Из общения с коллегой, милой и весьма продвинутой особой.

- Он мой единственный бывший, с кем бы мне не хотелось снять домашнюю порнушку. Потому что это было бы ну очень скучно. Одна и та - же поза, ни шагу влево, ни шагу вправо, лежишь, смотришь в потолок, пока он не кончит. Другое дело - Женечка. Вот он классный. Но он такой идиот во всем остальном! Уже четыре месяца на берегу, его никто не хочет брать в рейс, потому что он сразу начинает делать все, что бы снова попасть на землю. Так и в этот раз. Продержался месяц и пошло-поехало. Чего он только не делал! Но капитан попался крепкий и никак не хотел его списать. Тогда этот придурок нашел такого придурка как он сам. Они напились, переломали какие-то стулья, развели на палубе костер и стали через него прыгать. Только тогда их списали. Дорога за свой счет.

Эта девушка, кстати, ответила мне на вопрос что же такое интернет пипец. Это когда ты оставляешь ему картинку на его стене в контакте, сообщаешь ему об этом в одноклассниках, а он отвечает тебе по этому поводу на сайте знакомств.

- И как долго длится ваш... эм... виртуальный роман?
- Больше года. Я ему давала свой телефон уже 350 раз. Я ему оставила тысячу сообщений "давай встретимся". Я нашла его в контакте только по одному его имени. Гена! Знаешь сколько в Одессе Ген? Больше семисот! Я его нашла! Я уже все что угодно сделала. Такие откровенные письма и смс-ки слала! А он просто отмораживается и все! Я пошла дальше. Я перерыла весь интернет и нашла его телефон. Мобильный, домашний, рабочий. Я нашла его адрес. Я пишу ему: смотри, придурок, я все про тебя знаю! Давай встретимся! А он мне в ответ пишет, что сейчас занят и освободится только в среду! Вот что мне еще сделать!?
- Даже не знаю... Можно попробовать взять в заложники его родителей.

- Это как нормальная порнушка и та фигня, которую крутят по ТВ после двенадцати. Это две большие разницы. До сих пор не могу понять - зачем они обматываются простынками? Нормальные люди простынками ж-пу обматывать не будут. Ты вообще знаешь людей, которые трахаются, завернувшись в простыню!?

- Мне так не хватает чего в этой жизни. Каких-то ощущений. Я уже все что угодно делаю. Вчера была тут же пила пиво с Артемом, в воскресенье сидели в ресторане, в субботу была в клубе, в пятницу тоже пили тут. Тут такой сумасшедший дом был, чуть на столах на танцевали... И все равно - не хватает чего-то!
- Может тебе... это... в музей сходить?

Кстати:
Очень порадовало содержимое одного онлайн магазина для взрослых. А точнее, наличие фильмографии Фаины Раневской - тетки уже сколько нет в этом мире, а на нее еще по прежнему дрочат (сори, маструбируют). Вот это я понимаю талант, вот это я понимаю сексуальность!!

• 
  
  – Алло, это бюро находок? – спросил детский  голосок.
  – Да, малыш. Ты что-то потерял?
  – Я маму потерял. Она не у вас?
  – А какая она твоя мама?
  – Она красивая и добрая. И еще она очень любит кошек.
  – Да, как раз вчера мы нашли одну маму, может быть это твоя. Ты откуда звонишь?
  – Из детского дома №3.
  – Хорошо, мы отправим твою маму к тебе в детский дом. Жди.
  Она вошла в его комнату, самая красивая и добрая, а в руках у нее была настоящая живая кошка.
  – Мама! – закричал малыш и бросился к ней. Он обнял ее с такой силой, что его пальчики побелели. – Мамочка моя!!!
  
