Ставропольський край атакують полчища сарани. Боротьба йде і на землі, і з повітря, але протистояти велетенським зграям шкідників, які пожирають гектари посівів на своєму шляху, хімікати не можуть. Такої міграції комах в регіоні не було останні 30 років.

Про це в повідомляють кремлівські ЗМІ.

У трьох регіонах Росії введений режим ЧС із-за жахливого нашестя сарани. Комахи несуть загрозу сільському господарству. Знищені тисячі гектарів посівів. На Ставропольї сарана є присутньою відразу в декількох видах, проти яких не діють хімікати. Сарана мігрує в різні регіони півдня Росії.

Також в трьох районах Челябінської області оголосили надзвичайний стан.

Рік після анексії Криму та розв'язання війни на Донбасі Кремль провів у стані мілітаристського чаду. Російські засоби масової агітації та пропаганди невпинно мовили про перевагу російського озброєння над західним.

А коли керівник державного інформагентства «Росія сьогодні» Дмитро Кисельов відкрив всім очі на те, що Росія – єдина країна, яка «здатна перетворити США на радіоактивний попіл», в засобах інформації країни всерйоз почали обговорювати, скільки ракет «Тополь-М» потрібно, щоб не стало США, Великобританії, Німеччини, Франції, Іспанії, і за скільки годин російські танки дійдуть до Варшави і Берліна...

Здавалося б, апофеоз. Але немає межі – не тільки досконалості, але й військово-патріотичному чаду. Парад 9 травня 2015 року, а ще більшою мірою піар-кампанія, що його супроводжувала, це довели.

Разом з тим, саме цей небувало пишний парад і пафосні коментарі, які супроводжували його, дають не тільки привід, а й нові можливості реально оцінити ситуацію зі «надновим» озброєнням російської армії.

Оптимістично сприйняли офіційні російські ЗМІ нещодавню ідею Сергія Шойгу про відновлення виробництва надзвукових стратегічних бомбардувальників Ту-160 «Білий лебідь»: «Ще одним приводом як слід напружитися для «натівців» стала заява міністра оборони Росії Сергія Шойгу щодо відновлення виробництва надзвукових стратегічних бомбардувальників Ту-160, здатних нести ядерну зброю на відстань до 14 тисяч кілометрів без дозаправки і які володіють купою інших корисних якостей. Для Заходу це унікальна машина, якій немає рівних у світі...».

Преса, повіривши, повторює твердження Шойгу, що це «унікальна машина, яка випередила час на кілька десятиліть» і що «кращого літака в надзвуковому класі ніхто ще не придумав».

Приблизно такі ж оцінки даються іншому стратегічному бомбардувальнику, Ту-95. Тим часом, за своїми технологічними рішеннями Ту-160 перебуває на рівні кінця 60-х років минулого століття, коли цей проект і розробляли, а Ту-95 – ще далі у часі: свій перший політ він здійснив у 1952 році.

В «аерошоу» над Червоною площею не було жодної післярадянської розробки. Був, наприклад, показаний під виглядом «новітнього» фронтовий бомбардувальник Су-24, який почали проектувати в 1965 році. Основний винищувач нинішніх російських ВПС Су-27 почали розробляти в 1969 році, а його основний російський «конкурент», МіГ-29 – розробка 1972 року. Звичайно, обидві машини неодноразово модифікувалися, але можливості будь-якої модифікації зовсім не безмежні, і стара машина, скільки її не модифікуй, на принципово нову не перетвориться.

Ще в 2009 році Міністерство оборони Росії визнало, що близько 200 з майже 300 винищувачів МіГ-29 не можуть піднятися в повітря через корозію хвостового оперення. Пізніше комісія ВВС встановила, що корозія хвостового оперення вразила не менше 80 відсотків усіх МіГ-29. При заявленому ресурсі планера близько 20 років служби (2,5 тисячі годин), значна, а можливо, і велика частина цих винищувачів відлітала вже понад 25 років. Перехоплювач МіГ-31 пішов у серію в 1979 році, але з 1993 року більше не виробляється і, як повідомлялося в квітні 2013 року на слуханнях в Держдумі, у військах залишилося не більше 120 таких машин.

