Замітки з міткою «любов»

Після Дня Святого Валентина (продовження_2)....


На ранок після Дня Святого Валентина не забудьте подати коханій сніданок у ліжко !

Дитячі забави у пісочку

В дитинстві мені здавалося, що моя любов може і має врятувати світ.

Що якщо любити усіх, то в врешті вона – любов до ближніх згладить усі сварки і нерозуміння. Тому я прагнув любити усіх, хто був поруч. Я вірив, що моя любов до тата і мами може їх примирити, може завжди усе залагодити і ми завжди будемо разом дружною сім'єю.

Ми просто діти в пісочниці, залишені без нагляду, і якщо за кимось приходять батьки, то він пручається і впирається їх волі забрати його додому відчувши свою самостійність, він вже не хоче коритися чиїйсь волі.

Ми все ще , незважаючи на вік, продовжуємо жити в пісочниці. Будуємо будинки, плани, граємо в нові проекти, співаємо, жартуємо, лаємося, міряємося. Але усі зайняті піском, організацією простору, мрією.

Ми не усвідомлюємо що є вік. Що є його рух. Я нещодавно помітив мереживо зморщок, що збільшилося на обличчі. Це здивувало мене. Здивувало тим, як трансформується плоть, як вона піддається простору.

Але вік? Адже й нині ти так і сидиш розмахуючи совком в пісочниці, почуваючи себе велетнем, творцем світів. Чи є потреба думати про продовження тонкої нитки людської плоті?

Ідеї з піску хороші короткочасністю свого існування. До них не встигаєш прив'язатися. Їх не шкода. Коли ти почуваєш себе великим то немає жалю. Жаліють тільки там, де тече кров і з нею по краплі йде життя, де є народження, де відбуваються метаморфози з тим, що потім перетворитися назад в пісок.

Те вище впокорювання прирівнює нас до того, з чого ми будуємо наші мрії, проекти, ідеї. Те вище сприйняття відкриває нам нас, у вигляді ланки в ланцюзі. Ми можемо продовжувати, або можемо й не продовжувати. Але ми в (в підсумку) той пісок, з якого зараз вершимо неіснуючі замки, палаци, дороги.

Так ми живемо – шар за шаром, іноді відкопуючи ознаки тлінності, що лякають, підтверджуючи, що й до нас тут вже були, вже мріяли, вже створювали міста, які стали набором череп'я, жменями піску, праху і каменю.

Як примирити себе з тим, що ліва моя рука тримається предків, а праву тягнуть ті, хто залишаться після мене.

Але чи є той час? Кажуть що часу не існує.

А що, якщо ми завмерли одного дня в цьому хороводі – де  немає першого, немає останнього. Є лише набір метаморфоз і сяючий простір в центрі, куди жоден з нас не може потрапити, не порушивши існуючого порядку, не порушивши сам факт існування центру.

І ми лише фігури простору, мінливий алфавіт, що створює нові слова, вершить новий порядок, творить нові чудовиська світу по праву, за волею істоти з совком і формами в пісочниці.

Сміливість. Я пам'ятаю був й у мене такий «бравий період». Період «сміливості», коли йдеш перевіряти, чи так просто ворушити реальність, як совком пісок.

Чи так легко будь-яку фантазію зробити явною.

Я пам'ятаю різні проби. Будинок в будинку, прямо посеред кімнати.

Плани походів у далекі світи.

Плани створення химерних приладів для переходу з простору в простір. Пам'ятаю військові території посеред світу городніх ділянок, пропускні пункти "для своїх", паролі, викупи, нові грошові знаки.

Пам'ятаю спроби і хитрі плани із підпалу і вибуху школи.

Були плани пересуванню тільки по дахах.

Були карти, були пошуки таємничих проходів в інші світи.

Були спроби "відключки", в якій ми щось повинні побачити.

Були маршрути прокладені на конкретній місцевості з кінцевими пунктами в небі і хмарах.

Було проектування нових приладів, що працюють завжди.

Були спроби поселень в стогах сіна, в полі.

Бували і практики із керування реальністю, думками і проходи крізь стіни. Ми перевіряли межі простору, межі нашої спритності, наших можливостей, нашої хитрості.

Я знаю тільки, що вік (як його розуміють найчастіше) накладає певні обмеження на перевірку сміливості в реалізації ідей.

