Вулиця Михайла Грушевського

Колишні назви – Комсомольська, Об’їзна. На карті 70-х років дев’ятнадцятого століття видно, що забудова Радивилова на сході завершувалася саме цією вулицею, причому будівлі розташовувалися лише зі сторони містечка. Далі починалися поля, хоча існувала й дорога, нині це вулиця Маркелова, від вокзалу до військових казарм у районі теперішньої автостанції. До віддаленої дороги дотягувалася тільки забудова вулиці Кременецької, яка вела до повітового центру – міста Кременець.

Отже, вулиця Михайла Грушевського виникла для потреб об’їзду житлових кварталів. Однією стороною вона впиралася у вулицю Залізничну і доходила майже до залізничного вокзалу. А тут, до речі, неодноразово бував проїздом і Михайло Грушевський (1866 - 1934).

Друга сторона вулиці виводила до кладовища, а з кінця ХІХ століття – і до пожежної команди при вулиці Крупецькій (нині Соборна). Обидва об’єкти зі зрозумілих причин мали неабияке значення, дорога була нерідко використовувана.

Після Першої світової війни, яка знищила багато житла і господарських об'єктів, відбудова і розбудова вулиці розпочалася за часів Польщі. І активно продовжилася лише після Другої світової війни. Зводилося майже всуціль приватне житло з господарськими будівлями.

На цій же вулиці почала працювати школа, спочатку вона діяла в шести пристосованих будівлях. Проблема спорудження великого приміщення навчального закладу вирішилася лише в 1960-х роках: фундамент школи заклали в 1965 році, а вже 10 січня 1967-го учні розпочали тут навчання. До справи будівництва, розширення і найновішого оснащення навчального закладу доклали зусиль директори Соломія Купріянівна Бурлака, а з 1975 року – Іван Васильович Мельничук. За роки керівництва І.Мельничука здійснили 2 великі добудови, що забезпечило запровадження однозмінного навчання. У важкі 90-і роки започатковано комп’ютеризацію школи. Педагоги виступили ініціаторами створення класів з поглибленим вивченням основ наук. Нині це ліцей №1. У травні 2024 року навчальний заклад подав заявку на державну субвенцію в межах екосистеми DREM, і за результатами конкурсу проєкт ліцею став одним із десяти на Рівненщині, відібраних для фінансування. Загальна вартість робіт – 13,3 млн. грн., з яких 70% – державне фінансування, 30% – кошти громади.

На межі шкільного двору збереглося русло колишньої невеличкої притоки річки Слонівки. Джерело давно не проявляє себе, але в бурхливі весняні повені тут ще можна побачити повноводний потік, тож на такий випадок під проїжджою частиною вулиці прокладено трубу.

Важливим осередком духовності для протестантської громади цієї частини міста стало налагодження масштабної проповідницької роботи місцевим будинком молитви ХВЄ. Тут не раз вели богослужіння ієрархи церкви з Рівного і Києва. Зокрема, бував і відомий український релігійний діяч, християнський проповідник, старший єпископ Церкви християн віри євангельської України Михайло Паночко.

У серпні 2023 року при вулиці Михайла Грушевського відкрили великий супермаркет продуктів (вхід – від вулиці Кременецької). На полицях магазину представлені всі категорії продуктів харчування: м'ясо, молочні товари, випічка. Обладнано дизайнерську кавову локацію, є вітрина смачної випічки. Відчутно пожвавився транспортний рух.

При цій же вулиці працюють цехи підприємства з переробки круп.

Довжина вулиці - 1,6 кілометра.

Володимир ЯЩУК.

6 червня – День журналіста. У Радивилові це свято здебільшого пов’язують з історією газети «Прапор перемоги» та її авторами.

Раз у раз дехто з тих, хто давно не живуть у Радивилові або й ніколи тут не жили, роблять спроби поставити під сумнів історичність назви міста – Радивилів. У «Фейсбуці» навіть є сторінка, в анотації до якої глузливо написано: «Група інформаційної… підтримки справжньої історичної назви міста – Радзивилів! Князя на ймення “Радивило” – не існувало. Це – придумка якогось напівп’яного дячка і місцевих “краєзнавців”. Засновник міста – Микола Радзивіл (Чорний)! … пашпорт не міняв». Сама група всупереч анотації названа «Радзивілів» (через дві літери і). Але чого не зробиш у гарячковості амбіцій і суперечок!

А проте саме так – РАДИВИЛІВ записували назву цього поселення в 2-й половині шістнадцятого століття, відколи збереглися перші письмові згадки, саме на таку назву вказував відомий волинський краєзнавець і історик церкви ХІХ століття Микола Теодорович. Із книги: "Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии", том 1, Почаїв, 1888, стор. 165, 166:

Ще один важливий факт: історикам відомий «РАДИВИЛОВСЬКИЙ АПОСТОЛ», який 1568 року був написаний церковнослов'янською мовою української редакції у домі пана Семена Борщовського писцем Францишком у місті РАДИВИЛОВІ. Отже, Радивиловський, а не РадЗивиловський. Апостол переписали на замовлення Івана Патрикея Курозвонського, підкоморія Кременецького повіту. Книга «виписана» «В МЪСТЕ РАДИВИЛОВЕ».