Головком ВПС Росії Віктор Бондарєв тоді ж заявив, що перехоплювач і елементна база до нього застаріли морально і фізично. Важкий винищувач Су-30 – це модернізація навчально-бойового Су-27 УБ, літає з 1989 року, особливо багато їх в Індії, проте індійці нарікають на низьку якість цих машин, шість з яких вже втрачено. Основні претензії – ненадійність роботи двигунів, через дефекти яких Су-30 виходить з ладу раніше, ніж заявлено в гарантійних зобов'язаннях, багато претензій до його електроніки, яка нерідко дає збої, катапультного сидінню, яке має неприємну властивість спрацьовувати автоматично під час керування. Флагман російської військової авіації, винищувач-бомбардувальник Су-34 – це лише модифікація заслуженого ветерана Су-27, який почали проектувати на початку-в середині 1980-х рр. Офіційно він вже в серійному виробництві і щосили постачається до військ, насправді про повноцінну серійність говорити поки рано. Кілька років тому комісія главкомата ВПС надіслала висновок на ім'я міністра оборони, в якому стверджувалося, що всі Су-34, які постачаюься до військ, мають значні дефекти, що перешкоджають їхньому повноцінному бойовому застосуванню. Причому, кожна з машин мала свої індивідуальні проблеми, а сам Су-34 «викликає нарікання у екіпажів, які змушені кожен політ боротися з недоробками»: в основному це стосувалося радіолокатора і прицільно-навігаційної системи.

За кілька місяців до параду на Червоній площі йшлося про те, що флагманом повітряної його частини буде винищувач п'ятого покоління, який «не має аналогів», – перспективний авіаційний комплекс фронтової авіації (ПАК ФА) Т-50. Однак Т-50 був виключений з льотної програми параду, що говорить про невпевненість військових в його надійності. Вся істотна інформація щодо характеристики виробу засекречена. Головком ВПС Віктор Бондаренко ще в липні 2012 року обіцяв, що в 2013 році ВПС отримають перші 14 серійних Т-50, а в 2015 році почнуться планові серійні постачання. Проте літак все ще перебуває на стадії випробувань, в наявності лише п'ять льотних прототипів цієї машини, і для військових випробувань ще не випущено жодної машини. Ба більше, представники Міністерства оборони вже заявили, що замість запланованих 52 винищувачів Т-50 буде вироблено лише 12. Як вважають експерти, окрім суто фінансових проблем це пов'язано з невдоволенням військових характеристиками ПАК ФА з двигунами «першого етапу», тож якщо Т-50 і з'явиться у військах, то не раніше, ніж у 2020 році.

Тепер про міжконтинентальні балістичні ракети (МБР). Відомо, що вже давно минув гарантійний термін експлуатації ракетних комплексів УР-100Н УТТХ – вона ж РС-18, за західною класифікацією SS-19 mod.3 Stilleto. РС-18 – двоступенева рідкопаливна МБР шахтного базування, розроблена понад 40 років тому. Точніше, це модифікація балістичної ракети УР-100Н розробки 1967-1973 рр. З 1984 року ця МБР більше не виробляється, а з кінця 1990-х років поступово знімається з озброєння. Своє ця система відслужила, і навряд чи хтось зважиться дати гарантії продовження терміну її експлуатації: невідомо, як поведе себе агресивне рідке паливо, яке поступово роз'їдає баки. Не кажучи вже про застарілу радянську електроніку, розроблену чотири десятки років тому. Формально цю проблему вирішили розчерком пера, продовживши минулий гарантійний термін ще на п'ять років і довівши до 25.

«Тополь-М», якщо вірити російській телепропаганді і промовам керівників оборонної промисловості і міністерства оборони, – надсучасна зброя. У обивательській свідомості воно міцно прижилося просто-таки як суперзброя – пам'ятаєте надписи на футболках: «Не смішіть наші «Тополя»?

Однак ця МБР – дещо модернізований варіант «Тополя» РС-12М, рішення про розробку якого взяли в 1977 році. Мобільність і невразливість «Тополя» - теж «звістка з минулого»: їхнє переміщення відслідковуються сучасною космічною розвідкою.