  ….Артем
  проснулся от своего собственного крика. Такие сны снились ему
  практически каждую ночь. Он засунул руку под подушку и достал оттуда
  фотографию девушки. Эту фотографию он нашел год назад на улице во время
  прогулки. Теперь он всегда хранил ее у себя под подушкой и верил, что
  это его мама. В темноте Артем долго вглядывался в ее красивое лицо и
  незаметно для себя уснул….
  Утром заведующая детским домом, Ангелина
  Ивановна, как обычно обходила комнаты с воспитанниками, чтобы пожелать
  всем доброго утра и погладить каждого малыша по голове. На полу около
  Артемкиной кроватки она увидела фотографию, которая ночью выпала из его
  рук. Подняв ее, Ангелина Ивановна спросила мальчика:
  – Артемушка, откуда у тебя эта фотография?
  – Нашел на улице.
  – А кто это?
  – Моя мама, – улыбнулся малыш и добавил, – она очень красивая, добрая и любит кошек.
  Заведующая
  сразу узнала эту девушку. Первый раз она приходила в детский дом в
  прошлом году с группой волонтеров. Наверно тогда и потеряла здесь свою
  фотографию. С тех пор эта девушка часто обивала пороги различных
  учреждений в надежде добиться разрешения на усыновление ребенка. Но, по
  мнению местных бюрократов, у нее был один существенный недостаток: она
  была не замужем.
  – Ну что же, – произнесла Ангелина Ивановна, – раз она твоя мама, то это полностью меняет дело.
  Войдя к себе в кабинет, она села за стол и стала ждать. Через полчаса раздался робкий стук в дверь:
  – Можно к Вам, Ангелина Ивановна? – И в дверях показалась та самая девушка с фотографии.
  – Да, заходите, Алиночка.
  Девушка зашла в кабинет и положила перед заведующей толстенную папку с документами.
  – Вот, – сказала она, – Я все собрала.
  – Хорошо, Алиночка. Я должна задать еще несколько вопросов, так
  положено, понимаешь… Ты осознаешь, какую ответственность на себя берешь?
  Ведь, ребенок – это не на два часа поиграть, это на всю жизнь.
  – Я все осознаю,- выдохнула Алина, – просто я не могу спокойно жить, зная, что кому-то очень нужна.
  – Хорошо, – согласилась заведующая, – когда ты хочешь посмотреть детей?
  – Я не буду на них смотреть, я возьму любого ребенка, какого предложите, – сказала Алина, глядя заведующей прямо в глаза.
  Ангелина Ивановна удивленно подняла брови.
  – Понимаете, – сбивчиво начала объяснять Алина, – ведь настоящие
  родители не выбирают себе ребенка… они не знают заранее каким он
  родится…. красивым или некрасивым, здоровым или больным… Они любят его
  таким какой он есть. Я тоже хочу быть настоящей мамой.
  – Впервые
  встречаю такого усыновителя, – улыбнулась Ангелина Ивановна, – впрочем, я
  уже знаю, чьей мамой вы станете. Его зовут Артем, ему 5 лет, родная
  мать отказалась от него еще в роддоме. Сейчас приведу его, если вы
  готовы.
  
  
   
  
• – Да, я готова, – твердым голосом сказала Алина, – покажите мне моего сына.
  Заведующая ушла и через 5 минут вернулась, ведя за руку маленького мальчика.
  – Артемочка, – начала Ангелина Ивановна, – познакомься это …
  – Мама! – закричал Артем. Он бросился к Алине и вцепился в нее так, что его пальчики побелели. – Мамочка моя!
  Алина гладила его по крошечной спинке и шептала:
  – Сынок, сыночек… я с тобой..
  Она подняла глаза на заведующую и спросила:
  – Когда я смогу забрать сына?
  – Обычно родители и дети постепенно привыкают друг к другу, сначала
  здесь общаются, потом на выходные забирают, а потом насовсем, если все в
  порядке.
  – Я сразу заберу Артема, – твердо сказала Алина.
  –
  Ладно, – махнула рукой заведующая, – завтра все равно выходные, можете
  взять, а в понедельник придете, и оформим все документы как положено.
  Артем
  был просто счастлив. Он держал свою маму за руку и боялся отпустить ее
  даже на секунду. Вокруг суетились воспитатели, нянечки… одни собирали
  его вещи, другие просто стояли в сторонке и вытирали глаза платочками.
  – Артемушка, до свиданья. Приходи к нам в гости, – попрощалась с ним Ангелина Ивановна.
  – До свидания, приду, – ответил Артем.
  Когда они со всеми попрощались и вышли на улицу, он, наконец-то, решился задать своей новой маме самый главный вопрос:
  – Мама…. а ты кошек любишь?
  – Обожаю, у меня их дома целых две, – засмеялась Алина, нежно сжимая в своей руке крошечную ладошку.
  Артем счастливо улыбнулся и зашагал к себе домой.
  
