За одинокою горою,

Де чорний став і чорна ніч,

Де вітер тихо дише млою

І про минуле плаче сич,

Де щось рухнулося і згасло

В небесній втомленій золі,

Там світлий Бог лягає в ясла

І з них агукає землі.

Ліс оголивсь. Йому не соромно,

І не бентежиться йому,

Земне й небесне знову порівно

У осінь дивиться німу.

Холодний день зітхає втомлено,

І там, де снів стоїть стіна,

Порожнім полем ходять спомини

І літа губиться луна.

ці небеса і осінь неминуча

і жовтолист як символ перемін

де зорі в душу дивляться колючі

і ходить день до ночі на уклін

і ці думки про простоту і вічне

про у віках загублене святе

де щось було до пам’яті дотичне

та білим сном і досі там цвіте

Чи небо весняне,

Чи небо осіннє,

Чи інші кермують забави сезонів,

Людина – людинозалежне створіння

Від вибуху Всесвіту

Й до Всесвіту скону.

Людина людині і сонце, і зорі

В годину мажорну,

В годину мінорну,

Людина людині –

Той острів у морі,

Який захистить

Від нещадного шторму.

Людина людину

П’янить і тривожить,

Людина в людині

Блукає луною…

Людину пошли мені,

Прошу, мій Боже,

І дай їй зустрітися, Боже,

Зі мною.

Не озивайсь. Мовчи. Мовчи.

Мовчи на день, на ніч, на вічне,

Слова сховай у горлі кличні

У іншу дійсність ідучи.

І там, за краєм дивини,

Де звично царствує буденне,

Де не вартують одкровення,

Мене тихенько пом’яни.

Так треба: літо відбулося,

Пішло у сни без мелодрам,

Ліси зелені гублять коси,

У дуплах холодно медам,

Останні зерна ронить колос,

Тепла виводиться дурман,

І вечори зітхають вголос,

У пору ту, де ночі сила,

І бродять думи кочові,

Пухнаста зіронька злетіла

Та загубилась у траві.

Хитнулись тіні з переляку,

Туман зворушивсь уві сні,

І хтось невидимий заплакав,

І зажурилося мені.

Тому що день. Тому що світ.

Тому що гори і долини.

Тому що сонячний політ.

Тому що вітер без упину.

Тому що квіти і сніги,

І невмирущі пори року.

Тому що дивляться зірки

В озера чисті і глибокі.

Тому що ніжність німоти

Мішає помисли і карти.

Тому що є у всьому ти,

За це отут побути варто.