хочу сюди!
-
-
50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 45-54 років
Замітки з міткою «збочення»
Хвороба на ЛГБТ
- 16.06.18, 15:42
- Знання є сила
КиївПрайду, який відбудеться 17 червня.
КИЇВПРАЙД-НАГОРОДУ ЗА ПІДТРИКУ ЛГБТ+ СПІЛЬНОТИ В УКРАЇНІ ОТРИМАЛА ІВАННА КЛИМПУШ-ЦИНЦАДЗЕ
15 червня 2018
КиївПрайд вручив другу щорічну КиївПрайд-нагороду за підтрику ЛГБТ+ спільноти в Україні віце-прем'єр-міністерці з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Іванні Климпуш-Цинцадзе.
"Це завжди виклик – боротися за щось, що сьогодні не є зрозумілим. Будь-яка ідея про рівність, про те, що ми заслуговуємо на повагу до прав кожної людини, в нашому суспільстві, яке ще знаходиться в трансформації, – це великий виклик", – наголосила віце-прем'єр-міністерка.
МАРШ РІВНОСТІ КИЇВПРАЙД2018 ПРОЙДЕ 17 ЧЕРВНЯ У ЦЕНТРІ КИЄВА
07 червня 2018
З 8 по 16 червня у Києві проходитиме прайд-тиждень КиївПрайд-2018 – тиждень культурно-просвітницьких заходів, присвячених життю ЛГБТ+ спільноти в Україні.
Завершиться прайд-тиждень 17 червня вже традиційним Маршем Рівності. Він стартуватиме о 9.00 від Національної опери України і пройде центром Києва.
РІВНОСТІ КИЇВПРАЙД-2018
01 червня 2018
Відкрито добровільну реєстрацію на Марш Рівності КиївПрайд-2018
17 червня, у неділю, в Києві відбудеться Марш Рівності КиївПрайд-2018. Щоб Марш пройшов безпечно та успішно, організатори просять зареєструватись на захід. Також є можливість підтримати тих учасників Маршу, хто має бажання, проте не має можливості приїхати.
Реєстрація не є обов’язковою, втім, вона допоможе організаторам оцінити кількість людей, які візьмуть участь у Марші і відповідно підготуватись та подбати про безпеку. Зареєструвавшись, учасники раніше дізнаються про час та місце проведення Маршу, а також отримають додаткові корисні інструкції.
Приблизно за тиждень до Маршу повідомлять про деталі заходу, які поки що не оголошуються через загрози безпеки. Організатори просять учасників зарезервувати час у неділю, з 8:00 до 13:00 для участі в Марші (це включає дорогу в обидва боки).
Ось ще кілька причин, чому варто заповнити форму реєстрації:
1) Заповнюючи форму, ви також ознайомитесь з безпековою інструкцією для учасників і учасниць. Ви також отримаєте інструкцію з безпеки на вашу електронну скриньку.
2) Ви отримаєте інформацію про час та місце проведення Маршу Рівності трохи раніше, ніж вони будуть оголошено публічно.
3) Ви отримаєте детальну інформацію про шляхи і способи відходу після завершення Маршу.
4) Якщо з якихось причин захід буде перенесено чи скасовано, ви отримаєте смс та електронного листа з повідомленням про те, що на Марш приходити не потрібно - це важливо для вашої безпеки.
5) Заповнивши форму, ви зможете вказати, як допоможете Маршу Рівності
У формі ви також можете подати заявку на компенсацію проїзду. Пріоритет буде надаватися мотивованим людям з регіонів України та організованим групам (від 10 осіб).
ПРОСТА ПРИЧИНА, ЧОМУ ТАК БАГАТО КОМПАНІЙ ПІДТРИМУЮТЬ ПРАВА ЛГБТ
07 серпня 2017 This article is part of the World Economic Forum Annual Meeting
Проста причина, чому так багато компаній підтримують права ЛГБТ
Коли британське видання «Mail on Sunday» 10 років тому розкрило гомосексуальність Лорда Брауна, вже за кілька днів його змусили покинути роботу в корпорації «BP». Однак коли керівник Apple Тім Кук прийняв проактивне рішення повідомити про свою гомосексуальність в інтерв’ю виданню «Businessweek» у 2014 році, світова бізнес-спільнота схвалила цей вчинок.
Слова, що використовувались в обох випадках, були абсолютно різні: Лорд Браун говорив про «сором і шок», через те, що його викрили. Натомість Тім Кук сказав, що «пишається тим, що він гей», і додав: «Я вважаю свою гомосексуальність одним із найбільших дарунків, які мені дав Бог».
У сфері прав ЛГБТ цього десятиріччя відбувся справжній переворот, причому бізнес постійно на крок випереджав законодавців. Подумайте лише: на сьогоднішній день федеральне законодавство США не включає жодного трудового захисту ЛГБТ-працівників, і тим не менш, 91% компаній зі списку Fortune 500 запровадили антидискримінаційні практики щодо сексуальної орієнтації. Шістдесят сім відсотків із них пішли навіть далі та добровільно розширили соцпакет із лікарняними і страховими виплатами на всі ЛГБТ-родини.
В Європі також відбувся значний прогрес. МІ5, британська національна контррозвідувальна агенція, зараз очолює рейтинг «Найкращий Роботодавець Року» від британської ЛГБТ-організації «Stonewall»: видатне досягнення, якщо згадати, що на початку 90-х років ЛГБТ-спільноті було повністю заборонено працювати у британських розвідувальних організаціях.
Хоч цей прогрес і вселяє оптимізм, роботи ще залишається чимало. У більш ніж половині країн світу ЛГБТ не захищені від дискримінації на робочому місці. Одностатеві стосунки досі криміналізовані у понад 70 країнах, а найбільше, ймовірно, засмучує те, що 50% учнів і студентів з ЛГБТ-спільноти у США та Великобританії досі зазнають серйозного цькування в навчальних закладах. Як наслідок, до третини вирішують покинути навчання. Мабуть, те, що 40% молоді без постійного місця проживання на вулицях великих американських міст належать до ЛГБТ-спільноти, – аж ніяк не співпадіння.
Марнування людського й економічного потенціалу вражає. За оцінкою звіту Out Now, економіка США могла б щорічно отримувати на $9 мільярдів більше, якби компанії покращили свою здатність затримувати ЛГБТ-кадри, запроваджуючи інклюзивні політики. Країни, де таких політик не існує, програють: за підрахунками Світового Банку, Індія щорічно втрачає $32 мільярди виробничої потужності саме через широко розповсюджену дискримінацію проти ЛГБТ.
