Десь осінь є, де ходять жовті клени,
Де річка з небесами – близнюки,
Де за траву тримається зелене,
Але не зворохоблює думки.
Де кожен сон виблискує на грані,
Нема питань «навіщо» і «чому»,
Там білий кінь ховається в тумані
Та зоряницю слухає німу.
Живе мерзота у людині,
Тихенько милість вигризає,
З’їда душевність зсередини,
А від сумління вислизає.
Вона лице своє ховає,
Бо виглядає як чума,
Насіння злості висіває
І марнославством полива.
Заполонила розуміння,
Із серця випила всю кров,
А потім думку підкорила,
І запросила нелюбов.
Як розпізнати цю гидоту,
Як зрозуміти де вона?
Щоб зберегти свою чесноту,
Адже душа у нас одна….
Олександр Чалий
Смаглявий вечір. Місяць ставить кому,
Бо навіть віку хочеться перерв,
Чомусь не спиться вітру молодому,
Що обриває спомини з дерев.
Космічний хтось розвішує прикраси,
Прозора тінь майнула по землі,
І шиє овид вогниками траса,
І дикий пес видзявкує жалі.
Напевне тут інакша ера,
В країні спокою і птиць,
Тут синє небо п’ють озера
Блакитним поглядом зіниць.
В лісах ховаються тумани,
Думки і сни – неговіркі,
І сіють жито деревляни,
І древні водяться казки.
Мені було сьогодні ніжно,
Як може буть лише у снах:
Сміялись білим цвітом вишні,
Мовчали глеки на тинах,
Було замріяно і рано,
В тумані спало потайне,
А вдалині стояла мама
Й додому кликала мене.
