Володимир Кулик
політолог, історик, журналіст, доктор політичних наук, провідний науковий співробітник відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України

(FB)

Пам’ятаєте, я нещодавно писав, що маю цікавезні дані свіжого опитування щодо мовних преференцій населення, але ще не маю дозволу їх оприлюднювати? Тепер уже маю і дозвіл, тож можу переходити до наступного тизера: наведення найцікавіших і політично найактуальніших результатів.

Головна приємність полягає в тому, що громадяни України (точніше, підконтрольних українській владі територій, якими обмежувалося опитування) переважною більшістю підтримують політику державного сприяння насамперед українській мові, і рівень цієї підтримки суттєво збільшився від попереднього опитування у вересні 2014-го.

На запитання про те, “яку мову держава має підтримувати насамперед”, 64% відповіли, що українську, 19% – що “всі мови однаковою мірою”, 10% – що “в кожній частині країни – ту мову, яку там найбільше вживають” і лише 2% – що російську.

На інше запитання, де йшлося про те, що має в першу чергу робити “державна політика в мовній сфері”: 61% відповіли, що “сприяти поширенню української мови в усіх сферах життя”, 20% – “вирішити питання статусу російської мови”, а 12% – “забезпечити реалізацію прав національних меншин у мовній сфері”.

Прикметно, що частка прибічників поширення української за неповних три роки виросла аж на 11%, а підвищення статусу російської – впала на 9%.

Не варто, однак, квапитися називати ці результати свідченням переважної підтримки політики українізації.
Дослідникам мовних уявлень добре відомо, що українські громадяни зовсім не проти, щоб держава поширювала українську мову, але при цьому вони традиційно не бажали нічого змінювати у власній мовній практиці.

Тому головний інтерес становлять відповіді на ті запитання, де йшлося про взаємодію держави з громадянами, тобто про те, чого вони хочуть не для країни загалом, а для себе зокрема. Так от, тут теж є приємні новини, тобто свідчення великої підтримки реальної українізації.

На запитання про те, якою мовою “має вестися документація в державних закладах у вашому місті” (для сільських респондентів – районі), аж 68% відповіли, що українською, 19% – що обома, 11% – “на вибір (українською або російською)” і лише 1% – російською.

Тобто навіть у переважно російськомовних регіонах більшість громадян погоджується, що без української мови не обійдешся.

Важливіше, що це усвідомлення вже поширилося й на усне спілкування, для якого 59% бажає української мови, 30% – на вибір відвідувача, 8% – на вибір працівника установи і лише 2% – російської.

Звичайно, в російськомовних регіонах люди можуть очікувати, що російська буде переважною мовою вільного вибору, але навіть там багато хто погоджується на українську.

Власне, в можливості вибору немає нічого поганого, якщо тільки її буде забезпечено й для тих, хто воліє української.
А в україномовних чи змішаних регіонах більшість очевидно воліє спілкування українською, тож саме його держава має забезпечити.

Тепер найцікавіше й політично найважливіше. Вже вдруге я ставлю чітке запитання про те, “чи повинні відповідати українською мовою громадянам, які звернулися до них цією мовою”.
Так от, нині аж 70% (на 9% більше, ніж 2014-го) відповіло: “Так, на всій території України” і ще 15% – “Так, але лише в тих місцевостях, де цією мовою говорить більшість”.

Тільки 13% уважають, що чиновники “можуть відповідати тією мовою, якою їм зручніше”.

Мало того, за останні три роки радикально зросла підтримка позиції, що поважати мовний вибір громадян мають також “працівники торгівлі та сфери послуг”. Аж 54% (проти 35% 2014-го) сказали, що ті мають відповідати українською по всій Україні, й лише 26% – що так, як зручніше.

Почасти це результат боротьби фанатиків у супермаркетах, але не меншою мірою, гадаю, поширення в суспільстві думки про те, що громадянин повинен мати вибір, а чиновники й надавці послуг мають його поважати.

При цьому громадяни добре розуміють, що має бути забезпечено саме можливість спілкування українською, тому обов’язок на всій території України відповідати російською підтримали набагато менше респондентів: 31% для чиновників і 23% для сфери послуг (ще приблизно стільки ж обмежили цей обов’язок територіями переважання російської мови).

Ну, й про політичну актуальність. Ці результати недвозначно підтримують правомірність передбаченого законопроектом 5670 обов’язку вживання української мови не лише в державному секторі, а й у всіх сферах задоволення прав і потреб громадян.
Звичайно, коли дійде до реальних вимог і перевірок їх виконання, частина нинішніх прибічників українізації почне шукати виправдань для власної звички уживати переважно російської. Тому пропаганда законопроекту повинна наголошувати права громадян і обов’язок тих, хто ці права забезпечує, аби не змішати все це в одній каші буцімто вільного вибору, якого україномовці насправді здебільшого не мають.

Тепер чекайте докладних публікацій, де йтиметься не лише про сукупні дані для всієї країни, а й про преференції окремих регіональних, мовних, вікових та інших груп. Обіцяю не баритися й почати не з англомовних наукових статей, а з публіцистичних текстів українською. А поки що прошу поширювати цей анонс.

P.S. Last but not least, опитування провів 19-29 травня 2017 року Київський міжнародний інститут соціології за кошти Університету Альберти в Канаді в межах дослідницького проекту Research Initiative on Democratic Reforms in Ukraine під проводом проф. Оленки Білаш, яка героїчно змагалася з університетською бюрократією за всі дозволи й трансакції.
Дякую всім, хто зробив це знання можливим, і обіцяю не дати йому зіскніти в моєму комп’ютері

- Понимаешь, здесь сидит принц, он должен выбрать себе суженую… 
- О, принц! Зачем вам суженая? .... возьмите расширенную. 
Во мне столько дополнительных функций!