З іншого боку, компанії, які відкрито підтримують права ЛГБТ, пожинають плоди. ЛГБТ-споживачі належать до найбільш вірних: вони винагороджують компанії, які на їхньому боці, навіть якщо такі покупки дорожчі. А покупки це чималі, якщо врахувати, що в самих лише США купівельну спроможність ЛГБТ-спільноти оцінюють приблизно в $800 мільярдів на рік.
У генерального директора Starbucks Говарда Шульца слова не розходяться зі справою: як відомо, він сказав гомофобу-акціонеру, що той міг продати свої акції та вкласти гроші деінде. Компанія також успішно продемонструвала свою поінформованість про сучасну ЛГБТ-культуру, знявши рекламу з відомими драґ-королевами Б’янкою дель Ріо й Адор Делано. Ролик вже став міжнародним хітом на YouTube.
Uber також активно виступає на підтримку ЛГБТ-спільноти і забороняє своїм водіям по всьому світу дискримінувати ЛГБТ-пасажирів, навіть якщо державні закони країн, де вони працюють, це дозволяють. Після стрілянини в Орландо компанія надала можливість безкоштовних поїздок до низки вибраних ЛГБТ-локацій по всьому світу і запропонувала безкоштовні перевезення родинам загиблих.
Виробники спортивних товарів та одягу також не відстають від тренду. Протягом Прайд-місяця, Adidas випустили оновлену версію свого канонічного кросівка Stan Smith із веселковим прапором, а частину прибутків від його продажу перерахували в благодійний фонд у штаті Орегон, який підтримує бездомних ЛГБТ-підлітків. І, звичайно, минулого року НБА сенсаційно перенесла гру 2017 All Star Game з Шарлотти, міста у Північній Кароліні, через неоднозначний закон НВ2, прийнятий у березні.
Цифри однозначні: включення ЛГБТ має під собою вагоме економічне підґрунтя. Компанії з продуманими ЛГБТ-політиками схильні до найбільших інновацій, у них вірні працівники, проти них значно рідше позиваються через дискримінацію. Крім того, вони позитивно сприймаються клієнтами. Це безпрограшна ситуація.
Однак шлях до включення неможливо пройти за один день, і компанії потребують настанов. З чого почати, особливо якщо вони працюють у країнах, де одностатеві стосунки протизаконні? Відповідь: думати й діяти «глокально»: підкреслювати економічні вигоди розмаїття на місцевому рівні та запроваджувати глобальні політики, завдяки яким робоче місце стає безпечним, справедливим та доброзичливим до всіх.
Перший крок у цьому напрямку – відкрито оцінити, чи комфортно ЛГБТ-працівникам говорити про свою сексуальну орієнтацію на роботі та заявляти про гомофобне цькування в офісі. Також важливо мати видимі ЛГБТ-моделі в організації. Союзники – наступний крок: чи є в організації керівники вищої ланки, які відкрито захищають і підтримують ЛГБТ-інклюзивні політики та ЛГБТ-працівників? Роль союзників особливо потужна, оскільки вона переводить розмову з дискурсу «меншин» у площину таланту, досягнень та інновацій.
Послуговуючись словами ООН, зараз боротьба з гомофобією більше ніж будь-коли є «необхідністю заради розвитку». Коли компанії винаходять внутрішню культуру включення, яка виходить за межі національних політик, хоча й свідома цих політик, вони мають неймовірну можливість максимально використати свій глобальний вплив, щоб посприяти соціо-економічному прогресу.
Працівники міжнародних корпорацій повинні мати можливість бути впевненими, що незалежно від того, в якій країні вони живуть, на роботі вони не постраждають від дискримінації через те, кого вони люблять і ким вони є.
Антоніо Заппулла, Головний операційний директор Thomson Reuters Foundation
Переклад: Наталія Сліпенко для ГО "КиївПрайд
ЩО ДУМАЮТЬ УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИКИ ПРО КИЇВПРАЙД?
06 червня 2016 Марія Семенченко
Що думають українські політики про КиївПрайд?
Коли йдеться про заходи, пов’язані з ЛГБТ-тематикою в Україні, публічну підтримку їм варто очікувати від іноземних дипломатів, але аж ніяк не від українських політиків. Це можна пояснити багатьма причинами. Зокрема, і страхом народних обранців розгубити свій електорат серед досить консервативного українського суспільства, і особистими упередженнями щодо ЛГБТ-теми, і не усвідомленням того, що йдеться не про сексуальну орієнтацію,а про фундаментальні права людини тощо. Але факт лишається фактом. Українські політики мовчать, а то й дозволяють собі дискримінаційні зауваження стосовно подібних заходів. Утім, деякий прогрес все ж таки є. Минулого року в«КиївПрайді» вперше взяли участь народні депутати. Аж двоє – Світлана Заліщук і Сергій Лещенко.Крім того, цього року депутати з міжфракційного об'єднання «ЄвроОптимісти» засудили насильство, а ще пасивність поліції та міської влади Львова, що призвело до зриву Фестивалю рівності у цьому місті.Для політичного середовища – це, звісно, прогрес.
Напередодні «КиївПрайду2016» ми розпитали народних депутатів України про їхню публічну позицію щодо проведенняподібних заходів. Підтримують? Не підтримують? Чим аргументують?
«ПОЛІТИКИ МАЮТЬ БУТИ ТАМ, ДЕ ЇХНЯ ДОПОМОГА І ПІДТРИМКА РЕАЛЬНО МАТИМУТЬ ЗНАЧЕННЯ»
Світлана ЗАЛІЩУК, народний депутат України, партія«БлокПетра Порошенка», член міжфракційного об’єднання «ЄвроОптимісти»:
Ми країна, що обрала євроінтеграційний курс. Одні з найважливіших цінностей, які поділяє демократичний світ,– це рівність і толерантність. Це значить, що ми поважаємо одне одного, ми толерантні одне до одного. Це і є реалізація тієї гідності, за яку ми боролися, зокрема, і на Майдані.Коли ми говоримо про Революцію Гідності, то люди найчастіше очікують, що будуть визнавати саме їхню гідність. Але так само має працювати і зворотній механізм. Ми боремося за гідність не тільки свою, а й за право визнавати гідність будь-кого іншого в цьому суспільстві. І якщо філософськи дивитися на Марш рівності, то, мені здається, через підтримку таких акцій, які відстоюють права людей, суспільство стає більш толерантним, а відповідно і щасливішим.