Як прочитувалися ці слова в шістнадцятому столітті, дійти спільної думки не можуть і мовознавці. Якщо навіть прочитати «в мєстє Радівіловє», то все одно ніяк не виходить, що справжньою історичною назвою містечка була РадЗивилів.

Насправді такої назви – РАДЗИВИЛІВ – містечко НІКОЛИ офіційно не мало.

По-перше, назва Радзівілов (російською –  Радзивилов) була закріплена за містечком після 1795 року, за Російської імперії; українського відповідника на офіційному рівні вона не мала. До того містечко звалося Радивилів (перші письмові записи) і Радзівіллув (у передачі українською мовою; за часів Речі Посполитої). Така ж назва – Радзівіллув – була відновлена Польщею після 1921 року. І оскільки державною мовою була тільки польська, ця назва і вважалася офіційною. До речі, і сьогодні в польськомовних публікаціях наше містечко записують як  Radziwilliw (подивіться, наприклад, польськомовну Вікіпедію).

По-друге, навіть за часів Російської імперії і в 1920-30-і роки (за часів Польщі) українці використовували первісну і співзвучну законам української мови назву РАДИВИЛІВ. Так писали, наприклад, Леся Українка, історик Дмитро Дорошенко, Улас Самчук та інші знані люди. Це не «придумка».

Чому замість Радивилів у часи Речі Посполитої почали вносити в документи Radziwillow (Радзівіллув)? Це пояснюється особливостями польської мови, у якій багато спільнослов’янських слів мають характерне «дзекання».

Входження Волині до складу Речі Посполитої в шістнадцятому столітті наклало відбиток і на написання прізвища князів Радивилів. Варто відкрити Вікіпедію і прочитати: польська ВІКІ – Radziwill (Радзівілл), литовська (а Микола Радивил Чорний був князем Великого князівства Литовського) – Radvilos (Радвілос), українська – «Існує версія, що ім’я Радвил (Радивил) має угро-фінське походження і в перекладі означає «новонавернений» (у віру). Ім’я записувалося по-різному — як Радвіла, Радивил, Радівіл, у написанні упродовж століть закріпилися в основному полонізовані версії з відповідною орфографією — Радзівілл, Радзівіл, хоча по-литовськи продовжують записувати це прізвище як Радвіла, Радвілос, латиною його фіксують як Радвіл».

У теперішніх україномовних публікаціях цілком умовно найчастіше віддають перевагу спольщеному варіанту Радзивілл. Цей варіант використовував і я в своїх книгах «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» (2004), «Радивилів у перегуках віків» (2014, друге видання – 2020).

Отже, назва РАДИВИЛІВ абсолютно історично вмотивована. А «Радзивилів» з’явилася в публікаціях радянського часу для умовного відтворення назви містечка в різні історичні періоди – часи Речі Посполитої, Російської імперії і Польщі ХХ століття, адже тоді україномовної офіційної назви не існувало. А з 1940 до 1993 року місто, як відомо, звалося Червоноармійськ.

Уже минуло понад 30 років, як було проведено опитування в місті (1 грудня 1991 року) з приводу повернення йому історичної назви. Верховна Рада України прийняла відповідну постанову про перейменування № 3044-XII від 1993 року, але це рішення ухвалили не відразу, знадобилася додаткова довідка істориків з приводу того, чому РАДИВИЛІВ, а не Радзивилів чи Радзівілов.

Володимир ЯЩУК, почесний член Національної спілки краєзнавців України.

Маршрут 108, від Москви: губернське місто Калуга – Козелець – губернське місто Київ – Житомир – Радивилів. Усього 1322 версти.

Маршрут 172, від Архангельська: ст. Сінекая – Москва – Калуга – Козелець – Київ – Житомир – Радивилів. 2548 верст.

Маршрут 235, від Астрахані: Новохоперськ – ст. Шестакова – губернське місто Воронеж – Глухів – Козелець – Київ – Житомир – Радивилів. 2170 верст.

Маршрут 297, від Брест-Литовського: Ковель – Дубно – Радивилів. 314 верст.

Маршрут 358, від Білостока: Брест-Литовський – Ковель – Дубно – Радивилів. 427 верст.

Маршрут 477, від Вітебська: Орша – Житомир – Радивилів. 914 верст.

Маршрут 535, від Владимира: Москва – Калуга – Козелець – Київ – Житомир – Радивилів. 1494 версти.

Маршрут 592, від Вологди: Москва – Калуга – Козелець – Київ – Житомир – Радивилів. 1745 верст.

