хочу сюди!
 

Альона

36 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 30-40 років

Замітки з міткою «герої»

Вітаю зі Святом оборонців України

Шановні друзі! Вітаю зі Святом! Токмак. Веселий день! Свято! Постояли з наметом.

Поїхав на площу.

Фото з воїнами, оборонцями України, для тих, хто в формі)))

 Познайомився зі зброєю, спитав, що не знав.

 Сфоткав чергу.

Спитав, як куліш.

Хтось побачив машину без номерів, що слідкує за небайдужими токмачанами.

Заблокували її.

Прилетів зворохоблений воєнком з головою Досааф.

Висловили незадоволення, що Токмаком гуляють люди зі зброєю.
Спитав мужика, ви хто? Каже, голова ДОСОАФ. Питаю: "Чому, біля Танка на мемориалі висить фашистська, шовіністична, російська, власівська, жовто-чорна стрічка - споконвічний символ Російської імперії, її претензій до земель держав-сусідів?" Кажуть ДАІ склали протокол на машину без номерів, але прибирати її евакуатором не стали, не взираючи на прохання токмачан. Видно машинка, мерс, крутого дяді(((

 Здалеку побачив, здається, Валерія, киянина, що приїхав з Києва,
вчити токмачан, що Свобода не за мир, а "Опозиційний блок" складений
з антиукраїнських партій, за мир.Спец, мабуть найнятий за гроші
Валерій почав навчання з вимог до прихильників ВО "Свободи" забиратися
з Токмаку. "Мирний" представник блока, складений з людей, що активно
постачали на антимайдан "подставки под флажкі" має років 30. Заслуги
його у Києві невідомі, але у Токмаці він прискіпався до людей, вимагаючи
повідомити їх адресу, засуваючи руки до кишені, ніби за ножем, лякаючи
їх, що "Опанутий блок" фінансує сама "Запоріжсталь" (видно економлячи
на здоровї запорожців і металугрів. Гукати "забирайтеся звідси" людям,
які мають онуків старших за "миролюба". "Їдьте до Бандерштату" - людям,
діди і прадіди яких родом з міста Токмак. Отака риженька борідка, невдала
світлина, заявилася зіпсувати свято і сьогодні. Киянин?
Можливо, хто його пізнає, з киян, львів'ян!?

під Побачив неодноразові порушення поводження зі зброєю, тому порадив порушникам і відповідальним слідкувати, щоби зброя цілила не в людей.
 
Краще в мішень, де Володимир їсть куліш. У пам'ятник ката, параноїка і, вибачаюсь, збоченця, що так зручно височіє над площею)))
 Слава Україні!

Як ми 43 бат зустрічали

Ура! Минуло 13 міс з того часу, як хлопчики самі, без повісток, пішли на війну))
Сьогодні ми їх зустрічали біля Дніпропетровської ОДА.


Автобуси трохи затрималися, тож чекали ми хто як умів))





І навіть так))


А ще отак весело зі смайлами на каві))




А от вони тут))




 Дорогенькі, спасибі, що живі!
 Оця шапка зветься Махновка smile


А прапор пройшов війну без куль))

Якщо в новинах побачите найгарніших дівчат з цього місця подій - то ми)) Нас всі телеканали знімали!  Більше фото та відео в мене на мордокнизі))

Слава Україні!


Герої України в Керчі

У Керчі поліція затримала трьох людей за фото з прапором УкраїниВівторок, 25 серпня 2015, 12:15 
фото, документ
Версія для друкуКоментарі3

У Керчі в анексованому Росією Криму поліція затримала трьох осіб за фотографію з прапором України.

Про це повідомила мати одного з затриманих, пише Кримська польова місія з прав людини.

За словами жінки, два хлопці й дівчина о 7-ї ранку 24 серпня вирішили зробити фото з прапором України на горі Мітрідат у центрі Керчі. Так молоді люди хотіли відзначити День незалежності України.

У той час, коли вони фотографувалися з розгорнутим прапором України, під'їхала поліція й затримала всіх трьох, за використання нецензурної лексики. Після складання протоколу поліція доправила їх у будівлю суду, повідомила жінка.

За словами затриманих, у поліції їм повідомили, що причина затримання – прапор України й футболка з тризубом і проукраїнським написом.

Того ж дня суд виніс вирок за статтею 20.1 Кодексу про адміністративні правопорушення РФ (порушення громадського порядку).

Одному з хлопців присудили 15 діб арешту, іншому – 1000 рублів штрафу.

Розгляд справи дівчини перенесено на 25 серпня, оскільки 24 серпня одна зі свідків звинувачення, після попередження про відповідальність за дачу неправдивих свідчень, заявила, що сама нічого не бачила і про подію їй розповіли.

У Керчі людей покарали за прапор України
У Керчі людей покарали за прапор України

http://www.pravda.com.ua/news/2015/08/25/7078908/add_ok/#comments

Герої не вмирають!

Знайшли тіло безвісти зниклого в АТО Миколи Чорного Знайшли тіло безвісти зниклого

Тіло безвісти зниклого в АТО кременчанина Миколи Чорного невдовзі перепоховають у рідному місті. 29-річний чоловік зник безвісти більше року тому.

Відтоді рідні та волонтери не припиняли пошуків та надіялися, що з Миколою все добре.

 Хлопець був волонтером і допомагав перевозити допомогу у зону АТО. За словами рідних, він повіз  гуманітарну допомогу на Схід, проте зник разом із другом Романенком Андрієм в районі поблизу міста Дебальцеве, повідомляли раніше волонтери. Згодом з'явилася інформація про те , що він живий, але в полоні. 

- Миколу знайшли похованим у Дніпропетровську, експертиза ДНК підтвердила, що це він, -повідомив керівник кременецького Автомайдану,  волонтер Центру звільнення полонених ГО «Офіцерський корпус» Володимира Рубана Іван Селедець. - Зараз триває процедура оформлення документів, аби перевезти тіло Миколи додому і там перепоховати його.

Іван Селедець додає, що навесні була інформація про те, що Микола загинув . Тоді провели експертизу ДНК, яка підтвердила, шо це він. Проте матір Миколи не погоджувалася з цим, тому експертизу провели вдруге і знову все співпало. Очевидно Микола був бійцем одного із добровольчих батальйонів, припускає пан Селедець. Бо як волонтера його ніхто не знає.

 http://te.20minut.ua/Podii/znajshli-tilo-bezvisti-zniklogho-v-ato-mikoli-chornogho-10457685.html

Богдан Гордасевич 17.08.2015 15:38
з України
Вічная пам'ять герою! Так робило більшість чоловіків і коли їхали до Києва на Євромайдан, і потім в АТО: говорили, що їдуть десь працювати чи ще щось видумували типу волонтерів. Дякуємо вам, герої


Герої України навічно в Славі

Парк Слави має стати місцем вшанування всіх загиблих за незалежність України 

14 Серпня 2015 - 18:52

Парк Слави має стати місцем вшанування всіх загиблих за незалежність України — Р. Павленко

Парк Слави має стати місцем вшанування всіх загиблих за незалежність України — Р. Павленко

Одним із заходів в рамках відзначення Дня Прапора та Дня Незалежності стане поховання у Меморіальному комплексі «Парк Вічної Слави» решток двох невідомих солдат — вояка-учасника Антитерористичної операції та воїна Другої світової війни. Про це сьогодні на брифінгу повідомив Заступник Глави Адміністрації Президента Ростислав Павленко. «Парк Слави має стати місцем вшанування всіх тих, хто віддав своє життя за незалежність України»,— підкреслив він.