Що ж до політично-правового контексту. Наша Конституція гарантує нам як громадянам різні права, гарантує нам право на мирні зібрання, на свободу слова, на свободу вираження. Це основа розвитку демократії й сталого суспільства. І тому ЛГБТ-спільнота має таке ж право на свої зібрання, як, наприклад, і журналісти, які борються проти цензури і вимагають більше прав щодо доступу по публічної інформації. Так само, як, наприклад, волонтери, які вимагають унормувати їхню діяльність через законодавчі органи тощо. Абсолютно очевидно, що в українському суспільстві цю толерантність треба ще формувати і виховувати, і досить поширеною і проявленою все ще лишається гомофобія. Саме тому нам треба показувати, що ми здатні в цьому європейському суспільстві вибудувати більше толерантності.
На жаль, дуже мало моїх колег підтримують такі заходи… І заява президента Петра Порошенка, – попри його консервативність і релігійність, – про те, що люди мають право на проведення КиївПрайду – для мене була дуже важливою. Він показав себе справді як президент європейської держави.
Водночас нам треба все це проявляти тепер на дуже практичному рівні. І я хочу стояти біля людей, які борються за свої права, так само, як ми стояли на Майдані, як ми виходили на антикорупційні протести під Генпрокуратуру, коли вимагали звільнення Шокіна, як ми раніше виходили на протести, коли були побиття журналістів... Я думаю, сьогоднішні політики мають бути там, де їхня допомога і підтримка реально матимуть значення. І матимуть вплив.
Минулого року я на «КиївПрайд» їхала з французьким дипломатом. І він розповідав, що 30 років тому в його країні так само перші акції представників ЛГБТ-спільноти зустрічали протидію, їх били, переслідували, на них в суспільстві дивилися зверхньо, все це супроводжувалося дискримінацією, насильством, агресією тощо. Але історія, час, зусилля змінюють ситуацію. Змінюють ситуацію і бажання людей, практичні дії у законодавчому та побутовому напрямках, у напрямку демонстрації цієї культури.
Я думаю, перед нами довга дорога із побудови толерантності, у перетворення її в нашу рису. Але я вже зараз бачу зміни…
Я знаю, дехто з народних депутатів в приватних розмовах підтримували цей захід, але публічно побоялися, можливо, через страх осуду суспільства, яке є досить консервативним. Я бачу, як цей процес рухається – повільно, складно, – але рухається.
Найефективніше реформи відбуваються там, де є рух назустріч політичного лідерства – тобто певних людей, які готові на практичному рівні змінювати якісь норми,– і людей, які активно потребують і вимагають цього. І на цьому перетині відбуваються справжні зміни.
«Є ПРОСТО МОДА, ЯКІЙ РЯД МОЇХ МОЛОДИХ КОЛЕГ НАМАГАЮТЬСЯ СЛІДУВАТИ»
Ігор ЛУЦЕНКО, народний депутат України, ВО «Батьківщина»,член міжфракційного об’єднання «ЄвроОптимісти»:
Серед дискурсу прав людини сьогодні варто говорити про найбільш актуальні й корисні для суспільства речі. Тобто ми можемо дійсно повертатися до тих речей, які зараз активно обговорюються в Європі і є там модними, але після того, як розберемося з нашими домашніми порушеннями прав людини – вбивствами людей на сході, наприклад. У нас знову ж таки серед гендерної частини прав людини є багато питань, наприклад, щодо нерівності жінок в армії. Є питання, наприклад, надзвичайно великого відсотка невдалих шлюбів в Україні тощо. Тобто я б просто активізував і пріоритезував цей порядок денний, який ми маємо у гендерній сфері прав людини. Натомість є просто мода, якій ряд моїх молодих колег намагаються слідувати. Але я, чесно кажучи, не розділяю цей підхід, бо в нас тут своя країна зі своїми проблемами.Давайте їх вирішувати у першу чергу.
Я за те, щоб визначитися з пріоритетами, які права людей треба відстоювати, в першу чергу, в тому числі і в сфері, дотичній до тематики «КиївПрайду». І я думаю, тут не потрібна підтримка політиків. Якщо хтось хоче, щоб якийсь захід пройшов справді безпечно, то треба вдатися до практики Януковича, за якого був проведений перший захід такого типу. А саме до посиленої охорони «Беркутом». Тоді це вперше, наскільки я пам’ятаю, вдалося зробити.
Я не думаю, що тема ЛГБТ-прайду зараз є найбільш актуальною для України. Хтось думає, що якщо ми будемо робити такі заходи, то станемо ближчими до Європи. Але Європа – це набагато глибше і ширше поняття, і вона не через те Європа, що там певні меншини мають право на певні пільги. Скоріше навпаки.
«РІВЕНЬ ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ – ЦЕ ПОКАЗНИК РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА»
Андрій ТЕТЕРУК, народний депутат України, партія «Народний фронт», в минулому – командир батальйону патрульноїслужбиміліції особливого призначення«Миротворець» МВС України:
Кожна людина має конституційні права і має повне право їх реалізовувати згідно із законом тоді, коли вважає за потрібне. Це стосується і Маршу рівності. У наших радикальних організаціях працюють деякі росіяни, які намагаються надати цим заходам і цій темі загалом відтінок провокацій. Вони озвучуючи прямі погрози – перетворити Марш рівності на «криваву кашу», імені це категорично не подобається. Це виглядає як провокація і порушення законних прав людей. І я вважаю, що тут слід працювати нашим правоохоронним органам, щоб убезпечити мирних громадян від тих погроз, що лунають на їхню адресу. У нас вільна країна, і я вважаю, що всі, хто хоче реалізувати свої права, повинні мати таку змогу. Не зважаючи на те, якої віри, кольору шкіри та якої сексуальної орієнтації вони...
Погрози ж варто розглядати в контексті порушення українського законодавства. Отже, має місце певна погроза і заклик до застосування насильства щодо певних осіб, і тут наші правоохоронні органи повинні діяти на випередження. Тут повинна навести лад держава – у конституційний і законний спосіб. Ці погрози речників радикальних рухів є недолугими і, на мій погляд, досить низького рівня з точки зору інтелекту і моралі.
Рівень дотримання прав людини – це показник розвитку суспільства. Чим більш розвинене суспільство, тим краще держава захищає і гарантує права своїх громадян. Чим нижчий рівень, тим менше приділяється уваги цим питанням. Ми нині на правильному шляху. Незважаючи на те, що зараз ми потерпаємо від агресії з боку Російської Федерації, ми робимо правильно речі, наприклад, прийняли новий закон про Трудовий кодекс.