Табу. Уперше це слово з'явилося пізніше, ніж те, що воно означає. Система заборон завжди захоплююча, як ребус. Це карта маршруту, по якій йдеш від місця до місця. А те, що заборона залишає в полі можливого, збільшує вірогідність пошуків обхідного шляху, прихованого від усіх, таємного, відомого лише втаємниченим. Перехрестя – це місце для вказівників, перевірка твоєї удачливості граючи в кості.

Зараз це (усе) як і раніше. Ми будуємо проекти, ми мріємо, щоб там на відстані хтось зрозумів, відчув, прийняв сигнал. І хтось іноді пускається в обхід, бажаючи осягнути більше.

Що є старість, хто ці люди, що вибрали такий шлях?

Засушені квіти продовжують залишатися красивими, але ж їх не шкода.

Адже вони не народжували мене, вони не тримають мене за руку, самі будучи огорнутими прахом, зануреними в пісок біля безмежного моря світів, житейського моря…

Rabindranath Tagore. Nothing lasts forever.

     Ну, що я маю тут сказати...
     З огляду на батька, заможного брахмана, вождя однієї індуїстської секти, з огляду на те духовно-ідеологічне тло, на якому випало формуватися юному Рабіндранату, та подальшу його освіту, слід погодитися, що оригінал нижченаведених перекладів писала людина, котра, якщо і не поділяє, але, без сумніву, оперує поняттями карми, перевтілення, череди повторних чи минулих життів та інших фішок буддизму-індуїзму.
     Слід зауважити, що пошук оригінального тексту дав щонайменше дві версії. Подібні та водночас різні аж настільки, наскільки "love" відрізняється від "rejoice". Так! Рівно настільки, як от коли взаємно міняти "кохай", "люби" на "втішся", "радій", "прийми" або навіть чисто фейсбучне lol "вподобай" . Втім така обставина анітрохи не здивувала б, якби я наперед поцікавився життям і творчістю Таґора. Виявляється, що писав він майже винятково бенгальською мовою. І лиш невелику частку творів сам особисто переклав англійською після того, як занурився у культурне життя своєї метрополії (а також США) і став там відомим.
      Пошук на спеціалізованому сайті творів Р. Таґора як за назвою "Nothing lasts forever", так і за шматками тексту не дав результатів ані у віршах, ані в піснях. Тобто, я так розумію, або треба шукати старанніше, або такого англомовного перекладу з-під пера Таґора не існувало. Звідси випливає, що обидві версії цього тексту є, можливо, плодами двох різних тлумачень якихось англомовних шанувальників цього індійського поета. Перекладання його творів було досить повальним на початку ХХ століття. Водночас автори статті у Вікі зазначають, що англійська мова має досить куценькі можливості, щоб передавати весь зміст і відтінки, що є в бенгальських першоджерелах.
       Ну, це ніби і ускладнювало задачу мені, але й водночас звільнило від пієтету перед першоджерелом, ще дещо від чого та й, здається, розширило коло дозволених засобів. Отож було два англомовних переклади з бенгальської. І звісно не відомо було наперед, який ближчий, точніший (невідомо й зараз). Текст, що в мене йде перший, є більший за обсягом. Це НЕ той текст, що співається. Тому там переклад записано уривками, але з нього отримано більше інформації і розуміння. Другий текст є, можливо, скороченням першого, можливо, адаптацією з метою покласти його на музику, а мо' й цілком окремою версією. Нема часу це виясняти. Але міжрядковий переклад саме в нижньому (популярнішому в мережі) тексті якраз і відображає, так би мовити, сумарне моє розуміння, отримане розбором обох (!) версій.
         Що з того вийшло - судити Тобі. Можу ще додати, поки копирсався в цих поняттях, раз по раз мені згадувався колишній вибух мозку, пов'язаний з Германом Гессе та його Сіддхартхою.

NONE lives for ever, brother,
and nothing lasts for long.
Keep that in mind and rejoice.
Our life is not the one old burden;
our path is not the one long journey.
One sole poet has not to sing one aged song.
The flower fades and dies;
          Квітка в'яне і вмирає,
but he who wears the flower has not to mourn for it for ever.
          але хто носить ту квітку, не має побиватися над нею вічно...
Brother, keep that in mind and rejoice.
          Май це на увазі, брате, і втішся з цього.

