Фильма девятая и десятая.

Аннотация:
«Смерть на брудершафт» — название цикла из 10 повестей в экспериментальном жанре «роман-кино», призванном совместить литературный текст с визуальностью кинематографа. В повести «Операция „Транзит“» (девятой «фильме») рассказывается об отправке из Швейцарии в знаменитом запломбированном вагоне личности, призванной изменить ход русской истории. «Батальон ангелов» (фильма десятая, заключительная) посвящен трагической истории первого в России женского батальона смерти.

Продолжение шпионских похождений немецкого агента Зеппа и русского контрразведчика Романова.Как всегда динамичный сюжет,минимум "воды" и лихо закрученная интрига.Правда очень уж грустью отдаёт описание событий того времени.Переломный момент нашей истории,времена,когда разрушались империи и судьбы отдельных людей.
По тому как Акунин невзначай отзывается о человеке,бесповоротно изменившем судьбы нашей Родины,становится понятным его отношение к этим изменениям и эта тоска на душе."Лысый...мегаломаньяк с мессианским комплексом" :)
Практически не делала закладок,только вначале усмехнуло циничное отношение(а может и прагматичное) немецкого шпиона к женскому полу.

Ну а дальше увлеклась и прочла не отрываясь.Где-то там было написано,что "фильма десятая.окончательная",но чует моё сердце,что ещё встретимся мы с героями этих "фильм".Неспроста ж на последних страницах как бы намёк на это в виде случайной встречи главных героев в Елисаветбурге.Буду ждать.

Третья книга из серии "Шныр"-школа ныряльщиков.Аннотация:
Когда-то давно самые первые ныряльщики, люди, умевшие проникать в другой мир — «двушку», построили подземное хранилище. Туда заточали элей — опасных существ, мечтающих поработить наш мир. Шли века, постепенно о тайнике все забыли. Все, кроме самих элей, ставших его единственными хозяевами. Раз в пять лет ворота хранилища отпирает магический ключ, похожий на маленькую серебристую змейку. Правда владелец артефакта при этом всегда погибает… Найдя необычный браслет, Яра сначала не придала этому особого значения: просто взяла, надела и забыла. Пока однажды девушка не поняла, что научилась читать мысли людей и управлять их поступками. Отказаться от нового дара оказалось не просто. А в обмен за него цепочка в виде змейки потребовала у девушки ее жизнь
***
Книга прочлась быстро,но оставила какое-то странное "послевкусие".Обрывается в нелогичном месте,как-то не смогла я название увязать с содержанием(или совсем невнимательно читала).
Но как всегда порадовало ненавязчивое "морализаторство" автора и добрый юмор.
Сюжет весь в аннотации,а от меня только пара цитат:
-я аж подпрыгнула от неожиданности.Вот прям про мою ситуацию.Но я и не думала,что это любовь.Хм....Надо же.



Вот именно этими словами и нужно напутствовать новобрачных.И не в выдуманном фантастическом ЗАГСе,а в реальном,для обычных живых людей.А то "сю-сю-сю" и потом "ах,он такой гад оказался".
***
В общем,я в конце года решила почитать что-нибудь лёгкое,в своё удовольствие.И это первая из таких книг.Ту би континиус

Ганна Трегуб. "...Уявлення про себе як про націю-жертву, по-перше, прищеплює почуття меншовартості, сказати б – приреченості на неуспіх, а по-друге, це є неправдою, бо українці цілком давали собі раду й під "колоніальним гнітом”, над яким так уболівають підручники..."

Останні років 10 для українців позначені тим, що можна назвати "змаганнями за історію". І поза тим екраном, який складається з медійних повідомлень та суперечок, які виникають в самому суспільстві щодо певних історичних подій, губиться найголовніше – незаангажований та неупереджений погляд на історію. А за скандалами зникає бажання вивчати свою та чужу історію, знань з якої нині бракує великій кількості українців.