  Ангелина Ивановна посмотрела в окно вслед уходящим Алине с Артемкой. Затем села за свой стол и начала куда-то звонить.
  – Алло, Небесная Канцелярия? Примите, пожалуйста, заявку. Имя клиентки:
  Алина Смирнова. Категория заслуги: наивысшая, подарила счастье ребенку…
  присылайте все, что положено в таких случаях: безграничное счастье,
  взаимную любовь, удачу во всем и т.д.…. Ну и само собой, идеального
  мужчину, она не замужем…. Да, я понимаю, что их мало осталось, дефицит,
  но здесь исключительный случай. Да, и бесконечный денежный поток не
  забудьте, он ей очень пригодится…. малыш должен хорошо питаться… Уже все
  отправили? Спасибо.
  Двор детского дома был заполнен мягким солнечным
  светом и радостными детскими криками. Заведующая положила трубку и
  подошла к окну. Она любила подолгу стоять и смотреть на своих малышей,
  расправив за спиной огромные белоснежные крылья…
  P.s. Вы можете не верить в ангелов, но ангелы верят в вас.
  
  
• 
  
  
  

В больнице, в двухместной палате, лежали два безнадежных больных. У них были совершенно одинаковые койки, совершенно равные условия… Разница была лишь в том, что один из них мог видеть единственное в палате окно, а другой – нет, зато у него рядом была кнопка вызова медсестры. Шло время, сменялись времена года… Больной, который лежал у стены очень тосковал и его товарищ, что лежал у окна чтобы развлечь соседа, рассказывал ему обо всем, что там видел: что на улице идет дождь, сыплет снег или светит солнце, что деревья то укрыты легким сверкающим кружевом, то подернуты легкой весенней дымкой, то убраны зеленью или прощальным желто-алым нарядом… Что по улице ходят люди, ездят машины… Что там есть МИР. И вот однажды случилось так, что первому, тому, кто лежал у окна, ночью стало плохо. Он просил соседа вызвать медсестру, но тот почему-то этого не сделал. И больной, лежащий у окна, умер. На следующий день в палату привезли другого больного, и старожил попросил, раз уж так получилось, положить его у окна. Его просьбу выполнили – и он увидел наконец… Что окно выходит на глухую серую стену, и кроме нее ничего за ним не было видно…

Зависть – самое страшное зло    (с)

Вот давеча задумался почему вокруг все так нудно и скучно. На работе большинство угрюмых, занудных и псевдо-серьезо-важных людей (да и не на работе тоже). Все надувают щеки от важности, насупившись с деловым видом. Заглянешь внутрь- там пустота. В головах многих тоже сомнительное содержание, так чего щеки то надувать, с таким серьезным видом произносить какие то типа умные слова, но бессмысленные по содержанию? Где девался тот юмор, искрометность, веселье и даже дурашливость? Зачем делать из себя то чем не являешься и подражать кому то или моде.
А мода сейчас вообще отдельная тема. Про худых патлатых кренделей червеобразного типа в кедах и трениках с матней поколено я писал уже- неужели нынешние девченки способны их полюбить и даже потрахаться?. Впрочем сегодня видел в маршрутке одну молодую симпатичную  мадам (типа модницу) в штанах как солдатское галифе такие . Неужели ей никто  не скажет что это комично- она как чупачупс выглядит на ножках. А эта новомодная музыка- рэп на одной ноте или попса безвкусная (тоже заунывная)- Шура в свое время был просто мегахитом по сравнению с этими.
Что то я стал как старик брюзжать, но сравните сами:
то ли в наше время лихих 90-х было: Крепкие, накаченные парни, бритые или короткостриженые, дела решались чистоконкретно, по пацански (без закулисных интриг), и в тоже время было весело и забойно! И драйв был не от наркоты и не нажирались как свиньи. Были остроумны, смелы и в тоже время жестокости к слабым не проявляли, как сейчас. И наконец, музыка - соответственно отражала ту энергию и драйв! (для сравнения прикрепил музыку моей "молодости" ) Но вообще я люблю рок.

