Скоро первое сентября и я иду в школу. Первый раз!

Я очень волнуюсь.

Мне купили форму и белый фартук. И портфель. Вчера мама водила меня фотографироваться. Фото будет цветное, оно очень дорогое, но ведь я уже школьница!

31 августа я думала только о школе. А вдруг я буду плохо учиться? И тогда маме будет за меня стыдно.

Утро первого сентября прохладное, но солнечное. Все дети на улице с цветами, нарядные. А первоклашек видно сразу: они волнуются больше всех.

Школьная линейка во дворе. Говорят какие-то непонятные слова.

Потом мы идем в свой класс. У нас будет урок мира!

Я маленькая и меня сажают за первую парту. Рядом сел высокий мальчик, но учительница его подняла и посадила на последнюю парту. Он очень расстроился.

Потом учительница начала рассказывать нам, что в мире существует очень много врагов, которые хотят напасть на нашу страну - СССР. У них есть страшные бомбы, и они могут их на нас бросить. Я видела картинки в книгах, где нарисован ядерный гриб. Я еще не могла понять: почему гриб? Гриб же в лесу растет! А этот ядерный мне совсем не напоминает тот, что на ножке стоит где-то под деревом. Я люблю грибы-лисички. Они очень вкусные. И совсем не похожи ни на какой взрыв!

Учительница рассказывает, что нужно делать, если взорвалась бомба. Потом мы залезаем под парты и складываем ладони на затылке. Так надо прикрывать голову от взрыва, чтобы она не пострадала. А еще надо уткнуться лицом в коленки и тихо сидеть на корточках. Так сидеть очень неудобно. Под партой тесно. Я скашиваю глаза и смотрю в окно. Там - голубое небо, светит солнце и видны начавшие желтеть деревья. На улице - мир, ядерного взрыва нет! Это все понарошку!

Потом мы вылезаем и учительница достает противогаз. Он какой-то очень страшный. Я сижу близко и меня зовут надеть противогаз. Но я не иду, говорю, что не хочу! Мальчик, тот самый, что сел рядом со мной, просит, чтобы надели на него. Он стоит в противогазе и учительница рассказывает, зачем он нужен и что в нем можно долго дышать чистым воздухом...

Потом звенит звонок и начинается первая в моей жизни перемена. Мы выходим в коридор и я вижу маму. Она не ушла, стояла в коридоре весь урок. Я вижу, что она очень волнуется: как мой первый в жизни урок?

Я рассказываю маме о ядерном взрыве и как надо правильно себя вести. Что если ты где-то в поле, то нужно лечь ногами к взрыву и отыскать какую-нибудь горку, например такую, какую делает крот. И лечь за ней. И руки положить за голову.

Мама внимательно слушает и говорит:

- Ириша! Войны не будет. Не будет никакого ядерного взрыва!

Теперь я знаю: у нас всегда будет мир! И небо будет голубым, как сегодня! Ведь мама всегда говорит правду!

--------------------------------------------------------------------

А противогазов я боюсь до сих пор....

1 сентября 2013 года в средней общеобразовательной школе пгт Новопокровка, Солонянского района, Днепропетровской области состоялся праздник 1 звонка. На праздничную линейку,  посвящённую этому событию, собрались ученики, учителя, родители и жители Новопокровки. В начале праздника воспитатель ДНЗ «Малятко» Трегуб Н.И. привела своих воспитанников из садика в школу, где уже сегодня они по праву называются «первоклашки». Торжество было открыто Государственным Гимном Украины поднятием Государственного флага и возложением цветов к мемориалу погибших воинов. Директор школы Козаков В.А. поздравил учителей и детей с праздником и поблагодарил Солонянскую районную администрацию, Солонянскую районную раду, Новопокровский поселковый совет, спонсоров за постоянную поддержку и заботу о будущем поколении. На празднике присутствовали гости: депутат Солонянского районного совета Зайвый А.Р., председатель детской правозащитной организации «Допоможемо дітям»  Н. Кожушко, секретарь Новопокровского поселкового совета Головата Т.С. Первым поздравил детей и учителей Зайвый А.Р., который вручил учебники «Основы финансовой грамотности», правозащитник Кожушко Н.Н. поблагодарил губернатора Днепропетровской области Колесникова Д.В. и председателя Днепропетровского обласного совета Удода Е.Г., народного депутата Украины Царева О.А.(Партия Регионов) и депутата Солонянского районного совета Зайвого А.Р. (Партия «Батьківщина») за заботу о детях. и напомнил всем присутствующим, что в октябре 2013 г. Новопокровка празднует своё 240 - летие со дня основания посёлка. Секретарь поселкового совета Головата Т.С. поздравила всех с праздником и пожелала успехов в учебе и работе. Все с нетерпением ждали выступления первоклассников, которые приготовили и прочитали стихи о школе. Прекрасные песни исполнила ученица 7 класса Шевченко Аня. Торжественно прозвенел первый звонок, который дали ученик 11 класса Минин Олег и ученица 1 класса Ремез Диана. Под музыку ученики и учителя пошли в классы.