«З Дрездена я проїхав залізницею до Львова (Лемберга), по огляді якого вирушив на російський кордон до Радзивилова. Цим трактом ходили поштові карети, в яких сидіти дуже незручно, і тому, маючи на увазі, що на кожній поштовій станції в Галичині є коляски, я зажадав, щоб мені давали коляски з поштовими кіньми. Львівський поштмейстер довго вмовляв мене взяти місце в поштовій кареті, поставляючи мені на вид дорожнечу подорожі в особливому екіпажі і пропонуючи дати мені найзручніше місце.

Я не погодився і зробив по-своєму, але на перших же станціях від Львова зрозумів причину, яка спонукала поштмейстера радити мені не користуватися екіпажами поштових станцій, вони були всі дуже старі і ніким не використовувалися, а тому я на кожній станції витрачав багато часу, доки їх вивозили на поштове подвір'я та підмазували. Ямщики, які везли мене Галичиною, охоче розмовляли зі мною, кажучи, що я росіянин, а вони рутени.

На російський кордон я приїхав на світанку. Хоча дороги в Галичині не облаштовані, але бездоріжжя від цього кордону до Радзивилова мене вразило. Проїхавши прикордонний стовп, мій екіпаж зав'яз у глибокій калюжі, наповненій водою по всій ширині дороги.

На митній заставі унтер-офіцер прикордонної варти заявив мені, що начальник митного округу генерал-майор, якого прізвища не пам'ятаю, просить мене зупинитись у нього.

Мої речі були оглянуті на його квартирі і я, напившись з ним кави, подякував за гостинність і поїхав до Кременця до мого брата Миколи, який надіслав за мною свою карету.

Брат мій був тоді начальником 11-ї піхотної дивізії і жив у двоповерховому кам'яному будинку штабу цієї дивізії, влаштованому для штабу колишнього 4-го піхотного корпусу під час командування цим корпусом генерал-ад'ютанта графа Дмитра Єрофійовича Сакена».

Приблизно з 1909 року і до початку Першої світової війни (1914 року) в тоді прикордонному Радивилові (офіційна російська назва “Радзивилов”) дислокувався 12 Донський козачий полк. Ще 1904 року «вічним» шефом його призначили генерал-фельдмаршала Російської імперії князя Потьомкіна-Тавричеського, отож його ім’я навіть було приєднане до назви полку. Організаційно він входив у 2-у бригаду 11-ї кавалерійської дивізії 11-го армійського корпусу Київського військового округу. Перед війною полком командували: на 1909 рік ­– полковник Сулін Іван Іванович, з 30.05.1911 року – полковник Каледін Василь Максимович, рідний брат Олексія Каледіна, майбутнього донського отамана. 

Спочатку слід пояснити особливості деяких звань. Осавул – таким був офіцерський чин у козачих військах; хорунжий –  найнижчий офіцерський чин у козачих військах; сотник – офіцерський чин, вищий за чин хорунжого.

На 1 січня 1909 року офіцерський склад розквартированого в Радивилові полку був такий:

полковник, командир полку Сулін Іван Іванович, військові старшини Попов Євграф Іванович, Попов Віктор Федосійович, Раков Іван Іванович, осавули Крюков Семен Христофорович, Хорсов Григорій Іванович, Милованов Авдій Євграфович, Дронов Олексій Никифорович, Гнилорибов Іван Іванович, Желтухін Дмитро Петрович, Янченков Стефан Рафаїлович, Балабін Микола Юхимович, Пономарьов Олександр Васильович, під’єсаули Риковський Василь Костянтинович, Козин Іван Гаврилович, сотники Токарев Федір Васильович, Аврамов Василь Олексійович, хорунжі Анікін Герасим Олексійович, Духопельников Василь Кіндратович, Курапов Степан Олексійович, Красовский Михайло Васильович, Ханженков Василь Миколайович, Панфілов Олександр Іванович, Михайлушкін Олександр Ігнатович, Чернов Андрій Іванович, Крохін Григорій Панасович, Забазнов Іван Карпович, Глебездін Григорій Козьмич, Смоляков Лев Пантелеймонович, Мельников-Розведенков Степан Олексійович.

Отже, Радивилів того часу кишма кишів офіцерськими чинами, які тут, певна річ, не тільки служили, займалися щоденною муштрою, а й залицялися до місцевих молодиць, проводили вільний від службових обов’язків час по єврейських шинках і, поза сумнівом, влаштовували п’яні дебоші…

У романі Михайла Шолохова «Тихий Дон» головний герой Григорій Мелехов потрапив на службу в містечко «Радзивиллово». Одним із прототипів Григорія став Єрмаков Харлампій Васильович, якого призвали в 12-й козачий полк у січні 1913 року.

