Матуся дивилися на кривобоку церквину і тільки клали раз за разом на себе хрест. Потім зробили велике хресне знамення на храм, що вже й храмом назвати було важко. Вона пам*ятала його ще з дитинства. Коли ще не все було втрачено, були надії, а сутінки марилися лишень тим, хто вже бачив червоний рай по той бік річки.

Тепер з дзвіниці падав старий угорський дзвін. З важким звуком розвалившись внизу на шматки того, що вже ніколи не заспіває в радості та в смутку. Кругом церкви вили собаки, голосили бабці та тихо під ніс кляли новий світ чоловіки. А біля брами вже заклопотано бігали міліціянти. Зносили до купи золоте храмове начиння.

Я стиснув матусину руку і тихо сказав:

- Мамо, йдім гет дому. Ниська вон студінь...

Гет (русинське) - геть
Ниська - сьогодні
Вон - надворі
Дому - додому
Студінь - холодно

   В общині рейдерів з Московського Патріархату готові використати засипання фундаменту Десятинної церкви з метою консервації на зиму як зручний час для початку зведення власного храму.
   Про це сповіщає громадянська ініціатива *Збережи старий Київ*. Там закликають всіх небайдужих киян під час новорічних свят бути готовими до можливого незаконного зведення сучасного модернового храмового комплексу на місці стародавніх святинь українського народу.
   Нагадаємо, що незаконна споруда самозваного храму постала ще навесні 2007 року на території, що перебуває під охороною ЮНЕСКО - біля Національного Музею Історії України. Бездіяльність не лише міської, а й найвищої державної влади в Україні спричинили розвиток впевненості общини МП (якою керує *фахівець* з сибірським минулим, якого спадкоємиця царської сім'ї нагородила*за службу стране*...) у безкарності та вседозволеності. Тому подальші кроки нескладно було передбачити - незрозуміла поведінка колишнього Президента до лютого 2010 і *мовчазна скромність* нинішнього - дали старт конкретним проектам по остаточному підминанню батюшками священної території.
   Чи вдасться українцям відстояти Старокиївську гору як центр історико - культурної спадщини не лише столиці. а й всієї держави - покаже час. Як і остаточно має показати справжнє обличчя політиків совкового типу. Таким місце на звалищі.

Древня церква посивіла…

Стятий хрест… "Кррра!" – чорна пані,

Лиховісниця Сивіла, -

"Каррр!" – пишається на  бані.



18.11.2011

© Copyright: Марина Степанская, 2011
Свидетельство о публикации №11111190561

Древня церква посивіла…

Стятий хрест… "Кррра!" – чорна пані,

Лиховісниця Сивіла, -

"Каррр!" – пишається на  бані.



18.11.2011

© Copyright: Марина Степанская, 2011
Свидетельство о публикации №11111190561

Днями Глава УГКЦ Святослав (Шевчук) повідомив про заснування трьох нових митрополій УГКЦ на території України. Для чого відбуваються ці зміни, як вони узгоджуються з канонічним правом, які можуть бути їх наслідки та як це вплине на осягнення УГКЦ статусу Патріархату? На ці та інші запитання РІСУ попросила відповісти відомого каноніста УГКЦ, доктора канонічного права, директора Інституту церковного права, митрофорного проторесвітера Михайла Димида.

— Отче, розкажіть, будь ласка, докладніше, якою на сьогоднішній день є структура УГКЦ?

— Треба почати з того, що Українська Греко-Католицька Церква не має однорідної структури. Це — три різні структури: одна — Верховне Архиєпископство, яке охоплює частину України без Закарпаття; друга — Церква в діаспорі; третя — власне Мукачівська Греко-Католицька єпархія. Ці три структури українців греко-католиків певним чином пов’язані між собою, але не повністю. Це є сучасний стан. Власне, Верховне Архиєпископство прирівнюється до незалежної митрополії. Наприклад, такої, як у Словаччині. Там є «своєправна» Церква, яка має мінімум три єпархії, оформлена в митрополію, що дозволяє мати свій Синод. У нас є більше єпископів, і ми є Верховно-Архиєпископською Церквою, але вона могла б назватись і митрополією.