                                     Пресс-служба детской правозащитной организации

                                     «Допоможемо дітям»

Анонс
Тема статьи:  Паника перед первым сентября 

Скоро начало учебного года и перед родителями первоклассников стоит вопрос о том, как собрать ребенка в школу. Но самый главный вопрос - как выбрать школьный ранец, который сможет вместить все учебники и школьные принадлежностии и при этом не нанести вред здоровью ребенка. С каждым годом растут требования учителей, увеличивается количество предметов, и не секрет что вес школьного “багажа” настолько велик, что даже самому здоровому и крепкому малышу могут угрожать проблемы, связанные с позвоночником. Нынешние нормы веса, содержимого портфелей и рюкзаков школьников, к сожалению, очень далеки от реальности. Гораздо больший вес, чем положенные 1,5 кг ложится на хрупкие плечи первоклашек. Как выбрать школьный ранец? Как сохранить малышу здоровый позвоночник?      Прочитать остальную часть записи »






http://rasskajem.ru/

http://sovettebe.ru/

      У продовження вчорашньої теми...

Может не надо стараться забыть
То, что так волновало в шестнадцать?
Может быть то, что хочу я забыть
Жить помогает и верить и в двадцать?
В тридцать, быть может, будет смешно,
В сорок появится светлая грусть.
Ну а потом, ну а после - смешно?
Нет, не смешно - повторится все пусть... ( из моих стихов)




Уборка класса после уроков. Наша очередь. Мы убираем по графику.

Противная дырявая тряпка из старой мешковины, деревянная швабра, от которой на руках занозы, ведро с водой. Тряпка неприятно пахнет и ее не хочется полоскать в этом ведре. Пол в классе грязный, за целый день натоптано, раскиданы скомканные шпаргалки, записки, столы и стулья сдвинуты, как попало...

Мы нехотя беремся за работу. Он идет менять воду в ведре, перед этим привычно поспорив со мной, я усердно работаю шваброй: туда, сюда. Швабра с грохотом ездит по полу, тряпка то и дело соскакивает с плечиков. Руки у меня мокрые, холодные и покрасневшие. Бретельки школьного фартука то и дело соскакивают, челка прилипла ко лбу. И я очень боюсь порвать тонкие колготки, ведь они такие дорогие!

Сдвинули столы и стулья, вытерли доску, положили новый мел в ложбинку. Все как-будто бы в порядке.

И тут я чувствую его взгляд. Вообще-то мне уже знаком этот взгляд. Он сидит позади меня, за следующим столом и часто, подперев ладонью подбородок, смотрит на меня. Я ощущаю, как он меня рассматривает. Смущаюсь и одновременно чувствую тепло где-то внутри.

Как-то раз он сказал:

- У тебя очень тонкая кожа. Я вижу тоненькую синюю вену около переносицы.

И протянул руку к моему лицу, чтобы показать где. Но смутился и дотронулся до своей переносицы...

Теперь я ощущаю его взгляд снова, такой, как на уроках, но только более более настойчивый. Он медленно подходит ко мне. И я вдруг чувствую, что-то сейчас произойдет. Смотрю в его глаза, карие, блестящие, только всегдашней смешинки в них нет. В них что-то влекущее, тревожное, отчего у меня начинает сильно стучать сердце. Оно стучит и я боюсь, что он услышит и начнет надо мной смеяться.

Но он не смеется. И вдруг я понимаю, что тут, в этом пустом классе классе, громко  стучат уже два сердца.

Он наклоняется ко мне и его губы прижимаются к моим. Просто неловко прижимаются - и все. Мы стоим, руки наши не ищут друг друга, мы не знаем, что нам делать дальше с нашими руками, губами, юными телами... Я не знаю: закрыть ли мне глаза, как это делают герои фильмов о любви или нет...

Потом было еще много поцелуев. Украдкой, под школьной лестницей... В телефонной будке во время грозы...

Были сплетенные крепко наши пальцы. Было ощущение - не счастья, нет, а предчувствия будущей любви с кем-то другим  и всего того, что должно ее сопровождать...

