Надворі знов звучить осіння серенада:

Пожовкле листя за вікном шепоче,

Прощальні линуть у повітрі аромати,

І дощ дрібненький із небес хлюпоче. 

Природа поступово тихо засинає,

Дарує неповторні фарби, спокій,

І теплі спогади про почуття весняні –

Кохання чисте щире і високе.

З осіннім спокоєм зливаюсь мимоволі,

З пожовклим листям світлим, невагомим,

І новий світ творю на мудрості й любові –

Осінній сон, солодкий, неповторний.

В душі утихомирено і трохи сумно

Від поринання в сьогочасні думи…

Листок кленовий, як осінній поцілунок,

Торкнувся до чола… і впав у руки…

Автор Марія Дьогтяр. 13.09.2012 р.

Що ж, вітаю, осене! Вітаю!

Знову ти ввірвалася дощами

У життя, наповнене до краю

Світлими і сонячними днями.

Все-таки ти літо поборола,

І були даремні сподівання…

Та скажу «на вушко» - ти ніколи

Не здолаєш справжнього кохання,

Бо воно цвістиме теплим літом,

Тихим вітром, співом солов’їним;

В серці розпускатиметься цвітом

І не зникне з клином журавлиним.

А ти можеш, осене, вітрами

Завивати скільки заманеться –

Веселковий міст поміж серцями

Ні на мить від бурі не здригнеться.

Тож вітаю, осене… Вітаю!..

Хоч товаришуєш ти з журбою,

Відкриваю душу… Я ж бо знаю –

Час прийде прощатися з тобою.

18.10.13