В приколах не приймуть, тому і викладаю в блог.... Спробував людині нагадати про батьківщину і то, що  для неї робить громадянин....почув майже це її не перепреш.

Вчора мала інтернет-переписку з американським копом (по справі) .... так, так - з поліцейським.

Переписувалась можна сказати не знаючи англійської мови, лише за допомогою нашого сайтівського перекладача. Ми порозумілись. Він відповів мені на повідомлення на протязі години. Це в порівнянні зі звереннями до багатьох і багатьох українських служб і організацій за 20 РОКІВ. Невже сліпі і глухі?

Ні, я не хвалю американців.. там далеко від ідеалу.

Я не розумію українців і росіян. Про яке майбутнє може іти мова, коли люди не поважають самі себе? Не вважають гідним для себе зробити маленький крок, відкрити вуха і очі? 

Розкажіть хто ж ви насправді?

Іноді дивлюся фотографії та думаю: як фотографи роблять фото людей та залишаються цілими?
Чи дозволу питає, чи що робить, не знаю.
Бо хочу зробити папку із фото людей, але боюся напряму фотографувати- бо ще по голові дадуть чи гавкати будуть...
Уявіть, їдете трамваєм чи маршруткою, сидите на лаві чи в парку гуляєте, тут хтось бере і фотографує напряму, відкрито, мовчки. Як ви реагуєте?
Як людей фотографувати та залишитись цілою?

Кожен українець передає у спадок своєму синові дві речі - жагу до свободи і шаблю, аби син здобув її...

                                                                                                                  
                                                                                                                  Гійом Левассер де Боплан