Українська історія новітнього часу нині перетворилася на низку скандальних епізодів, пов’язаних із українським "змаганнями за історію": йдеться про переписування і перекроювання матеріалів шкільних підручників з історії України, перешкоджання розсекречуванню архівів радянської доби, боротьба навколо персоналій Романа Шухевича, Степ

Небезпека ситуації у тому, що не лише в молодих українців, що нині навчаються у школах, а й широко за кордоном українська історія асоціюватиметься зі скандалом. Хто ж буде поважати націю, яка зробила з предмета гордості балаган? Українське суспільство змагається, але чи є ті, хто знає, за що саме, і навіщо? Складається враження, що українці перебувають не на теренах Європи ХХІ століття, а десь на американському Дикому Заході, де кривава ворожнеча починалася через дрібницю, і тривала десятиліттями, коли вже годі було розібратися, а що ж викликало таку глибоку ненависть у людей, що ворогують. Чи не те саме нині відбувається довкола української історії?

На ці та низку інших тем ми спілкувалися з відомим українським істориком Наталею ЯКОВЕНКО.

- Наталю Миколаївно, у 2007 році ви очолили моніторингову комісію з аналізу підручників з історії при УІНП. Яка її доля? Які досягнення? Чи змінилися підручники з того часу і в яку сторону? Якщо говорити про ідеальний підручник для школярів - яким він має бути?

- Нескладно вирахувати, коли й чому наша комісія померла тихою смертю. Це сталося після реорганізації Інституту національної пам’яті та переходу Міністерства освіти до рук пана Табачника, тобто в 2010 році. Ми встигли укласти й оприлюднити на сайті Інституту нові програми, оце й стало останнім досягненням комісії.

Подальшому рухові автоматично настав край, адже тільки підтримка Інституту й МОН давала би шанс перейти від сердитої реакції десятка істориків до публічного обговорення. Звісно, що підручники з того часу не мінялися – це продукція, яку зазвичай приправляють стійким консервантом.

Що ж до кон’юнктурних разових домішок (для прикладу, заміни терміну "Друга світова війна” на "Велику Вітчизняну”), то в світлі наших претензій до шкільної книжки вони ролі не грають, бо на стовбур змісту не впливають. А "ідеальних підручників” взагалі не буває, бо шкільна премудрість за означенням спрямована на відстояне, тобто на вчорашнє, тоді як життя вимагає щоденних оновлень. Інша річ, що можна й треба цю "учорашність” підкореговувати, аби вона не перетворювалася на "позапозавчорашність” – як сталося з нашими підручниками історії України.

Нинішній підручник з історії орієнтований на сьогодення. Фахові ж педагоги знають, що такий підручник розрахований на 10-15 років наперед, на нову генерацію, що за згаданий час підросте і увіллється до активного суспільного життя.

Складні, криваві сторінки історії потрібно висвітлювати у підручниках. Інша річ, яку можуть підказати психологи, в якій формі подати школярам різного віку криваві сторінки історіїСтаршокласники вже є достатньо психологічно дорослими, аби без особливих штучних фільтрів можуть сприймати інформацію про трагедії кривавого ХХ століття, зокрема Голодомор 1932-33, дві Світові війни, тероризм, нетерпимість тощо як ознаки міжвоєнного часу. Про все це школярам треба розказати.

- В чому секрет того, що радянський погляд на українську історію досі знаходить зручне місце не тільки в голові обивателя, але й істориків? Що шляхта Речі Посполитої - поляки, а не українці, що діячі Російської імперії - росіяни тощо.

- Тут немає ані секрету, ані підступної змови якоїсь п’ятої колони. "Радянський погляд”, тобто навички сприйняття минулого через призму, як колись казали, "єдино вірної марксистсько-ленінської методології”, засвоюють зі шкільної лави (з підручника!) і пересічний громадянин, і пересічний історик. А там цього, про що ви згадали, і не тільки цього, знайдеш подостатку.

