Выпрашивает сестренка у меня какую-то куклу, я отмазываюсь:
— У меня денег сейчас мало, надо за жилье еще заплатить...
— Ну не плати.. Потом заплатишь!
— Я и так давно не платила, меня выселят скоро, где я жить потом буду?
— На вокзале. — предлагает она.
— Но у меня в городе нет вокзала!
— Ну тогда поедешь к нам...
Я уже собралась умилиться: какая у меня поддержка, не пропаду трудной ситуации, но она добавила:
— У нас в городе есть вокзал.


В возрасте 6 лет решила приготовить свой первый суп. Открыла холодильник. Вначале увидела картошку в мундире, разломала, забросила в кипящую воду, затем подумала, пусть суп будет рыбным и забросила целую банку рыбной консервы. НЕТ, как-то он жидковат, насыпала туда макарон и на всякий случай немного манки. Цвета нет. Добавила несколько ложек томата плюс два помидора с огурцом. Затем два яйца, масло, гречку с рисом для многообразия вкуса. Чего-то не хватает? Зелени! Взяла ножницы, вышла во двор, благо в деревне жили. И как раз там, где собачки гуляют, начикала всякой преразной зелени.
Подошла мама, попробовала, скривилась. Сказала: «Вкусный суп, но я не голодна».
Пришел с работы голодный папа и всю кастрюлю съел!
Единственное, чего я тогда не поняла, что он так странно на маму смотрел во время еды.

Давно це було. Одні з самих райдужних й світлих днів життя.

Знаю, мій бувший хлопець періодично читає цей мій блог, передивляється фото в альбомі й деколи нагадує про себе простим коротким повідомленням.

Між мною і ним була колись давно любов, але то не було кохання. Він навчав дорослішати, навчав сексу, а я думала, що зі мною щось не так. Бо не було ніякої альтернативи щоби порівняти. Ті стосунки були як дуже міцна дружня любов, як любов сестри до брата – голову будь-кому були готові відірвати одне за одного – але ніби сповнені якогось гидкого інцесту. Хоча ми зовсім не родичі, але відчуття були завжди саме такі.

---

То був прекрасний ранок у Львові. Ще один чудовий день одного чудового моменту життя. Пригоди завжди нас із ним переслідували, а часто ми й самі їх для себе створювали. Я навчалася на другому курсі в інституті. В нас саме була практика. Вона полягала у зобов’язанні намалювати безліч етюдів. Ми мали намалювати багато замальовок архітектури, тварин, людей, природи, тощо. Однокурсники як каченята за гускою ходили за професором Києвом мальовничими місцями, насолоджувались спекотним літом й малювали за мольбертами. Та моя постійно заклопотана ідеями голова породила геніальне рішення – приєднатися до відрядження свого хлопця, подорожувати різними містами його програми із ним, і паралельно виконувати свої завдання – малювати етюди. Тієї сесії в мене були кращі замальовки накидані похапцем у різних частинах західної України. Дивовижний костел, собор під час реставрації, нікому не відома церква якогось села, тощо.

Мого хлопця така компанія зробила ще щасливішим, бо тільки й мріяв скрізь бути разом плече до плеча наче ті папуги-нерозлучники. Прив’язаність часто нагадувала кошенят, які туляться одне до одного.

 

Коли хотіли – спали в різних готелях. Але того разу до готелю не хотілося. Всю ніч гуляли Львовом, балували себе смачненьким у різних ресторанчиках й кав'ярнях, а на світанку я попросила припаркуватися біля костьолу недалеко від вокзалу аби малювати.

 

Нашу новеньку сріблясту машинку було припарковано навпроти костьолу. Він розклав на повну собі крісло й вирішив поспати, сховавшись за дуже затемненими вікнами. Я ж собі примостилася поперек сидіння що біля водія зі своїм етюдом. Техніку завчасно обрала – пастель. Добре, що перед нами суворо не ставилося вимоги чим створювати свої етюди, тож було дуже зручно малювати практично на ходу.

 

Пам’ятаю було дуже не зручно сидіти упоперек крісла, виставивши загорілі ноги на асфальт вулиці. Та мій невеликий зріст був на руку, терпіла й малювала. З наших динаміків грала гучно якась музика в стилі метал, бо йому подобалося спати саме так.

