Как и следовало ожидать, встреча президентов России и Украины, прошедшая вчера в Сочи, завершилась без каких-либо реальных результатов.

   Дмитрий Медведев и Виктор Янукович смогли лишь договориться относительно необходимости достижения взаимопонимания к очередному заседанию Межгосударственной комиссии, намеченному на осень. Причем до сих пор неясно, когда именно это заседание состоится и какие именно вопросы будут на нем освещаться. Учитывая то, что Дмитрий Медведев ухитрился буквально за несколько дней переиграть ситуацию с собственным приездом в Севастополь - и в результате Виктору Януковичу пришлось лететь в Сочи - то и с заседанием межгосударственной комиссии может быть немало неожиданностей. Ведь украинская сторона не сможет отказаться от обсуждения вопроса о цене российского газа, а российская явно не собирается дискутировать на эту тему.

   Перед приездом в Сочи Виктор Янукович предлагал российской стороне обсудить вопрос о цене на газ «без суда». Но это - украинская парадигма подхода к вопросу. Поскольку судиться по газу Россия и Украина будут не в Печерском суде, в Москве вряд ли беспокоятся из-за угроз украинского руководства.

   Президенты России и Украины ни о чем не могли договориться в принципе. Это вторая их встреча в этом году. Можно сказать - уже вторая, а можно - только вторая, если вспомнить, как часто руководители двух государств встречались после прихода Виктора Януковича к власти. Правда, тогда частоту этих встреч объясняли накопившимися проблемами. Но утверждать, что все проблемы решены, не осмеливаются даже сами Янукович и Медведев: перед началом их встречи в Сочи российский президент сказал, что проблем хватает, а украинский присоединился к этому мнению.

   Снижение цены можно заработать - теоретически - если отдать Путину «Нафтогаз» с потрохами. Но к этому отчаянному шагу не готовы пока ни сам Янукович, ни окружающие его лоббисты из «РосУкрЭнерго». Усиление позиций этих лоббистов, как и следовало ожидать, не радует Москву. И еще больше не радует российское руководство процесс над Тимошенко как следствие усиления этих позиций.

   То есть само судилище, организованное в Киеве, Москву вполне удовлетворяет, так как загоняет Януковича в ловушку и может поставить крест на его отношениях с Западом. Превращение Януковича в Лукашенко - это как раз то, что нужно. С таким Януковичем Москве будет куда проще договариваться. Но вот само содержание процесса... Пытаясь осудить Тимошенко именно за подписание газовых соглашений с Путиным, украинская власть открыла настоящий ящик Пандоры - в суде вынуждены обсуждать не только действия Тимошенко, но и российскую позицию, постоянно ставится под сомнение сама легитимность заключенных соглашений и руководители Украины, вместо того, чтобы вывести российских друзей из-под удара, постоянно подставляют их в суде и за его стенами. Стоит вспомнить хотя бы показания Азарова, в которых он счел возможным вспомнить о частной беседе с Путиным - а также ту самую судебную угрозу, которую смягчил перед своим полетом на Кавказ Янукович. Для российских руководителей все это и смешно, и противно одновременно. Смешно - потому что позиция украинских коллег ничем им не угрожает. Противно - потому что они не понимают, как это неоднократно клявшиеся им в верности люди, практически их марионетки, позволяют себе такое публичное поведение и выставляют их общего врага, Тимошенко, в роли главного российского союзника. А «регионалы» тогда какие союзники - не самые главные?

   В Киеве тоже не понимают, что будет в России в следующем году и с кем договариваться - именно поэтому не спешат действовать даже перед угрозой неминуемого повышения цены на газ. Если серьезно - атмосферу реального взаимопонимания в отношения между Россией и Украиной смогут создавать уже новые президенты этих стран. Это будет уже после Януковича.

Виталий Портников

главный редактор и телеведущий канала TBi

Єгипетського чиновника засудили до семи років в’язниці за газові контракти

Новини світу. 13 жовтня. "Вирок Тимошенко": каїрський суд виніс заочний вирок Хусейну Салему - колишньому єгипетському чиновнику, який відповідав за підписання договорів на поставку природного газу до Ізраїлю.