Окрім того, 23 серпня о 12:00 загиблих вшанують загальнонаціональною хвилиною мовачання.

Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович відзначив, що поховання невідомого воїна сучасної війни з Росією у Меморіальному комплексі є частиною переосмислення історичного досвіду України: «Це поховання є символом того, що ми, українці, вміємо шанувати своїх захисників — як героїв минулого, так і героїв сучасності. Україна пам'ятає і мусить пам'ятати усіх тих, хто загинув за неї - і в Армії Української Народної Республіки, і в Червоній армії, і в Українській повстанській армії, і в лавах сучасного українського війська. На пагорбах Дніпра має постати Національний пантеон героїв", - зазначив він.

Володимир В’ятрович підкреслив, що саме сьогодні, коли Україна знову захищається від окупантів, для нас надзвичайно важливо пам’ятати про кожного загиблого. «Тільки там, де пам’ятають загиблих, є ті, хто готовий захищати живих»,— наголосив він.

http://www.president.gov.ua/news/park-slavi-maye-stati-miscem-vshanuvannya-vsih-zagiblih-za-n-35798

Перелік поіменно всіх героїв

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №473/2015

Про відзначення державними нагородами України

За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі постановляю:

у Збройних Силах України:

Нагородити орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня

ЧЕПУРНОГО Євгенія Юрійовича - капітана

Нагородити орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня

АБРАМОВИЧА Артема Володимировича (посмертно) - старшого лейтенанта

БІЖАНА Геннадія Олександровича - підполковника

БОГАТИРЯ Романа Вікторовича - капітана

БОНДАРЕНКА Андрія Андрійовича - капітана

ГАПЕЯ Василя Васильовича - старшого лейтенанта

ГОРБАЧОВА Костянтина Миколайовича - майора

ГОРПЕНЮКА Дмитра Васильовича - полковника

ГОРЯЙНОВА Михайла Геннадійовича (посмертно) - капітан-лейтенанта

ГРИЦАЙЧУКА Миколу Васильовича - підполковника

ГУЦАНА Максима Ілліча - старшого лейтенанта

ДАНЬКОВСЬКОГО Вадима Васильовича - підполковника

ЄГОРОВА Володимира Анатолійовича - лейтенанта

ЗІНКЕВИЧА Андрія Івановича - старшого прапорщика

КАТМАКОВА Гліба Борисовича - лейтенанта

КЛИМБОВСЬКОГО Олега Федоровича - підполковника

КОВАЛЕНКА Ігоря Олександровича - майора

КУЛЬКУ Руслана Михайловича - полковника

ЛОГВИНЕНКА Олександра Володимировича - капітана

МАТЮШКА Дениса Миколайовича - підполковника

МАХАЧЕКА Олександра Ярославовича - підполковника

МИТРОШКІНА Альберта Анатолійовича - полковника

НЕДОВОДІЄВА Микиту Олександровича (посмертно) - майора

НЕМІНСЬКОГО Ігоря Вікторовича - підполковника

НОВОСАДА Михайла Валерійовича - старшого лейтенанта

ОХРІМЕНКА Дениса Григоровича - старшину

РОМАНЧУКА Сергія Михайловича (посмертно) - старшого лейтенанта

ЧЕРНИХ Віталія Віталійовича - лейтенанта

ЧУПРУНА Ігоря Миколайовича - підполковника

ШПУЛУ Андрія Вікторовича - полковника

ЯНЦЕВИЧА Антона Валерійовича - старшого лейтенанта

Нагородити орденом "За мужність" ІІІ ступеня

АЛЕКСЄЄВА Сергія Валентиновича - солдата

АСТАПОВА Дмитра Анатолійовича (посмертно) - старшого солдата

АТАМАНЮКА Романа Олександровича (посмертно) - солдата

БАРБУХА Петра Петровича (посмертно) - солдата

БЕДРІЯ Сергія Леонтійовича (посмертно) - старшого солдата

БЕРДЕСА Олександра Миколайовича (посмертно) - молодшого сержанта

БЕРЕСТЕНКА Ігоря Петровича (посмертно) - старшого солдата

БЕРНАДСЬКОГО Сергія Олександровича - солдата

БЄЛІКОВА Дмитра Вікторовича - сержанта

БЄЛОГО Сергія Сергійовича - молодшого сержанта

БІЛЬКА Віталія Олексійовича (посмертно) - сержанта

БІЛЬЦЯ Петра Васильовича (посмертно) - солдата

БОНДАРЕНКА Олександра Миколайовича - солдата

БРАУХА Андрія Васильовича (посмертно) - солдата

БУДНІКОВА Анатолія Миколайовича (посмертно) - сержанта

БУДЬКА Олександра Юрійовича - солдата

БУНЧИКОВА Віталія Вікторовича - солдата

ВЕНГЕРА Олександра Анатолійовича (посмертно) - старшину

ВЄРУШКІНА Олександра Сергійовича - солдата

ВИНОГРАДА Сергія Анатолійовича - молодшого сержанта

ВИСОЧИНА Вадима Едуардовича (посмертно) - солдата

ВИШНЕВСЬКОГО Степана Івановича (посмертно) - солдата

ВОЛКОВА Миколу Васильовича (посмертно) - солдата

ВОРОБЕЯ Олексія Володимировича - сержанта

ГАСПАРЯНА Ігіта Сагателовича (посмертно) - старшого матроса

ГЕНО Бориса Олеговича (посмертно) - солдата

ГІНДЮКА Андрія Олексійовича (посмертно) - старшого лейтенанта

ГОДУЛЯНА Сергія Валерійовича - сержанта

ГОЛОВЧАКА Сергія Володимировича (посмертно) - старшого солдата

ГОЛЯКА Олександра Йосиповича - старшого сержанта

ГРОМОВОГО Дениса Володимировича (посмертно) - солдата

ГРОШЕВА Олександра Івановича (посмертно) - солдата

ГРУШКА Романа Миколайовича (посмертно) - старшого солдата

ДЕЛЬНЕЦЬКОГО Андрія Олександровича - прапорщика

ДЕМЧУКА Андрія Анатолійовича - старшого солдата

ДЕМЧУКА Василя Гервасійовича (посмертно) - сержанта

ДЕМ’ЯНИКА Сергія Валерійовича (посмертно) - молодшого сержанта

ДМИТРІЄНКА Андрія В’ячеславовича - старшого солдата

ДОБЖАНСЬКОГО Валерія Віталійовича - полковника

ДОНЦОВА Віктора Валентиновича - сержанта

ДОНЧЕНКА Володимира Миколайовича - сержанта

