Але не треба опускати руки,

Впадати в відчай, в собі замикатись,

Себе віддати на поталу муки,

І віч-на-віч  з журбою залишатись…

Ти лиш поклич, я ж поруч, я з тобою!

Нема проблем, яких не розв’язати,

Ми біди всі розділимо надвоє,

А разом легше все в житті здолати…"        Angel W 

Тебе я кликав... ти не відзивалась...

Мій голос ... вже бодай... не той, що був...

Але ... як треба... то ще й заспіваю:

"Реве та стогне..." якщо не забув.

Давно вже півні не співали ...

Бо села напівмерліє стоять...

Гаї... ліси повирубали...

То де ж там... тім сичам кричать.

"Ми біди  розділімо..."  навпіл...

Ми розпач викинемо геть...

Ми ж люди... ми давно не мавпи...

Але без слова дружнього нам смерть.

Прийди ж до мене ... милеє створіння...

Прийди... і душу ... ти мою зігрій.

Я знаю... ти така ... що все зумієш...

І ось для тебе ... хай звучить цей спів.

Ліна КОСТЕНКО

Сю ніч зорі чомусь колючі, Як налякані їжачки. Сю ніч сойка кричала в кручі, Сю ніч ворон казав: “Апчхи!" Сю ніч квітка питала квітку: — Що це робиться, поясни? Тільки вчора було ще влітку, А сьогодні вже — восени!

Ліна КОСТЕНКО

* * *

Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон. гукала тиша рупором вокзальним. Багато слів написано пером. Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні. Не раз хитнула доля терезами. Слова як сонце сходили в мені. Несказане лишилось несказанним.

***