хочу сюди!
 

Славушка

48 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 45-55 років

Замітки з міткою «вірші»

*** Лист золотой…

 

Лист золотой сменил зелень деревьев,

Яркий багрянец шуршит под ногами,

С летом ушли яркий смех и веселье,

С грустью торжественно солнце над нами.

  То не весна с бирюзою закатов,

  То и не лето с прибоя волной,

  Осень здесь шествует, хладом объята,

  Сон, белый сон, принеся за собой.

Здесь, посреди сизых дымо’к  закатов,

Где воздух горькой волной напоен,

Взгляды, мелькнув, вдруг застыли внезапно,

Миг затянулся, как призрачный сон.

  Ветер свистел, сладку песнь напевая,

  Шорох листвы все шептал об одном,

  Взгляды вели диалог не сгасая,

  Слитно биенье сердец без оков.

Солнце теплилось в багрянце улыбок,

Вслед за ним серых небес чистый звон,

Жар двух сердец в хладе осени зыбок,

А в зиму? Сгорит, иль растает как сон?

 

т.е.с.   12,10,08


 

*** Душа в пространстве …



Душа в пространстве расцветает,

И необъятна ти'ши даль,

В ней нежной музыкой витает

Сребристой нитью снов вуаль.

Вот роща жизнью расцветает,

И солнце сквозь листву глядит,

Багрянец в осень опадает,

И под ногами шелестит.

Взгляд рядом – сердце расцветает,

Любви не сгасит и февраль,

В разлуке – с му’кой увядает,

И взгляд на мир – сквозь слез вуаль.

т.е.с.  27.06.08

Сергій ЖАДАН

ЦИТАТНИК

В почині завжди є процес твого народження. І це – суттєвий крок до заморок життя. Під владою зірок вже наростає твій процент, що зменшує твій строк.

Та разом з тим це та пора, коли виходить на-гора твоя залежність від умов народження. І ти, немов сліпий, не здатен вибирать поміж вітчизн і мов.

Тому твоя вітчизна – це твоє тавро і твій кацет, чий прояв є надміру злим, бо туго стягнено вузли, і хоч гидке твоє лице, та мусиш бути з ним.

Вітчизни – різні. І твоя, на жаль, не з кращих. Все ж не я, так інші цей сприймають край з утіхою. Тож, хоч тікай, “любов к отчизні” в цих краях завжди була за кайф.

“Любов к отчизні” є слова, з яких повинен випливать життя людського вічний сенс, хоч як на мене спосіб сей кохання плідно убива саме поняття “секс”.

Вітчизна це, скоріше, звір, тому, якщо ти маєш зір, на нього пильно озирнись: любов до нього – шлях униз. У цьому випадку, повір, чесніше онанізм.

Вважай, тобі не повезло, бо здавна згублене весло, яким би вигріб ти звідсіль. І це була б розумна ціль, бо громадянство тут є зло, що роз’їда, мов сіль.

Країна ця – великий гріх людей і Бога. Наш поріг навряд чи подолать кому – він неприступний, ніби мур. І це нагадує скоріш не дім, але тюрму.

У тому сенсі, що таки ти звідси міг би утекти. Проте – за чим? Щоб десь вночі – і побивайся, і кричи в надії марній зішкребти лілею на плечі.

Простіше вірити, що ти сидиш в оточенні води або пісків, їх не пройти, тому кордон – кінець мети, де розбудовано пости і зірвано мости.

І це об’єднує народ, підтримує нейтральність вод і невгасимий блиск в очах. Суспільству ж прагнеться вбачать в усьому цьому вищий код ментальності. Хоча,

на перший погляд, їх не є – подібностей, чий сплав дає основу єдності, але єднання є, хоч і мале. Наприклад, сонце, що встає, чи спільний туалет.

Крім того, може об’єднать розмитий шлях, відсутність дна. Потопи, струси чи вогонь – це об’єднає будь-кого. І можна, зрештою, додать фольклор і алкоголь.

Тепер ти знаєш, де ростеш, тим більше – з ким. Уважно стеж, як неба згорнено сувій, як простір біль тамує свій, як насідає дикий степ і порожніє світ.

Хоча, здавалося б, речей та явищ – тьма. Та все тече і змінюється, біжучи від нас, мабуть, не без причин. Тож речі тануть нам з очей, мов стравлені харчі.

І не втішає навіть те, що виробництво їх росте. Всі речі поглина земля, і це наводить переляк, та вартість кожної, проте, не збільшує ніяк.

Але на берегах Ріки Життя є речі більш тривкі. Насамперед – існує час, й тому, хто все це поміча, спада на думку, що роки є плинні, мов сеча.