Ще одна всім росіянам відома, нехай і з чуток, МБР – твердопаливна балістична ракета морського базування Р-30 «Булава», призначена для озброєння атомних підводних човнів проекту 955 «Борей». Всі пам'ятають її випробування: «Булава» то не злітала зовсім, то самоліквідувалася, то відхилялася від курсу, то у неї відмовляли різні ступені двигуна, а боєголовки або не досягали мети, або не розділялися... Проте виріб визнали боєздатним, хоча, як помітив в одному з інтерв'ю директор Центру з проблем національної безпеки полковник Анатолій Циганок, для взяття на озброєння необхідно 95 відсотків успішних пусків.

Не вийшло і запланованої уніфікації «Булави» і «Тополя»: морська ракета товща за наземну, але коротша за неї майже вдвічі і легша у понад 10 тонн. Та й закидає «Булава» меншу бойову вагу, ніж «Тополь-М», летить на 3000 км «ближче» (коли летить). Залишається констатувати, що вже шостий десяток років російські конструктори марно намагаються сконструювати надійну і ефективну твердопаливну балістичну ракету морського базування. Спеціально під «Булаву» була розгорнута надзвичайно дорога програма будівництва серії атомних підводних човнів (АПЧ) проекту 955 «Борей». Спочатку планували до 2020 року спустити на воду вісім підводних носіїв «Булави», потім плани скоротили до п'яти. Наразі спущені на воду і введені в дію три АПЛ цього типу, будується ще два підводних ракетоносця, також під «Булаву» перероблена АПЛ проект 941 («Акула») «Дмитро Донський». Але при цьому, йдеться в доповіді Центру аналізу стратегій і технологій, «їхнє бойове чергування до теперішнього часу так і не почалося».

Ще один широко розрекламований проект – бойовий залізничний ракетний комплекс (БЖРК) «Баргузин». Як сказано в блозі міністра оборони Сергія Шойгу «Вконтакте», «БЖРК мають низку унікальних переваг. По-перше, неперевершена мобільність – за день ракетний поїзд може пройти до тисячі кілометрів. По-друге, скритність – з супутника складно підрахувати кількість візків під вагоном , зате легко заховати склад в мішанині вагонів будь-якої великої станції. До того ж у вільний від бойового чергування часу БЖРК ховалися в скельних тунелях, де їх було не дістати не те що супутнику, але навіть балістичній ракеті».

Було оголошено, що до 2020 року планується розгорнути до п'яти ракетних полків, оснащених БЖРК «Баргузин». Проте генеральний конструктор Юрій Соломонов, виступаючи днями перед випускниками декількох московських шкіл, заявив, що «розробка такого комплексу ведеться, але завершиться вона дуже не скоро», відмовившись назвати навіть приблизні терміни надходження БЖРК на озброєння РВСН.

Як вважають експерти Центру аналізу стратегій і технологій, на озброєнні РВСН є «невиправдана безліч типів бойових ракетних комплексів» (вже 10 типів), а «виробництво і розгортання цих ракетних комплексів в перспективі поглине колосальні ресурси і збільшить багатотипність систем, які перебувають на озброєнні. При цьому раціональність витрат на рухливий залізничний ракетний комплекс «Баргузин» взагалі викликає сумніви...».

Академік Олексій Арбатов і зовсім вважає, що справжня причина майже істеричної ядерної риторики – заклопотаність російського керівництва перевагою НАТО у силах загального призначення, особливо в частині новітніх ударних та інформаційно-керуючих систем. При цьому він посилається на думку військового експерта, редактора «Військово-промислового кур'єра» полковника Михайла Ходаренка, який змоделював таку гіпотетичну ситуацію: що б сталося, якби на стороні української армії зі своїм штатним озброєнням, на своїй штатній техніці почали би битися «добровольці і відпускники» із США та Європи. На думку полковника, противник цих «відпускників» протримається кілька годин.

Ходаренок, зокрема, пише: «Успіх збройного протиборства із застосуванням тільки звичайних засобів ураження в цьому випадку очевидний. Він, безумовно, буде на боці Заходу. На жаль, сучасна російська армія ще мало чим якісно відрізняється від радянської попередниці зразка 1991 року. І новітнього озброєння, що відповідає високим вимогам XXI століття, в ній не так вже й багато».

Звідси і висновок: «За жодних обставин не можна допустити втягування в конфлікт на південному сході Збройних Сил Російської Федерації. Наша країна, армія і флот... ще не готові до масштабного збройного протиборства із застосуванням тільки звичайних засобів ураження».

Ось і поговоримо тепер про «звичайні засоби ураження».

