Ця замітка має двох адресатів. Перші це ряжені клоуни, котрі бігають в косоворотках і кричать про "рускає казачество". Хоча напевно вони навряд чи її прочитають. Другий адресат - українці, які взяли політтехнології Кремля на очернення донського козацтва, звинувачуючи їх то в тому, що вони (о, який жах!!!) співпрацювали з Гітлером. Начебто окрім українців ніхто не мав право боротись з більшовизмом всіма доступними заходами. Тому для тим, в кого погляд зашорений розповідями про "німецка-фашискіх захватчіков" та "колабарціаністав-прєдатєлєй" далі читати не раджу.  

Недавно дочитав книжку під вказаною у заголовку назвою, російською "Утерянные победы".
Для того щоб ніхто не маніпулював що там написано, як робили деякі аккаунти на "i.ua", я вирішив прочитати її самостійно.
Хочу поділитися деякими цитатами з цієї книги.
Наскільки це актуально на сьогоднішній день, судити Вам, моїм друзям і товариству сайту в загальному.

Про дружбу між Третім Рейхом і СРСР :

" Радянський Союз тільки до тих пір буде підтримувати дружні відносини, поки у нашому розпорядженні готова до наступу армія"

" ..... що Німеччина у зв"язку з можливим рано чи пізно вступом Радянського Союзу, який став тепер безпосереднім сусідом (як би Кремль і не здавався тепер миролюбно налаштованим у відношенні до Німеччини), знаходилась під прихованою загрозою війни"

" Він (Гітлер) боявся експансіоніських устремлінь російської держави...."

"В будь-якому разі, зосередження сил на нашому, а також на угорському та румунському кордонах було достанньо загрожуучим".

А нам досі комуно-більшовики і їх нащадки плетуть казочки про солом"яного бичка, якого хотів з"їсти страшний сірий вовк, ну, тобто про "віроломний напад підлих фашистів", а виявляється що сірий бичок, тобто червоний, сам хотів затопити своєю смолою всю Європу.

Про комісарів : (відносно наказу верховного командуванння, який пізніше отримав назву "наказ про комісарів".
Суть наказу заключалась в тому, що в ньому говорилось про негайний розстріл всіх політруків, які попали  в полон і були носіями більшовицької ідеології.
 
" З точки зору міжнародного права політичні комісари навряд чи могли користуватися привілеями, які поширювались на військовослужбовців. Вони звичайно не були солдатами. Я навряд чи зміг би розглядати як солдата, наприклад гауляйтера, прикріпленого до мене в якості політичного наглядача. Але так само не можна було зараховувати цих комісарів до осіб, які приймали участь в бою, як наприклад медичний персонал, військових кореспондентів. Навпаки, не будучи солдатами, вони були фанатичними борцями, власне борцями, діяльність яких по традиційних війскових поняттях могла вважатися тільки нелегальною.
В їх завдання входило здійснювати не тільки політичний контроль над командирами, але й надати війні більш жорстокий характер, який повністю суперечив попереднім уявленням про ведення бойових дій. Комісари якраз
і були тими людьми, які в першу чергу ввели ті методи ведення бойових дій і поводження з військовополоненими, які були у явному протиріччі з положеннями Гаагської конвенції про ведення сухопутної війни.
Але якої б думки ми не були відносно статусу комісарів з точки зору міжнародного права, іхній розстріл після взятття в полон під час бою суперечив будь-яким уявленням солдатської моралі.... Виконання цього наказу загрожувало не тільки честі військ, але і їхньому моральному духу. Тому я був змушений доповісти моєму начальнику, що у військах, підпорядкованих мені, цей наказ виконуватися не буде.....",
і далі зноска №27 :
"невелика кількість комісарів , які не дивлячись на це, були були розстріляні, не були взяті в полон в бою, а схоплені як керівники або організатори партизан. З ними поводились згідно військового права"

А що кажуть комуністи? Що комісарів знижували в першу чергу тому, що "хатєлі унічтожіть пєрвоє в мірє соціалістіческоє государство". А виявляється, що згідно міжнародного права, комісари не вважались солдатами!
.
Про смертні вироки і згвалтування :

"Коли на початковому етапі війни двоє солдат мого корпусу були засуджені до смертної кари за згвалтування і вбивство літньої жінки, то це було справедливо".