«ПОГРОЗИ Й ЗАКЛИКИ ДО НАСИЛЛЯ МАЮТЬ БУТИ ПУБЛІЧНО ЗАСУДЖЕНІ, ЗОКРЕМА Й НАРОДНИМИ ДЕПУТАТАМИ»
Альона ШКРУМ, народний депутат України, ВО «Батьківщина»,член міжфракційного об’єднання «ЄвроОптимісти»:
Будь-які події, які підтримують права людини, розвиток прав людини і рівність громадян – абсолютно важливі. Якщо цим заходам загрожує небезпека, то ми маємо виступати проти такої агресії, засуджувати її йговорити про захист прав людини. А от щодо брати участь у таких акція – це особистий вибір кожного.
Нам доводиться вибирати, в яких подіях брати участь. Ми не можемо одночасно бути в багатьох місцях, а важливих подій насправді багато. Темаправ людини –завжди на часі, але ми не можемо бути всюди і підтримувати своєю присутністю все й одразу. Тут кожен депутат сам вирішує, в яких подіях брати участь.
Що стосується відкритих погроз учасникам таких заходів та заклики до насилля, то вони мають бути публічно засуджені, зокрема, й народними депутатами. Ми маємо звернутися до правоохоронних органів, щоб вони посилили заходи безпеки й звернули увагу на погрози щодо будь-яких мирних зібрань.
«ПРАВА ЛЮДИНИ НЕ МАЮТЬ РОЗМЕЖУВАНЬ – НА ПРАВА ПЕРШОГО ТА ДРУГОГО СОРТУ»
Сергій ЛЕЩЕНКО, народний депутат України, партія«БлокПетра Порошенка», член міжфракційного об’єднання «ЄвроОптимісти»:
Марш рівності – це захід на захист прав людини, і його проведення є чітким індикатором прогресу Україні протягом останніх двох років, оскільки Майдан був не стільки проти конкретного Януковича, скільки за європейські цінності і права людини, за права кожного з нас. Відповідно, ми не можемо говорити про прогрес після Майдану, якщо проведення подібних заходів зіштовхується з блокуванням, а їхні учасники – з погрозами.
Я сподіваюся, що цього року вдасться провести Марш рівності десь у центрі, а не у віддалених районах міста, не десь в гетто. Заради безпеки учасників. Тому що подібні заходи на обмеженій території, як показує минулорічний досвід, жодним чином не убезпечує учасників від нападів, а навпаки створює додаткові переваги для агресивно налаштованих людей, які не поважають права інших.
Якщо хтось дозволяє собі дискримінаційні висловлювання щодо учасників Маршу рівності, зокрема, і народні депутати, то це вказує лише на культурний рівень цих людей. Що стосується підтримки українськими політиками подібних заходів, то минулого року вперше у Марші рівності участь брали два депутати – я і Світлана Заліщук. Ми безпосередньо вийшли на нього разом з іншими учасниками. І це теж важливий сигнал змін, які відбуваються.
Що стосується проявів нетерпимості, то люди, які це собі дозволяють, показують, що їхні демократичні погляди часто є лише риторикою, а не реальними діями.
Часом можна почути як аргумент, що поки війна, таких заходів не можна робити, цю тему не варто піднімати. Я завжди наводжу у приклад Ізраїль, де війна триває роками, але там сфера прав людей розвивається, зокрема і прав ЛГБТ-спільноти. Там узаконено одностатеве партнерство і, відповідно, права і обов’язки людей, які вступають у це партнерство. Або приклад Греції, яка є православною країною, але там так само є узаконення прав та обов’язків одностатевого партнерства. Тому люди, які використовують такі аргументи, або взагалі не володіють інформацією, або є свідомими брехунами.
Чому особисто я беру участь у цій події? Для мене важливо показати, що, по-перше, права людини не мають розмежувань – на права першого та другого сорту. Крім того, для мене як представника нового типу політиків важливо показати, що політики змінюються, стереотипи і теми-табу зникають. Більше того, люди, які потерпають від дискримінації, можуть мати серед політиків союзників. На відміну від інших пострадянських країн ми не замовчуємо тему одностатевого партнерства і в політиці будемо просуватися в напрямку легалізації такого партнерства і гарантування прав партнерів.
Я прогнозую, що цього року на Марші рівності має бути більше депутатів, оскільки я попередньо чув про бажання ще кількох людей долучитися до цих заходів. Тобто їх буде більше ніж двоє. І це – прогрес.
«Я НЕ ЗНАХОДЖУ ПІДТВЕРДЖЕННЯ ТОГО, ЩО У НАС СЕКСУАЛЬНІ МЕНШИНИ МАЮТЬ ЯКІСЬ ДИСКРИМІНАЦІЙНІ ПРОБЛЕМИ»
Олександр БРИГИНЕЦЬ, народний депутат України, партія«БлокПетра Порошенка»:
Моя позиція щодо Маршу рівності, «КиївПрайду» і подібних заходів така, що все в країні повинно відбуватися природно. Якщо в країні є якась конкретна проблема і є люди, які готові протестувати, добиватися якихось прав, яких в них, як їм здається, немає – і це природний процес, який відповідає подіям в країні, – це нормально. Якщо ж треба проводити певні марші тільки для того, щоб виглядати так, як інші країни, де є із цим проблеми, то я вважаю це неправильним. В Україні всі процеси повинні відбуватися не на догоду Росії, Європі чи США. Що ось, мовляв, посли США і європейських країн хочуть такий марш, і якісь українські депутати його підтримали, щоб показати американцям і європейцям, що ми цивілізована країна – як на мене, це фальшиво. У даному випадку, як мені здається, певні процеси, запущені в тому числі ЛГБТ-спільнотою, це процеси, які запущені тільки для того, щоб певні політики могли продемонструвати іншим певним політикам, які вони прогресивні і просунуті. Така моя точка зору.
Якщо справді існують якісь проблеми, то вони знаходили б своє підтвердження в судових процесах, у ЗМІ. Коли я читаю пресу, коли дивлюся судові процеси, я не знаходжу підтвердження того, що в нас сексуальні меншини мають якісь дискримінаційні проблеми. Мені було б дуже цікаво почути, але поки що я про такі судові процеси не чув. Виявом проблеми, передусім, є не акції протесту, а реальні проблеми, які знаходять підтвердження в реальному житті – через проблеми конкретної людини в конкретному місці, яка може бути віддзеркалена певними судовими процесами.