Суд визнав помічника Хосні Мубарака винним у тому, що він небезкорисливо уклав невигідні для своєї країни угоди на продаж палива. За це Салему призначили покарання у вигляді семи років позбавлення волі.

Крім того, він і його діти - син і донька Халед Магід - зобов'язані виплатити державі компенсацію збитків на суму близько 4 мільярдів доларів. В даний час Салем разом з дітьми перебуває за кордоном - в Іспанії. За запитом єгипетських колег місцева влада заарештувала екс-чиновника. Іспанський суд тепер вирішує, чи можна екстрадувати Салема на батьківщину. Тим часом у Каїрі нові керівники країни завершують розробку нового контракту на поставку газу до Ізраїлю, який передбачає значне підвищення ціни на паливо. На думку єгиптян, наближені особи до Мубарака, їхні діти, а також діти самого диктатора отримали від Ізраїлю значні "відкати", уклавши невигідні для своєї країни контракти. Єрусалим ці твердження відкидає і заявляє про небажання переглядати угоди.

     У політиці, як у світобудові: все рухається через припливи і відпливи. Геть, здавалося, забули всі про так звані Мінські угоди, якісь надумані, за вуха притягнуті вибори в окупованих районах Донбасу, необхідність легітимізації бандо-терористів, вирощених у результаті московітської агресії, впровадження  їх у структури української влади, як тут усе знову зашуміло, загуло – давай Україні далі насаджувати нові виразки і ракові пухлини. Бо ж як зрозуміти те, що ставляться умови: до кінця червні, липня, до нового року обов’язково провести вибори в загарбаній зоні.

                Як громадянин України, я цілком поділяю обурення керівництва партії «Самопоміч» із приводу недолугих заяв такого собі недорікуватого заступника міністра закордонних справ України Вадима Пристайка, який фактично від імені нашої держави уже склав, під час свого виступу на засіданні Ради Безпеки ООН і в кулуарах цієї важливої події, офіційну індульгенцію ватажкам банд формувань і вбивцям українських громадян. Він фактично заявив, що Україна намагатиметься провести вибори в Донбасі нинішнього року.  Більше того, він заявив і таке: «Якщо в результаті виборів, чесних і вільних, ці люди прийдуть до влади, то нам доведеться шукати можливість взаємодії з ними. І в парламенті, і в урядових структурах, і на місцях». Подібне чиновник назвав «політичним урегулюванням» проблеми Донбасу. (Цю заяву слухайте тут.)

                Запитується: за що ж тоді покладено понад десять тисяч життів українців? Невже, аби насправді втілити в життя план Путлєра щодо розколу України через федералізацію? Серед цих жертв – більше трьох тисяч кращих наших оборонців, які кинувши все, в тому числі, родини, житло, набуті матеріальні цінності, стали на захист рубежів Вітчизни від рашівських агресорів і склали свої буйні голови. А скільки в результаті цієї війни, яка сором’язливо порошенківцями всіх мастей і калібрів прозивається АТО, стало інвалідами, каліками? Ніхто не називає числа сиріт, кількості батьків, які позбулися своїх годувальників. Начальству все це не вигідно, тому й немає ніякого обліку, і згадок про це ніде не чути.

                У декларації «Самопомочі» про те, що треба цього пана Пристайка привселюдно попхнути за штани – відкликати з відрядження до Нью-Йорка, ганебно змістити з роботи, епатує наївна простота. Глава партії Андрій Садовий, його одновірці невже не тямлять, що все це вимислив не якийсь там прохідний київський чинодрал, а хтось-то інший. Бо ніякий урядник за кордоном від імені держави писок не відкриє, без резолюції головного «смотрящєго», свого власного слова не обмовить. Що це справді так, я відсилаю панів із «Самопомочі», до завбачливого повідомлення преси, яка напередодні засідання позачергового засідання Ради Безпеки ООН з Україною порушеної теми повідомила, що напередодні свого візиту до США, заступник глави зовнішньополітичного відомства мав аудієнцію в глави держави, де отримав чіткі і конкретні директиви щодо виступу в робочому органі Організації Об’єднаних Націй. (Доказ цього ви знайдете тут).