Впереди встречи и расставания. Страсть и разочарование. Слезы от предательства. Слова благодарности после ночей любви.

Впереди познание Таинства отношений.... Тех, что бывает между женщиной и мужчиной. Впереди - вся Жизнь.

Это все еще впереди... Мы об этом не знаем...

Помню, прекрасно помню как на уроках в школе нам рассказывали, что герб Украины - трезубец, символ древнего бога-громовержца, которого чтил Владимир Великий, с одной стороны, триединства - с другой. Вчера впервые услышала, что герб Украины - пикирующий сокол.

"Подивіться на місяць", або "Навіть якщо ти когось убила, я тебе зрозумію!"

     Щойно переглядала фільм про усиновлення. Чи могла би я усиновити чи удочерити когось? Навряд чи. А потім згадала Надю А. Її б змогла.
     Мені тоді ще не було 30, а Надюшка навчалася у 8 класі. Дівчинка прив'язалася до мене  і ходила за мною, як за голкою нитка. Я могла її зустріти по декілька разів за перерву. У її класі я  читала російську. Класи тоді ділили на групи, і в моїй було спочатку на 2 учні  більше, ніж в іншій,  а потім - на п'ять... А затим  уже стара вчителька Ангеліна Іванівна зрозуміла, що для неї це неприємно пахне і підійшла до мене. Більше дітей до мене не переводили.
     Надя до мого приходу в школу  навчалася в групі Ангеліни Іванівни, і вона ридма ридала, щоб її до мене не давали - звикла до дітей. Через тиждень  дівчинка   уже до мене посміхалася, а через декілька місяців ми стали друзями. Які не ревниві діти, але я не знаю, як вона мене відвоювала, що вони не докоряли ні їй,   ні мені у цій дивній, на перший погляд, дружбі.
     Із батьками стосунки у Наді не складалися, вони були значно старшими. Тато часто зазирав до чарки, а мама.. .Тепер не пригадаю.  Одного разу Надюшка підійшла до мене і вклала до рук папірець.
     - Це вірш, - пояснила вона. - Його я присвятила Вам.
      Не зберігся, на жаль, цей вірш. Пригадую лише рядочки: "Вы словно мать моя родная, красивая и молодая"...
Ми стали  ходити разом додому.  Точніше, декілька зупинок ішли пішки, до її будинку, потім я сідала в автобус і їхала через усе місто у свій Південно-Західний. І говорили, говорили... Про що можна було розмовляти із дитиною? Та про все, вона росла розумною дівчиною і багато читала. А ще ми з нею удвох переглянули "Бум", "Бум-2" і "Студентка"...
     А потім обставини склалися так, що мені треба було змінити роботу. Вона знаходилася  за 3 хвилини хотьби від дому... І донька не хотіла без мене переходити... І ще багато чого...
     Надя навчалася в дев'ятому... Перед цим  ми жартували про те, що у школі я збираюся працювати до пенсії. Тоді для мене пенсія була чимось смішним, далеким і нереальним.
     Діти сприйняли моє рішення  як зраду.  Адже казала, до пенсії... Та  сподівалися, що передумаю. Тато мого Глінкіна, таксист за фахом, сказав:
     - Василівно, ви тільки скажіть, та я ж вас щодня буду і на роботу,  й з роботи возити... (скільки я його малого ловила за теплицею із цигарками, ух!)
     А Надюшка мовила (все ж розумна дівчинка):
     - Ну, що ж, раз так треба...- і тихіше: - Мені вас буде не вистачати...
     - Мені теж... Дзвони...
     Надя рідко дзвонила. Коли у неї був випускний, у мене був уже інший клас у новій школі, і теж випускний. Я тільки  пізніше дізналася, що одного бала не вистачило дівчинці до срібла. Зарізали на хімії...
      Одного разу  пізненько ввечері в моїй квартирі  пролунав телефонний дзвінок.
     - Ларисо Василівно, швидше, швидше виходьте на вулицю!  Подивіться на місяць!  Він такий  ...ірреальний! (Мої слова...)
     Я спустилася із 7 поверху надвір. Велике кругле колесо звисало над будинком, а від нього розходилося далеко-далеко срібне марево. Аж до моєї Надюшки.
     Ще через рік вона приїхала до мене зі своїм хлопцем.
     - Ну як, запитала, - як ви думаєте, це кохання?
     - Дівчинко, а тут уже я нічого  порадити не зможу...  У таких справах вирішуєш лише ти.
     ...Цієї зими пролунав міжміський.
     - Ларисо Василівно..
     - Надю, ти звідки..?
     - Я далеко..  Потім при зустрічі розкажу...
     - Добре, Надю.. У тебе все нормально?!
     - Потім, все потім... (плаче)
      Плачу і я...Мовчки.. Я ж сильна...
     - Надюш, я не знаю, де ти і що з тобою... Але якщо ти навіть когось убила, я тебе зрозумію! - випалила я.
     - Ні, Ларисо Василівно, до цього не дійшло...(сміх крізь сльози)..  Просто...  Я хотіла почути Ваш голос...  Скоро побачимось!