Кампанія з рекламування новітніх зразків бойової техніки досягла свого піку до параду 9 травня 2015 року. Техніку, яка пршла того дня Червоною площею, величали чудо-зброєю, здатною переломити хід будь-якого бою. В офіційних коментарях переважали епітети «легендарний», «унікальний», «новітній», «найсучасніший», «який не має аналогів», «не має рівних», «кращий у світі»...

«Родзинкою» став вперше показаний публіці танк Т-14 «Армата», на компліменти якому не скупилися. Віце-прем'єр Дмитро Рогозін навіть заявив, що Захід відстав від російського танкобудування на 20 років. В унісон мовили інформагентства: «майже невразливий високотехнологічний комплекс», може вести «одночасно десятки цілей на землі і в повітрі, оснащений унікальною композитною бронею і електронними системами, що не мають аналогів», здатний «розпізнавати і купірувати левову частку небезпек» і, зрозуміло, «стріляти на відстань, недоступну для кращих натівських зразків». Виявляється, навіть у головного конкурента Т-14, німецького танка «Леопард-2» «немає снарядів, здатних пробити броню «Армати». Знову ж таки, гармата «Армати», точніша на 120-мм за гармату L-55 модернізованого «Леопарда-2А7», «при цьому зносостійкість російського стовбура набагато краща, ніж у конкурентів».

«Сказати, що нова машина не має собі рівних за своїми технічними показниками, – захоплюється вже головна урядова газета, – це не сказати нічого. Вона перевершує основні бойові танки інших країн: «мало того, що її вежа ненаселена, так «її управління повністю цифрове», екіпаж перебуває в спеціальній броньованій капсулі і це «величезний крок вперед для російського танкобудування». Та й знаряддя американського «Абрамса» ось «уже понад 25 років не знає значних модернізацій. Ба більше, вона є ліцензійною копією німецької гармати Rheinmetall Rh-120, яка має досить скромні характеристики».

Зауважимо, що принизливі репліки видані на адресу гармати Rheinmetall Rh-120 (вона ж L-55), яка майже одностайно визнана військовими фахівцями кращим на сьогоднішній день танковим знаряддям. У той час, кли гармату «Армата» в дії якщо хтось і бачив, то лише гранично вузьке коло осіб на секретних полігонах. Проте головна урядова газета примудрилося порівняти «Армату» навіть з ... винищувачем Т-50: «крім ураганної міці обох, на них буде встановлено унікальну радіолокаційна станцію», яка «може одночасно тримати в «захваті» до 40 наземних і 25 повітряних цілей, а також візуально контролювати територію в радіусі 100 кілометрів». Щоправда, щоб «візуально» оглянути територію в зазначеному радіусі, «Арматі» довелося б здійнятися, але і це навряд чи допомогло б: дальність виявлення цілей навіть бортової РЛС «Арбалет», призначеної для ударних вертольотів Ка-52 і Мі-28, не перевищує 30-57 км, та й супроводжує вона не більше 10 цілей.

Під час репетицій параду диво-машина не менше трьох разів виходила з ладу. Причому один раз прямо на Червоній площі, під час генеральної репетиції. «Гвоздь параду» тоді не змогли відбуксирувати до завершення репетиції навіть за допомогою спецтехніки.

За даними військових, під час репетицій на полігоні в Алабіно виникали проблеми з органами управління агрегатами трансмісії. Представники «Уралвагонзавода» намагалися перекласти провину на самих військових, стверджуючи, що «екіпажі там зовсім ненавчені» і солдати-строковики просто не впоралися з керуванням. Але представник Міністерства оборони у відповідь назвав твердження про непідготовлених строковиків «цілковитою дурницею». Та й під час самого параду було помітно, що Т-14 деколи робила ривки під час поворотів, в той час як техніка старих зразків, включаючи навіть воістину легендарні Т-34, рухалася і поверталася цілком плавно. Виходить, праві військові, і розробники представили виріб з «сирою» ходовою частиною, яку ще доводити і доводити? Але якщо навіть є вина армійців-водіїв, питати все одно з розробників: значить, машина складна в управлінні, примхлива і занадто чутлива до класу водіїв.