                Іншими словами, ось хто практично стоїть за черговою здачею позицій суверенітету і цілісності,  нашої унітарної єдності. Адже саме Петро Порошенко особисто, а не хтось інший, панове, підписав так звану угоду Мінськ-2, котрою клячу поставив позаду воза. І всі в один голос закричали, і в Москві, і в Вашингтоні, і в Брюсселі: «Вй-й-йо!» Явно клепки не вистачило, ані професійної, ані мужицької, щоб встановити для миротворчого процесу логічний порядок речей: спершу припинення вогню, виведення всіх окупантів з загарбаних територій, закриття на замок кордонів, наведення порядку і встановлення українських законів після лихоліття війни, а вже тільки тоді можна починати розмову про вибори. Тут же все догори дригом: спершу вибори, а тоді все інше, що насправді дає у підсумку – стовідсоткове офіційне приведення до влади в регіоні бойовиків, сепаратистів, перекидання цієї інфекційної зарази на інші уражені москвофільством міста та області. А за рік-два, дивись, і підкрадеться повний розвал України. Така тонка, медведчуками-путлєрами задумана технологія нового поярмлення нашого народу.

                Я вже більше року невтомно пишу, виступаючи на телеканалі 112.ua у ролі політолога буквально не своїм голосом кричу – тільки ж почуйте: Мінськ для України це кремлівське сільце. Мінськ це доленосна трагедія України. Аргументовано стверджую: «Хрест на Мінських угодах – порятунок України» - перечитайте тут.  І якщо П. Порошенко довбе протилежне, що Мінську немає альтернативи, то треба перевірити, чому він так каже. Оскільки він усе в житті вимірює грішми, то й я тут скажу: скільки йому за це заплатили? І хто? Бо яке, власне, право мав глава української держави підписати той зрадний варіант угоди Мінську-2, котрий він, не радячись ні з ким в Україні, ухвалив? Хто його на це уповноважував, позаяк Україна конституційно парламентська держава? Чому ніхто у Верховній Раді другий рік поспіль не вимагає ратифікації цього пакту? Адже відтак його можна просто похерити. Висловити щодо нього думку і парламенту, і народу. Наша ж нинішня Верховна Рада, їй-право, як стадо баранів, приговорених на заклання, тільки аплодують вухами і бояться навіть рота розкрити, коли, як мені здається, відкрито триває велика зрада віковічної мрії нашого народу – бути вільною, незалежною нацією з своєю територією, своєю державою.

                Я єдиний в Україні і пишу, і говорю на повен голос про те, що Мінськ не може бути місцем перемовин з адептами «рашівського міра». Це нонсенс. Оскільки Білорусь це далеко не незалежна держава, а цілісна складова так званої Союзної держави Росії та Білорусії, відповідно Мінськ її столиця. Я тоді і зараз переконливо пишу, що переговори потрібно переносити до Амстердаму, столиці Нідерландів. Чому саме туди? Аби бойовики з Донбасу їхали туди, побачили, як зустрінуть їх там люди, чиїх безневинних рідних вони знищили в літаку рейсу МН-17. Або, принаймні, рандиву призначити бодай у Польщі, яка нині поки що неголосно заявляє: є уперті підозри того, щодо навмисного учинення аварії літака президента республіки Яна Качинського 10 квітня 2010 року.

                Одне слово, Мінськ для України – прокляте місце і його потрібно якнайшвидше покидати. Це підтвердили зокрема і нерадісні новини останніх днів, коли штучно були створенні перепони для відвідання сусідньої столиці в момент переговорів осіб, відповідальних в Києві за цей процес. Відтак, створено ще одну неподолану загату для звільнення 25-ти українських громадян, які томляться у в’язницях так званих ДНР та ЛНР і за домовленістю сторін мали б були вийти на свободу до нинішньої Пасхи.  Московіти явно зумисне заблокували в’їзд нашим перемовникам до Білорусі, аби зірвати процес визволення українців. І в Києві, як бачите, ніхто на це й вусом не пошевелив. Ідіоти з портфелями…

                До речі, якось, кажучи про те, що Мінськ не може слугувати місцем переговорів з московітами, я отримав у прямому ефірі телеканалу 112.ua запитання від ведучого: а які, мовляв, можуть бути офіційні мотиви відмови від столиці Білорусі, як переговорного майданчику. Тоді не важко було пояснити, що є незаперечний аргумент співпраці білоруського керівництва з рашівськими бойовиками, убивцями українців. Тієї пори О. Лукашенко видав розпорядження про те, що транзитні товари, які прямують з Росії в Донбас в їхній країні не оподатковуються, з цих вантажів не збирається транспортний податок за користування дорогами. Одне слово, створена «зелена вулиця» для зброї, боєприпасів, перевезення живої сили для знищення українців і всього, що є на окупованій території українських Донеччини й Луганщини. Тепер до цього додалося ще й те, що не допустили до переговорів наших представників. Прощати таке просто немислимо.

