Я живу по принципу простому,

Все, що можна - відклади на завтра,

І тоді пізнаеш ціну тому,

Що важливе, а що так, примара.



Всі навколо думають - я кіт,

Все валяюсь і нічого не роблю,

Та медитативний мій політ,

Тяжка праця, так от я творю.



Я хотів би бути, як вони,

Щоб без роздумів спокійно існувати,

Щоб не мріяти, не відчувать вини,

Не боротися і не кохати...



Але це бездумне існування,

Для тепличних клонів без коріння,

Що життя без радості пізнавання?

Що таке життя без просвітління?

       І ніколи – ти чуєш? - ніколи чіпати не смій
      те, що довго кипіло, пекло і раптово збулося.
      Я терпляче згортатиму наклепи в довгий сувій
      і носитиму карму так вільно, мов дощ у волоссі…

      … Тільки вір, що буває, трапляється все, як тоді,
      там, де сходяться ріки і бігають сонячні плями,
      відпускає кораблики дівчинка вниз по воді,
      а вони утікають у ніч і стають кораблями,

      і вертають до неї – до жінки з понурим лицем…
      Скільки пам’ять не рухай – а все ж не побачиш фасаду.
      Скільки біль не труї, а зійде хоч одне деревце
      у тремтінні трави у відтінках рожевого саду,

      де не знали ні дикого сонця, ні злої води,
      де згрішити – не гріх, коли губи нагріті губами,
      де палила вона кораблі і кричала «Іди!»,
      а потому, зарюмсана, бігла жалітись до мами.

      Не торкай і не згадуй, і подихом навіть не руш
      того світлого попелу… Все, що згоріло – нестиму
      на плечах, у волоссі, по теплих кружальцях калюж.
      І стікатимуть краплі гіркі та пекучі по спині…

Aнна Mалігон

Полудневої спеки промені
безжальні, навіжені
у вицвівші та знекровлені
вулиць міста л'ються жмені.

Кам'яне черево дворів,
будинків бетонні плечі і
безколірне небо вгорі
нищівним вогнем розпечені.

Навіть вітер в угоду липню,
мов багаття жаром пашить.
І сорочка до тіла липне,
і всихають краї душі.

мертвий сорому не має
Повість врем'яних літ

Віктор Баранов
До українців

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми — українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні — таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?
Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..

Джерело: Вечірній Київ 10 липня 1999 року

Без цензури.

Прощай, холодный и бесстрастный Великолепный град рабов, Казарм, борделей и дворцов, С твоею ночью, гнойно-ясной, С твоей холодностью ужасной К ударам палок и кнутов. С твоею подлой царской службой, С твоим тщеславьем мелочным, С твоей чиновнической жопой, Которой славны, например, И Калайдович, и Лакьер. С твоей претензией — с Европой Идти и в уровень стоять. Будь проклят ты, ебена мать!

Я надибав це в: (Ihor Hook) Olga Djumurat

Не той українець, що живе удома
Та незнає мови, байдужий у всьому
А думки далеко десь за рідним краєм
І непомічає, що йде зеленим гаєм. А той українець, що живе у світі Та на рідній мові спілкуються діти. Там працює важко а думками вдома: Як батьки старенькі, що незнають втоми? Ті у кого серце все на Україні, Кому сняться маки, та волошки сині, Сняться рідні гори і зелені доли, З колосків пшеничних широкее поле. Рідна моя земле, ненько-Україно! Мені любе, рідне твоє небо сине, Твої гірські схили і Дніпрові кручі Та народ прекрасний- добрий та співучий!

ЛЮБІТЬ УКРАЇНЦІВ

Одягнімо нові вишиванки І на свято зберімося всі Українці, слов’яни, слов’янки –

Вірні діти святої Русі.

Даймо долю дитині та жінці, Щоб нас вічно беріг оберіг Українців любіть, українці! – Не любіть воріженьків своїх.

Щоб наш рід процвітав, як барвінок,

Між красотами гір та угідь, Українці, любіть українок І лише українців родіть.

Вороги наші близькі й далекі Не вженуть нас в чужу колію, Ми не щезнем, як в небі лелеки, Поки любим родину свою.

Щоб дзвеніли в кишені червінці – Молодята, часу не губіть. Українки, любіть Українців І лише українців родіть!

не таку вже і ошибку совєршив сергій тігіпко от якщо б він в носа палець як якись неандерталець всунув – ну тоді звичайно розкритикувать негайно! а жувачка, шо ж такого ну скажіть зараді бога? чи ж наприклад у вбиральні сцить він прямо в умивальник? або місце у транваї він жінкам не уступає? чи говорить нецензурно або смітить мімо урни? або дома кулаками б’є дружину з дітлахами? НІ!!!! а жуйка це дрібниця шо й не варто мєлочицця

http://pl.com.ua/?pid=34&artid=23472