Метал, величний костьол, загорілі ноги виставлені з модненького сріблястого авто, коротка зелена сукенка у білий горошок з мереживними оборками, етюд пастеллю – все в комплексі картинка дуже дивна. А на дивне чіпляється дивне.

 

Якийсь величезний джип загальмував гучно посеред дороги вкритої старовинною бруківкою і став як вкопаний трохи подалі збоку біля мене. Я малюю, а він так й стоїть посеред дороги. Йому вже й сигналили, й об’їжджали зі сварками – а людині байдуже. Стала собі посеред дороги й милується дивною картинкою.

Стало моторошно. Відчувала пильне спостереження й очікування будь-якої зачіпки аби почати розмову. Але мені було не до того, мій хлопець міцно спав і йому необхідно було виспатись. Вирішила ігнорувати. Людина все стояла посеред дороги, спостерігала той ігнор і не могла подолати мур того ігнору аби бодай щось сказати.

До однієї дивної ситуації приєдналася друга ще дивніша.

Спочатку було смішно. Але коли людина пів години стояла посеред дороги й мовчки терпіла як її сварять інші водії і об’їжджають – стало вже не смішно. Крадькома помітила у його відкрите вікно, що людина в машині одна, - за кермом якийсь чоловік. Але було страшно навіть видати свої кілька поглядів – від такої дивної людини можна було очікувати чого завгодно.

 

Я малюю – чорний вилискуючий на сонці величезний джип стоїть. Я малюю – а він все стоїть.

В уяві вже вимальовувались страшні картини про маніяків, і починали складатися плани втечі: ось я домальовую, мій хлопець прокидається, ми швиденько зачиняємо двері, заводимо машину, та зі скавчанням шин рвемо з місця, а потім погоня заплутаними вулицями Львова, й лишається тільки сподіватися, що знання Львова моїм хлопцем переможуть над перевагами двигуна того джипу. Але це тільки в уяві. Насправді ж я не знала як пояснити хлопцеві, щоб він швидко прокидався й тікав звідти.

Зараз смішно й згадувати. Може людина була нормальна й сором’язлива, і насправді стояла й цілу годину вигадувала як же ж познайомитись.

 

Десь через годину, мій хлопець прокинувся, підняв своє крісло, вийшов на вулицю, почав позіхати й випростовуватись.

 

Щойно водій джипу побачив, що я не сама – з силою рвонув з місця. Гнав на повну так, ніби за ним хтось женеться. Мабуть то було роздратування. А може й відчай. А може гординя, що його такого всього крутого не захотіли помічати.

 

Я зітхнула з полегшенням – проблема видалилася сама по собі.

 

Етюд був готовий, пастелі й аркуші складені.

 

Подорож продовжилася.

 

 

 

 

 

Я помню, как вы появились в моей жизни. Две поморщенные красноватые крохи, которых мама оберегала от моего любопытства.

Подобно пушистым комкам маленьких котят, вы были для меня, когда немного подросли. Два «пушистых комка», с пушистыми белыми локонами голубоглазый одуванчик братик, и кареглазая обезьянка сестричка. Помню, как обожала таскать вас за собой, взяв за руки, дворами детства переживая все новые и новые веселые приключения вместе. Помню, как весело учила вас ходить и выговаривать слова, забывая про подружек и друзей. Помню, как удивляла непонятно откуда взявшимися, силой и агрессией, которые овладевали мной, и заставляли тигрицей бросаться в защиту, если кто осмеливался обидеть кого-то из вас.

Помню как ты, братик, подрос и стал весь такой тонкий и красивый со своими глазами и волосами светлыми, что мы с сестрой просили тебя переодеться в девочку, делали тебе макияж и надевали сережки, дали второе имя подружка-Катя… Тебе было лет шесть, а мне где-то девять тогда.

А как мы дурачились… Помнишь, наша любимая шутка про тетю Галю? Это наша самая любимая гостья, мамина подруга, которую мы обожали и всегда ждали в гости. Мы решили подшутить над сестрой, ты залез мне на плечи, мы надели длинное пальто и мамину шапку тебе на голову, вышли и позвонили в дверь, назвались тетей Галей. Когда сестра открыла дверь, то была в шоке, увидев это чудовище, и мы все хохотали, а потом повторяли этот номер на бис…

А помнишь домики из разных одеял и вещей?