                І нарешті ще один аргумент щодо бездарності, на жаль, нашої міжнародної доктрини, якщо, звісно, така є в українського начальства. Котре, швидше за все, веде наш корабель і без компаса, і без вітрил. Без весел також.  Словом, куди вітер і течія понесуть.

                Стомився уже писати і заявляти на телебаченні: не можна всі яйця складати лише в дві європейські корзини – німецьку та французьку. Події останніх днів, коли нижня палата парламенту в Парижі 55-ма голосами проти 44-ох проголосувала за зняття санкцій з Росії, не зважаючи на анексію рашистами Криму, на окупацію ними ж нашого Донбасу показали, що французьку верхівку менше всього цікавлять питання міжнародної справедливості й українського суверенітету. У них на першому плані власні бізнесові плани, пов’язані з московітським газом та нафтою. Це ж саме можна сказати й про німецьких бюргерів. Я вже другий рік невтомно наголошую: величезна помилка українського начальства в тому, що воно принципово чомусь не використовує англійську карту. У Великобританії фактично півтора роки не було українського посла. П. Порошенко, зовнішньополітичне відомство України зовсім не працює з Лондоном. А Великобританія якраз в Європі найбільш поінформована держава про нинішнє кремлівське керівництво, особисто про людиножерство Путлєра. Це і історія з Борисом Березовським, особливо ж важливі деталі й подробиці щодо обставин кадебістського знищення з особистого відома, а, можливо, й на замовлення хазяїна Кремля Олександра Литвиненка, який багато світові розповів про нинішнього московітського правителя. Англійці півроку читали з захопленням виступи адвокатів убитого полонієм росіянина, вникали в подробиці розслідування справи королівською розвідкою МІ-6 щодо обставин отруєння. Прем’єр-Міністр Великобританії Давид Камерун фактично єдиний з європейських лідерів, хто говорить Путіну все в очі, називаючи речі своїми іменами. Він порівнює захоплення Росією Криму з аншлюзом Гітлером Австрії. Але наше керівництво цього чомусь принципово не бачить і не чує. Не бере до уваги навіть тієї вельми важливої обставини, що Великобританія є одним із підписантів будапештського меморандуму 5 грудня 1994 року про захист інтересів безпеки України, яка добровільно здала ядерну зброю. Думаю: можливо, їм це заборонив робити Путін? А чим дідько не жартує?

                Принаймні, звертаю всіх увагу на те, як 28 квітня ц.р. на засіданні Ради Безпеки ООН виступив представник Сполученого Королівства Великобританії. Він явно переплюнув в різкості заяв навіть незрівнянну Саманту Пауер, посла США в ООН. Це була позиція держави, яка невтомно, уже вкотре подає руку, до болі у власних суглобах очікуючи на рукостискання від України, але, на жаль, знову не отримує  його. І це ще одна видима біда нашої молодої держави. Позаяк, як мені видається, біля керма її знаходяться пустоголові, бездарні, убогі політики, які прийшли туди заради грошей. Вони, і це вже чітко видно, топляться самі і тягнуть за собою всіх нас. Вихід один: треба гнати всіх нинішніх вождів у шию і з Банкової, з Верховної Ради, з зовнішньополітичного відомства. Вони або сліпі, глухі, або відверті зрадники.

Засекречені документи “Мінських угод” містять у собі пункти зі здачі східних областей кремлівським терористам, повну їх амністію і відбудову зруйнованого виключно за рахунок України, передає ІНФОРМАТОР з посиланням на джерела у Верховній Раді.

