А до тебе так хочеться... знову Доторкнутись хоча б на хвилину. Але спека у горлі... і мову... Відібрало чомусь... Вже не линуть Слова так нестримно. Лише очі ... благаючи просять... Не лишати їх знову надії. Бо про тебе весь час тільки мріяв... Про твої вже відрізані коси, Та про зустріч під вранішні роси.   Зварю зілля для сили та вдачі знов... Щоб мій шлях... став коротший до милої. Та й у жилах моїх та буяла кров... Щоб до перших півнів все устигли ми. Щоб слова та були не потрібні нам... Щоб кохання у вирі нестримному... Затягнуло до прірви бездонної... Опритомніли тільки у вирії.* *Вирій (Вирай, Ирій, Ирай, Урай, Ір, Ірей, Ірій, Тепличина, Буян-острів) — назва раю в українській міфології, місце перебування душ предків, острів у всесвіті, першоземля богів і світу. У Вирії росте Першодерево світу (світове Дерево життя), ПРАДУБ з молодильними яблуками безсмертя на ньому. У верхів'ї Дерева живуть птахи та душі померлих. У Вирій прилітають зимувати птахи та комахи і звідти повертаються навесні. З цим пов’язана віра в те, що перелітні пташки на зиму відлітають у Вирій, де тепліше, бо ближче до того вогню, який у ньому всередині. Перебуваючи у сакрально високих, потужних зонах Вирію, вони освячуються, а повертаючись весною назад, несуть нашому краю, що втратив за зиму певний рівень святості, цю високу святість.

Не прислухайся до холодних нот.
Вони німі. Вони жорстокі й грізні
І не тому, що це грудневий лот
Зимового аукціону пісні.

По струнах їхніх кров розлук тече,
Терзає болем й так самотню душу.
Не слухай їх. Хай снігом на плече
Вони летять, а ти їх струшуй, струшуй…

Візьми струну із переливів дум,
Що я плела мереживом барвистим.
У них життя із веселкових струн
Нанизаних на сонячне намисто

Відчуй мелодію сріблястих снів,
Дзеркально чисті подихи надії
Й мою любов, що не така як всі,
Бо так як всі любити я не вмію...

Нечутним ангелом ти поруч. Бережеш
від сліз сумних мої плаксиві очі,
обіймеш тихо, ніжно пригорнеш
й ховаються тривоги в тіні ночі.

Легеньким вітром поцілуєш у щоку
і зразу стане все не так і тьмяно,
забуду про проблем стрімку ріку
і посміхнуся знову я слухняно.

Ти завжди поруч. Ти на відстані руки,
мене рятуєш від самої себе,
засвічуєш у темряві зірки
у не завжди безхмарнім вирі неба.

Люби мене – з капризами і без,
на грані мрій тримай мене міцніше,
а я примхливо, по-жіночому без меж
любитиму тебе усе сильніше…

Не дозволь розплакатись у тебе на очах

Я хочу бути сильною і буду!

Синдром дощів зцілує на дахах

Інакшого когось без перелюбу 

Я буду дуже сильною. Без слів

Своє прощання поглядом не скажу

Бо ти мене любити не зумів

Хоч й розлюбити зможеш не відразу.

А завтра сніг вже ляже на асфальт

На новий аркуш ми почнемо жити

Не застосуєш ти моїх порад

Бо може і не вмієш ти любити…

Тож не дозволь розплакатись… мені

Вже не до сліз. Життя міняє колір

Візьми на згадку хоч мої вірші

Якщо вже не судилося любові…

Змiни себе або зламай,
Пiзнай себе, себе вiддай.
Вiддай як ти найбiльше любиш.
Вiддай, як я колись вiддав,
Не спи, як я колись не спав.
Бо не зайдеш, як не загубиш.

   Не залишай менi мене одного,
   На свою, на твою любов.
   Не залишай менi мене.
   Мене не залишай, я ж тебе знайшов.

   Не залишай мене, вiддай мене, пiзнай себе,
   Не залишай мене на свою любов,
   Не залишай? Вiддай? Пiзнай?
   Мене? Не залишай, я ж тебе знайшов.

(с) Святослав Вакарчук "Мене"

Переді мною людське море.

Йде дощ. Калюжі. Все сіре і синє.

Мороком стоптане місто осіннє.

Хмарами чорними небо пооране.

Ховаючи шарфа у вигинах коміру,

Йде хтось. Самотній. Пліч-о-пліч із тінню.

Клонований, майже затоплений повінню,

Одну парасольку на двох ділить порівну.