УГКЦ називається інакше, бо має більше прав. Різниця між «своєправною» Митрополією (suijuris), чи Митрополичою Церквою і Верховно-Архиєпископською Церквою є в тому, що Верховне Архиєпископство прирівнюється до Патріархату і набагато більше речей може вирішувати самостійно, без потреби узгоджувати все з Римським Апостольським престолом. Така сьогоднішня структура.

— Відомий католицький каноніст Джордж Недунгетт Т.І., коли пише про митрополії в своєму Путівнику по Східному Кодексу, підкреслює, що серед всіх Східних католицьких Церков тільки УГКЦ та Сиро-Малабарська Церква мають правдиво митрополичу структуру. Що це означає?

— Отже, в Католицькій Церкві є два типи митрополій. Є «своєправні» митрополії, чи Митрополичі Церкви, і є митрополії, які є частинами Верховно-Архиєпископської, чи Патріаршої Церкви. Але митрополій, які б належали до Верховного Архиєпископства УГКЦ, в нас немає. Ті митрополії, які є в США, Канаді та Польщі — це митрополії, які прямо залежні від Конгрегації Східних Церков.

— Але їхні єпископи є членами Синоду УГКЦ?

— Це є реальний зв'язок тих єпископів із своєю матірною Церквою. Однак, в цьому контексті слід згаладти про вимоги всіх східних патріархів до Римського престолу. Іде мова про юрисдикцію патріарха поза патріаршою територією. Вимога полягає в тому, що «закордонні» єпископи мають бути дійсними членами тієї Церкви, до якої вони належать. І головною інстанцією, яка все вирішує, є Великий Синод Церкви. Але сьогодні для одних головною інстанцією є Великий Синод, а для інших — Римська канцелярія.

— Тоді, отче, що означає для УГКЦ виокремлення цих трьох митрополій на території України? Як зміниться структура Церкви?

— Це є унікальний прецедент в Україні. Але спершу трошки історії. Перед тим була Київська митрополія, потім була Галицька митрополія. Але завжди так складалось, що був один митрополит і одна митрополія. Якщо Київська занепадала, то Галицька підіймалась, якщо остання занепадала, то знову відроджувалась Київська. Покійний каноніст о. Йосиф Андріїшин твердив, що в Україні було одночасно дві митрополії: Київська і Галицька. Але ніхто не підтримує тезу, що це були різні митрополії. Згідно із загальною думкою, в Україні була одна митрополія — чи Київська, чи Галицька, — але це була одна традиція. А згодом ця одна митрополія виросла, і в 1963 році митрополит Йосиф Сліпий усвідомив це і отримав від Римського престолу визнання, що це не є проста митрополія, а що це утворення, вище за статусом. І ця Церква отримала назву Верховного Архиєпископства. І якщо це є вищий статус, це означає, що ця Церква має в собі більше специфік. Що в ній є різні церковні тенденції. Є різні єпархії, які діють трохи по-своєму. Такий нинішній поділ є більш-менш природній.

Тепер це Верховне Архиєпископство, яке пов’язане з певною територією, буде мати чотири митрополії. Буде Київська митрополія, Львівська, Івано-Франківська і Тернопільська. Тепер буде чіткіше видно постать Верховного Архиєпископа над цими структурами. Бо зараз чітко не видно, що він стоїть «над».

— А яка є специфіка кожної з цих нових митрополій?

— Я так собі схематично окреслив: Тернопіль – «паралітургія», там без молебнів і всіх позалітургічних практик нічого не відбувається. Там люди мають таке відчуття церковного життя. Івано-Франківськ — це «Замостя», Замойський Синод. Для них це є ознака греко-католицизму. А Львівщина — це вже «постмодернізм». Тут все змішане. Ну а Схід, то є Схід – я думаю, там є найкраще відчуття нашої «київськості». Отже, тепер ми будемо мати чотири митрополії, які покривають територію України, не враховуючи Закарпаття. І також матимемо чотирьох регіональних лідерів, які зможуть, згідно зі специфікою свого регіону, разом зі своїми єпископами приймати деякі рішення для свого регіону.