Оскільки таких процесів не існує, то, відповідно, можна сказати, що такої проблеми у масштабному вимірі в країні немає. А раз такої проблеми немає, немає і сенсу проводити якісь марші для того, щоб подолати цю проблему. Це моя точка зору. І це стосується не лише сексуальних меншин, це стосується будь-якої групи людей чи будь-якої окремої людини.
Немає жодного політика в Україні, який би публічно виступив за те, щоб будь-яка людина піддавалася дискримінації будь за що. Усі люди в Україні повинні мати рівні права, але не спекулювати рівністю цих прав для того, щоб попіаритися, бо це одне, а показати проблеми і закликати людей разом їх вирішити – це інше. Це зовсім різні речі.
«ПОТРІБНО БІЛЬШЕ ПРОСВІТНИЦЬКИХ ЗАХОДІВ…»
Сергій КІРАЛЬ, народний депутат України, політична партія «Об'єднання «САМОПОМІЧ»,член міжфракційного об’єднання «ЄвроОптимісти»:
У ситуації, яку ми сьогодні маємо з російською агресією, є загроза дискредитації цього питання ЛГБТ, його маргіналізації і окремих маніпуляцій. Я не виключаю, що працюють російські спецслужби, які розуміють, що тематика ЛГБТ в українському досить консервативному суспільстві сприймається не завжди однозначно. А тут ще нещодавно підписана угода про асоціацію з ЄС і прагнення українців бути частиною Європи, чому очевидно противиться Росія. І російські спецслужби будуть використовувати ці заходи, щоб продемонструвати всьому світу через різного типу провокації і проплачених провокаторів, які будуть підбурювати до агресії, що Україна не готова бути Європою і не готова до європейських цінностей. Тому, мовляв, її треба лишити у спокої і повернути до політичного інтересу і впливу Росії. Я не виключаю і таких сценаріїв.
З одного боку, такі події як Марш рівності завжди на часі, бо це права людей. З іншого боку – є брак інформації. Тому потрібно більше просвітницьких заходів у різних суспільних групах і середовищах. Фахові професійні дискусії. Важко буди однозначним у цьому питанні. Потрібно бути мудрим, потрібно зважати на той контекст, на ті обставини, в яких ми живемо. І потрібно все-таки більше ресурсів залучати для поширення більшої кількості інформації про права людини і про ЛГБТ-тематику. У тому числі потрібно працювати з церквою.
Тобто спочатку потрібно наситити інформаційне поле, розвіяти страхи, подолати стереотипи, а вже потім вдаватися до таких масових публічних акцій, інакше вони перетворяться на провокативні речі і можуть бути використані проти нас.
Підготувала Марія Семенченко, Центр інформації про права людини
1
Рівність кого з ким?
- 16.06.18, 15:33
- Знання є сила
Для мене всі оті "марши рівності" ЛГБТ-спільнот є відпочатку анекдотом, тому що дурня в усьому: хто з ким рівний? Збоченці виясняють стосунки поміж собою? Рівність гоміків з лезбіянками? Чи навпаки з ними рівняються учасники не таких відомих ЛГБТ-спільнот зі сексзбочених сфер типу зоофілів, некрофілів, ексгібіціоністів, мазохістів тощо?
Ще в тому цікавий зміст, що всі оті активісти ЛГБТ-спільнот вважають себе вищими надлюдьми від звичайної сексорієнтації людей, то нащо вони себе свідомо принижують до рівня нормальних здорових людей отими різними демаршами "рівності"? Мазохістів цей процес захоплює сам-по-собі і тут усе зрозуміло, але інші ЛГБТ-шизи стогнуть від франшизи. Для чого їм цей ризик?
Завтра у Києві має відбутися чергова фігня з того сорту подій, як "Марш рівності" ЛГБТ, і тут я чи не єдиний раз згадаю з вдячністю поточний Чемпіонат світу з футболу в Рефії, бо принаймні на 6 тисяч чоловік буде менше на цьому ганебному дійстві у нас. Але як завжди є свої недоречності, бо влада вирішила компенсувати таку велику прогалину серед учасників тим, що залучила до охорони ЛГБТ-параду аж 5 тисяч поліцейських. Дикість якась: на одного учасника по 3-5 поліцейських в охороні! То про яку рівність може бути?! Люди і нелюди! Схаменіться! Де рівність?! Таке приниження для всіх ЛГБТ-спільнот! Ганьба! Зрада! Ганебна влада!
Не маю бажання заглиблюватися в огидну для мене тему, а хотів би порадити всім, хто проти подібних демонстрацій за популяризацію сексуальних збочень, не застосовувати силу, а продемонструвати чим більше всю брутальність змісту цього дійства. Тобто як я вже зазначив, що відомі геї та лезбіянки не є виняткові ЛГБТ, а їх є значно більше за переліком усіх можливих збочень, отож варто провести одночасно поряд псевдо-парад рівності з розрядженими учасниками, де "коханці" будуть на рівних всілякі песики, кози, віслюки і коні. “Некрофіли” нехай несуть гроби з “коханими”, а ще можуть вимагати приватні холодильники-морги та полігамію! Мазохісти нехай вимагають від влади припинити реформувати транспортне сполучення та ремонтувати дороги, бо це жорстока дискримінація їх ЛГБТ-спільноти.
Тема безкінечна, як і діагностика сексуальних збочень посеред людей. Тому і тільки тому розпорядником всього дійства "маршу рівності" повинен бути відомий лікар-сексопатолог, хоча ще краще - патологоанатом. Як казав один лікар своєму пацієнту: - У вас таке унікальне захворювання, що я просто не можу дочекатися результатів вскриття.
На завершення визнаю, що поняття не маю, як розшифрувати абревіатуру ЛГБТ і не збираюся взнавати, тому що це є своєрідне тавро типу ОРДЛО, хоча зміст останнього я знаю. Призначення тавра - попереджати. У цьому випадку вас попереджають: "Обережно - ЛГБТ!" Не вступіть в лайно! Краще обійдіть, щоб не засмердітись, як вони.
Богдан Гордасевич
15:27 16.06.2018
м. Львів
Богдан Гордасевич: Був проти і є проти ЛГБТ як актуальної частини соціуму, бо це процес деградації і нації, і цивілізації.
Коли заходиться про права людини, то я питаю, а де враховано права нормальної людини? Чому нас примушують знати про сексуальні збочення окремої людини, а тоді забороняють реагувати не це негативно. Де захищенні права людини психічно і фізично здорової!
2
гінекологічне (зі слабкими нервами і багатою уявою ідіть спать)
- 17.07.15, 00:14
Є в мене подружка лікар-гінеколог. Веде прийом у консультації в самому серці міста. Сьогодні бачилися.