А помнишь, как оказавшись в трудной ситуации в чужом селе, мы втроем оттуда выбирались домой? Тогда в дороге мы не решились украсть чей-то плохо стоявший велосипед, а ты не послушался, вернулся, и украл его. И это был наш первый двухколесный велосипед.

А помнишь, как в сложные девяностые мы вдвоем ходили по электричкам продавали пирожки с маком, которые мама испекла. А их никто не хотел покупать, и я рыдала в тамбуре, а ты меня успокаивал…

А помнишь дворового Валерку? Который был огромным взрослым пацаном, приставал ко мне, мучил всячески, а ты, совсем еще маленький, защищал меня, нападал на него драться, и он удивленно тебя побеждал. Ты потом плакал в злости, тебе было лет семь. Я удивлялась твоей смелости и бесстрашности.

Помню, как мы с сестрой гордились твоими успехами, когда ты самостоятельно изучил взрослый том по химии в десять лет. Это было уму непостижимо даже для преподавателей. Ты помогал всем сдавать контрольные по химии, тебя пригласили принять участие в олимпиаде…

А помнишь, как мы снова выбирались из неприятностей, из чужого города, оставили тебя у друзей, уехали с сестрой, а ты не выдержал без нас, убежал и своим ходом неизвестно как добрался до Киева. Позвонил в дверь в семь утра, я открыла, а ты стоишь с испачканными до черноты ногами. Я тебя отругала, прости, но на самом деле была до восхищения удивлена, как это у тебя получилось.

 

А потом что-то пошло не так…

 

До сих пор мы теряемся в догадках что случилось. Ты приходил со школы избитый. Помню, как тебе сломали палец. А однажды два дня лежал со сломанной рукой, сжимая зубы от злости, пытаясь скрыть происшедшее, и скрыл. До сих пор никто не знает, что тогда произошло. Мама силой оттащила тебя в больницу и тебе наложили гипс.

 

Потом ты прекратил ходить в школу. Замкнулся в себе и не выходил издому около двух лет. Начал странно себя вести. Стал агрессивным, нервным. Всех нас презирал и отталкивал. Мы не знали что делать, а поэтому не делали ничего. Думали, тебе нужно отлежаться, успокоиться, что-то пережить. Каждый занимался своими делами, у каждого кипела своя собственная жизнь, учеба, экзамены, сложности и прочее. Мы про тебя забыли.

 

Пока ты не стал чудить конкретно. Попытался убить человека. Сел в тюрьму. Вышел…

 

До сих пор твоя интеллигентная речь и вежливые манеры не вяжутся с твоей историей у всех, кто тебя узнает лично. Люди приходят познакомиться, посмотреть на того, кто всадил нож по рукоятку человеку в живот, ожидая увидеть босяка, алкаша, наркомана… Но, встречаясь лицом к лицу с красивым сероглазым белолицым парнем, с очень вежливым голосом и обходительными манерами, признаются, что это их шокирует.

 

Ты не выдержал этой странной жизни. Ты сломался. Твои изменения непоправимы. Теперь ты беспомощный инвалид и лишь Богу известно, что там, у тебя в памяти записано такого, чего не смогла выдержать твоя психика… Злые люди говорят мне, что ты таким был от рождения, пытаясь меня этим успокоить и переубедить, лгут, что ты ненормальный пожизненно. Но ведь я тебя знаю! Я ведь все помню! И мои воспоминания никто не сотрет! Никто не убьет память о том, каким человеком был мой брат! И то, что мой брат БЫЛ человеком. Был! Я ведь помню, что был…

 

 

 

 

 

Как то на заправку подъезжает Мазда, оттуда выходит цаца вся такая накрашенная, на каблучках, в короткой юбке, говорит 95й и идет расплачиваться…

Когда вернулась к машине — оказалось, что ключи она в салоне оставила, а машина закрылась… Ну подходит она к заправщику и просит помочь. Он ей говорит, что некогда, мол много машин и все такое… Но все равно нашел кусок жесткой проволоки, дал ей и говорит — в приоткрытое окно вставляйте и пытайтесь нажать кнопку разблокирования дверей в салоне… И ушел работать дальше…