А що маємо з іншого боку? Вислів Іллі Еренбурга : "Силою зламайте расову зарозумілість німецьких жінок".

Про військовополонених (власних та армії противника):

"В Феоосії більшовики вбили всіх наших поранених, які перебували там в госпіталі, частину ж з них, яким був накладений гіпс, вони витягнули на берег моря, облили водою і заморозили на льодяному вітрі"

"Доказом того, що ми добре відносились до військовополонених, був їхній особистий вчинок  під час висадки радянського десанту під Феодосією. Там знаходився табір з 8000 полонених, охорона якиї розбіглася. Однак ці 8000 осіб, не кинулись в обійми своїм "визволителям", а навпаки, відправились маршем без охорони в напрямку Сімферополя, тобто до нас".

А пам"ятаєте казочку зі школи про генерала Карбишева, якого заморозили "азвєрєлиє есесовци". Виявляється що "гуманні НКВДисти" зробили це ж саме, але декількома роками раніше.

30.12.2012.                                   Рівне

На прошлой неделе ездили с мужем в Крым. Поскольку погода отнюдь к пляжному отдыху не располагала в основном катались по экскурсиям и лазили по горам.
Одна из экскурсий была в Керчь (про крепость-невидимку я буду еще отдельную заметку писать). Поскольку опять таки из за погоды запланированная прогулка под парусом не состоялась нас взамен свозили в Аджимушкайские каменоломни

Музей однозначно впечатляет - огромный подземный лабиринт, трагическая история...но выходя из него мы с мужем переглянулись и он у меня спросил: "У тебя тоже возник один вопрос "Зачем все это было?" Потом в гостинице мы почитали немного историю и что-то прояснилось, хотя много вопросов остались открытыми...

В мае 1942 после неудачной обороны Крыма войска отступали через Керченский пролив. Одной из частей был отдан приказ "любой ценой и до дальнейших распоряжений" прикрывать переправу войск. Дальнейшее распоряжение так и не поступило, немецкие войска отрезали часть от моря и было принято решение укрыться в расположенные рядом каменоломни. Вместе с военными (около 10000 человек) под землю спустились 5000 мирных жителей, целыми семьями, с детьми (зачем???). Каменоломни были абсолютно не подготовлены к пребыванию людей - не было ни запасов провианта, ни доступа к воде. Были только склады сахара и шин. Воду сначала добывали ценой неимоверных потерь (100 человек убитыми за 4 ведра), потом все-таки выкопали колодцы.
Ирония судьбы - среди военных основную часть составляли политработники плюс целый полк НКВД. Наверное поэтому среди прочих служб под землей были организованы "особый отдел, военная прокуратура и военный трибунал" (несомненно экстра важные для выживания под землей организации ). Кроме того "командование не просто пыталось контролировать настроения и благонадежность личного состава оставшегося под землей, создав особый отдел и закрепив оперуполномоченного за каждым батальоном, но и решительно пресекало любые проявления паникерства, трусости или неустойчивости, говорит факт создания специального взвода, возглавляемого неизвестным майором, в задачу которого входило «очищать гарнизон от предателей и изменников" (как производилась подобная очистка я думаю не сложно догадаться)
Где-то через неделю немцы начали массировано атаковать каменоломни - газом, взрывами. В результате первой газовой атаки погибло около 3000 человек. К июлю в каменоломнях осталось около 1000 (напоминаю из 10000-15000) человек - остальные погибли - частично в партизанских вылазках, но в основном под завалами и от голода и болезней...Но тем не менее приказ покинуть каменоломни был отдан только в сентябре, когда гарнизон насчитывал уже несколько сот человек...Всего спаслось по разным оценкам от 100 до 200 военных и 150-200 гражданских...из 10 000 и 5 000 соответственно
Полный текст статьи про оборону каменоломен здесь
Да, этот музей это несомненно нужен - как память о тех кто там погиб...Но попытки подать это как героизм вызывают недоумение...С военными более ли менее понятно - любой попытавшийся выйти сразу объявлялся дезертиром со всеми вытекающими. Но какой смысл был забирать туда мирное население? При всех зверствах немцев на окупированных териториях выживаемость явно была выше чем 40 человек из тысячи...
Фотографии не мои - экскурсоводы просят не фотографировать чтобы не слепить окружающих вспышками

Трактор-генератор, впрочем проработал он недолго и был засыпан завалом в первые же дни, после этого освещали поджигая шины (отсюда копоть на стенах)


Хирургический стол и госпиталь. Из сахара гнали самогон и использовали его в качестве анестезии при операциях...

