А я не хочу бути відпрацьованим матеріалом!

Погожа осіння днина натякала на те, що день розпочався вдало. Яскраво світило сонце, його веселе проміння гралося у жовтому листі, роблячи останнє схожим на справжнісіньке золото. «Ось де рай! – подумала я, начитавшисьШевченка. – У природі!» Поруч – подруга-оптимістка, вихідний день, попереду - передчуття вдалої покупки (зібралася на базар придбати зимову шапку) – все це надавало мені гарного, бадьорого настрою. Назустріч проїхав тролейбус. - Зачекаємо? – запитала подруга. - Зачекаємо! – я їй у відповідь. - Я ж тепер пенсіонерка! Треба сказати, що своїм пенсійним статусом я була задоволена. І хоча я пенсіонер не за віком, а за вислугою, але ж тепер можу дозволити собі те, чого не дозволяла раніше, коли п’ять днів на тиждень день у день, рік за роком ходила на роботу. Ні, роботу я свою любила. По-своєму. Але на пенсії я можу робити все, що заманеться. Хочеш – спи до десятої, хочеш – за комп’ютером сиди далеко за північ, хочеш – проходь у своєї подруги безкоштовний майстер-клас по випіканню пиріжків (я їх ніколи не робила раніше, за браком часу!) Кайф, та й годі. Одне не подобається – розмір пенсії. Але то вже хто скільки заслужив. Зекономивши на проїзді гривню двадцять п’ять, я бадьоро пурхнула в тролейбус, що на диво швидко й приїхав із кінцевої зупинки. За мною ввійшла й подруга. Ми почали озиратися в пошуках вільних місць. Я плюхнулась на якесь сидіння, а подруга ринула далі. Так і добиралися до базару, сидячи в різних кінцях роздовбаного тролейбуса, який все тісніше набивався пасажирами з клунками, сумками, авоськами, кравчучками. З дипломатами чи портфелями тут чомусь нікого не було. Зношений тролейбус, що нас віз, із великою натугою можна було так назвати, бо років йому було ще більше, мабуть, ніж мені. Він був швидше схожий на шкаралупу чи купу металевого брухту. Але, як той хворий з реанімації, ще дихав і тримався за життя з останніх сил. Він скреготів, шипів, пихкав, дерчав, але поволі повз уперед. «Дожилася, - думала я, - ось яким транспортом буду їздити тепер…» І пригадала довідку з пенсійного фонду, в якій була вказана сума моєї мізерної пенсії і фразу при ній -- «довічно». «Який жах!» - мухами в моїй голові роїлися гіркі песимістичні думки. І тут мій мозок передав естафету носу. « А тобі що не подобається?» - пробурчала я, адже гарний настрій кудись хутко зник. Потім, принюхавшись, я зрозуміла, чому: зліва біля мене сидів якийсь чоловічок, і від нього недобре пахло. Чим? А брудом, і ще – жахливою бідністю. Так пахнуть давно не прані речі й давно не миті люди… Їхати мені було потрібно ще з добрих півгодини, пересісти не було куди, вийти не могла, адже їхала на базар не одна. І я почала вовтузитися на сидінні. Спробувала то затримати видих, то вдих. Включила поверхневе дихання – не допомагало. Врешті відвернула голову вправо. О, це тема! Але тепер включилися мої очі. Прямо перед моїм обличчям з’явився величезний чоловічий… - як же його культурно обізвати? - зад. У безрозмірних штанах невизначеного кольору (яких тільки і від чого на них плям не було!) переді мною стояв чолов’яга, його хаотично розкачувало в різні боки. «Ще впаде на мене і придавить своїм гарбузом», - подумала я й повернула шию назад. Цього разу включився мій слух. - Учора аж дві години п’ятдесят хвилин прочекала безкоштовного тролейбуса, - бідкалася жінка позаду мене. - Так у мене є розклад руху безкоштовних тролейбусів, - це вже інша. - Дайте мені, благаю, в мене ж пенсія 750 гривень! - Зараз, зараз, - відповіла друга, - тільки знайду! - У мене десь тут був олівець…- знайшла олівець і почала швидко переписувати на клаптик паперу графік руху. «Доборолась Україна до самого краю…» - пригадалося знову Шевченкове. – Буду краще дивитися уперед, хай йому грець!» Так же смерділо від дядька справа (тепер я повірила підручникові з історії, чому своїх холопів пани називали смердами!), хилиталося товсте, п‘яне зліва, так же бубоніли про чергове підвищення тарифів позаду. А я дивилася прямо, вперед! Але й тут, як каже сучасна молодь, зі мною стався черговий облом! Навпроти стояло щось чоловічої статі, обличчя істоти майже потонуло у брудних бороді та вусах. Воно тримало в одній руці ганчірняну засалену сумку, а другою трималося за поручень. Круглими божевільними очицями глипало на мене і, о Господи, прости! - щось тримало у ротовій порожнині. Спочатку мені здалося, що він висолопив язика. «От нахаба! - подумала я, - ще й перекривляє!» Але придивившись уважніше, з’ясувала, що то вівсяне печиво. Як воно там трималося без рук? Не знаю. Може, мама у дитинстві не давала йому соски, бо він затято смоктав здобу, час від часу озираючись по боках і глипаючи на мене, ніби мавпа в зоопарку. У мене починалася паніка. Дуже хотілося вийти, ні, вибігти звідти. Куди тим славнозвісним мешканцям палати № 6 до наших пасажирів! Чехов відпочиває… Пізніше моя подруга сказала, прослухавши мою розповідь про поневіряння: - Тоді треба було закрити очі! - Я так і зробила, - відповіла їй. Я закрила повіки, наказала своїм органам чуття завмерти і стійко продовжувала терпіти. Але поклялася, що вже ніколи не зайду в тролейбус. Хіба що під дулом пістолета. Та не довго я сиділа, прикривши повіками очі – мов током, мене пробила думка про злодіїв, які те й роблять, що грабують неуважних громадян. Я широко розкрила очі, озираючись навкруги, а потім кинувши погляд на свою сумку. Все, здавалося, було на місці, і я полегшено зітхнула, міцно стискаючи гаманець у лівій руці. Коли мене, нарешті, група бадьорих пенсіонерів винесла з переповненого безкоштовного тролейбуса, вуличний смог здався гірським повітрям, а радість переповнила груди – свобода! Перше, що я зробила, коли потрапила на базар, - то це купила шапку, найдорожчу, на яку мені вистачило пенсії. А потім ще одну, дешеву, на щодень. А далі – закінчилась моя пенсія, на яку я мала жити ще місяць. Вдома я думала, навіщо я так вчинила: пустила на вітер практично всі гроші. А потім дійшло: доказати, в першу чергу собі, що я не хочу бути пенсіонеркою! Такою, як ці нещасні люди. Я не така! Поки не така. Але де гарантія того, що я не стану такою через десяток років? Держава не дає нам, її людям, ніяких гарантій у старості. Допоки ми потрібні – бере з нас усе, випиває всі соки до останку. А потім наша ж держава викидає нас на смітники життя як непотрібний, відпрацьований матеріал… А я не хочу бути відпрацьованим матеріалом!