Наступна річ — це канонічна візитація. Відкривається можливість кращого нагляду за життям єпархій. Якщо єпископ, наприклад, не може відвідувати парафії, чи люди жаліються, що вони не бачили свого єпископа давно. Тоді митрополит може втрутитися в ситуацію, може навіть і сам відвідати ту парафію. Важливо знати кожну громаду. Чому це необхідно? Бо в кожній громаді відбувається ціла євхаристія, ціла Церква в повноті живе в кожній громаді. Кожна громада діє від імені єпископа. Тому мусить бути живий контакт між громадою та її єпископом. І це не може бути тільки теоретично.

Також, наприклад, коли є малі єпархії, які не мають достатньо людських і матеріальних ресурсів, щоби створити відповідні структури для повноцінного служіння, для роботи зі священнослужителями чи різними євангелізаційними програмами, то на рівні митрополії ці єпархії зможуть разом творити необхідні структури чи шукати засоби. Важливою є проблема грошей. У Церкві, як і в суспільстві, якщо немає контролю над грошима, то їх ніколи не вистачає, і вони десь пропадають. Тому делікатним є питання посади економа, бо канонічне право приписує, що він повинен змінюватись кожних п’ять років. І якщо місцевий єпископ не хоче змінити свого економа, то у справу може втрутитись митрополит.

Є різні практичні питання. Наприклад, в кожній митрополії буде митрополичий суд. Тобто, апеляційним трибуналом для кожної єпархії буде митрополичий трибунал. Канонічне право пише, що в митрополіях треба дбати про віру і дисципліну. Це значить, що при кожному митрополиті мають бути штатний богослов і штатний каноніст, які мали б допомагати митрополитові дбати про відповідні аспекти. Це, звичайно, не може бути одна особа, а потрібен цілий штат таких людей. Наприклад, Львівщина має більше проблем з «догналізмом», тому це питання повинне вирішуватись у першу чергу на рівні митрополії. Це не має бути всеукраїнська церковна справа. Більш природно, щоб вона вирішувалась на місці. Бо у сторонніх людей складається враження, що в УГКЦ велика проблема. Цей розголос надає проблемі більших масштабів, навіть робить рекламу цій секті, яка не є аж такою поширеною. Вона є агресивною, але не аж такою успішною. Це є місцева проблема. І це є в компетенції митрополії.

— А чим буде, наприклад, відрізнятися Львівська митрополія від Івано-Франківської?

— Наприклад, є питання, як хрестити дитину. Франківська єпархія настоювала дуже довго на тому, що Хрещення має бути тільки згідно з приписами Замойського Синоду, без причастя і без занурення. Але чи на Київщині така практика прийнятна? Це є неприйнятне. Тобто, у таких моментах, я думаю, коли Церква у своєму загалі рухається в одному напрямку, у певних не першорядних речах можуть бути відмінності в різних регіонах.

— Це означає, що таким чином будуть зняті певні напруги всередині Церкви?

— Очевидно. Воно буде легітимізувати і упорядковувати різні особливості, які мають свою історію і своє право на існування. Бо тут справді, як полагодити ту справу із Замойським Синодом і впорядкуванням літургічного і загалом церковного життя нашої Церкви? Якщо він вже має понад 100 років. А якщо йому понад 100 років, то він вже є традицією. Значить має право на існування. З іншого боку, ІІ Ватиканський собор говорить про древню традицію. А древня традиція — це та традиція, яка була до того, як відбувся внутрішній розкол. А в нас внутрішній розкол відбувся з Берестейською Унією. Тому для нас древня традиція — це є доберестейська традиція Київської Церкви. А для цілого ряду людей традиція — це вже Замойський Синод. І як зробити так, щоб одне із другим співіснувало? І тут митрополії можуть відіграти свою позитивну роль. У нас є свій колорит. Ми не є зовсім різними, але трохи відрізняємось одні від одних. І це не робить Церкву слабшою, це її збагачує. Також слід розуміти, що так є в кожній парафії. Як то кажуть, «що попик, то Типік». Тобто, кожен служить трошки по-іншому. А з часом воно набуде певної стабільності, і якщо враз щось відкинути, то люди відразу спитають «А чому Ви, отче, того не зробили?».