Утім, все це не має жодного значення. «Якщо завтра війна, якщо завтра в похід», воювати доведеться не на «Арматі», а на техніці старих зразків: жодної «Армати» у військах немає, на озброєння вона не взята. Ба більше, поки це навіть не серійний або хоча б передсерійний зразок: існує лише кілька екземплярів досвідченого прототипу, зроблених, схоже, тільки для параду. Навіть гіпотетично міркувати про якісь видатні якості нового виробу неможливо: його тактико-технічні параметри відомі гранично вузькому колу фахівців, та й то лише теоретично. Проведено лише попередні заводські випробування, але поки не було випробувань полігонних, військових, а потім і державних. Лише після цього може відбутися рішення Держкомісії, і танк відправиться до військ для дослідної експлуатації в усіх природно-кліматичних зонах. Поки ж ніякого танка Т-14 «Армата» немає – ні юридично, ні фізично: був показаний лише досвідчений екземпляр-прототип якоїсь перспективної платформи.

Що можна сказати щодо інших «родзинок параду»? Бойова машина піхоти (БМП) на базі платформи «Армата» Т-15 – той же танк Т-14, хіба лише з іншою вежею-модулем. Знову ж таки, в наявності лише кілька примірників досвідченого прототипу, які не пройшли випробувань, держкомісією не прийняті, на озброєнні не перебувають і в серійному виробництві не знаходяться. Перспективна гусенична платформа «Курганец-25» розроблена ще в кінці 1990-х – початку 2000-х років, однак досі на озброєння не прийнята і в серійне виробництво не запущена. Колісний БТР «Бумеранг» вперше показаний в 2013 році, але це теж розробка, якої немає ні в серії, ні у військах.

Але раз немає «проривного» танка, який нібито «обнуляє» всю західну бронетехніку, виникає питання: а чому раптом знадобилося влаштовувати таку гучну рекламу не реальній машині, а фактично її праобразу? Адже ще зовсім нещодавно керівники російського воєнпрому запевняли, що Т-90 – новітній і кращий в світі, та й модернізований до його рівня Т-72 нітрохи йому не поступиться.

Однак війна з Україною виявила реальну ціну цим деклараціям. Як констатує Центр аналізу стратегій і технологій, саме під час військових дій на південному сході України «основні радянські танки покоління Т-64 / Т-72 / Т-80 остаточно дискредитували себе своєю низькою живучістю і, як наслідок, високими втратами екіпажів... Можна з упевненістю констатувати наявність гострої необхідності повної заміни всіх танків Т-72 і Т-80 у Збройних силах Росії... Армія озброєна морально застарілими танками Т-72 і Т-80, до того ж небезпечними для своїх екіпажів». Той же «конфлікт в Україні показав, що БМП-1 / БМП-2 близькі до повної втрати свого бойового значення і зазнають важких втрат».

Виходить, питання про заміну бронетехніки морально застарілих типів буквально «горить», як і танки в донецьких степах. Причому горить все це від протитанкових засобів навіть старих поколінь. А при застосуванні противником високоточних протитанкових керованих ракет третього покоління західного виробництва, наприклад, американського ПТРК FGM-148 Javelin, шансів у російської бронетехніки взагалі немає ніяких.

Зовсім новинкою цю САУ назвати важко: це розробка 2002-2006 років. Проте донині не взята на озброєння. Зроблена вона на базі САУ 2С19 «Мста-С», яка, в свою чергу, розроблена в 1976 році, але взята на озброєння лише в 1989-му. Наразі нова САУ мало відрізняється від попередника, незважаючи на формально корінні відмінності в будові вежі. Стверджувалося, що нова САУ має удвічі більшу дальність, ніж у «Мста-С» і навіть самохідні артустановки країн НАТО. Але головна проблема вітчизняної ствольної артилерії у відсутності керованих артилерійських боєприпасів категорії «вистрілив-забув». Вітчизняні керовані боєприпаси (системи «Краснопіль», «Китолов», «Сантиметр» та ін.) – лазерного наведення, а, значить, вимагають розрахунку, який буде підсвічувати ціль, ризикуючи життям: в сучасному бою такий навідник обчислюється дуже швидко. Навіть найбільш просунутим вітчизняним системам потрібно хоча б короткочасне опромінення цілі. До того ж сама можливість такого підсвічування сильно залежить від погодних умов: застосування таких снарядів неможливо за низької хмарності, туману, дощу. Та й дальність її не особливо велика. У «наших партнерів», як любить називати Захід Володимир Путін, з цим справи йдуть набагато краще. Американському «інтелектуальному» керованому активно-реактивному снаряду Excalibur (випробуваний у бойових умовах в Іраку) таке наведення не потрібно: для наведення він використовує GPS-приймач, б'є до 57 км. Рівних цьому снаряду за точністю, потужністю і дальністю практично немає. Конкурують з ним в цій сфері лише німецький SMArt 155, що також належить до категорії «вистрілив і забув», французький 155-мм снаряд ADC з автономним радіолокаційним самонаведенням та аналогічного типу шведський 155-м BOSS. Безумовно, це дуже дорогі снаряди, зате вони для будь-якої погоди, не вимагають оператора, що ризикує життям при наведенні на ціль, дозволяють вирішити бойове завдання кількома пострілами. Проблема російського відставання в розробці боєприпасів такого типу очевидна: це наслідок катастрофічного відставання російської електроніки від західної.

