хочу сюди!
 

Алиса

41 рік, діва, познайомиться з хлопцем у віці 32-52 років

Замітки з міткою «оповідання»

А я не хочу бути відпрацьованим матеріалом!

Погожа осіння днина натякала на те, що день розпочався вдало. Яскраво світило сонце, його веселе проміння гралося у жовтому  листі,  роблячи останнє схожим на справжнісіньке золото. «Ось де рай! – подумала я, начитавшисьШевченка. – У природі!» [ Читати далі ]

Маленька людина?

       Мабуть, той, хто вирішив дати вчителеві відпустку у 58  календарних днів, читаючи ці роздуми,  зараз пожаліє про це. Адже   вільного часу у вчителя  достатньо для того, щоб, біжучи, зупинитися й подумати про вічне. А що може бути вічним у людини, яка повернулася   обличчям на захід? Звичайно ж, її пенсійне забезпечення. Тому  перед   вереснем  я вирішила дізнатися, як же моя держава та чиновники оцінили   працю «зорі світової», за словами відомого поета,  тобто вчительки, яка  великі й  малі зошитки перевіряла не багато й не мало – 25 років!             Тож згорівши на роботі за чверть століття, але не втративши оптимізму   та  надії на справедливість, я вирішила завітати на консультацію до   юриста з пенсійних питань.
      
[ Читати далі ]

Великоднє оповідання.

ВЕЛИКОДНЄ ОПОВІДАННЯ. Згідно старої легенди , давним-давно в лісах Лівану виросли три кедри. Всім відомо , що потрібно багато років для того , щоби з кедра виросло могутнє дерево. Тому ці дерева впродовж цілих довгих віків роздумують про життя, смерть, природу і про людей. Три кедри стали свідками прибуття експедиції з Ізраїля , висланої королем Соломоном , Пізніше стали свідками того , як земля покрилася кровю під час битви з асірійцями. Судилося їм побачити Ізабель та пророка Елліаша , двох смертельних ворогів.

Бачили також , як винайшли алфавіт.

Одного разу вирішили поговорити про майбутнє.
* Після того всього , що довелося мені побачити , хотів би ,щоб з мене було вирізьблено трон для Короля наймогутнішого на всій Землі - мріяв собі перший з кедрів.
* А я прагну стати часточкою чогось , що перемінить Зло в Добро.
* Що стосується мене, то я хотів би , щоб скільки разів люди поглянуть на мене – завжди думали про Бога – промовив третій кедр.
Минуло ще багато років , аж зявилися теслі. Зрізали кедри і повезли в різні сторони. З першого дерева збудовано стайню для тварин, а з решток збито жолоб для сіна. З другого дерева – витесано звичайний стіл, що потрапив до торгівця меблями. На дерево третього кедра не знайшлося купця, тому було порубане і поскладане в магазині в якомусь великому місті.

Нещасні кедри жалілися : « Наше дерево не було надто добре і ніхто не віднайшов в нас краси , щоб її розкрити »

Минав час, і однієї з багатьох зоряних ночей подружня пара , яка не могла віднайти місця для нічлігу, заховалася в стаєнці , збудованій з дерева першого кедру.

Жінка кричала з болю, аж породила дитинку і положила її на сіні , в жолобі зробленому з дерева другого кедра. Тоді кедр зрозумів , що сповнилася його мрія – це був найбільший зі всіх Королів на Землі.
                     
Минали роки, аж одного разу в скромному будиночку чоловіки засіли навкруг столу, витесаного з дерева другого кедра. Один з них , перш ніж всі почали їсти, промовив слова про хліб і вино. Тоді друге дерево зрозуміло , що в цій хвилині не келих вина і кусочок хліба спочиває на ньому , але відбувається єднання людини з Божественним.
                                       
Наступного дня було зібрано рештки третього кедра і збито у вигляді хреста. Залишено десь , а через декілька годин до нього привели звірськи пораненого чоловіка і пізніше розіпяли на цьому дереві. Зворушений до сліз, кедр заплакав з розпачі над долею , яку приготувало йому життя. Однак перш ніж минуло три дні, третє дерево зрозуміло сенс свого призначення – розіпятий чоловік став Світлом , що освітлює все . Хрест , зроблений з третього кедра , з символу тортур перетворився на символ перемоги.
Як то часто буває в житті з нашими мріями ,сповнилися сни трьох ліванських кедрів, але не так , як самі дерева собі це уявляли.
Paulo Coelho

зелене платтячко в горошок, пастельна крейда, костьол у Львові


Давно це було. Одні з самих райдужних й світлих днів життя.

Знаю, мій бувший хлопець періодично читає цей мій блог, передивляється фото в альбомі й деколи нагадує про себе простим коротким повідомленням.

Між мною і ним була колись давно любов, але то не було кохання. Він навчав дорослішати, навчав сексу, а я думала, що зі мною щось не так. Бо не було ніякої альтернативи щоби порівняти. Ті стосунки були як дуже міцна дружня любов, як любов сестри до брата – голову будь-кому були готові відірвати одне за одного – але ніби сповнені якогось гидкого інцесту. Хоча ми зовсім не родичі, але відчуття були завжди саме такі.




То був прекрасний ранок у Львові. Ще один чудовий день одного чудового моменту життя. Пригоди завжди нас із ним переслідували, а часто ми й самі їх для себе створювали. Я навчалася на другому курсі в інституті. В нас саме була практика. Вона полягала у зобов’язанні намалювати безліч етюдів. Ми мали намалювати багато замальовок архітектури, тварин, людей, природи, тощо. Однокурсники як каченята за гускою ходили за професором Києвом мальовничими місцями, насолоджувались спекотним літом й малювали за мольбертами. Та моя постійно заклопотана ідеями голова породила геніальне рішення – приєднатися до відрядження свого хлопця, подорожувати різними містами його програми із ним, і паралельно виконувати свої завдання – малювати етюди. Тієї сесії в мене були кращі замальовки накидані похапцем у різних частинах західної України. Дивовижний костел, собор під час реставрації, нікому не відома церква якогось села, тощо.

Мого хлопця така компанія зробила ще щасливішим, бо тільки й мріяв скрізь бути разом плече до плеча наче ті папуги-нерозлучники. Прив’язаність часто нагадувала кошенят, які туляться одне до одного.

 

Коли хотіли – спали в різних готелях. Але того разу до готелю не хотілося. Всю ніч гуляли Львовом, балували себе смачненьким у різних ресторанчиках й кав'ярнях, а на світанку я попросила припаркуватися біля костьолу недалеко від вокзалу аби малювати.

 

Нашу новеньку сріблясту машинку було припарковано навпроти костьолу. Він розклав на повну собі крісло й вирішив поспати, сховавшись за дуже затемненими вікнами. Я ж собі примостилася поперек сидіння що біля водія зі своїм етюдом. Техніку завчасно обрала – пастель. Добре, що перед нами суворо не ставилося вимоги чим створювати свої етюди, тож було дуже зручно малювати практично на ходу.

 

Пам’ятаю було дуже не зручно сидіти упоперек крісла, виставивши загорілі ноги на асфальт вулиці. Та мій невеликий зріст був на руку, терпіла й малювала. З наших динаміків грала гучно якась музика в стилі метал, бо йому подобалося спати саме так.

Метал, величний костьол, загорілі ноги виставлені з модненького сріблястого авто, коротка зелена сукенка у білий горошок з мереживними оборками, етюд пастеллю – все в комплексі картинка дуже дивна. А на дивне чіпляється дивне.

