Чи небо весняне,
Чи небо осіннє,
Чи інші кермують забави сезонів,
Людина – людинозалежне створіння
Від вибуху Всесвіту
Й до Всесвіту скону.
Людина людині і сонце, і зорі
В годину мажорну,
В годину мінорну,
Людина людині –
Той острів у морі,
Який захистить
Від нещадного шторму.
Людина людину
П’янить і тривожить,
Людина в людині
Блукає луною…
Людину пошли мені,
Прошу, мій Боже,
І дай їй зустрітися, Боже,
Зі мною.
Не озивайсь. Мовчи. Мовчи.
Мовчи на день, на ніч, на вічне,
Слова сховай у горлі кличні
У іншу дійсність ідучи.
І там, за краєм дивини,
Де звично царствує буденне,
Де не вартують одкровення,
Мене тихенько пом’яни.
Так треба: літо відбулося,
Пішло у сни без мелодрам,
Ліси зелені гублять коси,
У дуплах холодно медам,
Останні зерна ронить колос,
Тепла виводиться дурман,
І вечори зітхають вголос,
І світ ховається в туман.
У пору ту, де ночі сила,
І бродять думи кочові,
Пухнаста зіронька злетіла
Та загубилась у траві.
Хитнулись тіні з переляку,
Туман зворушивсь уві сні,
І хтось невидимий заплакав,
І зажурилося мені.
Тому що день. Тому що світ.
Тому що гори і долини.
Тому що сонячний політ.
Тому що вітер без упину.
Тому що квіти і сніги,
І невмирущі пори року.
Тому що дивляться зірки
В озера чисті і глибокі.
Тому що ніжність німоти
Мішає помисли і карти.
Тому що є у всьому ти,
За це отут побути варто.
І ніч мовчить, і ліс, і птиці
Згубили ноти золоті,
Мовчать тумани блідолиці
В пустопорожній темноті.
Навшпиньки вітер ходить лугом,
У травах сплять минулі дні,
І ти поспи. Немає туги,
Є тільки тиша в тишині.
Гроза проходить над садами,
Б’є блискавиці жовтий нерв,
І небо вогкими губами
Цілує маківки дерев.
Спекотний день звалився в Лету,
Сплітає дощ прозору сіть,
Тікає гуска в очерети,
Вода за гускою кипить.