There must come a full pause
to weave perfection into music.
Life droops toward its sunset
          Життя закочується за виднокрай
to be drowned in the golden shadows.
Love must be called from its play
           але любов слід вихопити з цієї неминучості
to drink sorrow and be borne to the heaven of tears.
           щоб осушити чашу скорботи і бути перенесеним у небеса розпачу
Brother, keep that in mind and rejoice.

We hasten to gather our flowers
lest they are plundered by the passing winds.
It quickens our blood and brightens our eyes
to snatch kisses that would vanish
if we delayed.
Our life is eager;
our desires are keen,
for time tolls the bell of parting.
         на весь той час, що б'є у дзвін розлуки,
Brother, keep that in mind and rejoice.

There is not time for us to clasp a thing
          Це не гоже для нас взяти будь-що,
and crush it and fling it away to the dust.
           розчавити і пожбурити геть край шляху.
The hours trip rapidly away,
           Години спливають швидко,
hiding their dreams in their skirts.
           ховаючи мрії під своїми шатами
Our life is short; it yields but a few days for love.
           Життя коротке, зате дає кілька днів для кохання,
Were it for work and drudgery it would be endlessly long.
           а було б воно тільки для завдань та трудів,
           то здалося б нескінченно довгим.
Brother, keep that in mind and rejoice.

Beauty is sweet to us, because she dances
           Краса дає насолоду лиш тому,
to the same fleeting tune with our lives.
           що танцює під ту ж скороминущу мелодію, що і наші життя...
Knowledge is precious to us,
because we shall never have time to complete it.
All is done and finished
in the eternal Heaven.
But earth’s flowers of illusion are kept eternally fresh by death.
          але Землі фантомний цвіт є у стані вічного оновлення через смерть
Brother, keep that in mind and rejoice.

***

Nothing lasts forever
        Нічого вічного

Nothing lasts forever;
        Ніщо не вічне,
No one lives forever.
        ніхто не вічний -
Keep that in mind, and love.
        пам'ятай про це, прийми і втішся з цього.

Our life is not the same old burden;
        Наше життя не є той самий тягар, що був давніше,
Our path is not the same long journey.
        наш шлях не є та ж сама довга подорож.
The flower fades and dies,
        Квітка в'яне і вмирає...
We must pause to weave perfection into music
        На хвильку має настати глибоке замислення,
        аби вплести у ноти візерунок довершеності -

Keep that in mind, and love.
        май це на увазі, і насолодися цим.


Love droops towards its sunset
       Любов, мов сонце, котиться за виднокрай,
To be drowned in the golden shadows.
       щоб потонути у вогнистих сутінках.
Love must be called from its play
       Варто забрати любов з її круговороту,
And love must be born again to be free
       і вона, напевно, пробудиться знов аби бути вільною.
Keep that in mind, and love.
       Усвідом це, і кохай.


Let us hurry to gather our flowers
       Поспішаймо зривати наші квіти,
Before they are plundered by the passing winds.
       поки їх не поцупили зайди-вітри.
It quickens our blood and brightens our eyes
       І кров жвавішає у жилах, і очі грають блиском,
To snatch kisses that would vanish
       коли зриваєш поцілунки, котрі могли б і пропасти,
If we delayed.
       якби ми забарилися.

Our life is eager;
       Наше життя нестримне,
Our desires are keen,
       а бажання палкі
For time rolls by
       протягом всього часу, що спливає і спливає -
Keep that in mind, and love.
       не забувай про це, і кохай.

My beloved, in you I find refuge
        Кохана людина - ось що є прихисток і втіха для кожного.

Beauty is sweet for a short time,
         Краса дарує насолоду на якусь мить,
And then it is gone.
         а потім зникає.
Knowledge is precious
         Знання безцінне,
But we will never have time to complete it.
         та нам не дано часу спізнати все.
All is done and finished
         У вічних небесах
In eternal heaven,
         все знаходить своє завершення,
But our life here is eternally fresh.
         але наше життя тут є вічно новим -
Keep that in mind, and love.
         пам'ятай про це, і люби його!
                                          
                                      27.10.2016

letsrock СЛУХАТИletsrock

Про справжню любов

- Софа, вставай! Тебе до работы пол-часа осталось!
- Сема, шлимазл, не мог раньше разбудить? Мне краситься только 40 минут надо!
- Не ори! Пока ты спала, я тебя уже накрасил!