Детская комната (игрушки современные, люди приносят вместо цветов и венков). В этой же комнате были найдены несколько детских могил, детям от 1 до 7-8 лет...

Дуже часто московська пропаганда формує думку, що всі без виключення росіяни (русские)  воювали на боці Червоної Армії, тільки вони були патріотами, тільки вони вмирали на устах з криками "За Родіну, За Сталіна!".

Ось що я нарив на просторах інтернету, шукаючи матеріал зовсім іншого характеру.


Кацапчегам буде приємно ознайомитися з іншими "ветеранами", своїми співвітчизниками, які мали зовсім протилежні погляди на патріотизм, на Сталіна і "главєнствующую роль партіі".

Подаю мовою оригіналу

                                                          Марш добровольцев

Получен приказ и прочитан приказ
Стоят добровольцы в строю
Мы к бою готовы и каждый из нас
Проявит геройство в бою

Припев :

Ни шагу назад, лиш вперед и вперед
Мы знаем приказ боевой
Жидовские банды с земли мы сотрем
Ведя наступательный бой

Мы долго страдали в жидовском ярме
У Сталина были рабами
Мы жизни незнали на нашей земле
Томились по тюрмам годами

Припев :

Но день пробужденья России настал
Печальные дни миновали
Фюрер Гитлер свободу нам дал!
Жидовские цепи упали

И радости нашей у нас не отнять
В борьбе с большевистскою сворой
Мы бьемся за новую Родину мать!
За счастье народа, за волю!

06.10.1942. Вл. Любимов.

P.S. Заяви про те, що вказаний вірш придумав я, що це придумали "украінскіє буржуазние націоналісти" чи ще якісь "конспіратори" не приймаються :)))

"....№ 10
 Отправлено 3 сентября 1941 года.

ЛИЧНОЕ ПОСЛАНИЕ ПРЕМЬЕРА СТАЛИНА ПРЕМЬЕРУ г-ну ЧЕРЧИЛЛЮ
......В итоге мы потеряли больше половины Украины и, кроме того, враг оказался y ворот Ленинграда.

Эти обстоятельства привели к тому, что мы потеряли Криворожский железорудный бассейн и ряд металлургических заводов на Украине, эвакуировали один алюминиевый завод на Днепре и другой алюминиевый завод в Тихвине, один моторный и два самолетных завода на Украине, два моторных и два самолетных завода в Ленинграде, причем эти заводы могут быть приведены в действие на новых местах не ранее как через семь-восемь месяцев.

Все это привело к ослаблению нашей обороноспособности и поставило Советский Союз перед смертельной угрозой.

Здесь уместен вопрос: каким образом выйти из этого более чем неблагоприятного положения?

Я думаю, что существует лишь один путь выхода из такого положения: создать уже в этом году второй фронт где-либо на Балканах или во Франции, могущий оттянуть с восточного фронта 30—40 немецких дивизий, и одновременно обеспечить Советскому Союзу 30 тысяч тонн алюминия к началу октября с. г. и ежемесячную минимальную помощь в количестве 400 самолетов и 500 танков (малых или средних).

Без этих двух видов помощи Советский Союз либо потерпит поражение, либо будет ослаблен до того, что потеряет надолго способность оказывать помощь своим союзникам своими активными действиями на фронте борьбы с гитлеризмом.

Тут по лінку міфи про другу світову та пересмикування фактів рашкопропагандою, даю лінком, бо пишу з планшета.

http://ehorussia.com/new/node/7692

Літер трохи багацько, але читається одним подихом.

У 1939–1941 роках повсякденне життя західноукраїнських земель зазнало різких змін під впливом радянізації та насадження примітивнішої цивілізаційної культури «визволителів».