Півтора роки тому у «Військово-промисловому кур'єрі» з'явилася стаття про занепад вітчизняної артилерії з дуже характерним заголовком: «Відстали чи то на 10 років, чи то назавжди». Автори констатували катастрофічне відставання вітчизняних розробок у сфері розвідувально-інформаційного забезпечення артилерії і систем автоматизації управління вогнем. Резюме експертів жорстке: стан російської артилерії «не відповідає вимогам ведення сучасних бойових дій». Час підготовки даних для стрільби залишився на рівні Першої світової війни, а система зв'язку і передачі даних з командно-спостережного пункту на вогневі позиції – на рівні Другої світової. Про що говорити, якщо основним навігатором Збройних сил Росії залишається топопривязчик, спроектований ще в 40-х роках минулого століття: він входить до складу всіх основних ракетно-артилерійських і зенітно-ракетних комплексів (ЗРК) – системи залпового вогню «Смерч», ЗРК С-300 різних модифікацій. До заводської комплектації топопривязчика входить курсопрокладач: фактично, це варіант одографа – датчика шляху, відомого ще... древнім грекам і римлянам.

Звичайно, ніякого ноу-хау в параді 9 травня 2015 не було. У тому сенсі, що це старожитня радянська традиція – пустити пил в очі, показавши під виглядом новинок муляжі, бутафорію або, в кращому випадку, штучні екземпляри «ручної роботи». Можна згадати і те, що сама ідея подібних парадів з масовою демонстрацією технічної потужності насправді належить Гітлеру. Паради надихали німців, пробуджуючи в них мілітаристський дух і гордість за відроджену армію, одночасно це був і особистий тріумф фюрера, і наочна демонстрація успіхів військової промисловості Третього рейху. Цю ідею перехопив Сталін – адже йому теж потрібно було показати успішність індустріалізації і тріумфально відзначити закріплення особистої влади. Не випадково один з найграндіозніших парадів на Красній площі провели 9 лютого 1934 року на честь «з'їзду переможців» – 17-й з'їзду ВКП(б). Небувало велика кількість бронетехніки була настільки приголомшливою, що подію охрестили «парадом сталі і моторів». А «родзинкою» парадів 1930-х років став п'ятибаштовий монстр – танк Т-35, який жартома іменували тоді «п’ятиголовий Змій Горинич». «Горинич» добре ходив по бруківці, але застрягав навіть у калюжі. За Хрущова і Брежнєва на паради вивозили макети неіснуючих ракет: нехай американці вірять, що СРСР штампує їх, як сосиски. Над площею пролітали літаки, які не пішли в серію, і колами ганяли бомбардувальники – нехай подумають, що у СРСР їх вдесятеро і у сотні разів більше, ніж є насправді...

Генпрокуратура РФ визнала незаконним:

- визнання Державною радою СРСР незалежності республік Прибалтики в 1991 році;

- рішення про передачу в 1954 році Криму зі складу РРФСР до складу України;

- маніфест імператора Росії Олександра ІІ про скасування кріпацтва в 1861 році;

- відокремлення неканонічної Московської митрополії від давньої митрополії в Києві та проголошення самоуправства у 1448 році;

- відокремлення Залісся (московії) від Київської Русі в 1169 році.

....

Прийнято ухвалу про передачу всіх справ в Генеральну прокуратуру України через втрату юрисдикції Генпрокуратури РФ.