" -У вас аналізи трупа" ...

Мене везли на кріслі по коридорах обласної лікарні.

– Куди? – Запитала одна медсестра іншу. – Може, не в окрему, може, в загальну?

Я захвилювалася.- Чому ж в загальну, якщо є можливість в окрему?

Сестри подивилися на мене з таким щирим співчуттям, що я несказанно здивувалася. Це потім я дізналася, що в окрему палату переводили вмираючих, щоб їх не бачили інші.

– Лікар сказала в окрему, – повторила медсестра.

Я заспокоїлась. А коли опинилася на ліжку, відчула повне умиротворення вже тільки від того, що нікуди не треба йти, що я вже нікому нічого не винна, і вся відповідальність моя зійшла нанівець. Я відчувала дивне відсторонення від навколишнього світу, і мені було абсолютно все одно, що в ньому відбувається. Мене нічого і ніхто не цікавив. Я маю право на відпочинок. І це було добре. Я залишилася наодинці з собою, зі своєю душею, зі своїм життям. Тільки Я і Я. Пішли проблеми, пішла метушня і важливі питання. Вся ця біганина за миттєвим здалася настільки дрібною в порівнянні з Вічністю, з Життям і Смертю, з тим незвіданим, що чекає там, за небуттям…

І тоді завирувало навколо справжнє Життя! Виявляється, це так здорово: спів птахів вранці, сонячний промінь, який повзе по стіні над ліжком, золотисте листя дерева, що махає мені у вікно, глибинно-синє осіннє небо, шуми міста, що прокидається, – сигнали машин, які поспішають, цокання підборів по асфальту, шурхіт падаючого листя… Господи, яке чудове Життя! І я тільки зараз це зрозуміла…

– Ну і нехай, – сказала я собі. – Але ж зрозуміла вже. І у тебе є ще пара днів, щоб насолодитися ним і полюбити його всім серцем.

Відчуття свободи й щастя, що охопило мене, вимагало виходу, і я звернулася до Бога, адже він був до мене вже ближче всіх.

– Господи! – раділа я. – Дякую тобі за те, що ти дав мені можливість зрозуміти, яке прекрасне Життя, і полюбити його. Нехай перед смертю, але я дізналася, як чудово жити!

Мене заповнював стан спокійного щастя, умиротворення, свободи і дзвінкої висоти одночасно. Світ дзвенів і переливався золотим світлом божественної Любові. Я відчувала ці потужні хвилі її енергії. Здавалося, Любов стала щільною і в той же час м’якою і прозорою, як океанська хвиля. Вона заповнила весь простір навколо, навіть повітря стало важким і не відразу проходило в легені, а втікало повільною, пульсуючою водою. Мені здавалося, все, що я бачила, заповнюється цим золотим світлом і енергією. Я любила! І це було злиттям мощі органної музики Баха й мелодії скрипки, що летить вгору.

Окрема палата і діагноз «гострий лейкоз четвертого ступеня», а також визнаний лікарем необоротний стан організму мали свої переваги. До вмираючих пускали всіх і в будь-який час. Рідним запропонували викликати близьких на похорон,й до мене потягнулася прощатися низка скорботних родичів. Я розуміла їх труднощі: про що говорити з вмираючою людиною? Яка, тим більше, про це знає. Мені було смішно дивитися на їх розгублені обличчя.

Я раділа: коли б я ще побачила їх всіх! А найбільше на світі мені хотілося поділитися любов’ю до Життя – ну хіба можна не бути заввишки від цього щасливим! Я веселила рідних і друзів, як могла: розповідала анекдоти, історії з життя. Всі, слава богу, реготали, й прощання проходило в атмосфері радості та задоволення. Приблизно на третій день мені набридло лежати, я почала гуляти по палаті, сидіти біля вікна. За сім заняттям і застала мене лікар, спочатку закотивши істерику з приводу того, що мені не можна вставати.

Я щиро здивувалася:

– Це щось змінить?

– Ні, – тепер розгубилася лікар. – Але ви не можете ходити.

– Чому?

– У вас аналізи трупа. Ви і жити не можете, а вставати почали.