Більшовицька навала

Сам вигляд солдатів та офіцерів «непереможної і легендарної» справляв незабутнє враження. «Перші радянські підрозділи, які займали Львів, мали незвично поганий вигляд: червоноармійці були голодні, обідрані, замурзані, брудні, вихудлі, одягнуті в погану уніформу та погано озброєні», – пригадував мешканець столиці Галичини. Фантастичні розповіді комуністичних політпрацівників під час зустрічей із населенням про принади життя в Радянському Союзі й загалом недолугість агітації подекуди викликали насмішки серед місцевих селян та міщан. Зовнішній вигляд і поведінка новоприбульців були яскравою протилежністю до слоганів комуністичної пропаганди про щасливе й радісне життя в Країні Рад.

Услід за радянським військом на новоприєднані території прийшли армія чиновників та апарат НКВД. Західно-українські землі, що були одними з найменш розвинених, найбідніших регіонів Другої Речі Посполитої, в умовах «золотого вересня» виявилися справжнім ельдорадо для більшовиків. Під час перебування в містах Галичини й Волині ті намагались оперативно покращити свій злиденний матеріальний стан, розпочавши «штурм» місцевих крамниць.

Щоб полегшити це завдання, одним із перших розпоряджень нової влади стало запровадження курсу карбованця на рівні з польським злотим, який до початку війни був учетверо нижчим. Це дало змогу здійснити «легалізований грабіж» «звільнених» територій. Насамперед за низькими цінами скуповували одяг, взуття, інші товари мануфактури, папір, годинники, каву, шоколад, солодощі та ще низку дефіцитних в умовах «соціалістичного раю» продуктів широкого вжитку. Навантажені товарами транспорти із захоплених, конфіскованих та націоналізованих підприємств, складів і торгових точок масово виїжджали на схід. Водночас звідти привозили нафту, сірники, махорку й сіль. За кілька тижнів полиці в магазинах міст Західної України спорожніли. Бракувало всього – від одягу та взуття до паперу й засобів для гоління.

З огляду на ненаситний попит прибульців зі сходу, радянська влада намагалася якимось чином проконтролювати цей товарообіг. Зокрема, 1940 року в містах Галичини та Волині постала мережа державних комісійних магазинів, які за заниженими цінами скуповували в населення предмети одягу, взуття й побуту (друкарські та швейні машинки, меблі, патефони, ба навіть старі калоші й патефонні платівки).

Культурно незаймані

Українців та поляків шокували вкрай низький рівень освіченості й культурна примітивність не тільки простих солдатів та дрібних урядовців, а й вищих офіцерів та чиновників. Через цивілізаційну відсталість «визволителів» часто доходило до курйозів, які стали предметом глузувань та сюжетами численних анекдотів. Зокрема, поширеними явищами серед радянської номенклатури було використання в експропрійованих квартирах раковин клозетів замість умивальників, поїдання зубної пасти, носіння дружинами радянських офіцерів «трофейних» пеньюарів як вечірніх суконь тощо.

Відчуття відчуження посилював специфічний радянський етикет. За правило вважалося заходити у верхньому одязі та головному уборі до закритих приміщень, не поступатися місцем у громадському транспорті жінкам і не пропускати їх уперед, входячи у двері. Більшовики не знали, для чого призначені носові хустинки, засоби гоління, зубна паста, нічні горщики й інші «екстравагантні буржуазні» засоби гігієни.

На тлі охайного й елегантного польського офіцерства вкрай непривабливий вигляд мали радянські військові. Місцевому обивателеві важко було уявити офіцера з грубим неінтелігентним обличчям, який носив торбу речей чи тримав дитину на руках, мав неакуратний і зім’ятий вигляд, часто лаявся і в командах використовував словосполучення на кшталт «Давай-давай!».

Радянізація не тільки призвела до утвердження планово-командної моделі економіки, ідеологізації суспільної та культурної сфер, до встановлення атмосфери страху і терору, а й стала тріумфом більшовицької варварської дикості й хамства над більш розвинутою культурою широких верств «визволеного» населення, яке в умовах буржуазного ладу мало значно вищий рівень цивілізаційного розвитку, аніж прибульці зі сходу за «всеперемагаючого соціалізму».