Уважаемые, я к вам за советом. Есть кот. В коте десять килограммов. Есть кровать. У кровати высокая мягкая спинка шириной 10-15 сантиметров. И есть хозяева кота, которые спят на этой кровати.
Ночью кот запрыгивает на спинку кровати и ходит по ней. У кота ночной променад. Но поскольку кот в прошлой жизни был коровой и некоторые особенности перенес в нынешнюю инкарнацию, на четвертой-пятой ходке он теряет равновесие и шмякается вниз.
Если мне везет, кот падает рядом. Если не везет, на мою голову приземляются десять килограммов кота, причем почему-то всегда задницей.
Вопрос: как отучить кота от этой привычки?
Были перепробованы:
- липкие ленты, разложенные на спинке кровати. (В итоге полночи отдирали их от ополоумевшего кота, чуть без скальпа его не оставили).
- нелюбимый котом аромат иланг-иланга. (Кот наплевал на то, что аромат у него нелюбимый).
- мандариновая кожура в больших количествах (Кот брезгливо посшибал шкурки мне на голову, в процессе упал за ними сам).
Что еще можно сделать? С брызгалкой под подушкой я уже спала. Кот удирает, затем возвращается.
Два дня назад я запостила в сообществе крик души. Получила много отзывов. Два пошли в дело сразу же.
Как обещала, отчитываюсь.
Я люблю простые и легко реализуемые идеи. Поэтому предложения прибить полочку к кровати, к коту, к своей голове, чтобы ему было удобно на нее падать, были отложены на потом.
Для начала я взяла у ребенка шесть воздушных шариков, надула и зажала пимпочками между стеной и кроватью. Получилось очень красиво. Мы с мужем полюбовались на них и легли спать.
В середине ночи грохнул выстрел. Спросонья я решила, что муж застрелил кота (хотя единственное оружие в нашем доме - это водяной пистолет).
Когда включили свет, кот сидел на полу в окружении ошметков синего шарика и недовольно щурился. Ему дали пинка, сдвинули шарики и снова легли спать. Это была наша стратегическая ошибка, доказывающая, как мало мы знаем о котах.
Второй и третий шарики он взорвал минут через двадцать и ускакал, издевательски хохоча. Муж настойчиво попросил меня все убрать и закончить на сегодня с экспериментами. Пока я прятала шарики в шкаф, кот подкрался к самому большому и стукнул по нему лапой.
В чистом итоге: минус четыре шарика, минус два часа сна, минус восемь метров нервных волокон на двоих взрослых. Плюс развлечение коту.
Тогда в дело пошел запасной вариант. Вся спинка кровати была проложена фольгой в несколько слоев, чтобы шуршало громче. Я заверила мужа, что теперь он может спать спокойно: на фольгу кот точно не сунется - побоится.
В общем, почти так и случилось. Кот пришел через пару часов, когда мы заснули. Прыгнул со шкафа на фольгу. Фольга зашуршала, кот страшно перепугался, взвился в воздух и упал на мужа.
В чистом итоге: минус десять метров фольги, минус сорок капель пустырника на двоих взрослых. Плюс развлечение коту.
Итак, у меня была проблема, с которой я пришла в сообщество.
После того, как фольга и шарики не сработали, я стала думать в другую сторону: как не пускать кота по ночам в спальню.
Первым был использован отпугиватель котов. К сожалению, кот не понял, что это отпугиватель. Зато понял муж, который морщился, принюхивался и в конце концов попросил проветрить комнату. Так что у меня теперь есть отпугиватель мужей, кому нужно — могу отдать.
Примерно такой же глупостью оказался тазик с водой. Мы поставили его с тем расчетом, что кот будет плескаться и забудет про кровать (он любит воду). Расчет оправдался наполовину: кот плескался, но про кровать не забыл.
Ночью он прискакал к нам, тряся мокрыми лапами. Мне спросонья показалось, что их у него двадцать две. Десятью он наступил мне на лицо, остальными пробежался по одеялу и простыне.
Напоследок звонко поцеловал мужа в нос, ткнувшись в него мокрой мордой, с которой капала вода.
После этого муж сказал, что черт с ним, с интерьером, он согласен на полочку.
Принес вечером лакированную доску с бортиком, возился два часа, ругал безвинную кровать и, наконец, присобачил. Я хотела сказать, что пусть лучше на нас падает кот, чем эта фиговина (из-под нее живым бы никто не вылез). Но посмотрела на лицо мужа и решила промолчать. Ладно, думаю, одну ночь поспим — а потом я ее сниму от греха.
Вдобавок перед сном прибежал ребенок и набросал на нее свои игрушки. Я махнула рукой и не стала ругаться, потому что размышляла, кто из родственников будет растить ребенка, если нас погребет под полочкой.
(Надо сказать, что волновалась я зря: как выяснилось, муж приколотил ее на совесть).
Ночью на полку пришел кот. Вальяжно прогулялся до середины полочки и тронул лапой одну из игрушек. Это оказался интерактивный хомяк "жу-жу петс".
От прикосновения кошачьей лапы хомяк включился. Призывно воскликнул: "Абузююююю-зы!" и побежал на кота, светясь любовью.
Я бы с радостью рассказала о том, что было дальше. Но врать не стану: мы этого не видели. И вообще кота до утра больше не видели. Хомяк добежал до края полочки и самоубился, как лемминг, прыгнув со скалы в тазик с водой.
Результат: полочку мы сняли.
На спинке кровати теперь сидит сторожевой хомяк. Кот в комнату не заходит. А если ему случается увидеть хомяка в приоткрытую дверь, он раздувается до размеров манула и в ужасе отступает.

Tim Zlatkin