саван,
у лахи самотності рвані...

вчепився у томик Рільке,
в останній зв"язок зі світом...
і визирнув раптом місяць,
бліда між хмарами кома,
і крапками світлими зорі
мені замигтіли спасінням.

о! ночі осінньої крихтість...

Одиночество — это когда в доме есть телефон, а звонит будильник.

10. у безсоння...

відкупорюю пляшку (незнаю на радість чи на біду)
і поставив на стіл...запалив попіл скидую у кришталь

задивився як місяць мовчанням стікає у пустоту
в павутинних тенетах пітьми весь оплутаний жовтий жаль

відірвав я свій погляд застиглий в задумі в нічне вікно
наливаю неспішно у тиші мавчання й нудьги самот

це домашнє червоне чудове густе мов лікер вино
п"ю повільно смакую ковтаю рубіновий сум марнот

а у небі порізаний лезами хмарення місяць весь
аж хитається в подиху мається в розпачу в відчай ніч

і тополі в благанні здійняли мов віхоть у вітах хрест
аби день розпочався радінням і славою сонцю встріч...