— То яким буде ступінь автономії цих митрополій в рамках УГКЦ?

— Це все залежатиме від Великого Синоду, який надасть більшу чи меншу автономію. Митрополії не зможуть мати свій Синод, якщо не буде трьох єпископів. Там, де буде тільки дві єпархії, не може бути Синоду. Це значить, що Львівська зможе мати Синод, а Тернопільська чи Івано-Франківська поки що не зможуть.

— Чи це означає, що з часом в рамках митрополій відбудеться поділ єпархій?

— Якщо дійсно для цього буде пастирська потреба, то так. Ділити єпархії можна з двох причин: з пастирської потреби або з бюрократичної. Отже, перш за все, треба розуміти, чи цей єпископ потрібен. Я вважаю, що завжди потрібен, бо єпископ має бути батьком. А в наших реаліях єпископ не може бути батьком, бо він навіть не може всіх знати. Він має забагато клопотів і різних справ. І для того, щоб єпископ мав менше справ і міг реально знати про стан кожного свого священика, про дух, який панує в кожній парафії, тобто бути тим батьком, то поділ єпархій потрібен.

— У Греції, наприклад, є дуже дрібний поділ єпархій.

— Так, те саме в Італії. Бачите, два світи — римо-католицький і православний — і підхід до поділу на малі єпархії такий же. Тому з пасторального боку це великий позитив. Але тут є фінансова сторона справи. Чи зможуть люди утримувати єпископа, і як це буде все функціонувати? Але я думаю, що з тим можна дати собі раду. Тому я гадаю, що раніше чи пізніше такий поділ відбудеться. Якщо Церква буде розвиватися, якщо в кожному селі чи в кожному другому селі буде парафія. А у великих містах, якщо будуть парафії у багатоповерхових кварталах, то значить, наша Церква має ще у два, а той у три рази збільшитись — і в пресвітерах, і в єпископах. Якщо буде динаміка – це буде нормальний процес розвитку Церкви.

І в принципі, якщо митрополії будуть мати таку автономію, то тоді, я думаю, і Мукачівська єпархія могла б бути частиною, автономною митрополією цього Верховного Архиєпископства. Це було б природньо.

Чому частина Мукачівської єпархії була проти входження в Києво-Галицьке Верховне Архиєпископство? Бо вони завжди говорили, що в них є своя специфіка: і літургічна, і поєднання різних народностей тощо, і вони переживали, що в УГКЦ їхня особливість буде нівелюватись. Але за нових умов ці всі питання знімаються.

Тут варто додати ще одну річ. Якщо в майбутньому Мукачівська єпархія чи митрополія може залишитись поза УГКЦ, то за таким же принципом до складу Київського Верховного Архиєпископства треба повернути Перемиську митрополію. Тобто, державні кордони не повинні впливати на церковну юрисдикцію. Тоді найстаріша єпархія Київської митрополії – Перемиська, яка зараз в Польщі, повинна бути в складі Київського Верховного Архиєпископства.

— Отче, чи не може відбутись певного вивищення митрополита на фоні місцевого єпископа? Як, наприклад, відбулось з єпископом Константинополя, який завдяки своєму стратегічному положенню в столиці імперії став її першим єпископом Східної Церкви?

— Ні, митрополит не має права безпосередньої інтервенції без причини в справи іншої єпархії. Справа в тому, що він не є вищий. Він є слугою, це його служіння. Очевидно, що більше служіння додає і більшої ваги. Але все таки треба пам’ятати, що це служіння. Він має дбати тепер не тільки про свою єпархію, але і про ті єпархії, які становлять митрополію. Це загальний принцип у Церкві, коли один є першим серед єпископів.

— Чи це є на зразок митрополій Римо-Католицької Церкви? Де є митрополія і суфраганні єпархії.

— Схоже, але не зовсім. Бо там це виглядає більш теоретично. Вони не мають свого Синоду. Вони навіть не згадують його у своїх Літургіях. Вони їдуть до Римського архиєрея по паліум.