ДУБОВСЬКОГО Костянтина Юрійовича (посмертно) - солдата

ДУРИБУ Ярослава Васильовича (посмертно) - старшого солдата

Д’ЯЧКОВА Олександра Миколайовича - солдата

ЖАРОВА Степана Станіславовича - солдата

ЖЕРЕБЦОВА Володимира Володимировича (посмертно) - солдата

ЗАБЄЛІНА Кирила Валерійовича (посмертно) - старшого солдата

ЗИКУНОВА Дениса Сергійовича - старшого сержанта

ІВАНЮШ Ірину Ігорівну - добровольця

ІЛЛЮШКА Михайла Анатолійовича - сержанта

КАНДИБУ Романа Олександровича - солдата

КАРАЧЕНЦЕВА Олександра Юрійовича (посмертно) - солдата

КЕРНІЦЬКОГО Сергія Володимировича (посмертно) - солдата

КОБЧЕНКА Олега Олександровича (посмертно) - солдата

КОЗЕНКА Олександра Сергійовича (посмертно) - солдата

КОЛОТАЄВА Сергія Вікторовича (посмертно) - солдата

КОРОТУ Євгена Миколайовича (посмертно) - сержанта

КОСТІВА Василя Олексійовича - старшого сержанта

КОТЕНКА Павла Ігоровича - старшого лейтенанта

КРАВЧЕНКА Олега Івановича - солдата

КРУШАНОВСЬКОГО Олександра Івановича - майора

КУЛИКОВА Дмитра Олексійовича (посмертно) - старшину

КУЧМІЯ Івана Сергійовича (посмертно) - солдата

ЛАПЕНКА Віталія Вікторовича - капітана

ЛАЩУКА Миколу Володимировича - солдата

ЛЕПЕХУ Андрія Анатолійовича (посмертно) - солдата

ЛЯЛЕВИЧА Сергія Францовича (посмертно) - сержанта

МАКЛАКОВА Івана Юрійовича - солдата

МАКСИМЕНКА Максима Івановича - старшого сержанта

МАЛАШКА Віталія Андрійовича (посмертно) - сержанта

МАЛИШКА Євгена Олеговича - солдата

МАРКУСЕВИЧА Віктора Йосиповича - молодшого сержанта

МАРЧЕНКА Олексія Вікторовича (посмертно) - солдата

МЕЛЬНИКА Олександра Івановича (посмертно) - солдата

МЕЛЬНИКОВА Володимира Володимировича (посмертно) - молодшого сержанта

МИРОНЧУКА Ігоря Васильовича - старшого прапорщика

МІГАЯ Сергія Анатолійовича - солдата

МОЖАЄВА Олександра Анатолійовича - майора

МУСІЄНКА Євгенія Володимировича - капітана медичної служби

ОЛІЙНИКА Андрія Вікторовича - старшого сержанта

ОРЛОВА Олега Олександровича - солдата

ПАЛАГУ Олександра Івановича - старшого солдата

ПАСІЧНЮКА Олександра Олександровича - старшого солдата

ПИШНЯКА Максима Вікторовича - сержанта

ПІНЧУКА Віктора Івановича - солдата

ПЛАЦИНСЬКОГО Павла Яновича (посмертно) - старшого сержанта

ПЛЮТУ Юрія Вікторовича - старшого сержанта

ПОВАЖНЮКА Володимира Олександровича - старшого сержанта

ПОВСТЮКА Святослава Леонідовича - старшого солдата

ПОКРАСУ Олександра Петровича - старшого солдата

ПОНОМАРЕНКА Олександра Васильовича (посмертно) - сержанта

ПШЕЗМІРСЬКОГО Максима Вікторовича - солдата

РАХНЯНСЬКОГО Павла Сергійовича - сержанта

САВІЦЬКОГО Бориса Борисовича - сержанта

САГАНА Сергія Івановича (посмертно) - сержанта

САКА Вадима Андрійовича (посмертно) - старшого солдата

САРАНЧУ Максима Ростиславовича (посмертно) - солдата

СЕРГІЄНКА Євгена Геннадійовича - солдата

СЕРДЮКОВА-Євгена Сергійовича (посмертно) - молодшого сержанта

СЕРЕБРИНСЬКОГО Володимира Олександровича (посмертно) - солдата

СЛОБОДЗЯНА Івана Ігоровича - солдата

СОЛОДОВНІКА Євгена Олеговича (посмертно) - солдата

СТРЕЛЬЧУКА Олександра Анатолійовича (посмертно) - солдата

СУХЕНКА Сергія Михайловича (посмертно) - сержанта

СУЩУКА Миколу Володимировича (посмертно) - старшого солдата

ТІТАЄВА Сергія Борисовича - сержанта

ТРУШЕВА Григорія Івановича - солдата

ФЕДОНЮКА Дмитра Володимировича - старшого солдата

ФЕДОРЕНКА Назара Станіславовича - солдата

ХАНЧИЧА Дениса Юрійовича (посмертно) - старшого солдата

ХАРТІ Вадима Миколайовича (посмертно) - сержанта

ЦАБІЯ Євгена Миколайовича - солдата

ЦВІТКОВА В’ячеслава Олександровича - старшого солдата

ЧЕРЕДНИЧЕНКА-МОСКАЛЕНКА Сергія Юрійовича (посмертно) - солдата

ЧИРВУ Артема Миколайовича - солдата

ЧИХУНА Олега Ігоровича (посмертно) - солдата

ЧОРНОКНИЖНОГО Максима Петровича (посмертно) - солдата

ЧУБІНАШВІЛІ Михайла Давидовича - старшого сержанта

ШАПОВАЛОВА Івана Михайловича - молодшого сержанта

ШАПОШНІКОВА Павла Павловича - старшого солдата

ШЕПЕТЬКА Сергія Петровича (посмертно) - солдата

ШИЯНА Андрія Вікторовича (посмертно) - старшину

ЩЕРБАКОВА Юрія Валерійовича - старшого солдата

ЮРАША Владислава Юрійовича - солдата

ЯСІНСЬКОГО Миколу Івановича - солдата

Нагородити медаллю "За військову службу Україні"

ВЛАСОВА Ігоря Васильовича - прапорщика

ЛЮЛЬКА Валерія Олександровича - солдата

ПАВЛУШУ Сергія Олександровича - молодшого сержанта

ПАНЧУКА Валерія Миколайовича - прапорщика

ПАСІКУ Володимира Олександровича - старшого солдата

ПЛАТОНОВА Максима Юрійовича - полковника

СЕНТИПАЛА Владислава Миколайовича - солдата

ШАПОВАЛА Володимира Сергійовича - молодшого сержанта

в органах і підрозділах Міністерства внутрішніх справ України:

Нагородити орденом "За мужність" ІІІ ступеня

ВОРОНОВА Сергія Євгеновича (посмертно) - прапорщика міліції

ОКСЕНТЮКА Олександра Васильовича (посмертно) - фахівця групи полку патрульної служби міліції особливого призначення "Дніпро-1"

ПЕРМЯКОВА Дмитра Олександровича (посмертно) - молодшого сержанта міліції

ПОПІЛЯ Івана Ігоровича (посмертно) - старшого солдата

ТІМОШЕНКОВА Дмитра Сергійовича (посмертно) - солдата резерву

Нагородити медаллю "Захиснику Вітчизни"