Спустя пару минут видит картину. Рядом с заправкой на газоне валяется мужик и ржет, держится за живот. Подходит и спрашивает: Ты чего?
Мужик говорит: — Да вон дура какая-то проволокой ковыряется — пытается машину открыть… ахахахахах…
Ну заправщик говорит:  —Это я ей проволоку дал, и что?
Мужик ржет, не останавливается:   — Так в салоне у нее подруга сидит и показывает ей куда проволокой тыкать...

                                            

Речь о тех временах, когда русскоговорящих интервьюеров в израильских военкоматах еще не было, а русские призывники уже были. Из-за того, что они в большинстве своем плохо владели ивритом, девочки-интервьюеры часто посылали их на проверку к так называемым "офицерам душевного здоровья" (по специальности - психологам или социальным работникам), чтобы те на всякий случай проверяли, все ли в порядке у неразговорчивого призывника. Кстати, офицер душевного здоровья - "кцин бриют нефеш" - сокращенно на иврите называется "кабан". Хотя к его профессиональным качествам это, конечно же, отношения не имеет.

Офицер душевного здоровья в военкомате обычно проводит стандартные тесты - "нарисуй человека, нарисуй дерево, нарисуй дом". По этим тестам можно с легкостью исследовать внутренний мир будущего военнослужащего. В них ведь что хорошо - они универсальные и не зависят от знания языка. Уж дом-то все способны нарисовать. И вот к одному офицеру прислали очередного русского мальчика, плохо говорящего на иврите. Офицер душевного здоровья поздоровался с ним, придвинул лист бумаги и попросил нарисовать дерево.

Русский мальчик плохо рисовал, зато был начитанным. Он решил скомпенсировать недостаток художественных способностей количеством деталей. Поэтому изобразил дуб, на дубе - цепь, а на цепи - кота. Понятно, да?

Офицер душевного здоровья придвинул лист к себе. На листе была изображена козявка, не очень ловко повесившаяся на ветке. В качестве веревки козявка использовала цепочку.

- Это что? - ласково спросил кабан.

Русский мальчик напрягся и стал переводить. Кот на иврите - "хатуль". "Ученый" - мад'ан, с русским акцентом - "мадан". Мальчик не знал, что в данном случае слово "ученый" звучало бы иначе - кот не является служащим академии наук, а просто много знает, то есть слово нужно другое. Но другое не получилось. Мальчик почесал в затылке и ответил на вопрос офицера:

- Хатуль мадан.

Офицер был израильтянином. Поэтому приведенное словосочетание значило для него что-то вроде "кот, занимающийся научной деятельностью". Хатуль мадан. Почему козявка, повесившаяся на дереве, занимается научной деятельностью, и в чем заключается эта научная деятельность, офицер понять не мог.

- А что он делает? - напряженно спросил офицер.

(Изображение самоубийства в проективном тесте вообще очень плохой признак).

- А это смотря когда, - обрадовался мальчик возможности блеснуть интеллектом. - Вот если идет вот сюда (от козявки в правую сторону возникла стрелочка), то поет песни. А если сюда (стрелочка последовала налево), то рассказывает сказки.

- Кому? - прослезился кабан.

Мальчик постарался и вспомнил:

- Сам себе.

На сказках, которые рассказывает сама себе повешенная козявка, офицер душевного здоровья почувствовал себя нездоровым. Он назначил с мальчиком еще одно интервью и отпустил его домой. Картинка с дубом осталась на столе.

Когда мальчик ушел, кабан позвал к себе секретаршу - ему хотелось свежего взгляда на ситуацию.
Секретарша офицера душевного здоровья была умная адекватная девочка. Но она тоже недавно приехала из России.
Босс показал ей картинку. Девочка увидела на картинке дерево с резными листьями и животное типа кошка, идущее по цепи.

- Как ты думаешь, это что? - спросил офицер.

- Хатуль мадан, - ответила секретарша.