За словами джерел, Порошенко боїться оприлюднювати текст угоди через його вибухові наслідки: Україна бере на себе зобов’язання віддати Росії не лише окуповані території Донбасу та Крим, а й неокуповані райони Донецької та Луганської областей. Разом із тим, невдовзі до цих квазіутворень повинні будуть приєднатися частина районів Харківської області і, можливо, кілька районів Запорізької та Дніпропетровської областей. За домовленостями.  Україна повинна буде надати цим “республікам” автономію, за зразком Кримської АР, і за бюджетні гроші відбудувати зруйнований житловий фонд та промисловість, при тому, що бюджет “автономій” ні під якими приводами не буде йти в центральну казну під приводом відновлення зруйнованого після війни.

Іншою головною темою домовленостей є пункт про амністію “сепаратистам” і зобов’язання київської влади провести представників квазіреспублік (автономій) в український парламент та Уряд. Згодом, за передбаченим і узгодженим планом, передбачається, що “автономії” проголосять про приєднання до Росії, але продовжать розширювати свою територію з приєднання “Новоросії” (інших територій Харківської, Сумської, Полтавської, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Миколаївської та Одеської областей).

Окремою темою іде обговорення про виведення українських військ з лінії зіткнення. З одного боку начебто оголошено про 7-у хвилю мобілізацію, а з іншого, її навіть ніхто не починав проводити. За цим планом, для ЗСУ створюють умови нестачі боєприпасів та вогневої підтримки для посилення фізичної та психологічної втоми. З іншого боку, будуть створені приводи для повернення частин із зони бойових дій. Особливу увагу приділено тому, щоб відвести добровольчі батальйони подалі від Сходу України. З наступного, 2016 року їх планують відвести на полігони, після чого і оголосять “демобілізацію”.

При цьому, на найвищому рівні домовлено, що бізнес-активи Порошенка та його клану не будуть зачіпати, навіть навпаки – їм дані преференції у розширенні впливу на територію РФ.

За словами джерела, на Банковій розуміють небезпечність появи цих домовленостей у інформаційному просторі: якщо населення дізнається про плани клану Порошенка, вони не втримаються при владі і дня. Саме тому на документи накладено гриф “секретно”. Варто зауважити, більшість лідерів політичних сил знають про ці пункти угод, і гостро розкритикували Петра Порошенка за державну зраду, однак, відкрито виступити проти нього наразі ніхто не наважується і не має сил для цього.

Як говорить джерело, усі очільники політичних рухів припинили між собою відкриті сварки і конфлікти, розуміючи, що невдовзі відбудеться або повна здача України, або почнуться масові заворушення у разі явно антидержавних дій президента. Через це лідери партій та масових рухів кулуарно вже домовилися не “мочити” одне одного і вичікують наступних кроків Порошенка. Імовірно, активно реалізовувати плани здачі України і  виконувати підписані з Кремлем домовленості почнуть вже з середини січня 2016 року.

"Ватників" і "противсіхів" поздоровляю з наслідками обрання шоколадного олігарха, зрадника.

Минские соглашения нуждаются в общественной поддержке, без которой противостоять «ястребам» очень сложно

Високий представник ЄС із зовнішньої та безпекової політики Федеріка Могеріні під час слухань 6 жовтня в Європарламенті заявила, що не бачить військового шляху вирішення конфлікту[72]. Говорячи про ситуацію в Україні, Могеріні також наголосила на необхідності повного виконання мінських угод[73].

Щодо Росії, в залежності від розвитку подій, можливе як впровадження нових санкцій, так і їх пом'якшення: «Ми можемо пом'якшувати санкції, якщо ситуація покращуватиметься, але також можемо і поглиблювати їх. В цьому дієвість цього механізму — в його гнучкості»[72]. З погляду ЄС, «Росія все ще залишається стратегічною країною для світової спільноти», попри те, що наразі не є партнером ЄС[73]. Ця позиція відмінна від позиції президента США, який у 201* році відвів Росії місце регіонального лідера.

Федеріка Могеріні також наголосила на необхідності щоденної дипломатичної підтримки мирного плану президента України: «Маємо день за днем працювати з українською стороною, допомагаючи президенту Порошенку, який намагається робити власні кроки для вирішення цієї ситуації»[72]. За її словами, Україна може очікувати на повну підтримку в питаннях проведення інституційних реформ, а також відповіді на «економічні та енергетичні виклики»[73].