- Як реформувати наш мартирологічний наратив? Чому українці тільки борються і програють, а не створюють і перемагають? Наш внесок у розбудову Великого князівства Литовського, Російської імперії, Речі Посполитої - хіба це погано?

Плачі над історичними кривдами – це не суто український винахід. Всі національні наративи так званих скривджених (бездержавних) народів свого часу виростали зі схеми опонування "чужим державам”, де "нас гнобили – ми боролися”, "наша еліта зрадила – народ вистояв”. Така схема у підсумку виконувала власну місію – перетворювала етнографічну масу на свідому своєї приналежності націю. Однак те, що було потрібне століття тому, сьогодні уподібнилося колоді поперек дороги. Адже уявлення про себе як про націю-жертву, по-перше, опосередковано прищеплює почуття меншовартості, сказати б – приреченості на неуспіх, а по-друге, це є неправдою, бо українці цілком давали собі раду й під "колоніальним гнітом”, над яким так уболівають підручники.

За нашою пропозицією, мобілізаційний ресурс історії сьогодні варто шукати у так званому "позитивному досвіді” минулого, тобто в наголошенні усіх культурних, соціальних та політичних здобутків українців у складі тих держав, до яких входила Україна. Приклади такого роду (а їх більш ніж досить!) ми вважаємо за один з найпереконливіших доказів успішності та креативності нашої нації, що дає учневі можливість нею пишатися.

Національне почуття людини, що живе в ХХІ столітті, спирається на інші принципи, ніж в людини початку ХХ або середини ХІХ століть. Все те, що в історії викликає почуття гордості за свій народ, причетності до високого, доброго, шляхетного, має виховуватися не конче старезними методами, зокрема відвертою пропагандою.

Шкільний підручник з історії працює також і на виховання в молоді почуття патріотизму, тобто у сфері ідеального, і нема на це ради. Але лишається питання, що до таких речей треба підходити дуже делікатно, різними способами, але не в рублячий спосіб пропаганди різних штибів.

- Чи варто відмовлятися і рішуче засуджувати СРСР як колонізаторів та окупантів? Чи можна вважати УРСР попередницею української держави?

- Відмовлятися й абсурдно, і невірно, бо це суперечитиме очевидному. За добрий приклад тут може послужити навіть створення СРСР, де, як відомо, Українська Республіка відіграла чи не основну роль. Ба більш, Радянська Україна була співучасником функціонування більшовицької системи як у її позитивних (масова освіта, індустріалізація тощо), так і в злочинних проявах – репресіях, колективізації, Голодоморі. Зрештою, в Україні діяла не "советская власть”, а радянська влада, яку будували "наші" - Затонський, Скрипник, Мануїльський та іже з ними. Принагідно нагадаю, що до процесів радянизації чимало зусиль доклала й українська мистецька еліта, адже діячі так званого "розстріляного відродження” теж чи не в більшості сповідували комуністичні ідеали. Інша річ, що учнів треба підвести до розуміння небезпечності та хибності радикальних ідеалів, а водночас на живих прикладах показати специфіку цього дивного часу, наснаженого гаслами революційних перемін, величезним ентузіазмом та шляхетними ілюзіями.

- Чи можна з певним ступенем провокаційності сказати, що українці створили російську мову і Російську імперію часів її найбільшого розквіту?

- Українці справді доклали чимало зусиль, і то на найвищих щаблях, до творення Російської імперії упродовж XVIII та на початку XIX століття. Але в ті часи поняття „імперія” було не лякачкою, а певним ідеалом – таким собі ґарантом стабільності й благополуччя, тоді як серце петербурзького сановника відпочивало в „милій серцю отчизні нашій – Малоросії”. Розквіт же імперії стався пізніше, й там уже обійшлися без нас.