Ось як Шолохов описав прибуття свого героя в наше містечко:

«На полустанку, де вивантажувалися, юрмилися офіцери і якісь у сірих свитках голені люди, розмовляли чужою, незрозумілою мовою. Коней довго виводили з вагонів по риштованню, помічник ешелонів скомандував сідлання, повів триста з гаком козаків до ветеринарного лазарету. Довга процедура з оглядом коней. Розбивка по сотнях. Снують вахмістри і урядники. В першу сотню відбирали світло-гнідих коней; у другу – сірих і буланих; у третю – темно-гнідих; Григорія відбили в четверту, де підбиралися коні золотистої масті і просто гніді; у п’яту – світло-рудої і в шосту – вороної. Вахмістри розбили козаків повзводно і повели до сотень, розкиданим по маєтках і містечках».

З початком Першої світової війни 12-й козачий полк перебував на Південно-Західному фронті, воював проти австро-угорських військ. На третій день війни, 26 липня 1914 року, полк прийняв бойове хрещення. Козаки з боєм взяли містечко Лешнів (у Шолохова в романі «Тихий Дон» – «Лешнюв»).

Далі в автора роману дуже плутано говориться про бойових шлях:

«11-а кавалерійська дивізія після заняття Лешнюва з боєм пройшла через Станіславчик, Радзивиллов (цього разу чомусь не «Радзивиллово»), Броди і 15 серпня розгорнулася біля міста Каменська-Струмилово. Позаду йшла армія, зосереджувалися на важливих стратегічних ділянках піхотні частини, накопичувалися на вузлах штаби і обози. Від Балтики смертельним джгутом розтягувався фронт. У штабах розроблялися плани широкого наступу, над картами корпіли генерали, мчали, розвозячи бойові накази, ординарці, сотні тисяч солдатів йшли на смерть…»

***

На картах дев’ятнадцятого століття в районі Радивилова (Радзивилова), крім основного пункту перепуску через кордон («рогатка»), позначені пости – Лісовий (за Дранчею Руською, нині село Дружба), Дранчівський (біля Дранчі Руської), Бузовський (біля Березини, тепер частина села Дружба), Веселий (біля Гаїв-Лев’ятинських), Суходільський (біля села Суходоли, нині не існує, було поблизу Лев’ятина), Сестратинський, Безоденський, Полуночний (біля Полуничного), Вітенський (поблизу Хотина), Рідківський… 

Цей малюнок художника Є.Тейха дає уявлення про атмосферу таких прикордонних пунктів.

Підготував Володимир ЯЩУК.

 Вулиця 24 Серпня

Колишні назви – 17 Вересня, Вокзальна. Вулиця набула значення після завершення будівництва залізниці від Здолбунова до прикордонного Радзивилова (Радивилова) в 1873 році. А оскільки декілька років тривали роботи з упорядкування привокзальної території, що утруднювало рух транспорту дорогою в сторону Почаєва, набув значення переїзд перед станцією, в районі теперішнього комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів, по ту сторону колій був хутір Гранична.

Ще до появи залізниці на місці прокладення залізничного полотна існувала дорога між населеними пунктами.

Але найбільш пожвавленою вулиця Вокзальна стала тому, що приводила людей до залізничного вокзалу, до нього можна було пройти через колії відповідно облаштованим переходом.

На майдані при вулиці Вокзальній розверталися карети, селянські підводи. Тут діяли торговельні ларки, магазинчики. Райзман торгував рибою, iкрою, Соколов, а пiсля нього Ґоворов – печивом, цукерками... Поряд iз майданом існували два двоповерхових приватних готелi, що належали єврейським сiм’ям.

Пасажирськi поїзди курсували до Здолбунова двiчi на добу. Після з’єднання цієї залізниці з тією, яка йшла від Львова до Бродів, пасажирські перевезення неабияк зросли.

Леся Українка в листi вiд 9 травня 1891 року iз села Колодяжного на Волинi, запрошуючи в гостi, писала до Львова дружинi Iвана Франка: «Хоч їхати залiзницею мусите довго, однак я мислю, що їдження не маєте брати багато, бо в Радивиловi треба чекати двi години, а за той час можна купити собi, що треба...». Отож за покупками підходили й пасажири, які мусили очікувати заміни колісних пар вагонів, адже в Австро-Угорській і Російській державах була різна ширина залізничних колій. Авжеж не оминали нагоди вийти до вулиці Вокзальної і Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський…

Нині при цьому колишньому майдані зберігся, щоправда, в добудованому вигляді двоповерховий цегляний будинок із високими стелями, якому більше сотні літ. У різні часи в ньому працювали ресторан, магазини.

Після Другої світової війни на цій вулиці був розташований штаб військової частини, яка обслуговувала аеродром за містом. Тут бували Герої війни Микола Маркелов, Андрій Демьохін та інші.

Чим ще прикметна вулиця? При ній у 1996 році вивершили церкву Різдва Пресвятої Богородиці (вхід – від вулиці Садової). Освячення відбулося за участю вищих православних архієреїв і народних депутатів України. Між іншим, на цій території наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття працював цех з оббивання великогабаритних вантажів для залізничного транспорту. Про це, спираючись на перекази, розповідали старожили міста.