З моменту укладання угоди фактично над її виконанням працювала лише Українська сторона. Верхівка Російської Федерації та керовані нею бойовики показали суцільний саботаж взятих на себе зобов'язань.

№ п.п.	Україна	Росія	Примітки
1.
1.1.
1.2.
1.3.
1.4.
1.5.
1.6.
1.7.
1.8.
1.9.
2.
3.			16 вересня 2014 року Верховною Радою України VII скликання прийнятий Закон України № 1680-VII «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей»[74] 7 листопада 2014 року Кабінетом Міністрів України затверджено Розпорядження № 1085-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження»
4.
5.
6.			з 15 квітня 2014 року в Україні діє Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»[75]
7.
8.
9.
10.
11.
12.

	Цикл «Восток» // Громадське ТБ, 29 червня 2014.

В той же час, бойовики та російські війська продовжували щоденні обстріли позицій українських військових на різних ділянках фронту. Загальна кількість порушень військами Росії і бойовиків режиму тимчасового припинення вогню з моменту підписання Мінських домовленостей наприкінці жовтня перевищила 2 тисячі,[76] на початку листопада наблизилось до 2400[77]. Станом на 18 листопада кількість обстрілів бойовиками українських позицій перевищила 3 тисячі,[78] а на 24 листопада склала 3412 разів[79]

Мінський протокол (також Мінська тристороння угода, Мінське перемир'я, Мінськ-1[1]) — угода про тимчасове перемир'я[2] у війні на сході України, досягнута на переговорах у Мінську 5 вересня 2014 року[3]. В розробці та підписанні мирної угоди брали участь представник ОБСЄ Посол Гайді Тальявіні, Другий Президент України Леонід Кучма, посол Росії в Україні Михайло Зурабов, представники самопроголошених ДНР Олександр Захарченко та ЛНР Ігор Плотницький[4]. Дія перемир'я розпочалась о 18.00 5 вересня.

Підписи Захарченка та Плотницького під протоколом[4] стоять як автографи[5] приватних осіб. Текст угоди не передбачає будь-якого визнання Донецької і Луганської «народних республік», а лише закріплює за підконтрольними проросійським бойовикам територіями двох областей «особливий статус» у складі України[6].

Робота контактної групи у Мінську була продовжена, і сторони підписали наступний меморандум у ніч проти 20 вересня 2014, коли представниками України, а також невизнаних терористичних груп ДНР і ЛНР за посередництва представника Росії був укладений меморандум, який передбачає на виконання п. 1 Протоколу, крім інших заходів, покликаних закріпити домовленості про двостороннє припинення застосування зброї: відвід важкого озброєння (калібром понад 100 мм) на 15 км від лінії зіткнення сторін за станом на дату підписання меморандуму та формування тим самим зони безпеки, заборони на польоти бойової авіації і БПЛА і на встановлення мінно-вибухових загороджень у цій зоні безпеки.

Також у вересні розпочала роботу робоча група спільного Центру з контролю і координації питань припинення вогню і поетапної стабілізації лінії розмежування сторін на Сході України, до складу якої увійшли представники української сторони, моніторингова група ОБСЄ і 76 військовослужбовців ЗС РФ на чолі з заступником головнокомандувача Сухопутних військ РФ генерал-лейтенантом Ленцовым А. В.[7]

Відбуваються зустрічі контактних груп зі створення буферної зони, у Горлівці та (4 жовтня) у Дебальцевому.

Перемир'я було оголошене одночасно з попередженням про введення з 8 вересня чергової хвилі санкцій коаліції світових держав проти Росії, якщо вона не припинить агресію[8], та призупиненням партнерства НАТО з Росією[9]. Цього ж дня Президент України брав участь в Уельському саміті НАТО, де отримав підтримку країн-членів НАТО та згоду окремих країн на постачання в Україну сучасної зброї[10].

Незадовго до цього Президент Росії Путін запропонував власний «мирний план», який, зокрема, передбачав відведення українських військ з зайнятих ними позицій на відстань досяжності артилерії. Прем'єр-міністр України Арсеній Яценюк запропоновані Путіним «сім пунктів» назвав планом «порятунку російських терористів»[11].