Надзвичайно показовою в цьому сенсі була різка зміна моди. У містах стало небезпечно виходити на вулиці в дорогому і статусному одязі. Оскільки червоноармійці активно полювали за ручними годинниками та хорошим взуттям (в умовах СРСР черевики трактовано було як ознаку добробуту), то міщани воліли перших узагалі не надягати, а друге заміняли старим і недоглянутим. Серед пролетарів швидко поширювався радянський робітничий одяг – фуфайки, ватяні штани, чоботи, характерні картузи. Модними ставали елементи військового строю без відзнак – френчі, галіфе тощо. Львів, Тернопіль, Станіслав, Дрогобич, Чернівці, Луцьк та Рівне вподібнилися до інших міст Союзу, вулицями яких ходили сірі, вбого вдягнуті люди, які будь-що намагалися не вирізнятися з безликого натовпу.

Принади «соціалістичного раю»

Великим випробуванням для жителів Західної України стало загострення продовольчої проблеми в перші місяці більшовицької окупації. Бойові дії та наплив великої кількості біженців із окупованої Вермахтом частини Польщі зумовили стрімке зростання цін на харчі та промислові товари (до грудня 1940 року у 8–12 разів). Водночас поспішна націоналізація великої та середньої торгівлі зруйнувала налагоджену систему постачання, насамперед у містах. Зокрема, у Львові в грудні 1939 року міська влада націоналізувала 343 із 466 дрібних приватних крамничок і кіосків. Відтак узимку 1939–1940 років базарні ціни на вершкове масло, молоко, яйця, порівняно з довоєнним часом, збільшилися в середньому у 5–10, на хліб – у 4–5 разів, м’ясо (яловичину та свинину) у 5–7 разів. Після заборони продажу борошна і хліба на селі, колгоспники масово рушили в міста.

Наприкінці 1939 року ситуація ускладнилась і жителі міст та містечок Західної України зіткнулися з невід’ємним атрибутом радянської торгівлі – гострим дефіцитом продуктів першої необхідності, насамперед хліба, цукру, м’яса, молока та масла. До повсякденного життя міст Галичини й Волині ввійшли такі принади «соціалістичного раю», як черги, котрі часом сягали кількасот метрів і налічували до півтори тисячі осіб. У них городянам доводилося проводити щодня на морозі до трьох-чотирьох годин, щоб прогодувати себе та свої родини. В умовах гострої нестачі продуктів першої необхідності, влада запровадила нормування видачі товарів на особу. Часом мешканці мусили купувати відлежані на полицях харчі не першої свіжості. Зважаючи на дефіцит паперу, в магазинах зовсім не пакували товарів. Інколи щасливці, які придбавали продукти на вагу, зокрема борошно чи цукор, поверталися додому, несучи свою цінну здобич у кишенях або шапках. Бутафорією радянського добробуту стали пусті вітрини магазинів із портретами Сталіна, Лєніна та Молотова.

У другій половині січня 1940 року Львів, який вважали радянською візиткою Галичини, охопив голод. За цієї ситуації порятунком слугувала торговельна організація, яку в народі прозвали БЗС (баба з села). В умовах інфляції в деяких місцевостях відновився натуральний обмін продовольством, зросли рівень злочинності й спекуляція, виник чорний ринок, із яким активно боролася влада. Щоб прогодувати себе, мешканці міст були змушені обмінювати особисті речі й меблі на харчі. Символом масової пауперизації стали торги на Краківській площі у Львові, в яких брали участь вихідці з різних прошарків населення, позбавлені будь-яких засобів існування. «У двох доволі довгих шеренгах стояли продавці, серед яких опинилися представники найкращих і найкультурніших прошарків Львова, представники старої польської аристократії. Цілий давній і елегантний світ Львова… А вуличкою між двома шеренгами йшли покупці, якими найчастіше були росіяни – радянські офіцери, солдати, урядовці та їхні жінки, які тут перетворювалися на європейських дам», – згадував житель міста, поляк Ян Роговський.

До весни 1940-го вдалося частково подолати продовольчі проблеми й завдяки збільшеному постачанню припинити голод. Уже у квітні 1940 року до магазинів Львова, який напів-офіційна пропаганда вважала «улюбленим містом товариша Сталіна», прибули різні сорти риби, цукор, олія, борошно, масло, сири, яйця, овочеві консерви, кримські та кавказькі вина, сірники, папіроси тощо. Утім, попри показові заходи з покращення продовольчої ситуації в столиці Галичини, на периферії дефіцит окремих товарів широкого вжитку став неодмінним атрибутом влади «перших совітів».