Розказує, прийшла пацієнтка, на вигляд звичайна, доглянута, хоче завагітніти. Просить взяти мазки на наявність увага(!) собачих!! урогенітальних інфекцій. Бо вони з чоловіком такі пустуни, що іноді йому подобається, коли вона з їхньою собачкою... сексом займається. Докторша мазки взяла і серед інших направлень написала консультацію психіатра.
Люди, що це??? Куди котиться світ? Чи це норма і я вже старію і нічого не розуміюся на сучасних розвагах?
Ну капєц же!
-
-
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.
30
Я - Ровер-Мен! (-:
- 09.07.09, 20:45
Тягне ж мене на збочення...
Якщо їхати, то автостопом, навіть якщо є можливість взяти квитки на автобус або зілізницю...
Якщо влаштовуватись на ніч, то десь в лісі, в наметі, навіть якщо є можливість відпочивати в м'якій кроваті у друга вдома...
А останній мій "коник" вже і мені самому схожий на ситуації з анекдоту, в якому секс за взаємним бажанням був можливий тільки стоячи та в гамаку..
Тре було поїхати по сусідніх селах. Як вариант, можна було поїхати бусом (10-15 гривень в найдальший кінець мого маршруту), або електричкою... ще дешевше... (гривень 5 вистачило б мабуть в обидві сторони), ну, на крайній випадок друзі радили мені взяти знайомого таксиста, якому платити можна було тільки за паливо, і зверху на пиво трішки додати.. (ціна питання могла стати гривень 40-50).
Космічні суми? Та ні.. Просто дурість в голову полізла... Попросив нічого мені не радити, а просто дати ровер, і це мені буде краще за все...
(А до цього, останній раз я сидів за кермом ровера десь років 10 тому... і то не за своїм.. і то, пару годин... побалувався, втомився та зліз.)
Тепер жеж мені здалось, що я вже не такий як раніше, що я сильний та всемогутній... (бовдур)
Корочше, мене не довго відмовляли, бо знають, що це даремна витрата часу, і перевпевнити мене практично неможливо навіть найвагомішими аргументами. Дали ровер... Сказали, що я крейзі, і відпустили...
Маршрут, що я склав був "від села до села". В селах я мав знайти місцеві ради та запитувати їх про наявність і можливість отримання землі під особисте сільске господарство для себе. Точних відстанів я не знав... на око прикинув, що якнайменше - кілометрів 20... а про якнайбільше просто не став думати, бо не люблю думати про погане (-:
(Наперед скажу, що на західній Україні ніхто землю віддавати не хоче. Будь-яку... цілу луплять дай боже... отримати можно тільки через знайомих, або від самих знайомих... якщо вони тебе ДУЖЕ-ДУЖЕ-ДУЖЕ поважають. Інакше - смокчеш лапу, і ходиш ні з чим. Результат моєї поїздки не хочеться називати нульовим, або негативним.. Відсутність результату, при прикладанні максимуму зусиль, а саме стільки я і доклав, завжди дає результат позитивний. В моєму разі я точно визначився, що землю можна буде тільки купляти, або шукати не на заході України, а десь ближче до сходу, де місцеві мешканці не так її цінують, і не так стережуть)
Тепер до Ровер-Менства... 20 кілометрів - то було тільки до найблищчого села... а далі - ще 5, і ще 8, і ще 10, і ще 6, і ще .. і ще... Зараз розумію, що тільки в один бік я подолав 60 кілометрів.. і ще 40 - найкоротшим шляхом назад...
Як весело було крутити педалі першу годину - відчував себе мега спортсменом... А потім почав втомлюватись, і згадав, що навіть спортсмени заощаджують свої сили на великих дистанціях. І моя дистанція (навіть якщо припустити, що я її оцінив в 20 кілометрів замість 60) - досить протяжна, і слід починати економити... З горок вже не розженявся самотужки, а дозволяв силі тяжіння працювати за мене... на гору теж став виїзджати не сидячі, а пішки, ведучи ровер поруч з собою за кермо...
Ще через 20 км я став радіти кожній зупинці, і ненавидіти навіть невеличкі схили... Але сили ще були, і я знав, що неодмінно досягну своєї мети.. просто не так швидко...
Останні 20 кілометрів в напрямку до останнього зазначенного (і самого багатообіцяючого села) я вже корчився від болю... Їзда по гравієвих доріжках так трусила, що я відбив собі обидві сідниці... Дуже боляче було навіть легто приторкатись своєю ніжною попою
до жорскої сідушки... А ще я реально втомився...
І дощь почався, поливав довго та щедро... Відразу сховатись від нього я не встиг, тому наступні години дві - я був мокрий майже до ниток... Але це не турбувало... Навіть приємно було... Прохолода, свіжість... і навіть трішки на душ було схоже, хоч я і був вдягнений...
Правда, весь цей час я зовсім не замислювався над тим, як мені потім повертатись... (Може і на краще, що я про це не думав, бо інакше я б і половину шляху не проїхав, а відразу повернуся додому). А коли остання дамочка заявила те, про що я практично один-в-один чув від усіх попередніх, тікати від цієї думки стало просто неможливо.
Перед цим я досить близько проїзджав станцію приміської залізниці... і знав, що близько 18 години має йти електричка... можна сісти і досить комфортно доїхати назад до Коломиї... АЛЕ! (от жеж! постійно ці "АЛЕ" зі мною трапляються)... годинник показав мені що до потяга ще більше двох годин... і чекати сумно... і сидіти просто на лавці так само боляче, як на ровері... і що нічого не зміниться, якщо я коротаючи час проїду одну станцію назустріч (шляху щене знав, але був впевнений, що перша ж зустрічна доріжка приведе мене саме до тієї станції, яка мені потрібна).
Знов оседлав свого катуючого (не плутати з "катаючим". мій - саме "катуючий") друга, і не припиняючи корчитись від болі в сідницях і кряхтіти від втоми поїхав... Стосовно втоми... я мабуть мазохіст.. Мені подобається відчувати гостру фізичну втому... Тому, вона хоч і заважала рухатись швидко, але не дратувала як біль внизу...Всі відчуття з кожним подаланим кілометром ставало все гостріше та гостріше... Але тоді я ще мав сили стримуватись...
Їхав мовчки... тільки обличчя іноді кривилось, коли наїзджав на камінь, або кочку...