 "З літер складається слово, Слів поєднання – вже фраза, Фрази сплетемо в розмову Й зникне самотність одразу. З дотиків губ – поцілунок, З подихів – ритми бажання, З такту сердець – подарунок Долі, що зветься кохання. Нотка до нотки – й акордом Щиро вони озовуться, Всі ці акорди в не горду Й світлу мелодію зллються. Шепіт до шепоту – мрія, Ніжність до ніжності – миті Сплеску любові й надії, Снами польоти умиті. Слово складається з літер, З нот – переливи мелодій… Тільки от серце розбите Скласти з частиночок годі."                  Oliviya Думка тремтлива у серці... -Любить... не любить...- поволі ...  В мозку... якийсь, немов, шепіт... - Так може й треба?!.. Недоля...* Думки...  із серця... недобрі... Вимету геть... на подвір'я. Краще подивлюсь на зорі... І помандрую в сузір'я. Стрінуться... думки мої там... Вірю... з твоїми думками, Літери нам не потрібні... Мати лиш треба Бажання. Гаряче стало від думок - Переплелись, мов ліани... Ніби... знайшов половину... Іншу свою... й воз'єднався.                     Master

*Доля та Недоля - в слов'янській міфології дві сестри-пряхи, що прядуть нитки доль людських (одна пряде довгу рівну нитку щастя, удачі, друга - нерівну, неміцну, що обіцяє важке або коротке життя)

Коли місяць зіркам ночей
безсоромно цілує скроні,
я напилась з твоїх очей
аромату краплин безсоння.

І щоночі тепер не сплю,
все літаю в нічнім просторі,
приворотне чар-зілля п’ю,
що в стакан підсипають зорі.

Переливом сріблястих нот
знов сную ліхтарів проміння
і торкаюсь крильми висот
чи то блуду, чи то прозріння.

У вербове волосся віт
заплітаю нічні серпанки
і шукаю найменший слід
дивних снів своїх витинанки.

З неба струшую до землі
і збираю зірки в долоні…
ну це ж треба було мені
Так напитись з очей безсоння…

"Буває так в житті – увесь світ проти, І хочеться зірватися в нікуди, Душа страждає за колючим дротом, І розпач дико роздирає груди.

 

Але не треба опускати руки,

Впадати в відчай, в собі замикатись,

Себе віддати на поталу муки,

І віч-на-віч  з журбою залишатись…

 

Ти лиш поклич, я ж поруч, я з тобою!

Нема проблем, яких не розв’язати,

Ми біди всі розділимо надвоє,

А разом легше все в житті здолати…"        Angel W 

Тебе я кликав... ти не відзивалась...

Мій голос ... вже бодай... не той, що був...

Але ... як треба... то ще й заспіваю:

"Реве та стогне..." якщо не забув.

Давно вже півні не співали ...

Бо села напівмерліє стоять...

Гаї... ліси повирубали...

То де ж там... тім сичам кричать.

"Ми біди  розділімо..."  навпіл...

Ми розпач викинемо геть...

Ми ж люди... ми давно не мавпи...

Але без слова дружнього нам смерть.

Прийди ж до мене ... милеє створіння...

Прийди... і душу ... ти мою зігрій.

Я знаю... ти така ... що все зумієш...

І ось для тебе ... хай звучить цей спів.

 

Таким швидким і збудливим таким,

Що врешті-решт розплющив мені очі

І став таким противним і гірким.

Для чого ж я пішла тоді з тобою,

Твою жагу з своєю аж до дна

Я випила, вона ж була чужою

Украденою в нас обох була?

Ми розійшлися, наче вітер хмари

Зустрічні розігнав у вишині,

Що злитись у екстазі так чекали...

Ми розійшлись, чого ж так жаль мені?

То що ж було в нас? Ким ти був для мене?

Що ще і досі у твоїх очах,

Я на своє хотіння мимовільне

Завжди читаю-відчуваю „так”?"                                  Angel W

Я був для тебе... вітром... наче східним.

І свіжим подихом.. що вже пройшла Весни.

А може ... Па'мять познущалась своєрідно...

З твоїх бажаннь... Що претворились в сни.

Я був для тебе... краплею надії... Але на жаль... надію дать не смів.

І всі твої ... були і мої... мрії.

У них відчув я... присмак  гіркоти...

Останнім часом... чи  не є це дивним?!

Не довелось, на жаль ... нам ще зустрітись...

Але ту Зустріч... буду ще чекать.

На руки ти зіллєш... та допоможеш вмитись...

Даси, щоб втерся ... в півнях рушника...

І я до грудей... до своїх притисну...

Твій ніжний... Ще дівочий стан.

А ти на шиї на моїй повиснеш...

Руками обхопивши...  прошепочеш  знову "так"...