АНАНЬЄВА Романа Вікторовича - молодшого лейтенанта

БІЛАША Ігоря Гавриловича - старшого сержанта

ВЕНЖЕГУ Руслана Володимировича - солдата

ВИХРИСТЮКА Геннадія Михайловича - молодшого лейтенанта

ГУБЕНКА Олександра Сергійовича - старшого прапорщика

ГУНЬКА Євгена Геннадійовича - прапорщика

ДРОБОЖАНА Олександра Миколайовича - майора

КАШТЕЛЯНА Дмитра Івановича - солдата

КІБІРЄВА Артема Івановича - капітана

КОБЗАРЯ Геннадія Миколайовича - старшого прапорщика

КУГАЯ Артема Едуардовича - старшину

МОСКОВЧЕНКА Віталія Олександровича - прапорщика

НАГАЛЮКА Андрія Леонідовича - підполковника

НАУМОВА Сергія Вікторовича - майора

ПАСЛЬОНА Олександра Михайловича - солдата

ПАЩЕНКА Олександра Миколайовича - старшого лейтенанта

ПУТИНЦЯ Геннадія Олександровича - старшого солдата

САПОНЕНКА Олександра Вікторовича - старшого прапорщика

СИДОРЕНКА Олександра Володимировича - молодшого сержанта

СУХОЦЬКОГО Євгена Валентиновича - старшого прапорщика

ФІЛАТОВА Ігоря Юрійовича - старшого прапорщика

в органах і підрозділах Служби безпеки України:

Нагородити орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня

ГРИШИНА Леоніда Михайловича - майора

ЗАІКУ Романа Павловича - молодшого лейтенанта

ЯРЕМЧУКА Павла Миколайовича - підполковника у відставці

Нагородити орденом "За мужність" ІІІ ступеня

ГАЛАГАНА Григорія Анатолійовича - підполковника

МАНУКОВА Сергія Володимировича - лейтенанта

Нагородити медаллю "За військову службу Україні"

БАУМВАЛЬДА Ростислава Янушовича - полковника

в органах і підрозділах Державної прикордонної служби України:

Нагородити медаллю "Захиснику Вітчизни"

БИЧКОВА Дмитра Борисовича - старшого прапорщика

ЗВІРА Руслана Петровича - солдата

КОСЕНКА Олега Сергійовича - старшого солдата

КУЗЬМІНА Олександра Вікторовича - старшого сержанта

МАЗУРА Сергія Петровича - підполковника

ПОЛІЩУКА Богдана Валерійовича - майора

СИДОРЕНКА Олександра Миколайовича - старшого солдата

СОБЧАКА Юрія Павловича - сержанта

УРАЗБАЄВА Тимура Озатовича - солдата

ФЕДОРЕНКА Євгена Вікторовича - старшого прапорщика

ФУСТІЯ В’ячеслава Володимировича - капітана.

Президент України Петро ПОРОШЕНКО

13 серпня 2015 року

http://www.president.gov.ua/documents/4732015-19315

Наші герої

МОЛОДШИЙ СЕРЖАНТ БОГДАН ЛЯХ: "МИ ВИКЛИКАЛИ АРТИЛЕРІЮ НА СЕБЕ. ЗДАЛОСЯ, ЩО ТУТ МОЄ ЖИТТЯ І ЗАКІНЧИТЬСЯ"
Нас взяли в кільце, блокпости почали зносити. Серед тих, хто нас захоплював, точно були чеченці і псковська рота десантників, але з них мало хто залишився живий. Вони приїхали на своїх найновіших танках Т-90, і їх було немало. Почалися бої, які точилися до темряви. Дехто дотемна встиг вирватися з термінала. А ми оборонялися до кінця.

Я - кадровий військовий, родом зі Львова. В 12-му році мене призвали на строкову службу, через рік я підписав контракт. Коли почалися події в Криму, нас всіх підняли по тривозі і вивезли, навіть не сказавши куди і на скільки. Потім говорили, що ми поїдемо на місяць, а виявилось, що на півроку: вдома я не був з 8 березня по 4 вересня. Спочатку я служив у 80-ій бригаді, а восени перевівся у спецпідрозділ, який сформували у Львові.

военнослужащий лях

Для нас, молодих контрактників, які ніколи не бачили війни, перші обстріли, перші кулі, як і перші смерті сприймалися важко. Коли під Слов'янськом загинув мій товариш, ми всі зібралися біля нього, дехто з хлопців навіть плакав. Але ми мусили виконувати завдання, звикаючи до війни.

У відділенні, де я був командиром, нас було семеро. Ми пройшли Слов'янськ, зачистку навколишніх сіл, отримали перші контузії. У середині липня ми з хлопцями вирушили до луганського аеропорту допомагати декільком нашим підрозділам, які були взяті у кільце ворогами.

Коли ми у складі 80-ої бригади під'їхали до об'їзної дороги Луганська, до аеропорту залишалось близько10 кілометрів. З обох боків - села: Розкішне і Георгіївка. Два мости: під одним ішла залізниця, під другим - автомобільна дорога. Там стояли сєпарські блокпости, тому прориватися нам довелося з боєм, який тривав понад 5 годин. Саме там, окрім мінометів, ми вперше відчули, що таке "Гради". Витримавши бій, у темряві ми заїхали на територію аеропорту і побачили, що за пекло там робиться. Втративши один танк, один БТР і одну вантажівку, ми всі, слава Богу, залишилися живі. Але після нашого прориву кільце знову замкнулось. Коли побули там тиждень, щоденні обстріли "Градами" здавалися вже звичним ділом. Спати там неможливо, лише відпочивати по 2, максимум 3 години. Через деякий час отримали команду зробити собі коридор для того, щоб нам підвозили боєприпаси і щоб вивозити поранених. До цього необхідні речі скидали з літака, і лише в ті дні, коли дозволяла погода, щоб його не могли збити. За допомогою хлопців з "Айдару", ми прорвалися до одного з сіл, Георгіївки. Воювати за це село нам довелося протягом двох днів, але нам вдалося таки зробити коридор і там закріпитися. В селі ворожа артилерія відпрацьовувала теж щодня, наша намагалася відповідати, але бити по Луганьску не можна було, бо сєпарськи установки стояли безпосередньо у місті. Вони розташували їх поміж будинків, одну з них я бачив навіть біля дитячого садочка. Якось ввечері по нашій позиції відробили дуже потужно. Було відчуття, що ще трохи - і тут замість нас залишиться братська могила.

У середині серпня наша група отримала завдання перекрити трасу Луганськ-Краснодон, де були сєпари. Одну частину нашого підрозділу відправили в село Хрящувате, а другу, в якій був я, в Новосвітлівку. З першого разу доїхати туди не вдалося, бо перед нами згорів один БТР з попередньої групи. Їхати було небезпечно. Дочекалися ночі і з третім підрозділом поїхали через аеропорт. За той час, поки нас там не було, він перетворився на щось страшне. Доїхавши і закріпившись в Новосвітлівці, ми отримували щоденну порцію обстрілів з найрізноманітнішої техніки: з самохідних установок, гармат, "Градів", мінометів. Цілодобові вибухи і нові поранені щодня.