- Чи є науково-популярна література, яка б допомогла пересічному читачеві усвідомити, що Велике князівство Литовське та Річ Посполита - частина його історії? Чи є цікаво написані українською чи російською книжки не про битви, а про побут тих часів?

- Такі книжки вже стали з’являтися: можу згадати нещодавно надруковані у популярній серії видавництва "Балтія Друк” книжки Олени Русиної і Віктора Горобця про Велике князівство Литовське та, почасти, Річ Посполиту.

Їх написано доброю легкою мовою та прекрасно ілюстровано, але наклад малий, ціна непідйомна, а розповсюдження практично нульове. Так що "пересічному читачеві” ще доведеться почекати. Те саме – про побут і повсякдення: тут поле популяризації взагалі не оране.

- Ви спілкуєтеся зі студентами, вчителями шкіл і владою. Опишіть, будь ласка, свої враження від кожної з цих груп.

- З учителями, на жаль, я не спілкуюся, бо комісія вже не діє, а від спілкування з владою Бог якось завжди беріг. Тому можу сказати тільки про свої враження від спілкування зі студентами – дуже оптимістичні й позитивні. Утім, студента Могилянської академії, з яким я мою до діла, мабуть, не назвеш типовим, тому на це питання я не в стані відповісти.

- Наші сусіди видають купу популярної історичної продукції - від книг до фільмів - де факти не завжди відповідають дійсності. Ми ж часто намагаємося бути ввічливими і не помічати цього. Як і чи треба діяти, щоб ця вигадана історична пам'ять не була нав'язана українському суспільству?

- Воювати з белетристичною, популярною та фільмовою продукцією – це воювати з вітряками. Адже автор самовиражається, і на те немає ради – у нас таких опусів теж хоч греблю гати.

"Мы из будущего-2": фільм замовили люди, "яким не відмовляють"

Інша річ – політика підтримки/непідтримки, до якої може докласти рук і держава (звісно, не через директивні, а через фінансові важелі). Нещодавно мені трапилося випадково (причому в нічний час!) переглянути дуже симпатичну збірку кіноновел кримськотатарською мовою на кримські історичні сюжети. Їх знімання було профінансоване Міністерством культури – ось вам приклад такої підтримчої акції.

-Яка доля "Історичної ініціативи", підписаної науковцями-істориками в січні 2011-го?

- Поки що жодних новин стосовно активності "Історичної  ініціативи” я не знаю.

- Останнім часом в українському суспільстві активізувалися розмови про апатію та страх тих його членів, які б мали виконувати роль його провідників та інтелектуальних орієнтирів. Чи ж насправді сучасний історик-інтелектуал мовчить, бо боїться публічно висловлюватися?

- Не можна ставити питання так категорично, і не можна звинувачувати тих істориків, які не є публічно помітними інтелектуалами, в тому, що вони бояться. Я думаю, що коли говорять про страх і апатію серед українських інтелектуалів, йдеться про інтелігенцію загалом. Насправді функція інтелігенції – не боятися говорити, коли її питають. Я не думаю, що в Україні присутній цей страх. Для багатьох інтелігентів це, радше, наслідок старої звички, запозиченої ще з радянських часів, коли думалося про те, що мій голос все одно нічого не важить, то чого даром язиком об землю бити? Нині серед своїх колег я подібного страху не бачу.

- Чи не хотіли б ви написати художній твір про 14-17 сторіччя? Історичний детектив, скажімо.

- На жаль, цьому на заваді стане не тільки брак таланту, а й навички "дисциплінованого джерелами” історика. А який детектив без вигадки?

Наталя ЯКОВЕНКО - історик (доктор історичних наук), професорка та завідувач кафедри історії Національного університету "Києво-Могилянська академія". Авторка декількох книжок, серед яких найвідомішими є "Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI - XVII ст.",  "Вступ до історії" і "Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України".( Ще дуже цікава та важлива - "Українська шляхта" - автор блогу).