Іще існує відчуття, що все гаразд, та до пуття це відчуття ні я, ні ти в собі не можем віднайти, тому сприймаємо життя з відсутністю мети.

Існує небо, а затим – десяток-другий перспектив, копа означень, сотні назв, освіта рас, злягання мас, і Бог, що в межах самоти охороняє нас.

І смерть – косою чи серпом врізає віку нам обом, і мста – густа, мов тінь хреста, між нами вперто вироста, і давить соляним стовпом небесна висота.

***

© Сергій Жадан. Всі права застережені.

***Мерехтіння світла...


Мерехтіння світла, в небі тане осінь,

І пожовкла тиша навкруги лежить,

Може день вчорашній десь крокує досі,

Та в безодні сірій наша память спить.

Не озветься думка, не долине пісня,

Я мандрую світом в пошуках себе,

Не вернуть минуле, в дверях вітер свище,

Лиш у серці словом схованим живе.

Щоб почуть те слово, віднайти ту пісню

Озирнись і зникни в безвісті доріг,

І яскравий спомин, і зелене листя

Проведуть крізь хмари та на твій поріг.

 

т.е.с.    07.11.08

***Бездонна тьма...

Бездонна тьма, безбрежная печаль,

И бездорожье без конца, без края,

А может скоро день, за январем - февраль,

Но от усталости душа молчит седая.

Не сохраним в сердцах огонь, мечты сиянье,

Мы топчем их, и каждый шаг пути

Нас приближает к бездне и отчаянью,

Где нам ни здесь себя, ни в прошлом не найти.

Слепящим феерверком лилась песня,

Но праздники промчались, будто сон,

И сердце остывает, мир чуть светел,

И с грустью мы глядим в ночь из окон.

За буднем снова будний день настанет,

И бездорожье без конца, без края,

И за мечтою кто-то гнаться перестанет,

Я ж ею жить хочу; быть может я другая?

т.е.с. 14,01,09

Я не знала

Схаменутися!
І піти -
Лиш туди,
де тебе не буде.
Де не будеш
ятрити ти
Моє серце
в роздертих грудях.
Буде - світ навколо -
і люди...
Буде - сонце! І сміх -
Удосталь...
Буде чуйність, і чулість,
й хто зна -
Може, буде -
Лиш тінь самоти.
Ну, а ти -
А ти... відійди!
Відмежуйся
від мене мовчанням,
Щезни вмить
З тим забутим
коханням,
Із життя мого
геть піди...
Сталось те,
чого не чекала...
Я свій біль
у слова увібрала -
І роздерла його
на шматки!
Я себе - сама! -
покарала.
Я не знала,
що ти - такий...

Правічне

Прасонце примружилось хитро у хмарах,
Прадавню мелодію вітер виводить,
І в небі птахи свій танок хороводять...
І знаю, що ми вже з тобою - не пара.
Й дощем праосіннім сльоза потече,
Й відлунням прокотиться шурхіт дороги.
Й рука у прощанні, і кроки з порогу,
І слово, не сказане нами іще...

вірші

І.Р.

Добирати слова, котрі вітер все рівно розвіє, Обривати з дерев перламутрові бризки дощу, І сміятися, так, без причини, але до плачу, Щоб по новому чорною тушшю забарвити вії, І босоніж по місту гуляти дощем досхочу. Потім жити крізь жовтень: до тебе, тобою, по тобі. Поминальна веселка в мереживі жовтих беріз. Порожнеча. Недопалок. Осінь. Андріїв узвіз. Волоцюга у вицвілій і пошматованій робі Підбирає слова, що бруківкою котяться вниз…

* * * * *

Перегорить, переросте, перебунтує -
І перейде у стан новий зболіло...
Перепочине хвилю грішне тіло -
І знов прокинеться, почує
Зітхання поряд і тривогу,
Відкине снів пересторогу,
Зірветься, займеться у зоряниці -
Й зійде любов у приспані зіниці...

***Серед безкрай буденних днів...

Серед безкрай буденних днів,

Поміж зимових сірих ранків,

Між шепотом буденних слів

Квіток пелюстки пробивались.

Зелені паростки з-під снігу

Такі тендітні, на морозі

Серед пустелі криги й вітру

До сонця тягнуться в тривозі.

Зелені паростки квіто'к -

Це почуття - життя дарунок,

Чи ж розквіту'ть, сяйнуть зірок,

Чи приймуть небуття цілунок?

Непевність між буденних днів -

Це серця жар, та думки холод;

Чи ж в зимку йдуть дощі рясні?

Чи ж розквіта кохання солод?

т.е.с. 11.01.09