— Тоді цікаве питання про поминання єрархів за Літургією після утворення митрополій. Як тепер це відбуватиметься?

— На жаль, тепер буде багато імен. Мусить відбутись реформа в нашій Літургії, щоб повернутись до оригінального способу поминання. Колись поминали тільки місцевого єпископа.

— Яким чином будуть обиратись нові митрополити?

— Дух традиції церковного права є такий, що митрополита обирали єпископи даного округу. Але в цьому випадку, ймовірно, митрополитів УГКЦ будуть обирати на Великому Синоді.

— Сьогодні говориться, що заснування митрополій — це ще один крок до патріархату. Чи справді ці речі поєднані, чи варто їх розділити?

— Єдине, як це можна пов‘язати, це питання «хто створює ці митрополії»? Створює Патріарх чи Верховний Архиєпископ. І ці дії — це посилення його влади. Якщо він може засновувати митрополії — це підкреслює його владу. Він це робить, «порадившись з Апостольським престолом», як пише канон 85. Але це робить він. Це вказує, що Верховно-Архиєпископська Церква, з точки зору Римського престолу, працює. Тут треба пам‘ятати одну річ. З точки зору УГКЦ ми є Патріархатом. У 2002 році наш Собор проголосив Патріархат одноголосно, і Синод теж одноголосно за це проголосував. Є церковні акти, яких ніхто не заперечував, не було накладено ніякого «вето» на них з боку Римського Апостольського престолу. Навпаки, Іван Павло ІІ говорив, що це є добра справа, але він не може це офіційно благословити, але говорив нам рухатися в тій справі далі. Тому нам треба бути свідомими, що в нас є Патріархат, але немає благословення з Римського боку.

Анатолій Бабинський , РІСУ

(http://www.credo-ua.org/2011/11/53735)

Ранее «Багнет» сообщал о сомнительной акции протеста под стенами Верховной Рады. На прошлой неделе около полутора тысяч человек, вооружившись хоругвями и флагами российских организаций (таких, как «СоюзЪ русскаго народа» и «Православное братство святого Александра Невского»), митинговали против внедрения в Украине внутренних биометрических паспортов. Это событие, гордо названное организаторами «крестным ходом», состоялось 8 сентября. Сегодня оно вяло перетекло в дежурство нескольких бабушек под стенами парламента и ныне называется «Молитвенное круглосуточное стояние за право жить по данному Богом имени против ИНН и биометрического паспорта» (см. фото).

Совершенно очевидно, что участницы этого «стояния» понятия не имеют, что такое биометрический паспорт, но им старательно навязано мнение о том, что это нечто страшное, противоестественное и опасное. Обратите внимание на выделенную деталь импровизированного иконостаса, сооруженного участниками акции. Это – портрет российского самодержца, последнего императора Российской империи Николая II.

Как мы отмечали ранее, слоган «За царя, за веру, за отечество» украшал многочисленные флаги участников акции 8 сентября. При этом, что характерно, НИ ОДНОГО жовто-блакитного стяга в руках митингующих не было. Зато в ассортименте наблюдались ряженые в военную форму личности. Несложно догадаться, что эти костюмы также не имели ни малейшего отношения к Украине – они копировали, в частности, облачение солдат царской России.

Корреспонденту «Багнета» удалось пообщаться с организатором (если верить словам находившегося там же человека, назвавшего себя Монахом Антонием) «круглосуточного стояния», некой Анастасией Басий. Приведем беседу с нею без купюр.

 - Скажите, почему именно биометрические паспорта вызвали такую реакцию? Ведь много людей пользуются кредитками, а по ним легко вычислить местонахождение, если человек ей воспользуется. Против кредиток ведь вы не протестуете?