До наступної станції я дістався саме так як і думав (тупа впевненість іноді перемагає) - найперша степова доріжка йшла вздовж залізничного полотна аж до самої станції... тільки тре було ще перейти 2 річки бродом, які теж знайшлись миттєво... Все-одно я давно був мокрий... втрачати не було чого (-:
А на тій станції зустрів працівника, який пояснив, що тут електропотяг проїзджатиме тільки о 19 годині... а мобілка показувала мені тільки 16... і чекати знов було більше 2 годин... А ще він став розповідати, що на моєму ровері до Коломиї за ці дві години можна півтора рази встигнути доїхати... Навіть втомленому новачку-придурку-мазохісту! (останнього він не казав... то просто я йому повірив, і переклав його думку на себе... адже саме так я себе і почував - втомленим, дурним мазохістом з нестачею розуму, щоб робити як простіше, а не "як заманеться"
То я взяв і поїхав далі...
І жалів про це весь останній час їзди...
Бо до Коломиї було більше 40 кілометрів... А в горку я підійматись швидко не міг... тому моя швидкість пересування була в середньому кілометрів 7-8 на годину... І з кожною хвилиною боліло все більше... І назад повертатись не було сенсу, бо на ту кляту електричку я вже запізнився все-одно... і наступних станції по ходу траси більше не було ніде... короче, повне "УРА!" (не люблю слова "Ж*ПА", тому заміняю його на більш радісне (-:... )
На півшляху я просто ревів... тільки не плакав... замість сльоз з мене з усіх щілів біг піт... і я випускав облачки пару навколо себе... Потім до ревіння вголос приєднались скуління та щось схоже на собачій лай (сам від себе не очикував такого... добре, що нікого поруч не було, ніхто не чув)...
Коли я побачив знак "До Коломиї 20 кілометрів" - то зрозумів, що це мій кінець... на цей час я більше йшов, ніж їхав... і йшов повільно... і мобільний розрядився... корочше, я ризикував не встигнути повернутись до друзів до півночі, якщо не стану більше користуватись ровером за призначення, і ризикував втратити глузд, якщо б став це робити... Альтернатива - казкова (-:
Що робити... взяв якусь гілку... закусив в зубах... сів і поїхав...
Здається, не плакав... Хоча, тоді вже було байдуже...
Як доїхав до Коломиї - не пам'ятаю точно... Тільки пригадую, що через радість стала трішки менше відчуватись біль, відкрилось "друге дихання" (НАРЕШТІ, БЛІН!) і я став швидше крутити педалі.
Ось... тепер я тут... попросився за комп, щоб все це написати по свіжій пам'яті та в відповідному емоційному стані...
Сидіти навіть на м'якому стільці - дуже боляче... Але це пройде... і не таке переживав...
Зараз розумію, що я сьогодні зробив практично неможливе фізиологічно... Але зробив! І хай це все відбулось через дурість, і збіг обставин, як змусили мене битись до кінця, і не дали можливості здатись, забити, махнути на все рукою... Не поступився я принципами!!!
Я - МЕГА РОВЕР-МЕН
І це тільки один день мого перебування тут, в Коломиї... а вцілому, кожен день особливий... обов'язково напишу про все!
Друзі... хочу сказати... неможливе - МОЖЛИВО.. І це не тільки слоган Адідасу©, але і реально працююча тема.
Просто не можна здаватись..
Я сьогодні в цьому переконався ціною болю та страждань протягом всього дня з самого ранку... і ціною неймовірного задоволення і ейфорії при перемозі!
Звісно, є чого боятись... Але хоч раз.... хоч єдиний раз в житті, я бажаю вам (і наполегливо раджу) - спробувати не здаватись аж од самого фіналу!
Люблю вас всіх!
Пішов відпочивати в свій намет!
Ваш екстремальний ровер-мен Миколка з репортажем з Коломиї
Якщо їхати, то автостопом, навіть якщо є можливість взяти квитки на автобус або зілізницю...
Якщо влаштовуватись на ніч, то десь в лісі, в наметі, навіть якщо є можливість відпочивати в м'якій кроваті у друга вдома...
А останній мій "коник" вже і мені самому схожий на ситуації з анекдоту, в якому секс за взаємним бажанням був можливий тільки стоячи та в гамаку..
Тре було поїхати по сусідніх селах. Як вариант, можна було поїхати бусом (10-15 гривень в найдальший кінець мого маршруту), або електричкою... ще дешевше... (гривень 5 вистачило б мабуть в обидві сторони), ну, на крайній випадок друзі радили мені взяти знайомого таксиста, якому платити можна було тільки за паливо, і зверху на пиво трішки додати.. (ціна питання могла стати гривень 40-50).
Космічні суми? Та ні.. Просто дурість в голову полізла... Попросив нічого мені не радити, а просто дати ровер, і це мені буде краще за все...
(А до цього, останній раз я сидів за кермом ровера десь років 10 тому... і то не за своїм.. і то, пару годин... побалувався, втомився та зліз.)
Тепер жеж мені здалось, що я вже не такий як раніше, що я сильний та всемогутній... (бовдур)
Корочше, мене не довго відмовляли, бо знають, що це даремна витрата часу, і перевпевнити мене практично неможливо навіть найвагомішими аргументами. Дали ровер... Сказали, що я крейзі, і відпустили...
Маршрут, що я склав був "від села до села". В селах я мав знайти місцеві ради та запитувати їх про наявність і можливість отримання землі під особисте сільске господарство для себе. Точних відстанів я не знав... на око прикинув, що якнайменше - кілометрів 20... а про якнайбільше просто не став думати, бо не люблю думати про погане (-:
(Наперед скажу, що на західній Україні ніхто землю віддавати не хоче. Будь-яку... цілу луплять дай боже... отримати можно тільки через знайомих, або від самих знайомих... якщо вони тебе ДУЖЕ-ДУЖЕ-ДУЖЕ поважають. Інакше - смокчеш лапу, і ходиш ні з чим. Результат моєї поїздки не хочеться називати нульовим, або негативним.. Відсутність результату, при прикладанні максимуму зусиль, а саме стільки я і доклав, завжди дає результат позитивний. В моєму разі я точно визначився, що землю можна буде тільки купляти, або шукати не на заході України, а десь ближче до сходу, де місцеві мешканці не так її цінують, і не так стережуть)
Тепер до Ровер-Менства... 20 кілометрів - то було тільки до найблищчого села... а далі - ще 5, і ще 8, і ще 10, і ще 6, і ще .. і ще... Зараз розумію, що тільки в один бік я подолав 60 кілометрів.. і ще 40 - найкоротшим шляхом назад...