Готове житло та «щасливі подорожі»

Наплив біженців і пізніша поява кількох тисяч представників більшовицької адміністрації, військ і співробітників НКВД з родинами, загострили житлову проблему в містах Західної України. Потреби військово-поліційної машини окупанта були задоволені в украй нахабний спосіб – конфіскації квартир та будинків у власників, насамперед представників польської еліти. До 27 листопада 1939 року тільки у Львові до диспозиції апарату НКВД та Червоної армії було передано 1004 помешкання. З ордером, а часом і без нього, прибульці самовільно займали квартири разом із меблями, виганяючи господарів у підвальні приміщення будинків чи й просто на вулицю. У кращих випадках ті були змушені ділити свою квартиру із сім’єю радянського вельможі.

Наприкінці грудня 1939 року розпочалася націоналізація житла у великих містах, за наслідками якої конфісковували також усе майно і передусім цінні речі. Ті, кому пощастило уникнути експропріації, були обкладені надміру високими податками й через загрозу репресій у разі невиплати чиншу, добровільно покидали свої помешкання, які відразу займали прибульці зі Сходу.

Водночас для підтримання соціалістичного реноме було активно проваджено політику забезпечення житлом «трудящих верств суспільства», унаслідок якої, наприклад, у користування робітників Львова було передано 11 тис. 869 квартир. Та це не вирішило житлової проблеми в місті. Тому влада вдалася до традиційних для СРСР методів ущільнення (поселення кількох родин в одне помешкання, перепланування великих квартир на кілька менших) і створення комуналок. Це спричинило побутові незручності та поступовий занепад міської культури, генерувало постійне напруження в суспільстві, створюючи джерела майбутніх конфліктів.

Водночас у багатьох містах і райцентрах Західної України націоналізовані будинки залишалися без господарського догляду, що призвело до руйнації водогонів, газових магістралей, каналізації та внутрішнього електроустаткування, виникли перебої в постачанні газу городянам. Особливо важко їм було пережити морозну і тривалу зиму 1939–1940 років, коли доводилось опалювати помешкання дровами, підшивками старих газет і непотрібними меблями. Не краща ситуація була й з електричним струмом. Восени 1940-го в окремих районах Львова світло гасло вже після полудня, внаслідок чого до вжитку повернулися нафтові лампи.

До цього всього додалося погіршення санітарно-епіде-міологічної ситуації, викликане появою десятків тисяч біженців, які мешкали в бараках, підвалах та приміщеннях, часто позбавлених елементарних санітарних умов, наявністю багатьох нерозчищених сміттєзвалищ після бойових дій та дефіциту найнеобхідніших предметів гігієни – за «перших совітів» мило стало одним із символів недостатку, коштувало дуже дорого й було, за спогадами очевидців, «страшним і чорним як вугілля».

Елементом урбаністичного ландшафту стали страшенно переповнені трамваї, окремі пасажири яких прилаштовувалися на східцях та буферах, а паном ситуації тут був міліціонер-більшовик, що вирішував, де зупинятиметься транспорт і де кому виходити. Залізничні потяги ходили вкрай нерегулярно, часто із запізненням на кілька годин, неопаленими й неосвітленими вагонами, вибитими шибками, вкрай натрамбовані пасажирами, що тіснилися в коридорах, переходах, туалетах і навіть висіли із зовнішнього боку, тримаючись руками за вікна. Дістати квиток на таку «щасливу подорож» можна було тільки простоявши в кількагодинній черзі (чимало рейсів більшовики скасували, зважаючи на нестачу вугілля та вивезення великої кількості залізничного устаткування із Західної України на схід).

Загалом дворічне панування «визволителів» позначилося на добробуті чи не кожної тамтешньої родини, призвівши до різкого падіння рівня життя населення, пауперизації та соціально-культурної деградації. У цивілізаційному сенсі розвиток соціуму був відкинутий на кілька десятиліть назад. Вступ Червоної армії та подальші заходи з радянізації місцеві жителі сприймали як варварську навалу, яка змітала все на своє шляху, силоміць нав’язуючи свою модель розвитку.