 

Якийсь величезний джип загальмував гучно посеред дороги вкритої старовинною бруківкою і став як вкопаний трохи подалі збоку біля мене. Я малюю, а він так й стоїть посеред дороги. Йому вже й сигналили, й об’їжджали зі сварками – а людині байдуже. Стала собі посеред дороги й милується дивною картинкою.

Стало моторошно. Відчувала пильне спостереження й очікування будь-якої зачіпки аби почати розмову. Але мені було не до того, мій хлопець міцно спав і йому необхідно було виспатись. Вирішила ігнорувати. Людина все стояла посеред дороги, спостерігала той ігнор і не могла подолати мур того ігнору аби бодай щось сказати.

До однієї дивної ситуації приєдналася друга ще дивніша.

Спочатку було смішно. Але коли людина пів години стояла посеред дороги й мовчки терпіла як її сварять інші водії і об’їжджають – стало вже не смішно. Крадькома помітила у його відкрите вікно, що людина в машині одна, - за кермом якийсь чоловік. Але було страшно навіть видати свої кілька поглядів – від такої дивної людини можна було очікувати чого завгодно.

 

Я малюю – чорний вилискуючий на сонці величезний джип стоїть. Я малюю – а він все стоїть.

В уяві вже вимальовувались страшні картини про маніяків, і починали складатися плани втечі: ось я домальовую, мій хлопець прокидається, ми швиденько зачиняємо двері, заводимо машину, та зі скавчанням шин рвемо з місця, а потім погоня заплутаними вулицями Львова, й лишається тільки сподіватися, що знання Львова моїм хлопцем переможуть над перевагами двигуна того джипу. Але це тільки в уяві. Насправді ж я не знала як пояснити хлопцеві, щоб він швидко прокидався й тікав звідти.

Зараз смішно й згадувати. Може людина була нормальна й сором’язлива, і насправді стояла й цілу годину вигадувала як же ж познайомитись.

 

Десь через годину, мій хлопець прокинувся, підняв своє крісло, вийшов на вулицю, почав позіхати й випростовуватись.

 

Щойно водій джипу побачив, що я не сама – з силою рвонув з місця. Гнав на повну так, ніби за ним хтось женеться. Мабуть то було роздратування. А може й відчай. А може гординя, що його такого всього крутого не захотіли помічати.

 

Я зітхнула з полегшенням – проблема видалилася сама по собі.

 

Етюд був готовий, пастелі й аркуші складені.

 

Подорож продовжилася.

 

 

 

 

 

Віктор Бойко ГІРКЕ ПОВЕРНЕННЯ

         «Ми так щасливо усміхались,
    А серце  рвалось на куски,
      коли до дому повертались
      Війною зранені  батьки»    
                                                   Автор

   
                               