А напередодні Дня Незалежності по раціях передали про перший гумконвой. Як він потрапив у Луганськ - невідомо, бо трасу ми перекрили.

военнослужащий лях

На День Незалежності вороги нам влаштували справжнє свято: з 12 ночі до 4 ранку наступного дня були нескінченні обстріли. 26-го ми помітили, як їхні танки виїхали на позиції. Я бачив 4 штуки, які працювали по наших позиціях. А нам не було чим відповідати.

У той же день я з товаришами мав забрати поранених з однієї точки. Коли ми до них дісталися, один з них вже відключився, другий ні. З нами був хлопчина, що вчився в медколеджі. Забирали ми їх з церкви і мали заносити в БТРи. Поки він їх перемотував, сам отримав осколок від снаряду, який залетів у церкву. Тобто в нас стало на одного пораненого більше. Коли затягли всіх хлопців у БТР і поїхали, по дорозі попали в яму від снаряду, на колеса намотався якийся дріт і машина не могла їхати, а другий БТР не заводився. В нас залишилась лише третя машина. За одним з сіл нас почали крити спочатку АГСом, потім мінами, а потім на одному з поворотів довелося дуже уповільнити швидкість, тому що він був різкий. Там нашу машину наздогнав якийсь снаряд. Ми ще протягли якихось 2 км вперед, але БТР зупинився. Коли його оглянули, виявилось, що пробито мотор. Неподалік побачили наші війська, які їхали на якесь завдання. Я і ще один сержант підійшли до них і відправили запит про допомогу у аеропорт. Коли повертались до БТРа, потрапили під обстріл, добре що наші поранені залишились за 2 км від того місця. Ми позалазили в якісь окопи. Пересидівши дві години, зрозуміли, що за допомогою доведеться йти пішки і подолати 10 км шляху. Було зрозуміло, що стан поранених за цей час вже значно погіршився. Ми пішли вдвох не напряму, а по прокладеній нашими дорозі. Інколи йшли, інколи бігли, повз поля, на яких нікого не було, але вони чомусь прострілювались. Впевненості, що дійдемо, не було, але не було і іншого вибору. Дуже хотілося врятувати хлопців і довезти їх "трьохсотими", а не "двохсотими". На блокпості на околиці аеропорту нас підібрали свої і доставили до командира. Коли ми спитали, чому так і не прийшла допомога, яку ми запросили 6 годин тому, виявилось, що повідомлення він просто не отримав. Ближче до 11 вечора нам дали машину, на якій ми виїхали за хлопцями, але повернулися назад. З'ясувалося, що наших поранених вже підібрали, але один з них помер.

Ми залишались в аеропорту. Наступного дня, 27 серпня, повернулися наші війська з Хрящуватого і Новосвітлівки, тому що ті села вороги зрівняли с землею. А хлопці, що ходили у розвідку, казали, що нам готують котел. Недалеко від аеропорту у ворога стояли намети, були вишикувані танки, тобто все було готово для штурму. 31 серпня для мене був найжахливіший день літа. Десь о 12 годині дня ми сиділи в бункері, по рації передали, що танки вже в аеропорту. Почався хаос, всі екіпірувалися. Нас взяли в кільце, блокпости почали зносити. Серед тих, хто нас захоплював, точно були чеченці і псковська рота десантників, але з них мало хто залишився живий. Вони приїхали на своїх найновіших танках Т-90, і їх було немало. Якось ми з другом перебігали з одного будинку в інший, забігли за земляний насип. І в мене на очах моєму товаришу півщоки прошило кулею, мене обдало кров'ю. Він впав, я підліз до нього і хотів зрозуміти, звідки та пуля летіла, тільки пригнув голову і під саму верхівку насипу влітає танковий снаряд, від потужності мене відкинуло в бік. Я підвівся, доповз до товариша, перемотав, поблизу була котельня, затяг його туди. Почалися бої, які точилися до темряви. Дехто дотемна встиг вирватися з терміналу. А ми оборонялися до кінця. З гранатометів підірвали один танк, бензовоз, БМП і ще якусь машину. Пішла хвиля піхоти. Всюди їздили їхні танки і палили нашу техніку. Було багато вбитих, але найбільше поранених, багатьох взяли у полон.

Нам довелося замовляти артилерію, що стояла трохи далі за аеропортом, на себе, бо не було іншого виходу, тільки так можна було якось розбивати ворога.

Тоді мені здалося, що ось там моє життя і закінчиться.

Але був момент, коли вони трохи відступили, техніка не їздила. Навкруги руїни - жодного живого місця. Пораненими завалено півбункера. Тоді нам дали наказ відступати. Ми почали відходити групами. 24 бригада, яка виїхала нам на допомогу, попала в засідку, їх обстріляли, і вони повернулися назад. Прорвався лише один водій на звичайному "Уралі", оця людина - точно герой. У своїй неброньованій машині він вивіз купу людей, які потребували допомоги.

З бункеру усі виходили без світла, дорогу було видно лише завдяки палаючій техніці. Взльотку щільно накривали, тому ми пробиралися повз неї. Але нам вдалося вибратись, ми подолали близько 7 кілометрів і дійшли до Георгіївки, де чекала 24-та бригада. Звідти нас завезли на завод в Лутугіно, але тільки ми туди дісталися, одразу почалися обстріли заводу. У кожного просто руки тряслися від втоми: хлопці курили сигарету за сигаретою. Протримались ще добу і наступного дня, 1 вересня, нас забрали і привезли в Побєду. Вимучені, брудні, в крові, там ми нарешті переодяглися і переночували. В мене була контузія, а з барсєтки, в якій я тримав документи і носив на тілі, витягнув три осколки.

Ввечері 2 вересня нас відправили у Чугуїв. Там всі здали зброю і бронежилети. Цікаво, що ротацію нам так і не зробили, а назвали це втратою боєздатності.

Додому відправили, але якби не ця ситуація в аеропорту, це відбулося б нескоро.

Вдома серед людей я спочатку себе почував некомфортно. Зважаючи на те, що не жив в умовах цивілізації півроку, я не зовсім розумів де знаходжусь. Тут люди по місту нормально ходять, машини їздять, ніхто війни не відчуває, а там люди помирають просто в тебе на руках. Коли я тільки приїхав, сів на ліжко - і мене трясло. Понад тиждень спати не міг нормально. Снилися бої в аеропорту. А коли почув у місті салюти, може, це для когось і смішно, я не знав куди себе подіти. З часом все нормалізувалося. Я довго пробув вдома. Тепер ось повернувся назад, на службу, не можу вже без цього. Єдине чого хочеться, щоб війна закінчилася, щоб перемога за нами, і тоді, дасть Бог, я створю собі сім'ю.