Коли почалася злива, я сів на підвіконня і подивився на пустинну вулицю. Все було спокійно. Я любив дивитися на дощ… як краплинки пролітають повз, та з шумом розбиваються об залізо з іншого боку вікна. Я любив цей звук, цю мелодію дощу.

На вулиці я помітив хлопця, який тримав у руках скрипку.

Він прийшов разом з дощем. Скрипаль стояв посеред вулиці, у стіні зливи його було важко розгледіти.

Він елегантним рухом підняв смичок і заграв.

Мені здалося що час завмер, і світу не існує.

Музика скрипаля була фантастично прекрасною, незрівнянною, живою…

Я ніколи нічого подібного не чув. Нічого подібного не існувало…

Навіть шум дощу поступився місцем чарівним звукам скрипки.

Важко описати музику, а його музику описати просто неможливо, це все одно що описувати почуття кохання, настільки дивного та незбагненного, настільки різноманітного, настільки свого…

Я відчував цю музику душею, вона окутала мене відчуттям спокою та захищеності… але водночас у ній відчувалась і якась туга, що звичайно передалося і мені.

Я почав задумуватися над своїм життям. Дивно. Час іде а я все на тому самому місці.

За 2 роки нічого кардинально не змінилося. Щось заважає мені іти далі, дихати на повні груди, брати від життя все.

Я помічаю як обмежую себе у бажаннях, планах…мріях…

Я розумію, що втрачаю щось, втрачаю відчуття моменту, втрачаю моменти…

Таке враження, що я прив’язаний до стовпа, і не можу звільнитися.

Я боюся. Невпевненість мене починає знищувати. Я боюся зробити помилку.

І в один момент я зрозумів… я відчув як руйнується якийсь бар’єр всередині мене. Я відкрився самому собі. Скрипаль грав дощу,  а його музика подіяла і на мене.

Я подивився на нього і він здався мені примарою.

Я заплющив очі, притулив голову до скла, звуки скрипки повільно стихали.

Краплі дощу, ударами, аплодували скрипалю…

                                                               
                                                        " Я боюсь не дожить до собственной смерти...." (с)

..физическая смерть - лишь фиксированная дата календаря.... мёртвым можно жить долго..

.

Чтоб выжить и прожить на этом свете,

пока земля не свихнута с оси,

держи себя на тройственном запрете:

не бойся, не надейся, не проси.

И. Губерман

Ідея цієї розповіді в мене виникла давно. Хотів спочатку написати цілий роман, про те я вже маю одну книгу яку почав писати і закинув, тому вирішив її викласти тут. А історія ця про одного хлопця, іваліда з дитячим церебральним паралічем. Ну, анотацій я писати не вмію просто пам,ятайте що, головний герой інвалід!

Вони сиділи в двох на березі Світязя, міцно обійнявшись вони спостерігали за заходом сонця.
- Я погана людина! - сказав він, дивлячись в її ніжні чорні очі.
- Не говори так! Ти найкращий! - спробувала заперечити вона.
- Зараз я тобі все розповім...

Коли мені було 8 років, я в перше закохався! Закохався я в сусідку, на рік за мене меншу. Про те нічого доброго з цього не вийшло, я їй не подобався, вона мене ігнорувала. Всі мої спроби добитися її уваги закінчувавлися невдачами, стало навіть ще гірше, вона перестала зі мною спілкуватися! Її звали Юля.
Потім була школа, штарші класи і все таке. В кінці 8-го класу я закохався в дівчину з протилежного класу, це було на останній дискотеці перед літніми канікулами. Ну літом я забув про неї, а от з 1-го вересня 9-го класу, я пішов в наступ! Виявилось що я можу писати вірші! І поїхало! Квіти, вірші, записки, якісь причини щоб зайти в її клас (хотів навіть перевестись), пісні на дискотеках в її честь! Але нічого не приносило результату. Так тривало аж до випускного. Потім хто куди, всі розїхались. Вона зі своєю золотою медалю поступила аж на другий рік після випуского, в той же рік вона вийшла заміж і народила дівчинку. Її звали Оля.
Далі був інститут. В кінці 2-го курсу, їдучи в маршутці на пари, я помітив дуже незвичайну і красиву дівчину, на моє велике здивування і радість - вона доїхала до самого інституту! Згодом там я з нею і познайомився. Десь на 5-ий день знайомства я розповів їй про свої почуття до неї. Реакція була вже до болі мені знайомою, відповідь "Ні". Після того вона нвіть вітатися перестала! Звичайно, я робив спроби налагодити з нею спілкування, про те все було марно. Тоді я спробував її забути, але не зміг! Так і мучився до кінця навчання в інституті.