Пройшов відведений мені максимум – чотири дні. Я не вмирала, а з апетитом лопала ковбасу і банани. Мені було добре. А лікарю було погано: вона нічого не розуміла. Аналізи не змінювалися, кров капала ледь рожевого кольору, а я почала виходити в хол дивитися телевізор.

Лікаря було шкода. Любов вимагала радості оточуючих.

– Доктор, а якими ви б хотіли бачити ці аналізи?

– Ну, хоча б такі. – Вона швидко написала мені на листочку якісь букви і цифри. Я нічого не зрозуміла, але уважно прочитала. Лікар подивилася на мене, щось пробурмотіла й пішла.

О дев’ятій ранку вона увірвалася до мене в палату з криком:

– Як ви це робите?!

– Що я роблю?

– Аналізи! Вони такі, як я вам написала.

– А-а! Звідки я знаю? Та й яка, на фіг, різниця?

Лафа скінчилася. Мене перевели в загальну палату. Родичі вже попрощалися й ходити перестали.

У палаті перебували ще п’ять жінок. Вони лежали, втупившись у стіну, й похмуро, мовчки й активно вмирали. Я витримала три години. Моя Любов почала задихатися. Треба було щось терміново робити. Викотивши з-під ліжка кавун, я затягла його на стіл, нарізала й голосно повідомила:

– Кавун знімає нудоту після хіміотерапії.

По палаті поплив запах свіжого снігу. До столу невпевнено підтягнулися інші.

– І правда знімає?

– Угу, – зі знанням справи підтвердила я, подумавши: «А хрін його знає».

Кавун соковито захрустів.

– І правда, пройшло, – сказала та, що лежала біля вікна і ходила на милицях.

– І у мене… І у мене… – радісно підтвердили інші.

– Ось, – задоволено закивала я у відповідь. – Якось випадок у мене один був… А анекдот про це знаєш?

О другій годині ночі в палату зазирнула медсестра і обурилася:

– Ви коли іржати перестанете? Ви ж всьому поверху спати не даєте!

Через три дні лікар нерішуче попросила мене:

– А ви не могли б перейти в іншу палату?

– Навіщо?

– У цій палаті у всіх покращився стан. А в сусідній багато важких.

– Ні! – Закричали мої сусідки. – Не відпустимо.

Нне відпустили. Тільки в нашу палату потягнулися сусіди, просто посидіти, поговорити, посміятися. І я розуміла чому. Просто в нашій палаті жила Любов. Вона огортала кожного золотистою хвилею, і всім ставало затишно й спокійно. Особливо мені подобалася дівчинка-башкирка років шістнадцяти в білій хустині, зав’язаній на потилиці вузликом. Кінці хусточки, що стирчали в різні боки, робили її схожою на зайченя. У неї був рак лімфовузлів, і мені здавалося, що вона не вміє посміхатися. А через тиждень я побачила, яка у неї чарівна й сором’язлива усмішка. А коли вона сказала, що ліки почали діяти і вона одужує, ми влаштували свято, накривши шикарний стіл. Вінчали його пляшки з кумисом, від якого ми швидко забалділи, а потім перейшли до танців. Прийшовший на шум черговий лікар очманіло дивився на нас, після сказав:

– Я тридцять років тут працюю, але таке бачу вперше.

Розвернувся і пішов. Ми довго сміялися, згадуючи вираз його обличчя. Було добре.

Я читала книжки, писала вірші, дивилася у вікно, спілкувалася з сусідками, гуляла по коридору і так любила все, що бачила: книгу, компот, сусідку, машину у дворі за вікном, старе дерево. Мені кололи вітаміни. Треба ж було щось колоти. Лікар зі мною майже не розмовляла, тільки дивно косилася, проходячи повз, і через три тижні тихо сказала:

– Гемоглобін у вас на 20 одиниць вище норми здорової людини. Не треба його більше підвищувати.

Здавалося, вона за щось сердиться на мене. За ідеєю, виходило, що вона дурна і помилилася з діагнозом, але бути цього ніяк не могло, і вона це теж знала.

А одного разу вона мені поскаржилася:

– Я не можу вам підтвердити діагноз. Адже ви одужує, хоча вас ніхто не лікує. А цього не може бути.

– А який у мене діагноз?