Спешно выставив девочку и выпив холодной воды, кабан позвонил на соседний этаж, где работала его молодая коллега. Попросил спуститься проконсультировать сложный случай.

- Вот, - вздохнул усталый профессионал. - Я тебя давно знаю, ты нормальный человек. Объясни мне пожалуйста, что здесь изображено?

Проблема в том, что коллега тоже была из России...

Но тут уже кабан решил не отступать.

- Почему? - тихо, но страстно спросил он свою коллегу. - ПОЧЕМУ вот это - хатуль мадан?

- Так это же очевидно! - коллега ткнула пальцем в рисунок.- Видишь эти стрелочки? Они означают, что, когда хатуль идет направо, он поет. А когда налево...

Не могу сказать, сошел ли с ума армейский психолог и какой диагноз поставили мальчику. Но сегодня уже почти все офицеры душевного здоровья знают: если призывник на тесте рисует дубы с животными на цепочках, значит, он из России. Там, говорят, все образованные. Даже кошки.

(с) 

Я как этот самолёт впервые увидел,так подумал;кургузый.Не  складный и крылышки короткие.Воробей.Но я люблю не только женщин и животных,но и технику.И вы не поверите,душа у кораблей и самолётов есть.Это как приходишь в церковь и чувствуешь:место намолено.Когда строится корабль или самолёт много людей в своём творении оставляют часть себя.Это лучше чем надгробный памятник.

Я ощупал этот самолёт весь.Посмотрел везде как и почему он устроен.Сел в кабину.Я мелкий-172см,мне не тесно и не просторно было.Мне рассказывали как надо управлять,хотя я ни разу не лётчик.Но я почуствовал его.Я говорил и с участниками операции "Ромб" и с творцами  операции "СБ",слава богу что третья мировая не пошла.И написал серию статей о неродившихся войнах и операциях.Но сегодня выполню обещание;

В районе Владивостока Як-38 с молодым пилотом совершает тренировочный полёт.Исходные данные:вооружение отсутствует,нормальная заправка топливом,переключатель системы опознавания в не правильном положении(он находился сбоку и сзади от кресла пилота,очень неудобно по отзывам пилотов и инструкторов и в этом случае это сработало),погодные условия средние с тенденцией к ухучшению.Пилот выполняет задание и возвращаясь пересекает границу.Обнаружен наземной РЛС ПВО,на запросы не отвечает,сигнал "я свой" естественно не передаёт из-за неправильной установки системы опознавания.Поднята пара перехватчиков,которые выходят в район цели,которые не сразу,но кратковременно обнаруживают Як визуально.Ведомый не опознал тип самолёта и сообщил:"Цель наблюдаю визуально,тип не известен."Далее по указаниям выполняет нужные действия и после приказа производит запуск ракеты.Промах.Атака производилась с хвоста,дистанция не известна.
Лётчик Як-38 находился в неведеньи до момента,пока мимо пролетела ракета,перехватчиков не наблюдал.Рефлекторно он начинает манёвр,меняя курс и высоту,причём энергично.Визуально наблюдает вторую ракету,заканчивает манёвр,уклониться удалось.
Перехватчики выходят во вторую атаку,пилот Як-38 их замечает,снижает скорость до предела(подъёмные двигатели не использовал,зависание не производил)и опускается к поверхности моря.Перехватчики его теряют,равно как и РЛС ПВО.На бреющем Як-38 возвращается домой без помех.
По этому случаю был соответствующий приказ и оргвыводы.К сожалению не известен тип перехватчиков и ракет,В советское время этот случай считался единственным реальным воздушным боем с участием Як-38.Учебные воздушные бои производились,результаты в документах читал.

В реанимационном отделении больницы 6, на 6 этаже, в палате 6 на 6-й койке в ночь
с пятницы на субботу умирает пациент. На его место, что вполне понятно, селят
другого. Но по прошествии недели в реанимационном отделении больницы 6, на 6-м
этаже, в палате 6 на 6-й койке в ночь с пятницы на субботу умирает и он. По
больнице пошли свойственные циникам-врачам шутки: дескать, место несчастливое. Но
это не повод оставлять койку пустой в свете их крайнего дефицита, поэтому туда селят
очередного несчастного, который спустя ровно неделю ночью благополучно следует за
двумя своими предшественниками. После этого шутки врачей стали изрядно отдавать
нервозностью. [ Читать дальше ]

А с вами происходили какие ни будь мистические истории???