Питання: Ганна Трегуб, Павло Солодько       Українстка правда

(с) 1991 - первое издание. Ныне жуткий раритет!


1992 — Омон Ра. Что-то от "Большого космического путешествия", что-то от "Козерог-1"


1993 — Жёлтая стрела. А поезд едет, едет...


1993 — Жизнь насекомых. По мотивам сказок дедушки Эзопа


1996 — Чапаев и Пустота. Первое произведение в мировой литературе, действие которого происходит в абсолютной пустоте


1999 — Generation «П». Водораздел после которого П стал коммерчески успешен, пошёл в массы и многие почитатели сказали что Витя уже не торт


2003 - ДПП (NN). Диалектика Переходного Периода (из Ниоткуда в Никуда)


2004 - А Хули. Священная книга оборотня


2005 — Relics. Раннее и неизданное


2005 - Шлем ужаса. Креатифф о Тесее и Минотавре


2006 - Empire V. Ампир "В" - Повесть о настоящем сверхчеловеке


2008 — П5: Прощальные песни политических пигмеев Пиндостана


2009 - t. Мастер боевых искусств граф Т. пробирается в Оптину Пустынь. На пути
ему встречается каббалистический демон Ариэль, который утверждает, что
создал мир и самого графа Т. И это очень похоже на правду...
Как по мне - очень годно.


2010 - Ананасная вода для прекрасной дамы. Отчего-то вспомнилось о литературном рабстве


2011 - S.N.U.F.F. Роман о глубочайших тайнах женского сердца и высших секретах летного мастерства


2013 — Бэтман Аполло


2014 — Любовь к трём цукербринам


2015 — Смотритель


2016 - Лампа Мафусаила, или Крайняя битва чекистов с масонами

В детстве всех нас учили бережно и уважительно относиться к книгам:
заворачивать их в обложки, аккуратно листать странички и ни в коем
случае не рисовать на полях и не заворачивать уголки. И если книга
порвется или потрепается, ее следует отнести к "врачу", который
"вылечит" разорванные странички, подклеит выпавшие листочки, а то и
вовсе сменит переплет пострадавшей бедолаге. В руках же Брайана Деттмера
(Brian Dettmer) книги получают новую жизнь.

Художника Брайана
Деттмера (Brian Dettmer) можно считать не простым хирургом, а
пластическим, который меняет внешний вид повидавшей виды литературы до
неузнаваемости. Искусство, которым занимается Брайан, называется book
carving и требует не только терпения и усидчивости, но и умения
мастерски обращаться со скальпелем, ножницами, и прочими колющими и
режущими инструментами. Естественно, не забудем и о художественном
таланте, живом воображени, богатой фантазии и умении мыслить в
перспективе. Ведь для того, чтобы вырезать из учебника, атласа или
томика стихов подобные скульптуры, необходимо видеть готовый результат
еще тогда, когда книга в целости и почти сохранности лежит на столе,
нетронутая ни ножом, ни ножницами мастера.

[ Читать дальше ]

рочла книгу довольно быстро,читается легко.Совсем не ассоциировала это произведение с жанром фантастики,скорее социально-бытовой роман.
Химическая катастрофа в городе нашего недавнего прошлого-застой,номенклатурные злоупотребления,покрывание вдоль по иерархической лестнице...-всё это знакомо и ....устарело что ли.Сегодня никого не удивишь такими фактами,а во времена,когда писалась книга,наверное считалось смелой и дерзкой выходкой вот так прямо об этом говорить.
Образы автором прорисованы яркие,живые,но всё же сыроватые какие-то.Вот я почему-то не поверила во внезапно вспыхнувшую страсть между главными героями."Люблю-женюсь"-бла-бла-бла...А потом он же размышляет о "любимой женщине",называя её "шофёрка какая-то".Не верю
И самое главное разочарование-скомканное окончание.Не,мы конечно понимаем,что герой не оставит борьбу за город,что он готов пойти до конца,даже потеряв многое на пути,но додумывать что же именно он сделает и как нам придётся самим.
Я оценки книгам не ставлю обычно,но тут на троечку бы оценила.Время я конечно не пожалела потраченное,но и перечитывать бы не стала.