– Я ще не придумала, – тихо відповіла вона і пішла.

Коли мене виписували, лікар зізналася:

– Так шкода, що ви йдете, у нас ще багато важких.

З нашої палати виписалися всі. А по відділенню смертність в цьому місяці скоротилася на 30 відсотків.

Життя тривало. Тільки погляд на нього ставав іншим. Здавалося, що я почала дивитися на світ зверху, і тому змінився масштаб огляду того, що відбувається. А сенс життя виявився таким простим й доступним. Треба просто навчитися любити, і тоді твої можливості стануть безмежними, а всі бажання збудуться, якщо ти, звичайно, будеш ці бажання формувати з любов’ю. І нікого не будеш обманювати, не станеш заздрити, ображатися і бажати комусь зла. Так все просто і так все складно.

Адже це правда, що Бог є Любов. Треба тільки встигнути це згадати…

Людмила Ламонова.

http://blyskavka.top/u-vas-analizy-trupa/

Про куку та бамбалейло

Polinas Mommy
13 вересня о 23:57 


Оптимальна ознака хорошого чоловіка – це коли дружина часом трохи кука на муню…

Бо шоб бути «кука на муню» – тре мати впевненість, шо можеш собі це дозволити.Шо ніхто не злякається, не покличе санітарів і не скаже «нє, ну на таке я не підписувався».
Бо коли тебе люблять з твоїми тараканами, сложним внутрєннім міром і неудачним походом в перукарню – то якось легше повірити, шо нова розтяжка, складка чи клімакс теж нікого з гри не виведе. А так і старіти разом не страшно.

Оптимальна ознака хорошої мами – це коли її дитина трохи бомбалейло.
… дітям воно дуже треба – знати, що можна показати батькам своє істінне ліцо. Навіть коли воно не в формі.

Шоб щоденник був один і з усіма сторінками. 
Щоб вони могли пережити період червоного волосся в 17, а не пуститися у всі тяжкі в 22. 
Щоб в 33 їм хотілося, а не мусилося приїхати отак до мами, одягнути піжаму з овечками і шастати «по баняках», бо у мами точно є якийсь ніштячок.
Або була сміливість намовити порядну галицьку (чи не галицьку) маму у 50 поміняти роками «напрацьовану» зачіску і удвох переконувати тата, шо то так зараз модно…
Щоб нашим дітям не було стидно чи невдобно разом з нами дивитися «основний інстинкт» чи «сумєркі» заїдаючи це діло наггетсами з колою (чи з якимось меншим злом)…

Щоб, зрештою, їм хотілося бути з нами, бо ми – це дім. А коли ти вдома, то здається, що надворі зараз дощ. Навіть коли знаєш, що ні – все-одно здається, що всюди дощ – тільки тут тепло і затишно. Особливо ввечері, коли простір зігріває лише мерехтливе сяйво телевізора чи тепле світло з-за прочинених дверей кухні. І пахне – корицею і яблуками… Чи печеним м’яском… О! чи смаженою картоплею з грибами… Словом пахне – теплим чимось. Бо тільки тут комусь реально важливо, щоб ти поїв тепленького. 
І для цього як мінімум треба, щоб «Павлік» ніколи не виявлявся більший «молодець, а ти – глянь на себе – одоробло якесь». Бо то так само боляче, як мамі було б почути, шо у Павліка мама – менше одоробло ніж нєкоториє.

Словом. У хорошої мами діти не бояться бути бомбалейло. 
А у хорошого чоловіка – жінка не боїться не поголити ноги.
А в хорошої дружини – чоловік має як мінімум одну шкарпетку без пари.
Бо закон щастя полягає у праві не старатися заслужити любов…
А отримати її просто за те, що ти - найкраща версія самої себе... навіть у свій найгірший день... навіть з дуршлагом на голові.. 
...чи В голові :-)

Занадто чесна для політики...

Занадто чесна для політики, занадто відверта для людей, занадто грішна для ікони.