Я вже пестив її кілька разів. Але боязкість десятикласника дозволяла мені лише обмацувати її тіло і вести відверту, як мені здавалося, розмову. Мене палило від дотику до її шиї, грудей, потім до цицьок і сосків. Про більше я поки що і не мріяв.
Зіна була моя однолітка і далека родичка. Вона приїхала із села в столицю, щоб вступити до училища, і зупинилася в нас тимчасово - поки улаштується в гуртожиток. Мої батьки на вихідні їздили на дачу. Щотижня, принаймні на одну ніч, ми із Зіною залишалися вдвох. З перших відвертих розмов я довідався, що хлопець у неї був, і зрозумів, що вона вже жінка. Однак моя делікатність, мабуть, навіть боязкість, не дозволяли мені відразу почати активні і, як я думав, грубі дії.
На наступний тиждень і, приблизно, третю спільну нашу ніч я перший раз ліг із нею в постіль, під приводом, що у більшій мірі потрібен був мені, ніж їй, - навчитися цілуватися. Так уже із самого початку розподілилися ролі: вона вчитель - я учень. Зіна, за характером досить бойова і рішуча, усе-таки зробила поступку моїй делікатності і такий розподіл ролей прийняла з терпінням, зробивши це грою.
Отож, ще тиждень, тобто дві ночі, я як, очевидно скаже хтось, - “витратив” на пестощі, що були досить стримані, як я знаю тепер. Але тоді це було постійне, стрімке сходження в гору, що викликало в мене задишку й запаморочення. Обсяг пестощів стрімко наростав, хоча усі вони доходили тільки до гумки трусиків.
Але от черговим вечором, коли мої батьки знову поїхали на електричці, я зрозумів, що час нарешті робити більш рішучі кроки. Зіна прийняла душ і зібралася виходити з ванни. Але я її випередив, сам увійшов у ванну кімнату, обгорнув її, здивовану, рушником, так і хочеться сказати “підхопив” на руки. Хоча у свої 17 років я піднімав у спортзалі 60-ти кілограмову штангу, я зрозумів, що вага у Зіни була усе-таки більша за штангу. Я рвонув цю масу, притиснув Зіну до себе і поніс у спальню, підпираючи її знизу своєю п'ятою кінцівкою. Злегка похитуючись, я доніс її до заздалегідь розісланої постелі, ривком підняв її до свого обличчя, утнувся в чарівну чебурашку, порився носом у вологих кучериках, що залоскотали мені ніс. Я голосно чхнув, впустив Зіну на постіль і звалився на неї.
Програвши в прискореному темпі всі наші вже звичні пестощі, я випитав дозволу і вперше ліг на неї зверху. Я відчував політ у мене прорізалися крила, я вже не кажу про свій бантик, що начебто прагнув розв'язатися. Мої поцілунки по її гарячому тілу і сухим губам металися зі скаженою швидкістю й непослідовністю. Ще не маючи необхідної рішучості, я сказав:
- Зіна в мене проблема! Мені заважають мої труси.
- Андрію, так зніми їх.
Нарешті зелене світло семафора отримане. Знявши свої труси, я знову пірнув обличчям у шовковисту чебурашку. Золотисті кучерики обволікали мій ніс, струменіли по щоках і пахнули шампунем. Здавалося це було недовго, та я не міг відірватися. Нарешті я зробив крок на руках і її пересохлі губи зустріли мої палаючі губи. Зіна розсунула ноги, а я взявся за свій бантик і притулив його до палаючого горну, розсовуючи зігнутим суглобом вказівного пальця чебурашкові вуха. Палахкотіння раковини я відчув ще на підході, на відстані. Але живиця, що виступила на ній, рясно змочивши навіть зовнішню частину губ, була для мене таким одкровенням її бажання і, ймовірно набула на мій бантик свою “хімічну” дію, що я негайно викинувся нескінченним фонтаном, що пульсував із загасанням протягом тривалого часу. Такого відчуття з того разу більше не було і донині. Я провалився свідомістю, заснув і літав усю ніч на дельтаплані над зеленим морем.