Гірке повернення




   Повне  відчуття  закінчення війни прийшло тоді, коли стали повертатись додому фронтовики. Їм приходилось  приносити з собою кому щасливу зустріч, а кому й горе. Тому,  що майже кожний з них повертався покалічений. Якщо не фізично – то з пораненою душею  обов’язково. Для  дітей, чиї  батьки повернулись  з  війни –  було велике щастя, а для тих, у кого загинули –  назавжди  залишились в серцях  вічний смуток і гіркий біль сирітства. Так було й тоді, весною сорок  п’ятого року.   
   Земля, добре відпочивши за зиму, щиро зустріла селян соковитою травою, квітучими вишнями і простою людською радістю. Люди були щасливі тим, що закінчилась війна, що пережили важку і голодну зиму, що по землі вже йде мир і просто від того, що живуть. З великим  задоволенням прибирали двори, садили ранню городину, сікли хворостиння на паливо, косили траву на берегах і сушили її на сіно. Та й взагалі. За війну і зиму заскучавши за мирною працею, селяни віддавались їй на повну силу, і від зорі, і до зорі  відбудовували пошматоване війною господарство.
  Одного дня,  після обіду, Віктор зі своїм братом Миколкою порались в дворі, допомагаючи  діду Миколі. І до них несподівано, із радісним обличчям, прибіг сусідський хлопець Ваня Самійленко. Його обличчя, як сонце, сяяло  якоюсь  радістю: «Хлопці!  Хлопці!  Мій тато  з  війни прийшов!» – прорепетував Ваня і, здіймаючи босими ногами куряву на дорозі, погнав по селу, щоб передати друзям  велику радість.  
   Розтривожені доброю новиною селяни почали сходитись до двору Самійленків, щоб подивитись на першого в селі фронтовика, який живим повернувся з війни. Всі були дуже за них раді і йшли до них, щоб поздоровити. До того ж, можливо, хотіли взнати, чи бува  не приніс він звісточку і про їхніх рідних.  Знаючи, як бідувала  ця родина, люди йшли до них на гостину не з пустими руками, і кожний що-небудь з собою приносив: хто шматок хліба, хто чвертку самогонки, а хто якусь картоплину чи пару цибулин.
  Все було щиро і просто. По-селянському.  І хоч Ваня сказав, що його тато прийшов з війни, та це не зовсім так. Тому що насправді він не прийшов, а пришкандибав на милицях, бо замість другої ноги в нього теліпалась пуста, заткнута за пояс штанина.
   Дядько Петро тепер уже був не той, як колись перед війною, веселий і привітний чоловік.                              
  Бо війна  зістарила його на багато років. Та все ж він був щасливий, що повернувся живим, що зустрівся із  своєю родинною і побачив цілим своє село, і своїх сусідів.                        
   На гостині йому всі раділи, вітали  з  поверненням, пили самогонку, розмовляли про наступний урожай і вперше, за багато днів війни, над селом прозвучала пісня, а дядько Петро розігрівшись після чарки, стрибав на милицях по двору і хвалився, що він ще: О, го, го!
  Коли стало темніти, дід Микола послав Віктора закрити кури. І коли він йшов через двір, то побачив, що, заховавшись за хлівом стоїть дядько Петро і тре свою культю. Мабуть, йому було так боляче, що в нього по щоках градом котились сльози і він, стогнучи, скреготав зубами. Дивлячись на нього у Віктора теж чомусь потекли сльози і, щоб зовсім не розревітись він запитав: «Дядьку Петро! Вам що –  погано?.. –  а той, певно щоб не впасти, опирається на  дитяче плече хлопця і жалісливо просить: «Синку. Я дуже тебе прошу. Не кажи про це, будь ласка, нікому».
     Віктор, ковтаючи сльози жалості, смикає себе за зуба і дає клятву: «Добре дядьку Петро. Ні в зуб не скажу». Потім допомагає сусіду дошкандибати до хати, а сам біжить  у садок, щоб  заховатися в бур’янах у своєму потайному місці. Там він і проплакав невідомо  чого, аж до ночі. Плакав може того, що йому  стало жаль дядька Петра.
…Чи може від заздрощів, що його діти діждались з війни тата? Хто ж його знає, та коли мама вкладала  спати, то спитала: Чого то в тебе, синку, очі червоні, чи, бува не захворів? –  Та ні матусю. Не захворів. То від жалю. Бо так  мені жаль усіх стало.
Сонними очима Віктор дивиться, як мама кінчиком хустки витирає сльози, а потім бере загрубілу від роботи мамину руку, підсуває собі під щоку і, схлипуючи, провалюється в рожеве  марево сну.
   В ту ніч його терзали різні сни: спочатку снився тато, що гейби їхав кудись на бідарці. Та якось не по дорозі, а наче на небі, по хмаринці, а  він бачить, що хмаринка закінчується  і, кричить: «Таточку! Таточку! Зупиніться, бо там яма!» А тато все їде і їде, не зупиняючись, і Віктор ніяк    не може його наздогнати, щоб попередити. Потім  та бідарка, разом з татом заїжджає в якийсь туман і зникає  назавжди.
   Від того сну він  схоплюється і осатаніло вдивляється  в темінь ночі. Та кругом тиша. Всі сплять, і хлопець, так і не проснувшись, знов падає на лежанку досипати. А сон не відпускає. Але на цей раз  приснився вже другий сон. Із нічного марева виплив  червневий  день 1941року, коли тата забирали на війну. У тому сні, як в якомусь кіно, відобразились події того далекого і такого сумного дня.
    Жила  тоді родина малого Віктора в селі  Соболівка  Шполянського району, де тато працював агрономом.
     Селяни Вікторового  тата любили і поважали, тож проводжати на війну прийшли всім селом. Йшли через село попід вербами біля ставка, потім по сільській дорозі до краю села, а в слід за родиною, чогось зовсім мовчки, йшли селяни. Тато на одній руці ніс  маленьку сестричку Ліпу, а за другу вчепились Віктор зі старшим братом Миколою і всі  мовчки йшли, ще не усвідомлюючи великої трагедії цього дійства. По другу сторону тата йшла  мама. Вона не кричала, не голосила, тільки якось утробно схлипувала і лице її було якесь  мармурово-камінне, а з її  красивих  очей  викочувались великі сріблясті сльозини. Вони стікали по її лицю і грудях, і бомбочками падали на шляхову  пилюку, піднімаючи маленькі фонтанчики.        
І кожний раз, коли сльозинки доторкались до землі, в дитячій душі теж щось гупало: гуп-гуп, гуп-гуп! – відлунювало щось невідоме в  свідомості.
  А тато  йшов і усміхався, та ще всіх заспокоював: маму,  малих своїх діток і селян, та очі його були сумні.
   І ось він край села. Тут всі і розпрощались. Відірвавшись від обіймів родини, тато закинув на плече торбу, усміхнувся всім привітно, повернувся і пішов по дорозі, а родина і селяни  дивились йому в слід, як він все меншав, меншав і меншав. Потім його постать злилась з маревом гарячого літнього дня і він зник за горизонтом, щоб ніколи більше  не повернутись.
     Потім цей сюжет розчинився у сні, а на зміну йому виплив другий: ще важчий і ще жорстокіший. –  Господи! І за що ж дитячій душі  така кара? Чому цей важкий сон переслідує його майже щоночі? Напевно у  дитячу свідомість, той жорстокий день червня 1941 року врізався так глибоко, що, здається, не відпустить ніколи. У сні, як в якомусь кіно, відтворився день, коли за родиною приїхав дід Микола, щоб забрати  у своє село. Їхали  тоді якимось старим річищем, бо пам’ять зафіксувала, що чавкало у коня під ногами. Потім їхали якоюсь старою, зарослою травою, дорогою, а  коли вже виїхали в степ, то  трапилось зустрітись із подією, якої не забути довіку.
   Якраз степом в евакуацію гнали стадо худоби. Спека тоді була нестерпна. Над стадом гарячим, сірим стовпом курилась курява. Худоба, роздратована спекою і «гедзами», вела себе неспокійно, пориваючись вирватись із загального стада, та з десяток цивільних погоничів і ще декілька військових з гвинтівками тримали стадо в кільці, направляючи на схід.
   Дідо зупинив коня, щоб перечекати поки переженуть худобу, а її було так багато, що  з півгодини не можна було проїхати. І тут раптом –  як чорт з мішка вискочив. Із-за горизонту, летячи низько над землею, вихлюпнулась зграя чорно-хрестних  літаків, і вони,  ревучи моторами, як на параді, кинулись розстрілювати худобу і людей, що її гнали.
   Що Віктору, тоді п’ятирічному хлопчику, прийшлось пережити – знає один Бог. Кінь, наляканий тріскотнею кулеметів і розривами бомб, так  рвонув ту бідарку, що всі вмить з неї повилітали.   
  Бідарка перевернулась і кінь, хрипучи, так і потягнув її вверх колесами. Та не встиг він відбігти  метрів за триста, як щось страшенно бабахнуло, піднявся чорно-рожевий стовп диму і від  коня, і від того возика-бідарки залишилась тільки назва, а на тому  місці утворилась велика чорна яма, з якої курився смердючий жовтий дим. Всі були так шоковані і заціпенілі від страху до такого стану, що не могли зрушити з місця. Мама міцно пригорнула до грудей  маленьку сестричку Ліпу якій на той час, ще й двох місяців не виповнилось, а дід Микола  пригорнув до себе малого Віктора і старшого його брата Миколку.  Так вся родина й стояла, не в силі зрушити з місця і дивились, як літаки розстрілювали все живе на землі. А потім враз настала тиша. Літаки полетіли, а перед родиною постала страшна картина пекла.
     Не відомо,  що з тим всім сталось.  То був сон, який відтворив в дитячій свідомості один жорстокий день  гіркої правди про війну. Та на ранок, коли  Віктор  проснувся, то усвідомив, що для нього особисто, з тим сном відійшла у вічність та проклята людством,  друга світова  війна, залишивши у спадок  його  поколінню  тяжку пам'ять.                                                              
                                                    
                          