Привіт, мої друзі. Останнім часом я все частіше читаю в блогах і коментарях негативні відгуки про Надію Савченко. Одразу хочу попередити, що я не являюся адептом церкви Святої Надії, але не поважати цю "странную женщіну странную" я не можу. На початку своїх умовиводів (прикольне слово егеж?!) я б наважилася намалювати психологічний портрет "підсудної" так, як я її бачу. 
Отже. Дівчина народилася в звичайній інтелігентній київській родині і в звичайному київському районі Трощепівка Троєщина, ходила в звичайну київську школу і мріяла врятувати дітей Африки від голоду. Надія росла, але думки про її героїчне покликання ніяк не вилазили з дівочої голови. Мабуть, ще до народження, татко дуже хотів хлопчика і в утробі матері немовля таки отримало чоловічий характер, але разом з ним дістало і жіночі статеві органи. Як з цим жилося Надії? Надії жилося добре. А от оточуючі не любили вискочку, що терпіти не могла брехні і не сприймала сірого кольору і напівправди. Все в житті для неї мало або білий, або чорний колір. Далі біографію читаємо у Вікіпєдії.
Історію перебування Надії Савченко у російському полоні не бачив тільки мертвий йожик і тому цю сторінку я теж описувати не буду. Дійду до суті.
Всі ми (і навіть мертвий йожик) спостерігали масову істерію та малювання ікон з образом Мучениці Надії. Багато жіночок проливало сльози, дивлячись всі прямі трансляції судів і гадали, чи є Ілля Новіков коханцем Надії, бо щось дуже ніжно він тримав її за руку. А ввечері, прийшовши з роботи, чоловіки мовчки випивали 50 грам за Надію та за Вільну Україну. Телевізор намалював нам месію і в ті хвилини ми не задумуючись поставили би галочку біля прізвища Надії на президентських виборах.
І ось це сталося. Аеропорт! Боса Надя!! Надя - герой України!!! Савченко в парламенті... знов боса!!!! Ми в екстазі!!!!! Йожик в шоці.
А тим часом люди в файних кабінетах, для яких ще недавно Надія Савченко була зайвим приводом натиснути на Кремль і попросити допомоги у Заходу, швидко приходять до тями і розуміють, що малокерована дика жінка зовсім не входить в їхні плани. І тут з усіх дірок нам кажуть, що Савченко зовсім не герой, вона алкоголік і дебошир ... і взагалі вона завербований Москвою шпигун. Там вона казала те, а там се, а ще вона п'яна керувала автівкою. І що до того, що за кермом була не вона і машина просто стояла. Чого тільки вартий Закон Савченко! Це вона і тільки вона винна у тому, що на волю повиходила юрба голодних покидьків. Нам ніколи думати, що за цей закон проголосувало 225 народних депутатів і саме вони несуть за нього відповідальність. Закон мав би примусити суди працювати швидше і таким чином не затримувати в'язнів у СІЗО, але суди не вміють швидко працювати і злочинці бува сидять там цілий строк. Але при чому тут суди? Закон же вигадала Савченко. Нам багато чого вже не важливо, наш мозок вже отримав наказ на нелюбов.
В своєму занадто відвертому інтерв'ю Дмитру Гордону вона не подумавши розповіла, що без зайвих емоцій вбивала людей. О боже! Як вона могла? Герой не може вбивати, навіть на війні. Справжні герої на війнах вішають жовто-блакитні прапори у тилу ворога і віддають свої пайки голодним бабусям. 
І тут ми би задали собі питання: "А чому так сталося, що герої 2014-го вмить перестали для нас бути святими, чому пройшла мода на Правий Сектор і Азов, чому Надія Савченко вже не така жадана в ролі президента?" А можливо все дуже просто? Людям у дорогих тачках з Банкової ці герої були потрібні тільки тоді, коли ті гинули на Сході, а отже так само і нам. Ми так і не навчилися думати головою, за нас в нашу голову вже хтось вклав потрібні факти. Ми любимо тих, кого нам назначають і зневажаємо по команді зверху.
Ми так бажаємо змін, а знову і знову голосуємо за тих самих. Нас навчили вибирати для себе правильних героїв і вже ніхто не зможе нас обдурити. Ми не боїмося влади, нехай вони нас бояться. Ми українці в будь-яку мить скинемо владу, бо саме ми були на двох Майданах. Ми міцно сидимо на своїх диванах і розмірковуємо про війну.
Ось і все, що хотілося сказати. Слава Україні! 


Відео довге, але мені дало відповіді на багато питань.



P.S. Голосування не буде і не чекайте! Свою думку я виклала, а ваші хочу читати в коментарях.