Прокинувся я на світанку, сонця ще не було, я сходив у туалет і у ванну і повернувся. Зіна спала, підігнувши ноги. Не бажаючи розбудити її, я радісно прихилився до неї, обережно рихлячи рукою її пшеничне поле. Через якийсь час я відновив у пам'яті минулий вечір, а заодно витрачені сили. Нагору, по тещиній доріжці, я пройшов губами до цицьок і потонув там, укривши своє обличчя однією з них. Зіна прокинулася й сказала:
- Андрій, твої ласки приємні дуже, але жінка чекає ще чогось більшого.
-Я і сам про це здогадуюсь, але шлях мого бантика до твоєї чебурашки був таким тривалим, що ми не витримали цього виснажливого марафону. А тепер ми з ним усвідомили свій промах і готові реабілітуватися.
Зіна опорядилася і через кілька хвилин повернулася в постіль. Тепер мої дії були розміреними і більш цілеспрямованими. - Мені чого заводитися, - подумав я, завести треба Зіну, а це було зовсім нескладно. Повторення вчорашніх пестощів, якими, як я зрозумів, вона все ж таки була обділена досі, тепер швидко набули свою дію. Зіна взяла мене за лікті і притягла на себе.
У цей раз я обійшовся без допомоги рук. І ось я там!… Боже! Яке блаженство!… Прекрасно усе - жеребчик рухається туди!…, рухається назад!…, зупинився..., щось зтискає його там!…, тепер він відповідає на потиск своїм киванням. Зіна завела протяжливу степову пісню: - О-о-о...У-у-у...А-а-а-х, чебурашка зашелестіла свою. Я зміркував, що мені треба відволіктись, подумати про щось проблемне, наприклад, - до вечора можуть повернутися батьки; можливо незабаром Зіна перейде в гуртожиток; цей рік буде напруженим – попереду у мене іспити на атестат зрілості.
Зіна перейшла на ще більш високу тональність, її пісня задзвеніла як марш. Вона схопила мене за сідниці і стала притискати, як би вштовхуючи мене мене туди по пояс. Чебурашка судорожно стисла тепер жеребчика і вибухнула могутньою хвилею, мене ледве не змило, але жеребчик втримався усередині, а я на Зіні. Я продовжував розмірені ритмічні рухи. Зіна поступово поверталася з Нірвани. Вочевидь, певна “хімічна” дія на жеребчика все-таки була: він обм'як і вгамувався. Я не хвилювався. Я вже зрозумів: якщо жінка співає, - я на коні.
Так і сталося. Трохи поговоривши, склавши план на сьогоднішній день, Зіна знову переключила увагу на мого жеребчика, що не припиняв фрікцій. Я уперше говорив їй вульгарні, але ласкаві слова, шукаючи дорогу до жіночих почуттів через вуха. І зрозумів, що ця дорога з двостороннім рухом. Досить було визнання з її боку моїх чоловічих здібностей, як ми з жеребчиком загордилися й пустилися в чергову скачку. У цей раз оргазм був одночасним для обох, бурхливим і дуже тривалим. Мені здавалося, що навіть мій мозок витікає через бантик. Я почув Зіну!, її вокальну партію і приспівався до неї другим голосом. У мене знову росли крила, – я позбавився найважчого юнацького комплексу. З того дня я почав писати вірші.
Бог знав – як зробити людей рабами любові і продовжити рід. Алкоголіки й наркомани – невдалі істоти, що не перебороли в абсолюті власних комплексів, інакше не стали б шукати заміну «божественному наркотику».
Я в той рік успішно закінчив школу. Зіна поступила до училища. Поки вона там вчилася ми зустрічалися по вихідним, якщо батьки їхали на дачу. Ми здали іспит на атестат зрілості: досконало освоїли техніку сексу, виробили в себе витонченість почуттів і розїхались друзями.
Сьогодні, моїй Зіні більше 60-ти років, у нас у кожного своя гарна родина. Ми обоє щасливі в шлюбі. З тих юних років у нас прекрасні дружні відносини і нескінченно сильна взаємна прихильність. Із тих юнацьких пір наша любов стала платонічною.