P.S.   Про війну




     Шановний читачу. Щиро прошу вибачення, що забігаю на піввіку наперед, та я не можу викинути з пам’яті  день, коли порушив клятву, що більше не буду згадувати, а тим більше писати про війну. І не жалкую. Тому, що в той день я зрозумів. Людський біль і війну  забувати не можна  взагалі. 
   В підтвердження тому, існує вислів знаменитого поета і пісняра Булата Окуджави: «Если мы войну забудем, вновь придет она». Тож не забуваймо, і давайте житимемо так, щоб не утворювати прецеденти її повторення.                                                                                    
                                                                                Автор
*****
    Десь, напевно, в році 1980-му вже давно дорослий Віктор  їхав у справах від м. Шпола, що на Черкащині, в напрямку до Мокрої  Калигірки. Старенький автобус, поскрипуючи ресорами, повільно пробирався по ямистій дорозі. Була спекотна літня пора і в салоні було надзвичайно душно. Пасажирів було небагато і майже всі вони, заколисані автобусом і спекою, дрімали. Віктор теж, загіпнотизований  загальним станом пасажирів, потроху клював носом, в’яло пережовуючи якісь думки. І тут, крізь марево дрімоти він почув голос водія: «На Киселівку хтось є?»
 – Щось, як електричним струмом, пронизало Вікторове тіло і він  підсвідомо, не розуміючи навіщо це робить,  сказав: «Є. Зупиніться».  Автобус, пихнувши синьосірим  димом, поїхав далі, а Віктор, залишившись один в гарячому, полуденному степу, довго стояв і чогось ніяк не міг второпати, задля чого і чому він залишив той автобус?.. Як в якомусь передчутті враз щось забухкало в голові,  та ще й серце враз засмикалось тривожними ритмами і Віктор мовчки побрів до вказівника на перехресті.
  На давно вже поржавілій блясі, грубим пензлем було написано: «На  Киселівку». І тут враз, десь із глибини Вікторової пам’яті виплив жорстокий сюжет післявоєнного часу 1950-го року. Ноги, підкоряючись комусь невідомому, понесли його по степовій дорозі до того місця, де сталась колись залишена війною трагедія.
     Уже багато, багато літ носив Віктор в собі гірку пам’ять про той далекий день.    –  Боже! Яке жахіття! Навіщо?! За що?! Побачене тоді, протягом цілого життя сидить кліщем у його душі. Дев’ять малих ще хлоп’ят, міліціонер і його кінь, в одну мить зникли з лиця землі. А з тих дітей у майбутньому могли б стати якісь генії чи просто селяни. Чи?..  Чи просто продовжувачі роду людського. Рука йому завжди наливалася свинцем, коли він брався за перо, щоб описати той день.
  Навіть незважаючи на те, що пройшло вже багато часу: коли він пригадував той день, то душу терзали важкі  думки й хтось невідомий шептав  поза спиною: «Пиши. Пиши.» Це потрібно людям. Потрібно для того, щоб людство не забувало і не допускало трагічних повторень.
     Сталось це в кінці літа тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року. Часу в Віктора було обмаль і він майже бігом поспішав степовими дорогами з села Глиняна Балка в Киселівку до лікарні, щоб провідати брата Миколу.  Коли пересікав дорогу  Шпола-Мокра Калигірка, то вирішив іти навпростець поміж молодим лісорозсадником і скошеним полем, через колгоспний сад до Киселівки.
     Десь менше півкілометра попереду, на уже позеленілому скошеному полі, пасла корів зграйка хлопчаків. Хоча до них було ще далекувато, та все ж чітко можна було розгледіти, що вони, примостившись біля придорожньої канави, щось майстрували, а з другої сторони дороги назустріч, верхи на коні, наближався міліціонер  (і звідкіля ж тільки він там взявся в степу?). Коли він наблизився до пастухів, то Віктор побачив, як міліціонер раптом чомусь різко зіскочив з коня і кинувся до хлопчаків, а один з них, певно, злякавшись міліціонера, щось пригорнув до грудей і хотів тікати, та що сталося потім – на папері передати неможливо.
   На якусь мить земля здригнулася  від несамовитого гуркоту. Пролунав страшенний вибух і, з чорним димом і вогнем злетіло в повітря все, що залишилось від дітей і міліціонера. Щось важке прошурхотіло у Віктора над головою і десь метрів з десять поза ним чвакнулось на дорогу, і дикий страх скував його тіло.  Напевно, хвилин зотри хлопець осатаніло дивився на те, що сталося. Потім ним щось тріпонуло і не вибираючи дороги він стрімголов кинувся до села. Уже й не пригадати, як добіг, як покликав людей, як задихаючись, вони бігли до місця трагедії, розтинаючи небо страшними криками. На місці, де це сталося, на мирній українській землі страшним оскалом знов нагадав про себе кривавий звір війни.
  Там, де недавно бавились діти, утворилась величезна  яма, навкруг якої, впереміж із землею валялись шматки розтерзаних дитячих тіл і понівечена  коняка з розпанаханим черевом.
  А з міліціонера цілим залишився пістолет, шматок старої гімнастьорки і чобіт з куском ноги в середині.
   Відтоді  все життя Віктор носить в собі звуки  розтинаючого душу жіночого крику, який в той день довго розносився над гарячим літнім степом, знов нагадуючи людям про війну. А ще чогось запам’ятався Віктору запах вибухової речовини і тепер, як на свята починають бахкати петарди, йому стає сумно, і завжди відлунням пам’яті перед очима постає той день п’ятдесятого року.  Тоді люди говорили, що той вибух було чути аж за п’ятнадцять кілометрів навкруг. А ще фронтовики казали, що то, напевно, була протитанкова міна, чи, ще, якась нечесть, залишена війною?.. Хто тепер розповість про той випадок?  Свідки ж лежать у землі. Хіба що він – допоки живий. Довго ще після війни лунали ті кляті вибухи: то десь трактор підірвався, то загинули в’язальниці снопів, то десь за Кавунівкою підвода з людьми на щось наїхала і від неї нічого не лишилось. Що ж. Була війна…
І ось знову, в далекому 1980 році, на тому місці, де Віктору знов судилось зустрітись з пам’яттю про війну, на краю  зарослої бур’яном, уже на той час невеликої ями, на шматку старої газети, огризком олівця, написав він ось ці слова:                    

                                   «Іду по дорозі, а пам’ять кричить!
                                  Ось тут у степу, на зеленій толоці,
                                  Як грона калини, пропали життя,
                                  Сталась біда в п’ятдесятому році.    
                                                                                                                                 
                                  Жорстоке відлуння страшної війни
                                  Випливає із проміжку часу
                                  І знову видіння приходять у сни,
                                  Льодовим вкриваючись настом.
                                                  
                                  І душу холодить якесь каяття,
                                  І серце кривавить, стуживши:
                                  Навіщо ж  пропали ці юні життя,
                                  На світі іще не поживши?
                                   
                                  І знак запитання: Чому і за що?!  
                                  Ті грона калини зів’яли,
                                  І хто відповість, що у прозі буття
                                  Їх  назавжди  у світі не стало».
                                        (із пам’яті)                              

Розіп'ята Природа

Ми йдемо степом. Свіжий нічний вітер приємно обдуває обличчя, розвиваюче моє неслухняне довге волосся. Небо усіяне зірками, але ми в них майже не орієнтуємося. А якщо є лише широкий степ і лише зоряне небо, то куди і за якими орієнтирами ми йдемо? Та просто напростець блукаємо просто неба.

Аж раптом застигаємо. Я ніби скам'яніла, настільки жахнулась побаченого. Десь вдалині посеред степу маячили турбини ГАЕС, освітлені мільярдами вогнів.

Одна з турбин мала чіткі обриси хреста. Хреста, на якому була розіп'ята Природа. Природа - жінка без віку, гарна до нестями, була розіп'ята на хресті цивілізації і стікала кров'ю гліду і шипшини, яка заливала її білосніжну зимову сукню. Зелені очі були байдуже прикриті. Свіжий нічний вітер розмітав її неслухняне довге волосся кольору вечірнього сонця.

Віктор Бойко ПАША ПЕТРІВНА

                                                                                                                    
                                                    
                

«Ще пахла порохом земля,

Ще матері кричали з болю,
А ми вже йшли у перший клас
І вчились у селянській школі.

І ждали! Ждали! День у день.
 Коли ж прийде додому тато?
Хоч відчували наперед,
Що його Бог війни засватав.

Що він десь там, в сирій землі,
Від смертних ран лежить спочивши,
А ми  ждемо  його, малі
За нього і за себе живши»  