Коментарі

Гість: БезумныйМир

130.10.11, 00:14

sonce-33

230.10.11, 00:16Відповідь на 1 від Гість: БезумныйМир

отож...

Гість: Дженджуриста

330.10.11, 00:26

А тепер уявімо молоде покоління, сучасне молоде покоління, що не має багато татуся і мамусі, але при тім не ідіоти. Знаєте, як живуть вони? А потім сідає який-небудь Табачнік і оповідає, що молоде покоління не хоче йти працювати в школу. А чому? Бо старше покоління сидить там за ту мізерію допоки не винесуть уперед ногами. А треба додати, що педагоги не поспішають з народженням дітей, отже коло замкнулося. Егоїсти, що не народжують собі заміну і не пхають ту заміну, ігнорують обдарованих, але невласних дітей... І так в усіх сферах. В усіх... Тому Ви просто нещасна пенсіонерка, а ще є нещасні 25-річні... А мені в мої 35 доводиться дбати і за 65-річних і за 25-річних, пхати їх замість себе на всі посади... Ось так і живемо. А вся публіка з дипломатами пхається в свої лімузини.

430.10.11, 00:36Відповідь на 3 від Гість: Дженджуриста

я не ввжаю на сьогодні себе нещасною пенсіонеркою, адже, крім пенсії, я ще маю голову на плечах і розум, який нашіптує мені, як заробити додатково кошти, щоб вижити. Мене хвилює доля пенсіонерів у нашій країні, УСІХ тих, хто уже не може ще десь підробитися. А ще - доля моїх дітей і ненароджених онуків, як їм жити? Чому найрозумніші виїжджають за кордон, бо своя країна не дає иожливості реалізаціїї без блатів та кумовства.
Щодо саме вчительської молоді - я звільнила своє місце у 47 років - нехай працюють молоді. Бачили б ви тих молодих учителів: голови опущені, загружені роботою та змучені перевірками. А шкільне начальство:"Давай, давай, давай! Ми перші! Здавайте гроші! Збирайте гроші! ...." Гнила сама система. Але це вже інша історія, країно...

530.10.11, 00:41Відповідь на 4 від sonce-33

От-от, усі ми на підробітках. Потрібно мати мінімум дві роботи, щоби хоч нормально утримувати сім*ю. А щоби родину, то більше, а щоби мати власну справу, то мало 7 мільйонів гривень... І т.д. Я викладач вищої школи, а постійно слухаю оповідки про освітян, хоча там 10 років, як не працюю. Не дали... А я уже і не шкодую. Хочу збираюся найняти адвоката і покарати ту публіку. Хоч трохи покарати. Що сумнівно...

630.10.11, 00:50Відповідь на 5 від Гість: Дженджуриста

Моя донька свого часу, навчаючись на 5 курсі ун-ту, отримала 1 місце по Україні в конкурсі студентських наукових робіт. Таких дітей у нормальній країні підмічають. Їй навіть не запропонували роботи у вузі, а взяли дівчинку по блату. Перед усіма студентами ректор обіцяв велику премію - з їли ту премію... не отримала. Вона змушена зараз працювати в іншій країні не за спеціальністю, і це прикро. Бо своїй країні розумні не потрібні, краще ж країна дурнів. Чим дурніші люди, тим краще ними маніпулювати. А ми виживаємо - живучі, гади!)))

730.10.11, 00:52Відповідь на 6 від sonce-33

Yagalchonok

830.10.11, 01:04

справдi вiдпрацьованним матерiалом стане наступне поколiння - в нас навiть пенсiї не буде

Гість: Ledi-O

930.10.11, 01:08

Ничего, теперь пенсионный возраст увеличат понемногу и будем работать до гробовой доски. Еще и благодарить будем правительство наше, что можно работать так долго, чтоб хоть как-то выжить. А отдыхать на том свете будем. Нам отдыхать не положено, только батрачить на панов.

уазз

1030.10.11, 01:15

http://anubis.sokrytoe.com/079/740-novyy-mirovoy-poryadok-plany-raskrytye-insayderom-v-1969-godu-5-chast.html
Тут є що почитать.аби "кришу" не зірвало

Популярні приколи

відео

sonce-33

А я не хочу бути відпрацьованим матеріалом!

Останні статті

Коментарі