Не дозволь розплакатись у тебе на очах

Я хочу бути сильною і буду!

Синдром дощів зцілує на дахах

Інакшого когось без перелюбу 

Я буду дуже сильною. Без слів

Своє прощання поглядом не скажу

Бо ти мене любити не зумів

Хоч й розлюбити зможеш не відразу.

А завтра сніг вже ляже на асфальт

На новий аркуш ми почнемо жити

Не застосуєш ти моїх порад

Бо може і не вмієш ти любити…

Тож не дозволь розплакатись… мені

Вже не до сліз. Життя міняє колір

Візьми на згадку хоч мої вірші

Якщо вже не судилося любові…

Змiни себе або зламай,
Пiзнай себе, себе вiддай.
Вiддай як ти найбiльше любиш.
Вiддай, як я колись вiддав,
Не спи, як я колись не спав.
Бо не зайдеш, як не загубиш.

   Не залишай менi мене одного,
   На свою, на твою любов.
   Не залишай менi мене.
   Мене не залишай, я ж тебе знайшов.

   Не залишай мене, вiддай мене, пiзнай себе,
   Не залишай мене на свою любов,
   Не залишай? Вiддай? Пiзнай?
   Мене? Не залишай, я ж тебе знайшов.

(с) Святослав Вакарчук "Мене"

*Доля та Недоля - в слов'янській міфології дві сестри-пряхи, що прядуть нитки доль людських (одна пряде довгу рівну нитку щастя, удачі, друга - нерівну, неміцну, що обіцяє важке або коротке життя)

Але не треба опускати руки,

Впадати в відчай, в собі замикатись,

Себе віддати на поталу муки,

І віч-на-віч  з журбою залишатись…

Ти лиш поклич, я ж поруч, я з тобою!

Нема проблем, яких не розв’язати,

Ми біди всі розділимо надвоє,

А разом легше все в житті здолати…"        Angel W 

Тебе я кликав... ти не відзивалась...

Мій голос ... вже бодай... не той, що був...

Але ... як треба... то ще й заспіваю:

"Реве та стогне..." якщо не забув.

Давно вже півні не співали ...

Бо села напівмерліє стоять...

Гаї... ліси повирубали...

То де ж там... тім сичам кричать.

"Ми біди  розділімо..."  навпіл...

Ми розпач викинемо геть...

Ми ж люди... ми давно не мавпи...

Але без слова дружнього нам смерть.

Прийди ж до мене ... милеє створіння...

Прийди... і душу ... ти мою зігрій.

Я знаю... ти така ... що все зумієш...

І ось для тебе ... хай звучить цей спів.

Що врешті-решт розплющив мені очі

І став таким противним і гірким.

Для чого ж я пішла тоді з тобою,

Твою жагу з своєю аж до дна

Я випила, вона ж була чужою

Украденою в нас обох була?

Ми розійшлися, наче вітер хмари

Зустрічні розігнав у вишині,

Що злитись у екстазі так чекали...

Ми розійшлись, чого ж так жаль мені?

То що ж було в нас? Ким ти був для мене?

Що ще і досі у твоїх очах,

Я на своє хотіння мимовільне

Завжди читаю-відчуваю „так”?"                                  Angel W

Я був для тебе... вітром... наче східним.

І свіжим подихом.. що вже пройшла Весни.

А може ... Па'мять познущалась своєрідно...

З твоїх бажаннь... Що претворились в сни.

І всі твої ... були і мої... мрії.

У них відчув я... присмак  гіркоти...

Останнім часом... чи  не є це дивним?!

Не довелось, на жаль ... нам ще зустрітись...

Але ту Зустріч... буду ще чекать.

На руки ти зіллєш... та допоможеш вмитись...

Даси, щоб втерся ... в півнях рушника...

І я до грудей... до своїх притисну...

Твій ніжний... Ще дівочий стан.

А ти на шиї на моїй повиснеш...

Руками обхопивши...  прошепочеш  знову "так"...

Ліна КОСТЕНКО

* * *

Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон. гукала тиша рупором вокзальним. Багато слів написано пером. Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні. Не раз хитнула доля терезами. Слова як сонце сходили в мені. Несказане лишилось несказанним.

***