А раніше, у 1980-і роки, за містом спорудили висотні будівлі комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів – з участю чеських спеціалістів, і тепер вулиця впирається у в’їзні ворота цього підприємства.

Оскільки вулиця 24 Серпня, названа так на честь Дня незалежності України, відіграє роль і об’їзної (з вулицею Павла Стрижака) для великотоннажного транспорту зі сторони Почаєва, у 2013 - 2014 роках значні кошти було вкладено в її асфальтування. Тим паче, що при цій автодорозі розташовані деякі промислові підприємства з залізничними коліями, є магазин продовольчих товарів.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

Так розпорядилася історія, що Радивилів понад 120 років був при кордоні двох держав. Радивилів – це ще Волинь, а розташовані за 7 кілометрів Броди – вже Галичина. По-різному складалося життя волинян і галичан, розділених кордоном, а це відображалося в їхній культурі, традиціях, віруваннях.

Коли Радивилів опинився у складі Росії, тутешнє населення вже відчуло на собі асиміляційний вплив Польщі – як-не-як, понад 200 літ вона утверджувала тут свої звичаї, запроваджувала католицизм, а якщо із цим не надто вдавалося, принаймні підтримувала уніатство. Отож, коли російське духовенство спробувало (не без морального натиску) відроджувати православ'я на Західній Україні, це не завжди зустрічало розуміння у простолюду.

У Радивилівському історичному музеї я натрапив на цікавий документ, виданий 1818 року на ім'я колишнього парафіяльного священника села Крупця Федора Жигальського. Цей документ якраз і відображає, що влада використовувала всі можливі засоби впливу, аж до несподіваних. На гербовому папері, скріпленому печаткою, написано (подаю в перекладі з російської): «Після благополучного, з дозволу Всевишнього, закінчення війни з французами, благовгодно було його імператорській величності, Всемилостивішому Государю нашому, поміж іншими милостями, дарованими всім взагалі вірним його підданим, відзначити духовенство особливим знаком Великомонаршого свого благовоління і вдячливості... Хай носить на грудях своїх... спеціально заснований хрест із написом 1812 року».

Якими ж могли бути заслуги отця Федора? В описі церков та парафій Волинської єпархії, зробленому в 80 - 90-і роки ХІХ століття Миколою Теодоровичем, знаходимо вістку, що ієрей Федір Жигальський був у крупецькій парафії останнім уніатським (греко-католицьким) священником, служив 8 років, але й після 1896 року, коли відбулося приєднання уніатських парафіян до православної церкви, не побажав перейти в православ'я, залишався в Крупці уніатським священником без парафії, задовольняючи духовні потреби тієї частини християн, які продовжували вважати себе греко-католиками. Отже, Олександр І зважив за можливе відзначити хрестом уніатського священника? Бо той, очевидно, благословляв російських воїнів, коли ті під командуванням генерал-лейтенанта Ессена прийшли 15 серпня 1805 року до Крупця і збиралися вирушати далі за маршрутом Броди – Золочів... Попереду їх чекала битва під Аустерліцом. А може, на схилі віку, в 1818 році, Федір Жигальский уже змирився з обставинами, перейшов у православ'я і саме тим і заслужив на відзнаку царя? Якщо й душпастирі дозволяли собі міняти віросповідання, то нічого незвичайного не побачимо в тому, що і в пізніші часи Радивилів ставав мовби роздоріжжям між обов'язком віри і життєвими обставинами.

А втім, уже з XYI століття відомо, що в наших волинських краях існував компроміс: якщо одна сторона у шлюбі належала до православних, а друга – до католиків, то вінчання здійснювалося спільно православним і католицьким священниками, а в ряді випадків такі змішані шлюби вінчалися й одним православним попом. На це вказує історик Орест Левицький у своєму дослідженні архівів Луцького замку – на тему «Сім'я і побут українців у XYI ст.». Хоча, ніде правди діти, після Люблінської унії 1569 року, після якої Радивилів опинився у складі Речі Посполитої, все ж таки досить часто тутешні шлюби українців із поляками завершувалися переходом православних у католицизм. Чимало священників під натиском політичної ситуації згодом пристали до уніатства.

У Радивилові здавна жили поруч православні, католики, християнські протестанти, іудеї. І хоч релігійні почуття накладали певний відбиток на спосіб життя, коло знайомств, це не могло служити нездоланною перепоною для юнаків та дівчат, котрих зближували взаємні симпатії. У місті досить поширені в українських родинах прізвища польського, єврейського звучання, що зайвий раз підтверджує: у минулому бувало по-різному.