Олександр Пагіря, Тиждень

Київ став єдиним європейським містом, яке потерпіло від своїх “захисників”. Було знищено 940 будівель. В той день було зруйновано і Будинок Гінзбурга - перший хмарочос України. Зараз на його місці знаходиться готель “Україна”.
Опівдні прогримів перший вибух - у повітря злетіла комендатура на розі Хрещатика та Прорізної. Вибух був такої сили, що на сусідніх Пушкінській і вулиці Мерінга повилітали шибки, вибуховою хвилею було поранено та вбито випадкових перехожих, знищено кілька десятків припаркованих поруч автомобілів.
Згодом прогримів другий вибух, перетворивши комендатуру на гору битої цегли. Третій вибух знищив будинок навпроти, де була чайна та кондитерська. Невдовзі було підірвано ЦУМ, будівлю колишньої Міської думи, що знаходилась на Радянській площі (нині Майдан Незалежності), Будинок зв'язку – поштампт.
За кілька годин Хрещатик охопила пожежа, яка ширилась на вцілілі будівлі центру міста.
Незадовго до відступу радянськими саперами було знищено водонапірну башту, то ж пожежний рукав довелось тягнути аж до Дніпра, де було встановлено мобільну насосну станцію.
Однак зусилля виявились марними - невідомими було пошкоджено пожежний рукав, який проходив чагарниками й ніким не охоронявся. Щоб локалізувати пожежу, німецькою владою було прийнято рішення підірвати деякі навколишні будівлі.
Київ назавжди втратив історичну архітектурну забудову центра міста. Кількість людських втрат під час вибухів невідома.
Хто саме вчинив підриви у центрі Києва восени 1941 року, достеменно так і не було з'ясовано: у місті діяло кілька диверсійно-розвідувальних груп, зокрема під командуванням лейтенантів Віктора Карташова (Коваленко) та Івана Кудрі (Максим), який сам дивом врятувався під час підриву будинку Гінзбурга того ж таки 24 вересня.
У 1963 році було опубліковано “Довідку КДБ при Раді Міністрів СРСР про диверсійно-розвідувальну діяльність групи підпільників міста Києва під керівництвом І.Д Кудрі”, у якій йшлось про знищення німецької комендатури і кінотеатру “Спартак”, щоб “дати зрозуміти зарозумілим фашистським "завойовникам", що господарем на окупованій землі є не вони”.
Згодом згадки про вибухи в Києві почали з'являтись у мемуарах ряду радянських учасників бойових дій, зокрема полковників Старінова та Харченка, які, за їх словами, мали відношення до підготовки радянських диверсійних груп.
Цікаві факти з історії нашої держави відображені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.

В Луганську місцева організація Партії регіонів ініціює встановлення пам’ятного знаку «жертвам ОУН–УПА».

Хоча від УПА в Луганській області ніхто не постраждав. А от від власовської РОА, від «казачества» — чимало потерпілих.

На Луганщині ще достатньо живе людей, які бачили звірства російських козаків на власні очі, а іноді відчували на власній шкурі. Скажімо, один зі слідчих німецької поліції Краснодону у справі «Молодої гвардії» Михайло Кулєшов від імені козаків писав послання «Рейхсканцлеру Великой Германии, Вождю Европы Господину Адольфу Гитлеру»: «Мы, донские казаки, остатки уцелевших от жидовско–сталинского террора своих одноотечественников, отцы и внуки, сыновья и братья погибших в ожесточенной борьбе с большевиками и замученных в сырых подвалах и мрачных застенках кровожадными палачами Сталина шлем Вам, Великому Полководцу, гениальному государственному деятелю, строителю новой Европы, освободителю и другу Донского Казачества, свой горячий донской казачий привет!»

Логічніше було б ініціювати закладення пам’ятного каменю жертвам донських, кубанських і терських козаків, які під час війни з фашистськими загарбниками у 1941—1945 роках добровільно перейшли на бік ворога та допомагали фашистській Німеччині створювати військові формування, що брали участь у боях із Червоною армією, охороняли військовополонених та проявляли до них особливу жорстокість і садизм, грабували і знущалися над мирним населенням України.