Протокол за результатами мінської зустрічі, підписаний представниками ОБСЄ, України та РФ, опублікований на сайті ОБСЄ у ніч на 7 вересня[4][5][12]:

1. Забезпечити негайне двостороннє припинення застосування зброї.
2. Забезпечити моніторинг та верифікацію з боку ОБСЄ режиму незастосування зброї.
3. Здійснити децентралізацію влади, зокрема через ухвалення Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» (Закон про особливий статус).
4. Забезпечити постійний моніторинг на російсько-українському державному кордоні та верифікацію з боку ОБСЄ зі створенням зони безпеки в прикордонних районах України та Російської Федерації.
5. Негайно звільнити всіх заручників і незаконно утримуваних осіб.
6. Ухвалити закон про недопущення переслідування і покарання осіб у зв'язку з подіями, які відбулися в окремих районах Донецької та Луганської областей України.
7. Продовжити інклюзивний загальнонаціональний діалог.
8. Вжити заходів для поліпшення гуманітарної ситуації на Донбасі.
9. Забезпечити проведення дострокових місцевих виборів відповідно до Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» (Закон про особливий статус).
10. Вивести незаконні збройні формування, військову техніку, а також бойовиків і найманців з території України.
11. Ухвалити програму економічного відродження Донбасу і відновлення життєдіяльності регіону.
12. Надати гарантії особистої безпеки для учасників консультацій.

Станом на 11:40 (UTC) 7 вересня на сайті ОБСЄ розміщено текст угоди лише російською мовою[13] (англ. This document is available in Russian language only)[14]. У майбутньому передбачено розміщення тексту англійською мовою[4].

Учасники контактної групи в Мінську у ніч проти 20 вересня 2014 домовилися про припинення вогню, зупинці на поточній лінії зіткнення і встановлення 30-кілометрової зони безпеки в Україні.

На переговорах у Мінську узгодили меморандум, що складається з дев'яти пунктів параметрів перемир'я.[15]

1. Припинення застосування зброї вважається загальним.
2. Зупинка підрозділів і військових формувань сторін на лінії зіткнення станом на 19 вересня.
3. Заборона на застосування всіх видів зброї і ведення наступальних дій.
4. Протягом доби з моменту прийняття даного меморандуму відведення засобів ураження калібром понад 100 міліметрів від лінії зіткнення на відстані не менше 15 кілометрів з кожної сторони, в тому числі з населених пунктів, що дає можливість створити зону припинення застосування зброї шириною не менше 30 кілометрів — зони безпеки. При цьому відвести на лінії зіткнення сторін артилерійські системи калібру понад 100 міліметрів на віддалення їхньої максимальної дальності стрільби. Зокрема:[16][17]
   •  — 100 мм гармати МТ-12 — 9 км; 120 мм міномети — 8 км; 122 мм гаубиця Д-30 (2С1 «Гвоздика») — 16 км; 152 мм 2С5 «Гіацинт-С» (2С3 «Акація», 2С19 «Мста-С», 2А65 «Мста-Б») — 33 км, РСЗВ 9К51 «Град» — 21 км, 9К57 «Ураган» — 36 км, 9К58 «Смерч» — 70 км, РСЗВ «Торнадо-Г» — 40 км, РСЗВ — «Торнадо» — 70 км, РСЗВ «Торнадо-С» — 120 км;
   • тактичні ракетні комплекси — 120 км.
5. Заборона на розміщення важких озброєнь і важкої техніки в районі, обмеженому певними населеними пунктами.
6. Заборона на установку нових мінно-вибухових інженерних загороджень у межі зони безпеки, зобов'язання на зняття раніше встановлених мінно-вибухових загороджень в зоні безпеки.
7. Заборонити польоти авіації та іноземних літальних апаратів, крім апаратів ОБСЄ над зоною безпеки.
8. Розгортання в зоні припинення застосування зброї моніторингової місії ОБСЄ у складі групи спостерігачів організації протягом доби з моменту прийняття даного меморандуму. Зазначену зону доцільно розділити на сектори, кількість кордонів яких погодити в ході підготовки до роботи моніторингової групи спостережної місії ОБСЄ
9. Виведення всіх іноземних найманців із зони конфлікту як з одного, так і з іншого боку.

Сторони також вирішили продовжити обмін військовополоненими. При цьому статус територій, захоплених бойовиками, на переговорах у Мінську не обговорювався.