Игорь Лаутар, 14 ноября 2011

С 10 по 13 ноября в Киеве проходила 14-я международная книжная ярмарка. Это уже вторая выставка в этом году в Киеве, на которой издательство «Митраков» представляет публике уникальные книги русского учёного Николая Левашова... 



С 10 по 13 ноября в Киеве проходила 14-я киевская международная книжная ярмарка. Открывала выставку известная украинская актриса, телеведущаяя Ольга Сумская, которая также презентовала свою книгу с секретами красоты. Чуть позже к открытию присоединилась другая такая же известная актриса и телеведущая Руслана Писанка, у которой для читателей была припасена книга кулинарных рецептов. После выступлений ещё нескольких человек, две актрисы поделились со всеми парой рецептов на специально оборудованной на выставке кухне.

[ Читать дальше ]

Книга «Мистецтво форми» — це викладення системи підготовки художників, створеної Іоханнесом Іттеном для його знаменитого форкуса в Баухаузі, однієї з найноваторських шкіл мистецтва, архітектури та дизайну ХХ століття.

Навчання всіх студентів в Баухаузі починалося з форкуса Іттена. Воно було нетрадиційним. У своїй книзі автор пише, що головною задачею він вважав необхідність розвитку в майбутніх художниках, архітекторах, дизайнерах загострене відчуття форми та матеріалу, навчити творчо мислити у будь-яких ситуаціях. Саме тому на його заняттях багато уваги приділялося образному сприйняттю форми.

Читати далі »

1ноября на пресс-конференции в гостинице «Рэдиссон Белорусская» счетная комиссия литературной премии «РУССКИЙ БУКЕР ДЕСЯТИЛЕТИЯ» огласила «короткий список» произведений, составивших пятерку финалистов премии за лучший роман на русском языке, опубликованный в 2001–2010 годах.
Участвовать в выборе лауреата конкурса «Букер Десятилетия» были приглашены все ныне живущие члены Букеровских жюри 2001-2010 годов – 45 человек . На первом этапе голосования им предстояло составить шорт-лист из пяти романов, выбираемых из числа всех 60 романов, входивших в шорт-листы Букеровской премии за эти десять лет.

В голосовании приняло участие 33 члена жюри. Они назвали в общей сложности 42 романа. Первые пять мест заняли следующие произведения, набравшие наибольшее количество баллов. Фамилии авторов победивших романов стоят в алфавитном порядке, количество баллов не оглашается:

1. Олег ПАВЛОВ. «Карагандинские девятины, или Повесть последних дней» (лауреат 2002 года);
2. Захар ПРИЛЕПИН. «Санькя» (финалист 2006 года);
3. Роман СЕНЧИН. «Елтышевы» (финалист 2009 года);
4. Людмила УЛИЦКАЯ. «Даниэль Штайн, переводчик» (финалист 2007 года);
5. Александр ЧУДАКОВ. «Ложится мгла на старые ступени…» (финалист 2001 года).

В 2011 году старейшая в России независимая литературная премия будет присуждена в 20-й раз. Проводимый как БУКЕР ДЕСЯТИЛЕТИЯ конкурс дает возможность проверить перспективную справедливость ежегодных оценок, выносимых Букеровским жюри, и предложить итоговый рекомендательный список читателям современной литературы. В «коротком списке» БУКЕРА ДЕСЯТИЛЕТИЯ значится лишь одно произведение, прежде отмеченное Букеровской премией, – роман О. Павлова.