- Кредитки есть не у всех, а только у богатых людей, уже продавших себя Мамоне. Они служат не Богу. А паспорт будет у всех, причем насильно (откровенное вранье - законодатели предлагают выдавать такой паспорт гражданам исключительно на добровольной основе - Ред.). Вот кстати, вы знаете, что на каждом штрих-коде есть шестерка? Даже три? (Показывает штрих-код на скидочной карте супермаркета, принадлежащей корреспонденту, - Ред.) - вот одна, вот вторая, вот третья. Это знак сатаны! Выбросьте и не пользуйтесь. Именно так они вселяют в нас нечистую силу. А с помощью новых паспортов они пытаются нас проконтролировать... вот посмотрите...

Как говорится, "на городі бузина, в Києві дядько". Парламентарии, которые инциировали внедрение в Украине биомтерических паспортов, лично и необнократно объяснияли и верующим, и общественности о том, что будет заложен принцип добровольности при оформлении электронного паспорта.

При этом, на пресс-конференции, посвященной так называемому «крестному ходу» 8 сентября, его организаторы так и не смогли объяснить, почему акция протеста против внедрения биометрических паспортов имеет столь ярко выраженный пророссийско-имперский душок. Как и не удосужились опровергнуть заказной характер мероприятия. Как сообщал ранее «Багнет», к организации митинга против тотальной слежки, которую якобы повлечет переход на ДОБРОВОЛЬНЫЕ е-паспорта, причастен бизнесмен, торгующий системами слежения и наблюдения!

Но если этот факт можно отнести к комичным деталям, подтверждающим исключительно заказной характер т.н. «крестного хода», то есть еще один момент, который не может не настораживать. К этому мероприятию причастен религиозный экстремист, отлученный от церкви. Это скандальный деятель Валентин Лукияник – председатель Союза православных братств (СПБ) Украинской Православной Церкви. Выходит, что «крестный ход» отнюдь не является выражением мнения прихожан УПЦ Московского патриархата, потому что к ее организации причастна лишь ее «дочерняя» структура – СПБ. А это – радикальное крыло УПЦ МП, глава которого, Лукияник, даже был отлучен от церковного общения на последнем Синоде УПЦ МП!

Да и вообще заявление о том, что протестующие выражают мнение чуть ли не всех украинских верующих против е-документов, является примитивной уткой. Также поражает и дремучесть аргументов, которые приводят эти так называемые верующие против внедрения биометрических паспортов. Внедрение чипа под кожу и в мозг, лишение воды, еды и средств к существованию – вот лишь малая толика «страшилок», которыми запугивают наивных бабушек организаторы этого безобразия. 

Но, не будем вдаваться в детали, ведь цель этих протестов, как и то, чьи «уши» из них торчат, абсолютно понятны.  Российский след здесь очевиден, и его присутствие объясняется тем, что нашего великого соседа не устраивают европейские устремления Украины. Связь проста – ЕС настоятельно рекомендует странам, стремящимся к евроинтеграции, внедрять у себя биометрические документы. Которые уже давно стали привычными в большинстве развитых стран. Таким незамысловатым образом – выведя под стены Верховной рады Украины бабушек с хоругвями и комичных ряженых – организаторы акций намереваются сбить наше общество с избранного европейского пути.

Несколько иные интересы у коррумпированных украинских чиновников, которые, очевидно, также причастны к этому цирку-шапито (один из читателей «Багнета» метко назвал это действо «съемками фильма о попе Гапоне»). По заявлениям народного депутата Валерия Коновалюка (он является соавтором законопроекта, предусматривающего внедрение в Украине биометрических документов на принципах добровольности их получения), за акцией стоят определенные люди, в сферу интересов которых входят выгодные для них поставки «паспортов, как ширпотреба».

Тем более, что все законопослушные граждане Украины (коих большинство) наверняка захотят добровольно оформить себе электронный паспорт, ведь подобный документ обезопасит их от аферистов, которые постоянно подделывают нынешние паспорта с вклеенными фото (например, для получения кредита в банке на подставное лицо и т. п.).

Коновалюк отметил особый цинизм, с которым организаторы акции протеста (по его словам, он готов назвать фамилии этих провокаторов) против внутренних биометрических паспортов используют чувства верующих, задуривая им головы антинаучной чушью и откровенным мракобесием.