Як я сподіваюся, що скоро...
-

"Я не випендрююся, просто не звикла пасти задніх!"

     Якось так виходило, що мені до рук потрапляли  класи із скромними літерами "В" чи "Г". "Справишся", - казали. Мені ж , може,  і хотілося б  попрацювати із здібними дітьми, але вакантні місці були уже зайняті.
     Той клас теж був важкеньким - зведеним із двох. Дітей, що краще навчалися, відібрали до "А" та "Б", а мені те, що зосталося  "на трубЄ". Учителі - предметники одразу ж сполошилися від мого темпераментного класу і стали бігати до мене  жалітися на дітей.
     - У мене урок, - рубала я.
      Скоро вони бігати перестали, але тоді  почала бігати я. Просила надати можливість перездати той чи інший предмет. О, тоді я вислуховувала багато чого "хорошого" про моїх вихованців.
     - Так більше продовжуватися не може! - одного разу сказала своїм. Не можете бути першими в навчанні, будьте першими у чомусь іншому!
     - У чому? - запитали вони.
      Після дебатів зійшлися на тому, що вони непогано уміють грати на нервах.
     - От і будете перемагати у громадській роботі! - знайшла вихід.
     Так і вирішили. Відразу ж знайшлися таланти - і почалося! Мої ожили і себе заповажали - як з'ясувалося, першими бути доволі й непогано. Кайфово навіть.
     Із ними ми об'їздили усю Черкащину, а також побували у деяких містах України.
     - Що ти випєндрюєшся, Ж...ва, - підійшла одного разу колега, - Дай нам хоч раз перше місце на сцені!
     - Я не випендрююся, просто не звикла пасти задніх!
     Кожен у класі відтепер завів папку особистих досягнень, там лежали і перші вірші, і сертифікати "Літньої школи", і грамоти за участь у баскетбольних матчах. Це сталося після того, як я їм розповіла, що випускники в США по закінченні школи мають до 1000 грамот. Адже американці не скупляться на відзнаку дитини.
     Юля вишила для кабінету портрет Шевченка, а Машуня - гніздечко лелеки і лелечат...
     А ще через рік у мене цей клас забрали. Просто так. Без суда і слідства. Його стала вести завуч школи. Перше, що вона зробила, це викинула з кабінету стінку із моїми власними книжками. Із стіни зникли вишивки та рушничок, а також портрет Шевченка...
     На день св. Валентина у моїй квартирі пролунав дзвінок. Поки я відчинила двері, уже нікого  не побачила. В очі  впала листівка у вигляді великого серця. Розгорнула - й прочитала: Любимо Вас! Повертайтеся!" І підписи.
     Через 2 роки клас розформували. Розбіглися мої учні, "мов мишенята"...
     Чи виправила завуч моїх дітей і як склалася їхня подальша доля? Троє із них у колонії. Машуня, та,  що вишивала гніздечко, померла від невилікованої хвороби. Юлю та Сергія готувала до вступу. Сергій вступив до 5 вузів одночасно і навчається у Києві. Коли я його запитала: "Кого ти більше за всіх боїшся: маму чи тата, якщо не вступиш?" ,  він відповів: "Вас". "Чому" - здивувалася я. "Соромно буде, що підвів".  Не підвів.
     Дашка, що палила з хлопцями ще з третього класу, навчається у педагогічному, на філолога. А Юля чекає на результати ЗНО, бо встигла після 9 класу закінчити коледж.
    ...Ідемо  базаром зі своєю  мамою, про щось говоримо. Із примірочної напівоголене плече і красиве личко:
     -  О, Ларисо Василівно! Доброго дня! (Ксюха, Юлина старша сестра).
     - От чому не ходжу своїм базаром, декілька годин тільки й чутно: "Доброго дня!", - бурчу я.- Краще б поїхали на центральний.
     Ксюха сміється, усміхається і її мама, Алла Казимірівна. Обіймає мене. Вони знають, що то понти. Насправді я дуже рада їх всіх бачити.