Паша Петрівнa

       
 Ще десь там, далеко, останніми місяцями гриміла війна, ще  трикутники похоронок гірким вдовиним і материнським криком майже щоденно нагадували про війну, а тут,  в  маленькому, замученому  війною українському селі вже готували дітей до школи. І не восени, як завжди, а ранньої весни 1945 року.
   Як тільки тепле весняне сонечко почало прогрівати землю і вже можна було босоніж ходити по землі, рідні почали споряджати малечу на навчання. Шили і прали, що у кого було з одежі, ножицями кромсали хлопчачі вихори, а дівчаткам заплітали коси. Та найголовніше: аж до пізньої ночі Вікторова  мама   шила йому і старшому братові з домотканого полотна торби для книжок, а їхній  дід Микола сидів біля столу і з вербової лози вистругував палички та нитками прив’язував до них пера. Дідо ці пера і дві фарфорові чорнильниці, в Ярошівці на базарі виміняв за стару, іржаву копаницю. Ті пера називались смішним для хлопчаків, не тутешнім словом «рондо».
   Малеча  в той вечір ніяк не хотіла вкладатися спати і, роззявивши роти, спостерігали за всім тим дійством.  Все чекали, коли ж уже все  буде готове, та так не дочекав-шись і позасинали, а на ранок, ще тільки почало сіріти дитяча нетерплячка позганяла дітей з печі і почалося дійство підготовки до школи.    Поодягали штанці з домотканого полотна, що з вечора випрасувані  лежали  на  лаві, а за тим в захваті почали  приміряти торби. Підганяли під ріст шлейки та складали в ту торбу скромні шкільні приладдя, що складалися з ручки, фарфорової чорнильниці і зошита, зшитого із старих газет.
   Господи! Якби на одну тарелю терезів покласти віз золота, а на другу ту торбину, що пахла маминими руками – то діти вибрали  б її, тому, що в тій торбі разом з ними ходило до школи їхнє босоноге дитинство.                       
   І ось вона – школа. Обитель, що для всіх поколінь дає путівку в життя. Та, по правді сказати ту сільську, сорок п’ятого року школу, називати цією назвою було б несерйозно.
 – Це була стара сільська хата на дві половини, у одній з яких мала жити вчителька, а в другій половині був клас, в якому в той рік прийшлось вчитись всій сільській дітворі, від першого до четвертого класу. Бо так вже трапилось, що та проклята війна вкрала в малодого покоління цілий навчальний рік, тож у школу  пішли восьмирічними, а з ними й ті діти, що мали б учитись у п’ятому класі. На порозі школи дітей зустрічала привітна, років двадцяти, красива чорнява дівчина, яка запрошувала всіх до класу.
   Клас зустрів малечу новими довгими столами і стільцями, з гарно виструганих дощок,  і  всіх розсадили рядами на тих стільцях, враховуючи вікову категорію. До дошки підійшла та дівчина, що запрошувала в клас  і представилась: «Добрий день, діти і дорослі. Мене прислали в ваше село вчителювати. Це буде початкова школа і вчитиму я дітей до четвертого класу, а тепер давайте знайомитись. Звуть мене Паша Петрівна, а вас, діти, прошу вставати і називати свої імена і прізвища». Так сільська дітвора познайомилась зі своєю першою вчителькою Пашою Петрівною, щоб назавжди в серцях зберегти її образ.   
   По правді  сказати, що вона ще й сама була такою молодою, що скидалась на дитину, але мусила вчити  дітей грамоти і бути їм берегинею.  Ось так і розпочався перший день  навчання післявоєнного 1945 року.
   Про кожний з тих днів можна написати окрему книгу: про те, що в кожного другого учня в тій школі війна з’їла тата, про те, як вони, погано одягнуті і голодні, хукаючи на посинілі від холоду пальці, на старих газетах вимальовували  перші літери. А ще про те, як в зимові навчальні дні до школи ходили по черзі, тому що чоботи були одні на двох, та й ті дідові.  Щоб було тепліше, в ті чоботи напихали  солом’яні устілки і тоді не було так холодно сидіти в зимному класі.
   Та все ж. Як би не було тоді тяжко –  діти любили свою маленьку сільську школу, на порозі якої їх завжди зустрічало усміхнене обличчя їхньої першої вчительки Паші Петрівни. Не пригадати ні одного такого випадку, щоб вона на когось піднімала голос. Всі  серйозні і несерйозні дитячі проблеми вона уміла вирішувати добрим словом, бо мала добре і щире людське серце.  Та ще  й,  не зважаючи на свій молодий вік, мала великий авторитет серед селян, і завжди була званим гостем в кожній сільській хаті. І  її учням ніколи не забути,  як під час голодовки 46-47 років вона ділилася з ними останнім шматком хліба, спасаючи дітвору від голодних обмороків, за що всі,   кого вона вчила будуть їй вдячні  поки й світу. Бо про людей, які своїми знаннями і працею торують кожному  поколінню дорогу в майбутнє – погано не скажеш.
         *****
    Пройшло півстоліття. Якось, працюючи фоторепортером, Віктор мав завдання зробити фоторепортаж на тему сільського господарства і по плану зйомок  мав виконати роботу про будівництво будинків сільської вулиці в селі Ярославка Шполянського району, що на Черкащині. Там земляки розповіли Віктору, що в цьому  селі проживає його перша вчителька Паша Петрівна. Тож вирішив, щоби там не сталось, розшукати її обійстя.  Щоб провідати і  подякувати за те, що допомогла йому ступити на широку дорогу.
   За допомогою селян Віктор відшукав  її будинок. Підходить і через хвіртку заглядає в двір. На подвір’ї, разом з чоловіком порається по господарству літня сива жінка.
– Чи дозволите зайти?
– Заходьте.
   В долю секунди Віктор   впізнав свою першу вчительку, а вона, ледь усміхнувшись, просто і буденно, наче й не було того  півстоліття часу, каже: «Заходь Вітя. Зайшов провідати?» І йде на зустріч, щоб обійняти учня, якого пів століття тому вчила торувати дорогу в життя.
    Почуття, які тоді обхопили їх обох, словами передати неможливо. Згадували той, тепер уже далекий день сорок п’ятого року, коли вона і діти в перший раз переступили поріг  сільської школи, говорили про той післявоєнний клас, про те, кому і яка доля випала в житті.
   Від почуттів, що нахлинули на  уже сивого Віктора, серце  ладне було вискочити з грудей.  Здавалося, що не було того піввіку, що зараз він сидить на довгій дощатій лаві, біля такого ж довгого, холодного столу і, хукаючи на руки, на старих  газетах, бузиновим чорнилом, виводить свої перші літери.
   Це була хоч і коротка зустріч, та вона музикою життя ввійшла в Вікторове серце, і він слухатиме ту музику до кінця днів своїх. Тому, що це музика про його першу вчительку Корольову Пашу Петрівну і про дитинство. 
  Дорога Пашо Петрівно! –  Це  Ваш перший учень, якого Ви за руку завели у перший клас маленької Глинянської сільської школи, згадує про Вас. Про початок Вашої трудової діяльності, а для нього – початок осмисленого життєвого шляху. Пише про Вас, про себе і про  своє покоління, задля того, щоб  пам’ятали, щоб ніхто не загубився десь в поросі часу.
                                                                          


 
                                          
                                       




        


Історія одного курця (досвід)

Мій перший досвід курця був набутий десь у віці шести років. Якось я спостерігав за своїм дядьком, який сидів на лаві біля будинку та смачно смалив сигарету, при цьому, як мені тоді здавалося, витворяв неймовірні речі. Він глибоко затягувався і випускав через ніс два довгих струмені щільного сизого диму, чим нагадував казкового дракона, що дихає вогнем. Іноді робив кілька магічних рухів губами і дим кільцями зависав у повітрі. Дядько вловив мій зацікавлений погляд, лукаво посміхнувся і запитав простягаючи до мене руку з чарівною кадильною паличкою:

– Хочеш смальнути хлопче?

– Мугу! – кивнув я і швиденько підбіг до сигарети затиснутої між величезними чоловічими пальцями. Моє старання в роздуванні щік, щоб втягнути дим, було не дуже вдалим.  Після декількох спроб димок клубочком вивалився з рота зовсім не так потужно й ефектно, як це було у цього чоловіка-дракона. Залишився лише неприємний присмак від пихкання – і чому ж тоді дорослі палять? Це залишилось таємницею. Після цього випадку куріння ще довго не цікавило мене. А мій дядько кілька років тому помер від раку легенів. Його навіть така страшна хвороба не змусила позбутися цієї згубної пристрасті.

Наступні пізнавальні кроки у світ курця були зроблені мною в років одинадцять чи дванадцять. У цьому підлітковому віці рамки сприйняття світу стрімко розширюються: життя в межах рідного двору стає нудним, ватаги хлопців відправляються на пошуки нових життєвих просторів, цікаві місця «колонізуються».

