Моя мати з
сестрами і моєю бабулею жили у 1943 році в містечку Молочанську Запорізької
області. Старша сестра, Надія, 1925 року народження працювала на окопах, які
споруджувала радянська влада на Пришибських висотах, ще в 1941 році. Потім, на
ті самі окопи її погнали німці. У 1943 вона якось звідти втекла до матері.
Містечко було знищено з вогнеметів. Кам’яні споруди мінувалися і підривалися. Сім’я
переховувалася у кущах біля цвинтаря в районі лікарні. Спорудили там окоп і в ньому
ховалися. Там же у кущах переховували і корову. Коли почалися бойові дії, то за
словами моєї бабулі, вдень було темно, як поночі від пилу і диму, а вночі було
світло, як удень, від вибухів, та освітлювальних ракет, яких німці не
шкодували. Вночи, повз них, по шляху, що пролягав між болотом з очеретом і кущами
коло цвинтаря гнали на гору тисячі майже не озброєних і у військове не
одягнених вояк. На ранок з тих вояк поверталися по кілька солдатів.
Одної ночі, за
словами бабулі, їхню схованку надибали радянські розвідники і були тим
збентежені. Вони порадили негайно тікати за залізницю, бо за їх словами цю
територію постійно обстрілюють і німецька і радянська артилерії. Довелося похапки
збирати сякі-такі речі і рушати. Якісь рушники, одіяла, матраци кинули на
корову, тай подалися геть. Метрів за 300, на вулиці Шевченка зробили привал,
заховавшись за залишки стіни кам’яного корівника. Перевіривши, поки діти
переводили дух амуніцію, нині покійна (як і її діти) Анна Миколаївна виявила,
що в окопі забули крупу. Довелося послати за мукою доньку Надію. Надія на диво
скоро повернулася. За її словами від їхнього схованка не залишилося й сліду. Чи
то снаряд туди влучив, чи бомба, невідомо.
Це налякало Анну
Миколаївну і вона зрозуміла, що й
справді треба скоріше тікати за залізницю, на Схід. До полотна залізниці дійшли
вже на світанку. Виявили за нею окопи. То була перша лінія оборони радянських
військ. Командир їх облаяв і наказав забиратися негайно в степ. Пішли далі на
Схід. Зовсім вже розвиднилось і пересування їх помітили німці з Пришибської
висоти. Справа, спереду, зліва пролунало кілька вибухів. Сім’я бігла вперед на Схід з усіх сил. Нарешті добігли на колгоспний
тік. Тут, моя мати, п. Марія Іванівна, побачила ситих солдат та командирів і почула
відбірну російську лайку. Мою бабцю, Анну Михайлівну з дітьми і коровою там
наказали розстріляти, бо вони видали німцям розташування радянських окопів. На
щастя, нагодився начальник шпиталю, який шукав для поранених хоч якусь жратву. Він
вмовив командира сім’ю не
розстрілювати, а разом з коровою віддати на потреби шпиталю. Пояснив, що пораненим
буде якась крапля молока, санітаркам допомога, корові пастухи. Так моя тітонька
Ольга і її братик Іванко стали чабанами. Правда ненадовго. Царство їм, моїм
рідним, усім – небесне!
У 1984 році,
випадково, я дізнався, що до самого розвалу Сересерії, вівся ретельний облік
тих громадян держави, чиї родичі були під окупацією. Виявилось, що я винен, що моїх
рідних комуняки тікаючи кинули на поталу фашистам, а потім, їх же, й мене
заодно, звинуватили у тому. Ніколи ж загарбник, окупант не визнає вину за
собою. Окуповані завжди винні самі!!!
З того часу,
комуністи, рашисти й фашисти для мене карти одної масті. Українці мають
зрозуміти, що українська мова, українська культура, українська держава, мужня
українська влада не потрібні нікому в Світі, ні Обамі, ні Клінтону, ні цій
німецькій фрейлін, ні міфічній Європі. Українцям самим і лише їм однім, необхідна як
повітря мужня українська влада, українська потужна держава, українська мова, як
основа української культури, і українська культура, як відшліфована тисячоліттями
технологія виживання, життя і панування на нашій Богом даній Землі!