1 декабря 2011 года в результате второго тура голосования, к которому вновь приглашаются все члены прежних жюри премии за десять лет, будет названо имя ЛАУРЕАТА премии «РУССКИЙ БУКЕР ДЕСЯТИЛЕТИЯ». Размер приза, получаемого победителем, составляет 600 тысяч рублей.

Тогда же объявит своего лауреата жюри «Студенческого Букера».
Источник-Здесь=>
****
Я,к своему стыду,признаюсь,что кроме Улицкой не знакома больше ни с кем из этого списка :(((
Пришлось "нигмить" и смотреть инфу.
1.Олег Павлов=>
2.Захар Прилепин=>
3.=>Роман Сенчин
4.Людмила Улицкая=>
5.Александр Чудаков=>
****
Посмотрела в библе их книги.
1.Павлов Олег - Карагандинские девятины =>
2.Прилепин-нет книги.(Паш,ау! :))
3.Сенчин Роман - Елтышевы =>
4.Улицкая Людмила - Даниэль Штайн, переводчик =>(о,я её начинала,но дальше трёх страниц чё-то не продвинулась.Буду попробовать ещё раз)
5.Чудаков Александр - Ложится мгла на старые ступени=>
****
По ошибкам в библе:
1.Павлов Олег и Павлов Олег Олегович-один автор
2.Чудаков Александр и Чудаков Александр Павлович-один автор
****
Фух....Сделала.:)
Когда только читать это всё? Ничо,осилю.:)