Одним з таких місць був зарослий верболозом берег Тетерева. Його кущі обплітав  дурман, а галявини між ними щільно покривала кропива. Ці малопрохідні суворі місця отримали назву «Джунглі». У цих хащах ми проводили багато часу: робили собі луки й грали в індіанців. По килиму з дурману залазили на гілля і мавпами повисали на ньому, отримуючи від цього неабияке задоволення. В заростях на березі ріки споруджували собі халабуду, де спекотними літніми днями лежали в її прохолоді, не поспішаючи, смачно пихкотіли. Ріка з  хлюпотінням омивала гілки та корчі на своєму шляху, співаючи нам  свою мирну розмірену пісню. Сигаретний дим ліниво підіймався над халабудою, ледве просочуючись крізь густоту гілок  та листя.

Якщо бути точним, то підсмалював я з хлопаками скрізь і не так далеко від нашого двору. Через дорогу біля шкільного стадіону ріс граб, якого РЕСовці періодично підрізали, щоб він не зачіпав лінію електропередачі. Від цього дерево набуло густої крони, а кілька гілок, що зростали горизонтально, слугували нам зручними сидіннями. Ось вам і готова халабуда, яка отримала назву «Вертольот». Мій дворовий дружбан на прізвисько Гарбуз, трохи полегшивши пачку сигарет татка, говорив мені:

 – А пішли, покурим на вертольот.

 – А давай! – відповідав я.

Сидячи на дереві, ми вже як досвідчені фахівці розминали пальцями сигарети, підносили їх до носа, втягували тютюновий аромат з прєдвкушєнієм. Затяжки наші були вже справжніми, як у курців. Це перевірялось серед хлопаків фразою «І-і-іг, коні в житі!» одночасно з втягуванням диму в легені. Незагартовану горлянку відразу було видно –  її дерло і важко було стриматися, щоб не викашляти гланди.

Моє підліткове куріння не мало регулярний характер, швидше було мавпуванням чи забавою. Я так і не звик до нього і безнапасно закінчив школу не приєднавшись до лав курців. Більшість моїх однолітків до цього часу були вже нікотинозалежними.

У вісімнадцять років мене призвали до армії. Перші пів року служби не палив, а свій сигаретний пайок віддавав хлопцям. Згодом потихеньку за компанію і сам почав диміти. Важко цього уникнути, коли маєш попередній досвід та  знаходишся весь час у середовищі курців. Щодня після кожного приймання їжі відбувався один і той же ритуал - наш ракетний дивізіон (понад сімдесят осіб) висипав із солдатської їдальні й розташовувався до шикування на розвод перед казармою в курилці. Вона була розміром метрів п'ять на шість із суцільною лавою по периметру. Два металевих диски від коліс вантажівки забетоновані в її центрі слугували попільничками. На цьому невеличкому майданчику за кілька хвилин не менше чотирьох метрів сигарет перетворювалося на дим. Моя юнацька підсвідомість не змогла встояти під впливом колективного несвідомого, яким і був відформатований мій мозок з подальшим записом коду Великого перекуру. Так я став інвестором тютюнової промисловості на двадцять один рік.

Будучи курцем завжди вважав паління безглуздим заняттям та шкідливою звичкою. Десь у глибинах моєї підсвідомості була присутня ідея, що з цим треба зав’язувати. Іноді вона спливала і проявлялася у більш щільних шарах мого «я», і кілька днів мені вдавалося не палити. Так зло пожартувавши наді мною, ідея знову залягала на дно і на довгий час. Бувало після гарної п’янки та викуреної пачки сигарет за один присід наступного дня тяга до паління була відсутня. Що там тяга – життя ледве жевріло в змученому тілі! Здавалося, наставав слушний момент кинути палити, але де там! Навіть суворі дев'яності роки не позбавили мене нікотинової залежності. Був такий період в історії країни, коли можна було вивихнути очі послизнувшись поглядом на порожніх прилавках магазину. Гіперінфляція – це фурія, яка дуже швидко перетворювала державні грошові білети у кольорові  фантики. Номінали купюр з п'ятьма нулями стали всього лише дрібною розмінною монетою. Для нас, курців, настали важкі часи. Сигарети зникли –  бери та кидай курити! Так ні, дефіцит нашу людину ніколи не лякав.

У ті часи я і мій напарник працювали електронниками на заводі. У нас була своя лабораторія на третьому поверсі, але ми, «небожителі», любили спускатися до наших «менших» братів: налагоджувальників, електриків, слюсарів. Центром життя цеху була слюсарня. У брудному замасленому приміщенні, взимку ще до того ж і холодному, було якось затишно. Напевно, тому що в ньому збиралися люди, у яких були схожі проблеми, така ж печаль-радість і одна країна на всіх, яка в нових економічних і політичних умовах згиналася, і разом з нею наш завод. Весь цей гармидер зближував людей.

Нікому не вдавалося викурити цілу сигарету, а так хотілося. Якщо у когось вона  і з’являлася, то збиралася черга  зі спраглими подиміти. Останній пронизував голкою беника, щоб було за що його тримати, і ще робив пару тяг. У той скрутний час яку тільки хрінь не намагалися смальнути, все йшло на пробу: терті корінці від тютюну, чай, листя… Полегшення для курців настало лише на наступний рік, коли було зібрано урожай тютюну, в народі його називали самосадом. Напевно, навесні  він був найпопулярнішою рослиною, яку сіяли на городах.

Тютюну зібрали вдосталь, на ринках його продавали на склянки. Тепер у заводську слюсарню мало не кожен приходив зі своїм самосадом. Тут випробували різні його сорти, серед яких були такі міцні, що не можна було зробити  й затяжку – душив страшний кашель і очі на викоті випадали. Пом’якшували самосад іншими сортами. Змішували його і з м'ятою – варіант косяка з ментолом. Потім у хлопаків почали з'являтися хитромудрі девайси «Іволюшин», за допомогою яких можна було хвацько скрутити цигарку. Тепер слюсарня наповнювалася їдкими густими хмарами тютюнового диму. Життя потроху налагоджувалося.

Минув час дефіциту, в тому числі й сигаретного. Можливість кинути палити була втрачена. Тепер полиці в магазинах радували око курця різноманітними марками сигарет. Ця вся строкатість і можливість вибору чіпко тримала мене у своїх обіймах. Минув ще якийсь час, і для економії ресурсів свого організму я свідомо перейшов на куріння слабких сигарет «Прима Оптима» жовті. У цих сигаретах вміст смол і шкідливих речовин був значно нижче, ніж в сигаретах маркованих синім і червоним кольорами. Спочатку вони здавалися дуже слабкими (декілька затяжок – і немає сигарети), але з часом я звик до них.

Паління було вже не просто шкідливою звичкою, воно зрослося зі мною і стало способом життя. Засмалена сигарета після обіду – це повнота насолоди! Зробити  перекурчик у роботі, відтягнутися сигареткою – то святе! А не попихкати в компанії після кількох чарок горілки – це взагалі злочин!

Складно змінити спосіб життя, але я вирішив піти далі по шляху буття без сигарет, сказавши собі, що буду курити лише тільки у випадках пов'язаних з алкоголем. Такий собі святковий оазис залишив. Незабаром я зрозумів, що ця ідея хибна та небезпечна.

Сиджу на силі волі без сигарет. Приходить товариш мій, розмовляємо. Потім він говорить:

– Пива хочеться, тільки грошей немає.

– Немає проблем, – відповідаю – пішли!

Сидимо в барі, п'ємо пиво. Віталя смачно затягується сигаретою, а я розтягую, як гармошку, силу волі. П'ємо по другому келиху, товариш мій прикурює чергову сигарету (ще тоді в барах курити не заборонялось), а я йому:

– Ну, давай же  і мені!