Очевидно, предприимчивые чиновники не оставляют идеи привлечения легковерных личностей к своим грязным играм. По словам монаха Антония, который в компании нескольких старушек продолжает ночевать на лавочке возле ВРУ, следующая «серия» акции «за царя-батюшку» запланирована на 19 сентября.

Як послухати агента Кремля патріарха Кирила, то може скластися враження, що він і є російське божество.
Але таке відчуття може виникнути тільки в того невігласа, котрий не
знає, що Росія хрещення не мала, а просто перетягла силою окупанта з
Києва до Росії не тільки християнські атрибути, але й християнських
очільників.
Ось один приклад. Феофан Прокопович (1681-1736)
церковний і громадський діяч, письменник, вчений-енциклопедист; 1698 р.
закінчив Києво-Могилянську академію; викладав піїтику, риторику й
філософію в Київській академії, з 1711 р. її ректор. 1716 р. він в
Петербурзі, радник царя Петра І в питаннях церковної реформи і державної
політики; єпископ Псковський, пізніше Новгородський.

Тож не маючи факту вихрещення, але маючи імперський диктат, Москва звеліла відзначити 1000-ліття хрещення Київської Русі не в Києві, а у себе,в метрополії російської імперії, в Москві. Однак розпад російської імперії, створеної силою зброї, розпочався після Другої світової війни. Розпалися «Соцлагєрь» і сам його творець, Радянський Союз. У хазяїв Кремля голова болить, як продовжити бодай віртуальну велич своєї імперії, яку знов і знов потрясають акти
визвольної боротьби народів Кавказу.
Як станом на тепер (2010 р.), то Москва з Берліном знову намагаються ділити європейські інтереси. А тим часом наші владні демократи-перевертні продовжують панувати, отримавши з рук «донецьких хазяїн» своє… Духовність наша застигла на рівні будівництва церков і ні слова про духовне наближення до Європи. Але ж приїзд до нас Папи Римського Івана Павла ІІ-го засвідчив, що всі ми щиро любимо Папу. І любов ця була обопільною, це викликало у Папи такі глибокі почуття, що він у Львові навіть згадав і заспівав пісні свого юнацтва.
Нам мило сприймати величні святкування у Римі і Великодних, і Різдвяних свят, і вже традиційно очікуємо папського благословення українською мовою. І якщо це так, то чому ми святкуємо християнські свята не водночас з Папою, не разом з європейськими народами?
Чому ми так тупо і затято тримаємося допотопного, недолугого календаря, запровадженого ще до Різдва Христового царем Юлієм Цезарем, коли знань про світобудову не було ніяких. Але кожен з нас знає, що час – це прогрес.
І саме так думали святий синод і тодішній Папа Римський  Григорій ХІІІ івизнали за доцільне через 1600 років (1582 р.) залишити в минулому календар Юлія Цезаря і перейти на новий, науково-обгрунтований і знаний до тепер у світі як Григоріанський. Прогресивність Григоріанського календаря зрозуміли навіть затяті більшовики і запровадили його в Росії уже в 1918 році.
Є в цьому переході на Григоріанський календар і суто релігійний інтерес,бо, зустрічаючи Новий рік, ми робимо з цього приводу гощення, їмо і п’ємо по повній, незважаючи на те, що у нас піст, який належить заховувати до 7-го січня. Тож ми всі – і православні, і греко-католики – дуже сильно і повально грішимо і в новорічну ніч, і на самий Новий рік. Тому ми перед християнським світом виглядаємо досить недолугими, слабовірними, а як сказати прямо, то дикуватими.
І знову ж питання: чому? Це ж грошей не потребує. Сказали і зробили. І давайте перейдемо на Григоріанський календар, будемо як європейці.
   Я розумію, що догматичний Кирило буде зі своєї Москви слати нам анафему. Але хто для  нас Кирило? Очевидно, що агент Кремля і не більше.
Тепер нам належить, здолавши штучні перепони, поєднати потребу народу і зрілість церковних ієрархів української православної і греко-католицької церков та найближчим часом усунути цю календарну розбіжність між нами і
цивілізованою Європою та дорівнятися до неї спочатку цим кроком.

Степан Воляр.