72%, 13 голосів

28%, 5 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Обличчя героя України

Франківський «кіборг» Тарас Кукуляк про «пекло» Донецького летовища

 

Фіртка поспілкувалась з 27-річним «кіборгом» з Івано-Франківська Тарасом Кукуляком, позивний «Кук» та з перших вуст дізналась про військові будні «кіборгів», плюси і мінуси перемир’я та чим Тарас завдячує компанії «Samsung»…

 Ще донедавна Тарас і не підозрював, що йому доведеться побачити війну на власні очі. До того як його мобілізували працював пакувальником, захоплювався футболом, займався джиу-джитсу, ходив в тренажерний зал, загалом просто жив звичним мирним життям.

 - Тарас, розкажи як потрапив в зону бойових дій і зокрема в Донецький аеропорт?

Попав я під мобілізацію 13 серпня 2014 року. Призвали мене майже по спеціалізації, адже в армії я був снайпером. Спочатку три місяці перебував на Яворівському полігоні, кожного дня ми там проходили бойову підготовку на високому рівні: стріляли з різних видів зброї, не жаліли патронів, проходили тактичні навчання, їздили на БТР, жили в спартанських умовах. Після навчань наш 3-ій батальйон 80-ої аеромобільної бригади 9 листопада відправили в Костянтинівку. Там ми майже 2 місяці жили в школі, чекали на відправку в аеропорт.

 - Ви одразу знали, що будете боронити летовище?

Так, нам сказали, що ми будемо заходити в аеропорт. Нам розповіли яка там ситуація, тож ми тільки чекали моменту, коли нас туди відправлять. Другого січня вже виїхали в село Піски, де були 3 дні. Там також велись інтенсивні бої, жили ми тоді в підвалі покинутого особняка. А заходили в аеропорт ми ще коли було оголошено перемир’я. Їхали через блок-пост «ДНР-івців», тоді там були присутні й представники ОБСЄ. Насправді так, проїжджаючи через блок-пости ворогів, ми не хотіли заїжджати та потім подумали, що треба міняти хлопців і зрозуміли, що немає іншого виходу, крім цього. Хоча насправді є й плюси з такої ротації: всі живі повертаються, всі живі заходять. Та й взагалі якоїсь такої ворожості я не помітив, коли ми заїжджали, все було мирно. Нас пропустила «ДНР-івська» міліція, поверхнево оглянули наші рюкзаки, навіть свої сухпайки нам дали. Такі культурні люди виявились, чи може це вони таку «показуху» влаштували. Але ніхто нікого не ображав, навпаки цікавились як життя, нормально спілкувались. Та по-іншому й не могло бути, бо там присутніми були як представники з їхнього боку так і з нашого, а також спостерігачі ОБСЄ.

 

 - Що відбувалось, коли ви потрапили в аеропорт? В яких умовах ви там воювали, чи вистачало їжі, боєприпасів?

Коли ми заїхали в перший день було більш-менш тихо, а вже потім щодня була стрілянина. Могли й годинами з автоматів, з РПГ (ред. - ручний протитанковий гранатомет), з артилерійської зброї нас обстрілювати. Інколи обстріли стихали вночі, а бувало, що й продовжувались в нічний час. Щодо побуту, то їли ми сухпайки і то небагато, раз в день, бо якось не до їди було, не хотілось просто їсти, мабуть через стрес. Води там як такої не було, бо вона замерзала. Коли дуже хотілось пити , ми розтоплювали воду на вогні. Спали на бетоні, звичайно мали спальники, але вони не рятували, особливо, коли був мороз до -40 градусів за Цельсієм. Траплялось, хлопці казали, що не відчувають пальців від холоду, можливо й було в когось обмороження. В мене, дякувати Богу, такого не було, хоча берці, незважаючи на те, що вони в мене були хороші, замерзали так, що аж шкіра дубіла. В ноги було дуже холодно, на решту тіла ще можна було накинути якісь куртки, дві пари термобілизни одягав, було й таке, що носив 3 шапки (ред. – сміється). Ми грілись біля вогню, від чого все обличчя було в сажі, інколи й не розрізняли між собою хто є хто, бо всі були однаково чорні.

 

 - Розкажи як ви боронили Донецький аеропорт.

За той час, коли я там був, була невдала спроба штурму, але наша мінометка її вдало накрила. До самої вишки, де перебував я, вони підходити впритул боялись, адже знали, що шансів в них майже нема. Боєприпасів для оборони нам вистачало: ми мали велику кількість патронів, гранат, були й РПГ, але ними не було змоги стріляти. Однак підтримка була дещо слабша, спершу мінометка працювала чітко, але потім незнаю чому, але дуже слабо працювала артилерія. До прикладу, коли почались танкові обстріли по нас, ми надавали координати звідки вони стріляли, але наші їх чомусь не «накривали», можливо не було команди. Потім 13 січня почався танковий обстріл. Танк під’їхав на таку відстань, що ми не могли його нічим дістати, а він стріляв по нас прямою наводкою. Після першого вистрілу завалилась кімната, де сиділи хлопці, вони отримали поранення. Тоді також важке поранення в голову отримав наш капелан. Потім бойовики продовжували стріляти, попали в опори і Диспетчерська вежа аеропорту обвалилась. Нам пощастило, що вона була зроблена з моноліту каркасної основи і не завалилась вниз, а впала вбік. В той час я якраз був під нею. Важко передати словами, що я тоді відчував: все потемніло, ти не розумієш, що відбувається. Але добре, що вона впала набік, в іншому випадку думаю ми б навряд чи вижили б.

 - Чому на твою думку терористам так важливо було взяти аеропорт?

Я думаю це справа принципу. Вони просто сильно осоромились коли хотіли захопити його. Довго штурмували, але у них нічого не виходило.

 - Коли і як ти отримав поранення?

Це сталось на 10-ий день мого перебування в аеропорту. 15-ого січня танк таки виїхав і почав бити по нас. Випустив 6 боєкомплектів, за день зробив 150 вистрілів. Однією з таких атак був поранений наш командир. Тоді спробували прориватись броневики, щоб забрати його та інших поранених. Мені дали завдання піти на розвалену вишку для прикриття. Саме тоді я отримав поранення осколком танкового снаряду. Думаю врятувало мене те, що в той момент з боєм таки прорвались броневики і забрали мене разом з іншими пораненими. Потім, пам’ятаю, мене передали в карету швидкої медичної допомоги, а з неї вертольотом доправили в Дніпропетровську лікарню. Осколок зайшов між пластинами бронежилета, який, якщо чесно я ніколи не носив, а в той день одягнув і жилет і каску, виходить це мене врятувало. Осколок увійшов справа, пошкодивши легеню, печінку і забився в нирці. Нирку довелось видалити, а легені та печінку зашили. Ще тиждень я лежав в Дніпропетровську в реанімації, а потім нас перевезли літаком у Вінницький санаторій, де лікували протягом двох тижнів. Звідти я приїхав на лікування в рідний Івано-Франківськ. Хочу відмітити, що в Дніпропетровську надзвичайно хороше ставлення лікарів та медперсоналу до нас. Вони там ходили біля мене як біля рідного. Хочу сказати, що як і вінницькі так і наші івано-франківські лікарі дуже добре виконуюсь свою роботу. Адже з такими важкими пораненнями мене майже за місяць поставили на ноги. Звичайно не обійшлось і без допомоги волонтерів, які дізнавшись про мене, одразу почали допомагати всім необхідним. За це я всім дуже вдячний. Зараз мені вже краще, прохожу лікування, ношу спеціальний підтримуючий пояс та маю дотримуватись дієти.