Як весело було крутити педалі першу годину - відчував себе мега спортсменом... А потім почав втомлюватись, і згадав, що навіть спортсмени заощаджують свої сили на великих дистанціях. І моя дистанція (навіть якщо припустити, що я її оцінив в 20 кілометрів замість 60) - досить протяжна, і слід починати економити... З горок вже не розженявся самотужки, а дозволяв силі тяжіння працювати за мене... на гору теж став виїзджати не сидячі, а пішки, ведучи ровер поруч з собою за кермо...
Ще через 20 км я став радіти кожній зупинці, і ненавидіти навіть невеличкі схили... Але сили ще були, і я знав, що неодмінно досягну своєї мети.. просто не так швидко...
Останні 20 кілометрів в напрямку до останнього зазначенного (і самого багатообіцяючого села) я вже корчився від болю... Їзда по гравієвих доріжках так трусила, що я відбив собі обидві сідниці... Дуже боляче було навіть легто приторкатись своєю ніжною попою
до жорскої сідушки... А ще я реально втомився...І дощь почався, поливав довго та щедро... Відразу сховатись від нього я не встиг, тому наступні години дві - я був мокрий майже до ниток... Але це не турбувало... Навіть приємно було... Прохолода, свіжість... і навіть трішки на душ було схоже, хоч я і був вдягнений...
Правда, весь цей час я зовсім не замислювався над тим, як мені потім повертатись... (Може і на краще, що я про це не думав, бо інакше я б і половину шляху не проїхав, а відразу повернуся додому). А коли остання дамочка заявила те, про що я практично один-в-один чув від усіх попередніх, тікати від цієї думки стало просто неможливо.
Перед цим я досить близько проїзджав станцію приміської залізниці... і знав, що близько 18 години має йти електричка... можна сісти і досить комфортно доїхати назад до Коломиї... АЛЕ! (от жеж! постійно ці "АЛЕ" зі мною трапляються)... годинник показав мені що до потяга ще більше двох годин... і чекати сумно... і сидіти просто на лавці так само боляче, як на ровері... і що нічого не зміниться, якщо я коротаючи час проїду одну станцію назустріч (шляху щене знав, але був впевнений, що перша ж зустрічна доріжка приведе мене саме до тієї станції, яка мені потрібна).
Знов оседлав свого катуючого (не плутати з "катаючим". мій - саме "катуючий") друга, і не припиняючи корчитись від болі в сідницях і кряхтіти від втоми поїхав... Стосовно втоми... я мабуть мазохіст.. Мені подобається відчувати гостру фізичну втому... Тому, вона хоч і заважала рухатись швидко, але не дратувала як біль внизу...Всі відчуття з кожним подаланим кілометром ставало все гостріше та гостріше... Але тоді я ще мав сили стримуватись...
Їхав мовчки... тільки обличчя іноді кривилось, коли наїзджав на камінь, або кочку...
До наступної станції я дістався саме так як і думав (тупа впевненість іноді перемагає) - найперша степова доріжка йшла вздовж залізничного полотна аж до самої станції... тільки тре було ще перейти 2 річки бродом, які теж знайшлись миттєво... Все-одно я давно був мокрий... втрачати не було чого (-:
А на тій станції зустрів працівника, який пояснив, що тут електропотяг проїзджатиме тільки о 19 годині... а мобілка показувала мені тільки 16... і чекати знов було більше 2 годин... А ще він став розповідати, що на моєму ровері до Коломиї за ці дві години можна півтора рази встигнути доїхати... Навіть втомленому новачку-придурку-мазохісту! (останнього він не казав... то просто я йому повірив, і переклав його думку на себе... адже саме так я себе і почував - втомленим, дурним мазохістом з нестачею розуму, щоб робити як простіше, а не "як заманеться"
То я взяв і поїхав далі...
І жалів про це весь останній час їзди...
Бо до Коломиї було більше 40 кілометрів... А в горку я підійматись швидко не міг... тому моя швидкість пересування була в середньому кілометрів 7-8 на годину... І з кожною хвилиною боліло все більше... І назад повертатись не було сенсу, бо на ту кляту електричку я вже запізнився все-одно... і наступних станції по ходу траси більше не було ніде... короче, повне "УРА!" (не люблю слова "Ж*ПА", тому заміняю його на більш радісне (-:... )
На півшляху я просто ревів... тільки не плакав... замість сльоз з мене з усіх щілів біг піт... і я випускав облачки пару навколо себе... Потім до ревіння вголос приєднались скуління та щось схоже на собачій лай (сам від себе не очикував такого... добре, що нікого поруч не було, ніхто не чув)...
Коли я побачив знак "До Коломиї 20 кілометрів" - то зрозумів, що це мій кінець... на цей час я більше йшов, ніж їхав... і йшов повільно... і мобільний розрядився... корочше, я ризикував не встигнути повернутись до друзів до півночі, якщо не стану більше користуватись ровером за призначення, і ризикував втратити глузд, якщо б став це робити... Альтернатива - казкова (-:
Що робити... взяв якусь гілку... закусив в зубах... сів і поїхав...
Здається, не плакав... Хоча, тоді вже було байдуже...
Як доїхав до Коломиї - не пам'ятаю точно... Тільки пригадую, що через радість стала трішки менше відчуватись біль, відкрилось "друге дихання" (НАРЕШТІ, БЛІН!) і я став швидше крутити педалі.
Ось... тепер я тут... попросився за комп, щоб все це написати по свіжій пам'яті та в відповідному емоційному стані...
Сидіти навіть на м'якому стільці - дуже боляче... Але це пройде... і не таке переживав...
Зараз розумію, що я сьогодні зробив практично неможливе фізиологічно... Але зробив! І хай це все відбулось через дурість, і збіг обставин, як змусили мене битись до кінця, і не дали можливості здатись, забити, махнути на все рукою... Не поступився я принципами!!!
Я - МЕГА РОВЕР-МЕН
І це тільки один день мого перебування тут, в Коломиї... а вцілому, кожен день особливий... обов'язково напишу про все!
Друзі... хочу сказати... неможливе - МОЖЛИВО.. І це не тільки слоган Адідасу©, але і реально працююча тема.
Просто не можна здаватись..
Я сьогодні в цьому переконався ціною болю та страждань протягом всього дня з самого ранку... і ціною неймовірного задоволення і ейфорії при перемозі!
Звісно, є чого боятись... Але хоч раз.... хоч єдиний раз в житті, я бажаю вам (і наполегливо раджу) - спробувати не здаватись аж од самого фіналу!
Люблю вас всіх!
Пішов відпочивати в свій намет!
Ваш екстремальний ровер-мен Миколка з репортажем з Коломиї
14