Після інституту вирішив закинути ті амурські справи, через які я стільки настраждався і почати втілювати свою мрію! Автомобіль! Перше що я зробив - записався в тренажерний зал. Жорсткий режим тренировок і правильна дієта давав свій результат, я ставав сильнішим! Через півтора місяці на тілі вже почав зявлятися "рельєф" з м,язів! З пенсії по інвалідності та з зарплати від роботи, я нашкріб на свій перший автомобіль. Я придбав десятирічного Фольксваген Гольф. Декілька місяців їздив без прав, та згодом нзвазаючи на всі неприємності, перепони, та ДАІ я все ж отримав права! Коли вже почував себе впевнено за кермом, почав брати участь в вуличних гонках та аматорському ралі. Мої гонки знімали на відео і викладували на Ютюб, таким чином мене помітив сам Євген Червоненко і взяв під свою опіку! Я став досить відомим в області. Від дівчат не було відбою! Проблема сексу пропала, про те справжніх почуттів не докого не відчував.
Так сталося що в моє авто потрапила Юля, моє перше кохання. Вона намагалась зі мною фліртувати, "строила глазки" і так далі. Раптом в мене виникла думка "А чи не помститися мені їй за те що вона причинила мені в дитинстві?". Ну і завертілось! Спочатку дозволив їй себе звабити, потім я мав її в себе закохати! Квіти, кіно, романтичні поїздки, швидкість, моє авто та популярність зробили своє діло, день весілля був назначений! Загс, довгий білий лімузин, гості, квіти, хтось щось говорить за обручкі, вона з шикарною зачіскою і просто неземною весільною сукнею яка облягає її шикарне тіло і я, високий брюнет з широкими плечима та в дорогому костюмі. І ось вона, та мить коли питають чи згодні, після її відповіді, коли настала моя черга відповідати...
Я тримаючи її руки дивився в її очі, в яких було видно що вона до нестями в мене закохана, я згадував дитинство. Як вперше її побачив, як намагався добитися її уваги, як з мене глузували друзі після всіх моїх невдач. І ось вона тут, в весільній сукні, згодна зі мною хоч на край світу! Я відпускаю її руки, набираю повні легені повітря і на весь зал, щоб всі почули, кажу "Ні!" Жвавим крокаом виходжу з приміщення, сідаю в своє авто і їду геть!
На другий день Юля потрапила в лікарню, вона порізала собі вени, добре що її вчасно знайшли!