– Ти ж не куриш.

– Коли не п'ю. Зараз випив пива, захмелів – значить можна  і смальнуть, навіщо ж  кайф ламати!

Товариш дає мені сигарету – я пожвавлююсь, жити стає веселіше.

Наступного разу, як тільки побачу Віталю  у вхідних дверях, відразу йому: «Може по пиву вдаримо?» Потім – бар, пиво, сигарети… Тепер мого товариша я став бачити частіше. Гасло «Пиво без горілки – гроші на вітер» стало моїм. Випивка давала мені в моїх очах можливість покурити, не порушуючи дане собі слово, а поки хміль тримав мене у своїх тісних обіймах, то я за декілька годин міг і пачку сигарет засмалити. З часом помітив, що випивати став набагато частіше, а перерв між перекурами ставало все менше. Я вирішив не водити себе за ніс і повернувся до вільного паління без жодних прив'язок, чим врятував себе від можливого алкоголізму.

Однак ідею кинути палити не полишав і частіше її обмірковував. Вже розумів, що поступово зав'язати – це не мій варіант, і з першого числа або з понеділка теж не вийде. Я знав, що покінчу з курінням у найближчому майбутньому, в якийсь день «ікс». Говорив собі: «Адже колись не палив і при цьому відчував себе комфортно і знаю людей, які відмовилися від цієї пристрасті. Раз вони змогли, а мені хіба слабо. Здоров'я з віком не додається, і пора б хоч від однієї шкідливої звички позбутися».

Якось було випробував на собі шістнадцятиденний абсолютний голод і потім поступовий вихід з нього з таким же строком. В цей час  на місяць забув про сигарети, і мені навіть не хотілося, але поступово і непомітно розкурився знову. Зауважу, що психологічна залежність від їжі в багато разів сильніша за паління. У цьому порівнянні воно – бліда непомітна тінь в підсвідомості, по відчуттю від якої позбутися не становить особливих труднощів. Весь мій досвід говорив мені, що я зможу не палити.

І ось настав той день «ікс» – 19 квітня 2004 року. Тоді я не викурив свою першу сигарету. Нічого незвичайного – просто вони закінчилися ще ввечері. Однак вранці не пішов їх купувати, до мене прийшло відчуття, що цей день   точка відліку мого нового життя без куріння. Йдучи на роботу, вдихав на повні груди ранкове повітря, свідомо фіксуючи свіжість і легкість дихання. В думках зосередився на всьому позитивному, що давало мені життя без сигарет. А це – відчуття подиху без перегару, усвідомлення того, що тепер мій організм буде очищатися і зміцнюватися. Я розмірковував собі, якщо не буду купувати сигарети, то  яка сума грошей звільниться за місяць, за рік, і на що інше їх можна витратити. Нерозумно щодня позбавляти себе здоров'я і ще платити за це гроші. Подумки я насолоджувався тим, що зістрибую з гачка. Тепер мене абсолютно не буде хвилювати чергове підвищення цін на сигарети чи навіть повна їх відсутність.

Не знаю чому, але мені здавалося, що фізична нікотинова залежність не може бути занадто протяжною в часі. Ну, тиждень поковбасить, а що за ним, то вже психологічні зачіпки. Я вирішив, що мені потрібно протриматися для початку цей тиждень, щоб завоювати плацдарм для подальшого розвитку наступу на цю шкідливу звичку. Важливим для себе визначив те, що в ці сім днів повинен уникати алкоголь. Мені було вже відомо на практиці, що це слабке місце і варто тільки випити трохи  й всі зусилля будуть змарновані.

Пройшов тиждень. Позитивний настрій і рішучість допомогли мені у цьому. Часом дуже сильно хотілося закурити, але я силою волі перемикав свої думки в інше русло або знаходив собі відволікаючі заняття, бо знав, що гострота бажання непостійна і має властивість розсіюватися. Іноді дивлячись «на дим сигарет з ментолом», навалювалося гнітюче відчуття втрати чогось звичного, можливо навіть  більше – втрати частини себе. Але я обійшов цю психологічну пастку, щоб не занурюватися думками в майбутнє, вигадав виверт. Говорив собі, що не курю тільки сьогодні та відповідаю тільки за цей день. Наступного дня вже був інший настрій – недаремно кажуть, що ранок вечора мудріший.

Якось через днів десять мого  некуріння прийшов час випробовування. Мені треба було відвідати захід, який не можна було проігнорувати. Перед застіллям налаштовував себе, що навіть будучи на підпитку не доторкнуся до сигарети. Після першого столу, як це зазвичай буває, народ вийшов покурити. Я не встиг вийти у двір, як мені вже запропонували подиміти. Ось він – момент істини! Переді мною в простягнутій руці сусіда по застіллю пачка сигарет, з якої фільтром визирає вибита з загальних тісних рядів сигаретка. «Візьми мене!», – неначе говорила вона. Щодня протягом двадцять одного року її сестри були зі мною і в радості, і в горі. Так важко відмовитися від звички, та ще в такий спокусливий момент, коли ти ситий і п’яненький знаходишся в загальному колективному настрої. Багаторічний стереотип готовий був стартувати, але це всього лише була мить. Я подякував сусіду за запропоновану сигарету, але не взяв її, збрехавши, що поки не хочу курити. Хлопці вже диміли та мостилися за стіл перекинутися в «дурня». Я покинув компанію, проявивши агрономічний інтерес, сказавши, що хочу піти подивитися на грядочки, що господиня посіяла.

Наступного ранку прокинувся в доброму гуморі та задоволений тим, що напередодні не проявив слабкість і не завалив розпочате діло. Скажу, що в зміненому стані свідомості складно втриматися від спокуси, проте мені вдалося це зробити. І це додало мені впевненості в тому, що зітру свій стереотип курця.

Пройшов місяць. Мої думки вже щохвилинно не топталися в сигаретній темі, тільки час від часу спрацьовувала психологічна звичка. Іноді, після обіду або в перерві роботи, на рівні підсвідомості хотілося автоматом взяти сигарету, але я миттєво тут же згадував, що вже не при ділах. Йдучи містом, мозок ще виділяв із загального вуличного фону перехожого, що палить. Зупинишся, бувало, побазікати зі знайомим і очі чіпляються за те, як він дістає сигарету, розминає її між пальцями, підкурює, робить першу глибоку тягу… при цьому, бажання подиміти на фізичному рівні в мене вже не виникало. Всі ці реакції проявлялися все рідше і рідше. Через скільки часу стерся мій стереотип курця, два чи три місяці, точно сказати не можу, не зафіксував. Це сталося як процес засинання – непомітно. Одного разу відмітив про себе, що вже ніяк не реагую на ритуали курців. Запитали б мене, якою маркою сигарет весь час диміли переді мною, то не зміг би відповісти.

Чи легко мені вдалося кинути палити.

Якось запитав одного знайомого, як він почувається після декількох місяців як покинув це діло. Він відповів, що  «вуха пухнуть» так хочеться закурить і навіть у снах іноді бачить себе з цигаркою і димком. Тримався так він пів року, потім знову закурив.

Приклад показує, що на одній силі волі довго не протриматися – вона спрацьовує тільки на початковому етапі. Вважаю, що мені вдалося позбутися куріння швидко і відносно легко. Моя спроба стала успішною завдяки тому, що я не зосереджував увагу на палінні, а на тому, як добре і вигідно НЕ ПАЛИТИ.

Я кинув курити вісім років тому, не в часи дефіциту, а при широкому виборі сигарет, при наявності грошей і при відсутності проблем пов'язаних зі здоров'ям.

