Все життя з дитинства
кудись поспішала, бігла, старалася, навчалася, робила й заробляла, вигравала,
досягала й заслуговувала… Постійно щось змінювала, ліпила, виліплювала,
вибудовувала, виточувала й відпрацьовувала… Завжди щось відвойовувала й
відбивала домагаючись свого. Щось і когось шукала. Майже повністю позбавила
себе дитинства, юності, та молодості. Все заради того, аби тільки все змінити
на краще. Врятувати, збудувати своє життя і життя дорогих собі близьких.
А тоді просто втомилася.
Дістало й набридло. Зупинилася. Випустила з рук геть усе – зброю, поручні,
віжки, хлисти, пряники – геть усе.
Просто сіла на місці і
сказала: «знаходьте, беріть, любіть, бережіть, запліднюйте, що хочте робіть,
але позбавте прокляття бути чоловіком».
Знаходили, брали, кидали,
любили, били, берегли, плюндрували, забували і пам’ятали.
Байдуже.
Головне, що з’явилося те
відчуття ніжної істоти, що зветься «жінка».
Зараз не буду мужиком в
спідниці. Немає їсти – байдуже. Немає пити – байдуже.
Ще трішки потерпіти
заради, можливо, останніх у житті митей і можливостей відчувати себе ніжною.
А потім, колись, все одно
прийде час вибуху, зброї в руках й боротьби. Просто, може, вже не так жаль буде
свого віку для такого змарнованого жіночого життя, коли чоловікам, яких
привабило місце поруч, не властиві ті всі якості.