 - Яка твоя думка про перемир’я, наскільки це було потрібно чи не потрібно?

З одного боку непотрібно було, адже вони вороги далі захоплювали територію, гинули солдати. А з іншого – набагато менше гинуло людей. Загалом бойовики перемир’я не дуже дотримувались, можливо воно і було в окремих місцях, але не в аеропорту. Це була показуха, ні в аеропорту ні в Пісках перемир’я ніколи не було, ми були в оточенні. Насправді, якби у нас була зброя, ми ті накази мабуть і не виконували б. Але у нас не було такої зброї, яка могла б дістати танк. Бо яке може бути перемир’я, якщо по нас стріляють танками? Ми могли б відстрілюватись, якби мали змогу. Хто розуміється у військовій справі той знає, що для того, щоб вистрелити потрібно, щоб ззаду була відстань хоча б на 10 метрів, бо інакше полум’я відіб’ється від стіни і тебе спалить. Там на вишці ми не мали можливості відстрілюватись з гранатомета. Та й знаходився танк на такій відстані, що попасти точно в нього було б важко. Збити його можна було б спеціальною системою ПТКР ( ред.- Протитанкова керована ракета). Нам обіцяли її завести, але тоді в нас її не ще було, привезли вже пізніше.

 - Як там до вас ставились місцеві?

Коли я ще був два місяці в Костянтинівці, там до нас загалом ставились добре. Хоча були й такі, які дивились на нас «косо», говорили «Навіщо ми сюди приїхали», але більшість, я б сказав, що нормально відносились. Багато місцевих людей навпаки дякували нам за те, що ми їх захищаємо. Молодь добре відносилась, і старші люди, коли йшли до церкви, говорили щоб нам Бог помагав. На Новий рік, взагалі до нашого блок-поста приїжджали привозили мандарини, шампанське, було таке, що й гроші давали.

 - Як отримували якусь інформацію, як дізнавались новини?

Насправді нічого ми там не знали. Тільки хіба що коли дзвонили додому, тоді рідні нам щось розповідали. А в аеропорті ми ні з ким не спілкувались, бо не виходили звідти, там навколо всюди були розкладені розтяжки.

 - Про що там думали солдати, на які теми між собою спілкувались?

В основному ми намагались одне одного позитивно налаштовувати. Говорили про те, хто чим займатиметься коли повернеться додому, думали якими словами нас зустрінуть рідні, дівчина. Взагалі там не було такого часу, щоб довго розмовляти. Насправді там було якось так сумно, погода така «сіра», хмарно, холодно, панувала якась нагнітаюча атмосфера. А коли почались обстріли, не всі витримували, траплялись випадки, що хлопці падали духом. Але їх було небагато, в основному ми намагались підтримувати одне одного, заспокоювали, мовляв, приїде підмога, а потім буде ротація. Також велику підтримку нам надавав наш військовий капелан Олександр, він сам з Одещини. Кожного дня він молився за нас, підходив з кожним розмовляв, читав спеціальну молитву. Він також отримав важке поранення, але нещодавно я йому телефонував і знаю, що він вже нормально себе почуває.

Потім наші з вишки пішли в контратаку і потім вийшли вдало в Піски, так що практично з вишки залишились всі живі. А в терміналі хлопців спочатку травили газом, а потім завалили термінал і хлопці залишились під завалами. Це мені розповів командир, який приїхав до мене в лікарню, але бачив він це на власні очі, там же отримав поранення і його звідти вивезли. Казав, що з підвалів лізли чеченці, потім травили наших бійців газом і врешті заклали тротил та підірвали термінал. Наших хлопців недаремно назвали «кіборгами», бо вони тримали оборону до останнього, ніхто не втікав, всі мужньо воювали. На жаль в боях дехто загинув, а декого взяли в полон.

 - Наскільки змінилось твоє ставлення до життя після війни?

До війни я жив звичайним життям, ходив на роботу, займався спортом. Після війни ставлення до життя змінилось повністю. Якось більше цінуєш такі дрібнички, на які колись і не звертав уваги, навіть коли просто ходиш по рідній вулиці. Почуваю себе зановонародженим, враховуючи, що отримав важкі травми, мені взагалі пощастило, що так все закінчилось. Перший тиждень після поранення взагалі не міг спати, жахіття снились. Здавалось, що я все ще там, тривають бойові дії і треба брати автомат і боронитись. Такі сни кожного дня були. Очевидно, що війна завдала удару по психології. Але потім поступово це припинилось, зараз взагалі цього немає. Читав, що багато хто починає пити, але я вважаю, що це «відмазка». Я також багато чого бачив там, але мене після пережитого на алкоголь не тягне. На мою думку, те, що хтось говорить: «от я п’ю, бобув на війні» - це лише прикриття.

 - Чи отримав посвідчення учасника АТО?

Тут є люди, які допомагають мені з цим питанням. Але в мене є всі документи, в яких сказано де, коли і за яких умов я отримав поранення. Тому з посвідченням думаю проблем не буде. Спочатку в Дніпропетровську мені дали довідку, в якій було написано, що в мене захворювання, оскільки поки немає підтвердження з військової частини, що я дійсно перебував в зоні бойових дій, і тільки після цього виробляють довідку що це поранення, а не захворювання. Коли мене перевезли в Івано-Франківськ, мій батько поїхав у Львів, щоб взяти довідку в якій написаний діагноз мінно-вибухове осколкове поранення, в ній вказано «під час бойових дій в Донецькому аеропорту на диспетчерській вишці отримав поранення танковим снарядом». Це основна довідка, з якою можна виробляти посвідчення.

 - Взагалі як тебе зустріла і як проводжала твоя дівчина, як підтримувала, чи навпаки не відмовляла, які слова говорила?

Думаю мою дівчину, її звати Галя, можна ставити в приклад всім дівчатам, які чекають хлопців з армії. Як тільки я отримав поранення вона одразу приїхала в Дніпропетровськ, кожен день була зі мною там, потім у Вінниці і в Івано-Франківську. Допомагала, підтримувала мене, не спала ночами. А ще готувала мені, бо тоді не можна було їсти звичайну їжу, я і тепер маю дотримуватись спеціальної дієти. Якраз в цьому і проявляються справжні почуття. Ще коли я був на полігоні, то вона намагалась мене відмовити, бо знала, що мене кинуть в гарячу точку. Я одразу казав їй, що нам дадуть важкі завдання, оскільки я служив у ВДВ (ред. – Високомобільні десантні війська). Але разом з тим вона й знала, що я все-рівно піду. Єдина надія була на перемир’я, думали, що можливо на політичному рівні вдастся домовитись. Але сталось, як сталось. Взагалі вважаю, що мені пощастило з такими пораненнями вижити і відносно швидко піти на поправку. Крім того, я міг отримати і серйозніші поранення і тоді невідомо як би склалась доля.

 - Що ти маєш на увазі?