Вчера он протестовал

Вчера протестовали против уничтожения дельфинов. В очередной раз. Стояли с флагами, транспарантами, кричали лозунги, стояли в длительном и бесконечном пикете: Из министерства вышел какой-то крупный чел, пошел говорить с зачинщиками всего действа, а он стоял дальше в рядах противников издевательства над животными, ждал, чем это все закончится, и в наушниках все так же несмолкаемо рубило какое-то техно. А потом ребята из радикалов, стоявшие до того вместе с ними в защиту дельфинов, перешли на ту сторону улицы и зверски помесили там собравшихся поглазеть на 'шоу' пэтэушников. Такое он видел только по телеку, когда показывали разгон толпы фанатов на динамовском стадионе. Там тоже менты налетели, как чума, и всех разогнали. Мгновенно. Здесь это было наяву, и это было - рукой подать. Почему-то никто не снимал. То есть какой-то чел, 'зеленый', пытался снимать, но что-то сильно он дуплил с камерой, и ни фига он не снял. На минуту он приглушил музыку, дубасившую в наушниках. Доносились бесстрастные обьяснения девушек челу, что пэтэушники на той стороне тыкали факи радикалам. Оттого и нарвались на раздачу. Может быть. Он видел только, как избитые перед тем стояли и ржали с них, пикетчиков: Щелчок - индикатор 'volume' на плеере опять подскочил на несколько делений: Вечером того же дня он шел по темному парку в центре родного города. Менты косились на одиноко бродящего по парку субьекта, но не брали в оборот. Видать, до выплаты премиальных было еще далеко. В наушниках рубил на этот раз транс, и уже шестая пара батареек пошла в расход. Даже пива больше пить не хотелось. Он вспоминал события нынешнего дня. Зачинщика драки тогда повязали, повалили на землю и избили менты. Журналисты этого не снимали: Ну и фиг с ними. Хорошо, что не сняли. Девушки, стоявшие в пикете, даже никак не прокомментировали случившееся. Ну, побили, ну и бог с ним. Чел с камерой из 'зеленых' пытался спорить с кем-то из своих, мол, что это такое, но его быстро осадили. Дельфины, кстати, остались бы довольны. Чувак из министерства пообещал всех их выпустить: Ха-ха, на волю. :Он сплюнул на мерзлую январьскую землю. Хмель выветривался из головы. В карманах было три гривны на проезд, в голове - почти полная пустота. Музыка играла отдельно от сознания, домой ехать не хотелось: Что там делать, дома? Аська, порнуха, какие-то ютубные видео: Бред это все. Вспоминался стих, прочитанный вчера на каком-то форуме - что-то о выжженных кнопках в лифте, о том, как тоскно жить автору на свете, как он просыпается в палате в белой одежде и: На этом, собственно, стих обрывался. Философия? Да. Почему бы и не такая философия? А она всегда должна быть с заумными словами и немеряными по длине фразами? Все-таки он пришел домой. Включил телек и посмотрел сюжет про дельфинов на главном оппозиционном канале страны - а вдруг покажут?.. Показали прилизанный ролик про то, как какой-то Лизун (фамилия-то, блин:) базарит с зачинщиками пикета. Те согласно кивали и что-то записывали в блокнотики. Хаерастый чувак поодаль (кажись, он его видел на пикете) стоял за спинами говоривших с Лизуном со своей уродской самодельной камерой на штативе и четко все сек. Дельфины были бы довольны таким исходом. А с кнопками в лифте и вправду было что-то не так. Привалившись к стене в каком-то полусонном чаду, он пригляделся - так и есть. Сточены стамеской. Целых две штуки. Вчера какой-то чел часа в два ночи долго что-то колупал во внутренностях лифта. Никто не вышел и ничего ему не сказал. Мало в жизни проблем, что ли?.. В аське опять какая-то неудовлетворенная по жизни телка пыталась к нему пристать. Он над ней вдоволь поизгалялся, пока ему это не поскучнело до тошноты. Он просто вышел из винды, не удосужившись даже сказать 'пока, киса' и вырубить комп из Сети. В подьезде бомжи укладывались спать на ночь. Гудела стройка где-то неподалеку, на месте хаты какого-то дедка, которого то ли подрезали, то ли прижгли в прошлом году. Носились машины по широкой, многополосной трассе - куда-то в ночь, их водители сами не знали, куда. На оставленном на столе перед компом плеере мигала красным надпись 'Battery is low'. А музыка все играла и играла, какой-то транс с длинными переходами, переходящий сам в себя. Он засыпал, вдоволь наигравшись в пикетчика сегодня. Он никогда больше не пойдет протестовать против уничтожения природы. Он станет обычным офисным менеджером, покончив со своим университетом с каким-то гордым и крутым названием через два года. Папаша все устроит так, что все на выпуске будет на мази. Он заведет себе жену, будет ее регулярно трахать и получать от этого массу удовольствия. И порнуха ему уже не нужна будет, ха-ха. Он станет обычным человеком и будет творит свой мир - так, как творят свои миры масса людей вокруг. Нет смысла задумываться о том, что сделает он для истории - потому что для истории он не делает ничего. Он поступает правильно. Ведь за такими, как он, будущее его страны. А хаерастый чувак и нелепый чел, одетый по моде 1998 года, снимавший избиение пэтэушников, так и останутся странными гостями в его сознании. Их мир там, внизу, под ногами. Наш мир - он всегда здесь и сейчас. И дельфинам в нем всегда останется место. Ведь мы их защитили, не правда ли? Earth first! Девушка в цветастой шапке и с наклейками 'Save the nature!' и "Earth first!" на рюкзаке неторопливо шла в тот вечер от столба к столбу, налепливая поочередно то неказистую, сделанную на ксероксе листовку 'Помоги котеньке!' (с нее зрился плохо различимый кот, призывно засматривающийся на зрителя), то отпечатанную на хорошей бумаге листовку с рекламой одного из сайтов по защите животных. Пальцы, одетые в обрезанные перчатки, мерзли на 10-градусном морозе, но она дышала на них и вновь лепила: Долго и без устали. Так она дошла до площади, освещенной оранжевыми фонарями, якобы экономившими электричество. Шел мимо последний троллейбус, и она уже не успевала сесть на него. Пришлось идти до дома пешком. По счастью, по дороге на нее не обратили внимание потенциальные насильники и накурившиеся подростки. Она дошла до родного парадного, открыла кодовым ключом бронедверь, осторожно прикрыла ее за собой (а зачем ею громко хлопать?) и поднялась на свой родной пятый этаж. Зашла внутрь, ответила небрежно на оклик уже спавших (но чутко:) родителей, не спеша переоделась: Включила комп и открыла аську. В контакт-листе все еще был Он. Она даже пригласила его сегодня на акцию. Они вместе держали плакат. Кричали вместе незамысловатые лозунги: А в его наушниках грохотала какая-то ритмично долбящая музыка. Он часто говорил, что она ему помогает расслабиться. И забыться. Он даже на акции хотел забыться: От чего-то. Она с улыбкой смотрела на желтое безликое поле аськи, вглядывалась в его глаза, смотрящие с фото на рабочем столе: Там уже стояла сегодняшняя фотография с акции. На ней был Он. И она - с плакатом 'Не убивай дельфинов!' в руке. И обрезанная надпись "Ministry" на заднем плане. То ли еще будет - это ведь наша первая акция. Она засыпала, лицо ее уткнулось в сложенные руки перед клавиатурой. Она уже в полусне думала о том, что это хорошее начало Его пути. И что совсем не в акциях дело. Главное - Он всегда будет рядом. А дельфинов мы еще защитим. Олег Андрос