Як розповідав старожил міста Федір Бортник, який помер на 92 році життя, за часів Польщі під час укладення польсько-українських шлюбів перевага – знов-таки, наче в середні віки – віддавалася католицизмові як панівній релігії. Стосунки ж між уніатами і православними вирішувалися шляхом взаємних компромісів. Скажімо, коли письменник Петро Козланюк, греко-католик за віросповіданням, вирішив обвінчатися з радивилівською православною дівчиною, це спричинило труднощі. Знайомі порадили звернутися до сільських священників, менш непоступливих у таких питаннях. Вінчання відбулося. І тут доречно нагадати, що в XYI ст. при здійсненні таїнства шлюбу між представниками різних конфесій часто були присутні як православні попи, так і католицькі ксьондзи. Мало того, є архівні підтвердження, що ксьондзи попросту зверталися за допомогою до православних настоятелів, навіть після Люблінської унії просили їх здійснити різні треби, включно зі шлюбним розлученням.

Нині в Радивилові теж нерідкі шлюби між представниками різних конфесій, адже міграція створює умови для нових знайомств, любовних «романів». Серед моїх приятелів є такі, де в одній сім'ї чоловік вважає себе греко-католиком, дружина – православною. Однак принаймні це не підштовхує до сімейних непорозумінь, тим паче, що молодь і люди середнього віку нині здебільшого не належать до релігійних фанатиків.

Між іншим, кохання перемагало віросповідні бар'єри і в моєму давньому роду: на початку ХХ віку за мого православного діда, тоді ще юного Івана Ящука пішла заміж полька католичка Євдокія Гебська (ґембська), перед вінчанням змінивши своє віросповідання.

Але чи не буває нині між сім'ями молодого й молодої непорозумінь, якщо жодна з родин не бажає в обрядовості віддавати перевагу конфесійній належності одного з наречених? Буває, і це стає приводом для додаткових містечкових пересудів. А проте, щоб такі непорозуміння виявилися непереборними і розладнали шлюб, щось не випадало чути. Адже врешті-решт традиції віросповідної терпимості бачимо з найдавніших часів існування Радивилова й довколишніх населених пунктів.

                               Володимир ЯЩУК, краєзнавець.

З Миколою Йосиповичем Чуєм ми познайомилися у 1980-і роки, коли він ще працював на залізниці. А в 2000 році обставини звели знову – він був одним з ініціаторів спорудження мосту через річку Слонівку від радивилівського міського мікрорайону Цибухів до села Лев'ятина. І, пам’ятаю, не міг стримувати сліз розчулення, коли новобудову, нарешті, освячував настоятель церкви Різдва Богородиці отець Тарас  Сухожак.

Цю подію Микола Йосипович пережив зовсім не надовго. Давно нема його на світі, а міст, у спорудження якого вклав стільки організаторських здібностей, слугує людям, і ті здебільшого навіть не знають, кому дякувати за таку зручність.

А був Микола Чуй фронтовик, пройшов через складні бойові і просто життєві випробування. Його батько, Йосип Васильович, воював у Першу світову, став інвалідом. Після революції влився у ряди армії Української Народної Республіки, був кулеметником. Коли уряд Директорії на чолі з Симоном Петлюрою в травні 1919 року опинилася на станції Радивилів (тоді Радзивилов), охороняв вагони з керівництвом. Врешті українська справа зазнала поразки, і Йосип повернувся в свою Дранчу-Українську (нині село Дружба).

Зв'язки з петлюрівцями не раз ще потім озвуться в долі родини. У 1940-му, коли Миколі Чую вже було 20 років, енкаведисти вивезли рідного материного дядька, Василя Погорільця з Башарівки, нібито за співпрацю з польським режимом. Так і пропав безвісти. А сім'я без суду й слідства опинилася в Архангельській області. Хата й майно були конфісковані, значною мірою розграбовані радянськими активістами.

Батькового швагра, Миколу Присяжнюка, засудили за те, що не заплатив культзбору (додаткового податку), а він же для того, щоб основний податок сплатити, мусив зняти з хати цинкову бляху. Коли в'язнів везли на Полтаву, дорогу перепинили наступаючі німецькі війська, тільки це, як не парадоксально, і врятувало невільників.

Після вигнання з нашого краю фашистів почалася мобілізація в Червону армію. Миколиного батька забрали енкаведисти, тримали в погребі, допитувалися про УПА, про криївки. Щось, видно, вони знали про його далеке «підозріле» минуле. А Миколу тим часом призвали на фронт. Коротке навчання в мінометній роті – і на передову. В бойові дії вступив уже на території Польщі, на підступах до Варшави. Під шаленим обстрілом гітлерівців форсував на плоту Віслу.

Одного разу Чуй з товаришами був посланий у розвідку. І так сталося, що несподівано зіткнулися віч-на-віч з німецькою розвідувальною групою. Частки секунд вирішували, кому жити. Червоноармійці виявилися кмітливішими. В полон було взято командира німецької групи. За цю операцію Миколу Чуя нагородили медаллю «За відвагу». 2 травня 1945 року Микола Йосипович з однополчанами були в Берліні. Тут і зустріла бійців звістка про капітуляцію Німеччини.