Я їхав. Я просто їхав і обмірковував те що щойно вчинив. Прокручував в голові її реакцію, реакцію оточуючих, реакцію працівниці загсу. Хм.. Напевно це в неї перший такий випадок. Думав наскільки це жорстоко по відношеню до Юлі. Проте, спіймав себе на думці що мені її зовсім не шкода! Більш того, мені це навіть сподобалось! Про спробу самогубства я дізнався аж через два місяці, але ж нічого! Жива!
Відчуття було cхоже на те, коли я виграв свою першу гонку. Я причинив таку ж біль, як причиняли мені! Звичайно, вони це робили не навмисно, про те мене це не хвилювало! Я вирішив взятися за Олю!
На той час вона жила нудним сімейним життям, виховувала восьмирічного хлопчика і варила їсти для свого чоловіка невдахи, який тинявся по шабашках щоб якось прокормити свою сім,ю. Мені заважав її чоловік і я вирішив його послати! Ну кудись подалі! Одного вечора я зайшов в генделик, де він час від часу "зависав", взяв плящину і вже через дві години ми були найкращими друзями! Виявилось що в автомобілях він трохи тямить і я зробив йому пропозицію від якої він ну просто не міг відмовитись! Дякуючи моїм зв,язкам, я його влаштував автомеханіком в "Мentos Ascania Racing", ця команда якраз збиралась на чемпіонат WRC, аж на 9 місяців! Мені цього вистачало з головою! Після його відїзду, я взявся за Олю на повну котушку! За те що я плацевлаштував її благовірного, її ставлення до мене змінилось в позитивний бік. Все йшло як по маслу, я став часто бувати в неї в дома, подружився з її малим, став часто катати його на своїй новій Субару Імпрезі, найняв для нього няню щоб Оля мала більше часу... На мене! Виявилось Олю цікавило культурне життя: картини, виставки, вистави і таке інше. Я цим і вирішив скористатись! Ми були на всіх культурних заходах області, обходили всі музеї і виставки, не пропускали жодної вистави!
Під виглядом термінових справ, мені вдалося затягнути її на тиждень в Київ. Цей тиждень в києві для неї виявмвся казковим! Ми ходили скрізь де тільки було можливо, на всі культурні заходи які відбувалися в той час, найбільше їй сподобалось в театрі опери та балету. Я показав їй те життя про яке вона завжди мріяла.
Я ні як не міг придумати як їй помститися за невзаємне шкільне кохання, проте ідею мені підказала вона! В них були проблеми з житлом, вони вже десять років жили разом з її батьками та старшим братом в одній хаті. Коли повернувся до дому її чоловік з кругленькою сумою на банківському рахунку я підкинув йому ідею купівлі власного житла і сказав що допоможу. Він погодився, бо приймацьке життя ох яке не солодке! Я знайшов їм новозбудований, двопорехвоий, зі всіма зручностями будинок, про те він був в найвідаленішому селі- 45 км від райцентру. Там навіть клубу не було, та й доріг теж! Оля була проти, вона взагалі вмовляла чоловіка ще назбирати грошей і купии квартиру якщо не в луцьку, то хоч в райцентрі. Про те я таки переконав її чоловіка купити той дім!
Оля дуже хотіла міського життя, вона хотіла квартиру, ліфт, кабельне ТВ, покупки в супермаркеті та регулярні відвідування театру і кіно! Натомість вона отримала будинок в забитому селі, майже гектар городів і худобу. Її чолвіка більше не взяли механіком в ралі команду, більш того, я постарався щоб в райцентрі його ніхто не взяв на роботу, та і її теж! Хороші зв,язки це страшна сила! Згодом вони завели коника, чоловік став пити і стали вони звичайною сільською сім`єю. Я ж більше до них не навідувався.