     Виктор Леви.  
Я родился в Ленинграде. Учился в педиатрическом медицинском институте, который и закончил в далеком уже 1996. В 1997 уехал в Израиль. Здесь прошел стаж, служил врачом в армии-агрессоре, работал в больнице, прошел шестилетнюю специализацию по реабилитационной медицине в госпитале «Ротшильд» в Хайфе.  Семь лет я занимаюсь медицинским туризмом – лечением в Израиле иностранных граждан. Сначала совмещал эту работу с государственной службой, а последние три года полностью перешел на лечение зарубежных пациентов. А это, кстати, особая специализация, требующая отдельных знаний и опыта.
     За эти семь лет у меня накопился некоторый опыт лечения тысяч пациентов, в основном из стран бывшего Советского Союза, коим и хочу поделиться с читателями, если вдруг это кому покажется интересно.
     Когда я имел честь учиться в педиатрическом институте, в России бушевала постперестройка. Большинство студентов и преподавателей пытались выжить в условиях суровой действительности, но многие учились. И я, честное пионерское, учился. Учились мы, в основном, по кафедральным методичкам - источникам сакральных знаний. Особенно ценились знания, доставшиеся нам в наследство от покойного отца-основателя - Александра Федоровича Тура.
     Когда в 1997 я, полный надежд, прибыл в Израиль, дабы осчастливить местную медицину своим присутствием, оказалось, что с точки зрения "аборигенов", я ничего не знаю. Первый экзамен на курсе для врачей - новых репатриантов я сдал плохо. Оказалось, что во всем мире медицину изучают не по кафедральным методичкам, а, о ужас, по книгам Харрисона и Мерка, которые к тому же переиздаются каждые несколько лет. Медицинские знания, накопленные за эти годы получают отражение в новом издании. Более того, курс обучения постоянно обновляется в соответствии с изменениями и от студентов требуется изучение современных научных статей, абсолютное большинство которых не переводится на русский язык,  врачи во всем мире читают эти материалы на английском.  Полгода я провел в "комнате с белым потолком, с видом на надежду" в библиотеке медицинской школы хайфского Техниона, после чего сдал экзамен и получил разрешение на занятие медициной без права подписи. После этого было много и веселого, и печального. Процесс получения всех разрешений, включая врача-специалиста, занял у меня пятнадцать лет, хотя я знаком с гениями, которые справились за десять. Но все эти годы я думал над вопросом – почему?
     Ответ, который я нашел для себя, достаточно прост – у России свой путь во всем, в основном, по болотам и бездорожью, включая медицину.
     Большинство попыток израильских врачей контактировать с российскими заканчиваются примерно таким диалогом:
--- Почему вы прооперировали пациента, которому по стандартам доказательной медицины (evidence-based medicine) необходимо было сначала дать химиотерапию?
--- У нас так принято.
--- Кем принято?
--- Нами (всероссийской организацией здравоохранения).
     Знаете, я даже специально скачал методички с сайтов нескольких российских мединститутов и убедился в том, что и сейчас список литературы, на которой они основаны, включает в себя исключительно российских авторов. Круг замкнулся. Это тупик господа, тупик!

     Несколько лет назад ко мне обратились родители десятилетнего мальчика у которого диагностировали злокачественную опухоль головного мозга. В этой истории была одна тонкость – за несколько лет до этого, у ребенка диагностировали злокачественное образование почки и дали химиотерапию, которая и привела к раку мозга (как побочное действие). Я попросил привезти гистологические препараты (вдруг речь идет о метастазировании опухоли почки в мозг). Наши гистологи пересмотрели препараты – не было злокачественной опухоли…НЕ БЫЛО. Ребенок не должен был получать химиотерапию… ВООБЩЕ. Несмотря на лечение, полученное в Израиле, ребенок умер.
     А совсем недавно ко мне приехала женщина, которой в России поставили диагноз рак почки и назначили дату операции. И опять рака не было… ВООБЩЕ…. Это был вариант анатомического строения. Сейчас женщина жива и здорова… И с почкой.
     Подобные случаи в моей практике, к сожалению, встречаются довольно часто.
     Нет никакого альтернативного пути развития человечества - колесо уже давно изобретено и, даже, велосипед.
Изучайте опыт этих изобретателей.
     И напоследок, – «За державу обидно!»