Микола Чуй служив у Німеччині до осені 1946-го. Вивчився на шофера. А повернувся додому – тут ще не вляглися тривога й неспокій, підпілля продовжувало боротьбу. Селяни опинилися перед нелегким вибором. Якось Микола віз із лісу дрова, його перестріли бойовики, запропонували співпрацю. Відтоді постачав їх папером, копірками (їздив за тим спеціально до Львова). До інших акцій не залучали. Коли в черговий раз їхав на зв'язок, довідався, що під Крижами на Тернопільщині боївку знищено.

У 1947-му Микола одружився, господарював на селі. З батьками мав до 14 гектарів, тому в колгосп не йшли. Влаштувався у лісництво. Однак натиск на господарів-самостійників посилювався. Чуя з роботи вижили. «Не довіряю», – сказав директор. Але фронтовик прийшов до нього й запитав: «Ви чиї вказівки виконуєте? Як на фронті, то мені автомат і кулемет довіряли, а тепер, значить, довір'я втратив?» Директор поступився.

Врешті-решт сім'я таки мусила віддати в колгосп землю, коней, стодолу. Але й це не врятувало від переслідувань. Батька виключили з колгоспу як «куркуля» нібито за рішенням загальних зборів. Насправді їх не було. Мабуть, слід було очікувати вивезення сім'ї на спецпоселення в російську глибинку. Микола пішов у райвиконком, до голови. Однак той різко відрубав: «Вам краще добровільно виїхати в Кіровоградську чи Херсонську область». Туди якраз вербували добровольців. «А як не поїдемо, в мене ж мала дочка, недавно народилася ?» – пробував заперечувати Чуй. «Не поїдете – гірше для вас…»

Ще в 1939 році Йосип Васильович, батько Миколи, познайомився з колишнім членом Компартії Західної України Феодосієм Додем з Підлипок. Це він урятував Йосипа, коли в 40-му секретар райкому партії обізвав його ворогом народу і хотів відповідним чином покарати. Тепер, у 50-і, Додь очолював облвиконком. До нього й поїхав Микола Чуй – шукати заступництва для батька і для всієї родини. Потрапити на прийом було непросто, вхід охоронявся міліціонерами з собаками. Однак самогон і сало, обачно прихоплені з собою і запропоновані охоронцеві, допомогли порозумітися.

Додь упізнав Миколу, бо колись гостював у них вдома. Став розпитувати про батька, про знайомих дівчат, до котрих перед війною іноді заїжджав. Вислухавши історію про виключення з колгоспу, пообіцяв: не переживайте, все буде в порядку. І дійсно, допоміг. Йосипа в колгоспі відновили, але він був людиною з характером: відразу на роботу не пішов, погодився аж тоді, як запропонували очолювати ферму.

А Микола Йосипович Чуй з того ж таки 1950-го став працювати на залізниці – тут менше уваги звертали на класове походження, тим паче не докопувалися до петлюрівського минулого батька. Тринадцять років доїжджав на роботу з села, а це дорога неблизька. Потім побудувався в Радивилові (Червоноармійську). Виростили з дружиною троє дітей. Дочки закінчили медінститут, син – педагогічний вуз.

Ось так пригадалася мені доля Миколи Чуя (1920 – 2001), коли, не так давно зайшовши на Лев’ятинське кладовище, натрапив на могилу колишнього героя моєї статті. В останній період його життя думка про міст через Слонівку до кладовища приміського села не давала йому спокою – звичайно, не про свою ймовірну близьку кончину він міркував, а переймався турботами всього мікрорайону Цибухів, адже чимало його жителів знайшли останній спочинок саме на цьому кладовищі, між тим родичам дістатися туди транспортом можна було лише в об’їзд – через околицю Немирівки і хутір Пороховню, та й то грузька лісова дорога не завжди сприяла проїзові. Міст постав як плід колективних зусиль, допомогла й міська рада, та все ж таки організаторські зусилля Миколи Йосиповича виявилися визначальними.

Володимир ЯЩУК.
2025 рік.

Вулиця Михайла Четвертного 

З вулиці Почаївської вона виводить на вулицю Михайла Грушевського. Довжина – менше кілометра. Нині відома тим, що на частині вулиці, яка примикає до центру міста, працюють господарські магазини, ларки, звідси торговці заїздять на ринок «Новий», та й значна частина торгових точок, розташованих біля центрального майдану Незалежності, мають господарську адресу: «Провулок М.Четвертного».

Одне чи й два-три століття тому частина нинішньої вулиці Четвертного, за переказами, від ринкового майдану (був частково там, де нині ринок «Новий», включаючи стару його частину), прямувала на схід, у поля, через те й звалася Польовою дорогою, пізніше - Городньою, бо обабіч були городи радивилівців. Далі вливалася в дорогу на Почаїв, одну з двох, які вели до Свято-Успенського монастиря (лаври) з його святинями – Почаївською іконою Божої Матері, стопою Богородиці на камені і мощами колишнього настоятеля монастиря Іова Почаївського.