По-перше я вже казав, мене врятував бронежилет, якого я раніше не носив, але в день поранення одягнув. Ще одним рятівником виявився фотоапарат, який тоді знаходився в кишені штанів. Тому осколок, який міг поранити мою ногу потрапив у фотоапарат. І зараз до речі він і досі в ньому, але це не заважає йому працювати й далі ( ред. – сміється)


Нещодавно я написав компанії «Samsung» лист з подякою за те, що фотоапарат їхньої фірми врятував мені ногу. Поки відповідь не прийшла, але якщо прийде то я готовий віддати їм цей апарат, якщо потрібно.

 - Які «найяскравіші» спогади з війни? Яка картинка з’являється перед очима як тільки згадуєш про своє перебування там?

Там було справжнє пекло. Коли це все падало, рушилось, мені здавалось, що це все відбувається не насправді, а наче у фільмі. Взагалі коли ти їдеш на війну, то спочатку думаєш: «а якось буде нормально» та коли ми приїхали в аеропорт мені здавалось, що це зйомки бойовика зі спецефектами. Спершу ще якось звично сприймались обстріли, а останні два дні були надважкими, коли постійно під’їжджали танки, літали вертольоти, здавалось, що це страшний сон.

 - Який твій прогноз на найближчий період?

Чесно сказати, для того, щоб нам відвоювати наші території у сепаратистів, російських воєнних і найманців потрібна міжнародна підтримка, як грошова так і технічна. Бо своїми силами нам буде важко без великих втрат відвоювати своє. Найкращим виходом було б введення миротворців, а тоді думаю можна було б вирішити питання на політичному рівні.

 - Що би ти побажав тим хлопцям, яких зараз мобілізовують для захисту нашої землі?

Перше, що хочу сказати, це те, що хлопцям треба серйозно віднестись до підготовки на полігоні, бо це все пригодиться на Сході. Крім того, треба психологічно себе налаштувати, це важливий момент, бо коли їдеш туди - психологічна готовність грає визначальну роль. По собі можу сказати, що мені найбільше пригодились там навіть не навики, а психологічна стійкість.

 Олена Британська


89%, 24 голоси

11%, 3 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Хто там закидав, що я про Україну не пишу заміток?




Україно! Пишайся, це сини твої!
Сергій Собко – підполковник, командир механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади. 
З липня 2014 року підрозділ виконує бойові завдання в зоні проведення АТО. 
27 липня 2014 року батальйонна тактична група під його командуванням взяла стратегічно важливий 
плацдарм - висоту Саур-Могила. 
За мужність, героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, 
Указом Президента України від 23 березня 2015 року Сергію присвоєно звання Героя України 
та нагороджено орденом «Золота зірка».
Сергій розповідає:
«Навчався і закінчив Одеський інститут Сухопутних військ. 
Далі служба у рідній 30 бригаді від командира взводу до заступника командира 
батальйону. 2007-2008 рр. - Косово. 
Неодноразові навчання на різних військових курсах та школах країн НАТО. 
Всі знання, що здобув, стали в нагоді. 
Взимку 2014 року готувався до навчання в Командно-штабному коледжі ЗС США, 
проте перед весняним конфліктом був призначений командиром батальйону. 
8 березня залишили розташування частини. 
Спочатку Херсонська область, а в липні перше завдання в АТО. 
Ніколи до того моменту не думав, що доведеться відстоювати кордони власної держави у сучасному, 
начебто демократичному світі. Свої досягнення я особистими не вважаю. 
На мою думку всі почесті - це заслуга тих людей, які знаходяться зі мною поруч у таких складних умовах. 
В колективі багато грамотних, сміливих, цілеспрямованих військовослужбовців. 
Їх досвід, вміння, знання дозволили мені побачити всю силу людського героїзму. 
Саме вони стоять поруч та допомагають вибрати правильний напрям руху, 
для того, щоб захистити всіх тих, хто так вірить в нашу перемогу і чекає на всіх 
нас. Дійсно пишаюся що очолюю таких офіцерів, сержантів та солдат. 
Вони, проявляючи неймовірну мужність, рятували життя своїм побратимам за рахунок
 власного здоров'я і безпеки. Хочу відмітити неймовірну силу волі, і вміння 
згрупуватись в надскладні моменти, наприклад, коли сержантам доводилось 
брати на себе командування підрозділом після поранення чи загибелі офіцера. 
Висловлюю вдячність першій танковій роті, якою командував капітан Вінник - 
Кращих і відважніших танкістів я не зустрічав. За їхньою бронею ми, піхота, 
завжди почували себе впевнено і безпечно. 
З сумом згадую тих кого вже не повернути.. найважчим особисто для мене на 
війні, є те, коли повертаючись після бою... повертаються не всі, а тим кого вже 
ніколи не побачиш і не почуєш неможливо висловити свою вдячність за їх героїчні вчинки. 
Що нас всіх підтримує? Беззаперечно розуміння того, що вдома на нас чекають і 
люблять. Кожен з бійців не уявляє себе без підтримки рідних і родичів, друзів і 
навіть геть чужих для них людей, які проявляють свою доброту, турботу, 
хвилювання, підтримку військовослужбовцям через волонтерство, добрі слова, 
матеріальну і моральну допомогу. За це кожен з нас висловлює неймовірну 
вдячність і готовий стояти на охороні нашої безпеки, допоки над нашою країною 
не буде мирного неба!»
Від вдячних патріотів України -
Низький уклін тобі, Сергію! 
Низький уклін твоїм побратимам! 
Слава тобі, Україно!
Слава Героям твоїм!

photo by Roman Nikolayev

Замість добранічу. Добре, що вони є - справжні.

Я прийду з війни і гляну в очі
Тому, хто каже, що жити не хоче.
Кому набридла робота, нудне телебачення,
Розповім трішки, що бачив я...
Кому надто зимно вночі, 
сильна спека днем,
Чекали задовго таксі, змокли під дощем,
Як ми боялись заснути, навіть на мить,
Від пострілів "градів", ще й гроза гримить.
Та ми звикли спати під шум мінометів,
Чергували, щоб інші "дрімнули"... не в наметі...
Ми спали, там, брате, у ямах холодних,
Де гріють лиш мрії і туга за домом.
Бувало, що пили воду з калюж,
Вечеря для десятка - один підсмажений вуж.
В нас не було простуд, а може й були.
Ніхто і ніколи про це не говорив.
Найстрашніше, до чого там звикаєш,
Це, що кожного дня когось втрачаєш..
І не знаєш... може завтра ТИ...
Але ми вже звикли... Змогли... Змогли...
Ми не герої, як ви говорите...
Тут люди дуріють, стають душевно - хворими...
Це все від війни... від великого горя,
Але більшість - сильна. Сильніша крові і болю...
Ми тут, бо ВИ там маєте жити у спокої,
Ми тут, бо так само хочемо миру...
І навіть, коли я лежу в окопі,
Ніколи не думаю про могилу...
Я мрію про дім, про роботу, сім'ю,
Як же хочу скинути з себе броню...
Допоможи, полюби життя,
Там де мир, там - щастя.
Не шукай собі зла.

_____________________________
Автор невідомий, але написано на фронті.
Фото - кіборги з 95 аеромобільної бригади. Дуже виразні очі.