В этот раз я книгу перечитывала,то есть уже была знакома и с автором и с самой историей.Но тогда,когда я читала в первый раз,я,естественно,и не задумывалась особенно и рецензий не писала :)
В наше время может быть покажутся неактуальными моменты из той,прошлой жизни-аресты,репрессии,воронки по ночам,страх и потливо-гаденькое удушье немоты.Но это только на первый взгляд.
Как мне кажется книга-то на самом деле не о том как некий главный герой лечился от рака и вылечился(а,кстати,может и нет).Она о более глобальных вещах-смысле жизни и её цене,о нравственном выборе человека.
Я в этот раз очень много закладок сделала.И поэтому дальше буду словами самого Солженицына комментировать.
1.Вот это ощущение смерти,которая уже практически "взяла за руку"-
...человек может переступить черту смерти, ещё когда тело его не умерло. Ещё что-то там в тебе кровообращается или пищеварится — а ты уже, психологически, прошёл всю подготовку к смерти. И пережил саму смерть. Всё, что видишь вокруг, видишь уже как бы из гроба, бесстрастно....
2.Сложный(и для меня так же) вопрос врачебной этики и врачебной ошибки-
...Почему вообще вы берёте себе право решать за другого человека? Ведь это — страшное право, оно редко ведёт к добру. Бойтесь его! Оно не дано и врачу.
— Оно именно дано врачу! В первую очередь — ему! — убеждённо вскрикнула Донцова, уже сильно рассерженная. — А без этого права не было б и медицины никакой!...
3.То,о чём многие взрослые люди задумываются на бегу,в череде однообразных будней-
...Одна из утомительных необходимостей человечества — та, что люди не могут освежить себя в середине жизни, круто сменив род занятий....
4.Это вот,по-моему,тот фактор и та дорожка,по которой люди приходят к вере(не всегда,но очень часто)-
...Как ни смеялись бы мы над чудесами, пока сильны, здоровы и благоденствуем, но если жизнь так заклинится, так сплющится, что только чудо может нас спасти, мы в это единственное, исключительное чудо — верим!....
5.Об отношении к нам,простым смертным,правящей элиты-
....Русановы любили народ — свой великий народ, и служили этому народу, и готовы были жизнь отдать за народ.
Но с годами они все больше терпеть не могли — населения. Этого строптивого, вечно уклоняющегося, упирающегося да ещё чего-то требующего себе населения.....
6.Это Солженицын про радио писал(тогда телики ещё не были широко распространены),но представьте что и про телевизор.Какое предвидение и тонкое ощущение,а мы только сейчас это понимаем и чувствуем(и то не все)-
...Обязательное громковещание, почему-то зачтённое у нас повсюду как признак широты, культуры, есть, напротив, признак культурной отсталости, поощрение умственной лени,.... Это постоянное бубнение, чередование незапрошенной тобою информации и невыбранной тобою музыки, было воровство времени и энтропия духа, очень удобно для вялых людей, непереносимо для инициативных.Глупец, заполучив вечность, вероятно не мог бы протянуть её иначе, как только слушая радио.....
7.Очень важный вопрос.А что ж такое счастье?-
...Потому что ведь...совсем не уровень благополучия делает счастье людей, а — отношения сердец и наша точка зрения на нашу жизнь. И то и другое — всегда в нашей власти, а значит, человек всегда счастлив, если он хочет этого, и никто не может ему помешать...(!!! Сто раз "Да")
8.Не знаю,с этой мыслью я бы поспорила,но ведь часто встречается мнение,что...-
...Любовь к животным мы теперь не ставим в людях ни в грош, а над привязанностью к кошкам даже непременно смеёмся. Но разлюбив сперва животных — не неизбежно ли мы потом разлюбливаем и людей?....
Не знаю.Выходит,что я людей и не любила никогда,раз не испытывала тягу к животным даже в детстве?
9.Про детей-
...Кто это? — кажется Горький, сказал: если дети твои не лучше тебя, то зря ты родил их, и жил ты тоже зря...
10.Тут должно было быть письмо Олега Кадминым.Неторопливое,обстоятельное,полное внимания,заботы и теплоты.Жаль,что сейчас мы вообще похоронили эпистолярный жанр:(( А вот,хотя бы окончание его-
...Елена Александровна замечает, что за два вечера написала десять писем. И я подумал: кто теперь так помнит дальних и отдаёт им вечер за вечером? Оттого и приятно писать вам долгие письма, что знаешь, как вы прочтёте их вслух, и ещё перечтёте, и ещё по фразам переберёте и ответите на все....
11.Это просто напомнило мне о том,в каком я болоте незыблемости плыву :((-
....А просто с годами мы тупеем. Устаём. У нас нет настоящего таланта ни в горе, ни в верности. Мы сдаём их времени. Вот поглощать всякий день еду и облизывать пальцы — на этом мы неуступчивы. Два дня нас не покорми — мы сами не свои, мы на стенку лезем.
Далеко же мы ушли, человечество!...
12.Тут я закладку сделала,чтоб проверить как правильно-то написать надо было слово "зажжа"-
..Она просидела в кресле до полуночи, ничего не сделав из того, что с вечера просилось в руки, и света даже не зажжа...
А и не смогла найти ничего.Или искать не умею.А моей "грамотности" не хватает,чтобы определить правильность.
13.Вот ещё тема для размышления-Семейный врач.Сколько я на эту тему размышляла раз!Но почему-то у нас(Украине,России) пока никак не входит в практику.Хотя,я слышала,на Украине под это дело даже средства выделялись.А цитата-
... Вообще, семейный доктор — это самая нужная фигура в жизни, а её докорчевали. Поиск врача бывает так интимен, как поиск мужа-жены. Но даже жену хорошую легче найти, чем в наше время такого врача...
14.Ну и напоследок-
..."счастье будущих поколений". Кто его может выведать? Кто с этими будущими поколениями разговаривал — каким ещё идолам они будут поклоняться? Слишком менялось представление о счастье в веках, чтоб осмелиться подготовлять его заранее. Каблуками давя белые буханки и захлёбываясь молоком — мы совсем ещё не будем счастливы. А делясь недостающим — уже сегодня будем! Если только заботиться о «счастьи» да о размножении — мы бессмысленно заполним землю и создадим страшное общество… ...
***
Ну вот так как-то.Огромная получилась рецензия.Но книга-то стОящая.