Частина вулиці, яка огинала ринковий майдан з півдня, судячи з її висоти порівняно з розташованими поруч дворами, дає підстави припустити, що в середні віки тут завершувався дитинець, можливо, на її місці був згадуваний в архівних документах оборонний земляний вал городища, який традиційно – з фортифікаційною метою – городяни увінчували затесаними догори колодами. Таке планування було б вигідне тим більше, що поблизу валу текла невелика річечка, яка навесні і восени ставала доволі повноводною. Та й тепер старе русло (видолинок) стає під час повеней повноводним.

На місці колишньої Польової дороги, чи Городньої вулиці, сьогодні існує частина вулиці Четветного, яка лежить під кутом до пізніше визначених перпендикулярно одна до однієї вулиць, а також – частково – тут розташовані порівняно нові вулиці Михайла Грушевського і Пекарська. Люди старшого покоління ще пам’ятають про існування залізничного переїзду біля території теперішнього комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів і хутора Гранична, що лежить по другий бік залізниці. "Жіноча" назва хутора пояснюється тим, що дорога тут звалася Граничною, - чи тому, що вказувала на прикордонний статус міста, чи через те, що визначала дальню межу міста. Саме туди й виводила Польова вулиця від ринкового майдану.

Біля хутора Гранична, на протилежній стороні дороги, наприкінці ХІХ століття – і до Першої світової війни, були окремі казарми 12-го Донського козацького полку, в якому з 1891 року починав свою службову кар’єру майбутній відомий конструктор зброї Федір Токарев, тоді майстер-зброяр.

(Інші казарми стояли при вулиці Крупецькій – на території теперішньої автостанції і прилеглого житлового мікрорайону).

Переїзд з’явився, певна річ, після того, як Польову дорогу перетнуло залізничне полотно (в 1873 році), а раніше путівець з Радивилова виходив тут на битий шлях, який з давніх часів сполучав Броди і Дубно, ще відтоді, коли обидва міста і весь наш край увійшли до Речі Посполитої (Польщі). Цей шлях частково і використали під залізничне полотно.

Польова вулиця зазнала певного пожвавлення після розміщення в Радивилові російського війська, з кінця ХYІІІ ст. (в т. ч. 12-го Донського козацького полку і прикордонної варти), адже з цієї вулиці був прямий виїзд на Крупецьку дорогу – на місці їх колишнього з’єднання тепер стоять готель «Троянда» і супермаркет "Траш".

Неподалік цього місця в давнину було православне кладовище і, очевидно, стояла церква, про існування якої згадував французький дипломат Вердум у нотатках 1672 року. Наскільки швидко забудовувалася вулиця Польова, нам нічого не відомо. Судячи з її пізнішого переформатування і значною мірою зникнення, можна зробити висновок, що тривалий час залишалася малозаселеною. Між іншим, Польовою називали й нинішню вулицю Миколи Маркелова.

На початку ХХ століття в польському путівнику поряд з іншими закладами Радивилова згаданий і готель та ресторан  Говорова при вулиці Польовій, ресторан Тишаковського при цій же вулиці. Не віриться, що такі заклади діяли на віддаленій від центру вулиці (нині Маркелова), більш вірогідною виглядає версія про їх розташування ближче до центру, на іншій вулиці Польовій (або Городній).

У роки Першої світової війни вулиця, як і все містечко, зазнала значних руйнувань унаслідок обстрілів австрійської артилерії. Нею здійснювали переміщення російських військ.

Більш масове переміщення збройних сил відбувалося тут у роки Другої світової війни, спочатку в 1941 році, а потім у 1944-му, коли майже 4 місяці Радивилів (Червоноармійськ) залишався прифронтовим містечком.

У післявоєнні роки вулицю, у визначеному параметрі, назвали іменем танкіста Михайла Четвертного, який загинув у бою 23 березня 1944 року біля села Підлипки і був удостоєний звання Героя Указом Президії Верховної Ради СРСР 23 вересня того ж року. У 1967 році останки героя перепоховали у центр села Підзамчого, на могилі було встановлено пам'ятник-бюст.

Наприкінці 70-х років згорів розташований на цій вулиці магазин меблів і господарських товарів. Така подія мала неабиякий резонанс, адже меблі користувалися підвищеним попитом, який не задовольнявся. Згодом поряд із місцем згарища заклали багатоповерховий дім фурнітурного заводу, який через фінансові проблеми  так і не був споруджений. У 2009 р. за його добудову взялася приватна фірма і завершила справу.

Міськрада вишукала можливості і з залученням коштів обласного бюджету в 2009 р. заасфальтувала вулицю і впорядкувала пішохідні доріжки-хідники. Ця вулиця добре відома багатьом учням ліцею №1 (раніше школи-гімназії), які щодня ходять нею на навчання і з навчання додому. Забудована в основному приватними одноповерховими будинками, їх оточують фруктові дерева. У дворах улітку милують зір палісадники і квітники.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.