Далі буде вестися мова не від головного героя, а від автора.
Після того як Олег (назвемо його так) запроторив своє шкільне кохання, можна сказати, на самий край землі, він заспокоївся. Олегові стало бридко за свої вчинки, про те виправляти все він не збирався, так само не збирався мститися тій, яку дуже сильно кохав коли навчався в інституті. Та доля вирішила інакше, хоч він в неї і не вірив.
Її звали Аліна, незвазаючи на свою тендітну зовнісність вона займалась важкою атлетикою. Вона мала сильний характер, силу волі та цілеспрямованість. Дякуючи цьому вона досягла великих успіхів у спорті і стала досить відомою!
Однго дня Олегові прийшло запрошення на церемонію вручення нагород за великі досягнення та розвиток спорту на волині. На той час Олег мав чим пишатися! Щоденні важкі тренування та робота над собою дали свої плоди, ознаки ДЦП майже зникли! Тим більше нас герой любив славу, любив бути в центрі уваги, тому дуже зрадів цій події. Та він навіть не підозрював що на церемрнії буде Аліна, хоча й міг здогадатися! Олег слідкував за кар`єрою Аліни, переважно з ЗМІ, тому міг припустити що на такому заході буде вона.
Так сталося що на церемонії Аліна побачила Олега тоді, коли він виголошував свою промову. Вона сиділа і не вірила власним очам, це був той самий хлопець який в інституті до неї залицявся. За кафедрою стояв впевнений в собі чоловік, з широкими плечима, дорогому піджаку та дикцеєю радіоведучого! Сумніваючись вона в когось спитала ім`я, того чоловіка що на сцені, їй таки підтрвердили що це саме він.
Після урочистої частини, вона таки наважилась до нього підійти. Вони розговорились, спочатку розказували хто що здобув, потім почали згадувати студенські роки. Він намагався бути спокійним, проте всеридині нього була буря. Олег дивився в її чорні очі, на її посмішку і його сердце тікало десь в п`ятки, він ще й досі її кохав!
Аліна зрозуміла що Олег такий же сильний духом та характером як вона, саме такий чоловік їй був потрібен, він зможе захистити її від всіх бід та напасть! Вона взяла справу в свої руки, вона відчувала вину що поступила з ним так в минулому, він їй тоді подобався про те він був інвалідом! Вже за тиждень вони почали зустрічатися.
Був початок літа, Олег давно мріяв про авто з відкідним верхом, Аліна допомогла з вибором. Це став їх улюблений автомобіль. Вони любили їздити з відкритим верхом вулицями нічного луцька, йому подобалось коли потік повітря куйовдив її волося, їй також це подобалось. Цим авто вони поїхали на Світязь.
Олег нарешті був щасливий! Він багато чого добився в житті, його поважали, поряд з ним була дівчина його мрії. Він хотів бути чесним з Аліною, тому йому не давали спокою його жорстокі вчинки.
Тоді був чудовий день, погода була хороша а Світязь теплим! Цілий день вони купалися, засмагали, їли морозиво. Над вечір вони пішли трохи поспати щоб потім прийти на Світязь і подивитися на захід сонця.
Вони сиділи в двох на березі Світязя, міцно обійнявшись вони спостерігали за заходом сонця.
- Я погана людина! - сказав він, дивлячись в її ніжні чорні очі.
- Не говори так! Ти найкращий! - спробувала заперечити вона.
- Зараз я тобі все розповім...
Він розповідав а вона слухала і мовчала, після закінчення розповіді вона мовчки встала і пішла в номер готелю, він залишився на березі...



Кінець залишаю відкритим. Ви напишите свій кінець, який вам довподоби!

Ідея цієї розповіді в мене виникла давно. Хотів спочатку написати цілий роман, про те я вже маю одну книгу яку почав писати і закинув, тому вирішив її викласти тут. Думаю три замітки мені вистачить для цієї історії. А історія ця про одного хлопця, іваліда з дитячим церебральним паралічем. Ну, анотацій я писати не вмію просто пам,ятайте що, головний герой інвалід!

Перша чатина тут, друга тут, третя тут.

Далі буде вестися мова не від головного героя, а від автора.

Після того як Олег (назвемо його так) запроторив своє шкільне кохання, можна сказати, на самий край землі, він заспокоївся. Олегові стало бридко за свої вчинки, про те виправляти все він не збирався, так само не збирався мститися тій, яку дуже сильно кохав коли навчався в інституті. Та доля вирішила інакше, хоч він в неї і не вірив.
Її звали Аліна, незвазаючи на свою тендітну зовнісність вона займалась важкою атлетикою. Вона мала сильний характер, силу волі та цілеспрямованість. Дякуючи цьому вона досягла великих успіхів у спорті і стала досить відомою!
Однго дня Олегові прийшло запрошення на церемонію вручення нагород за великі досягнення та розвиток спорту на волині. На той час Олег мав чим пишатися! Щоденні важкі тренування та робота над собою дали свої плоди, ознаки ДЦП майже зникли! Тим більше  нас герой любив славу, любив бути в центрі уваги, тому дуже зрадів цій події. Та він навіть не підозрював що на церемрнії буде Аліна, хоча й міг здогадатися! Олег слідкував за кар`єрою Аліни, переважно з ЗМІ, тому міг припустити що на такому заході буде вона.
Так сталося що на церемонії Аліна побачила Олега тоді, коли він виголошував свою промову. Вона сиділа і не вірила власним очам, це був той самий хлопець який в інституті до неї залицявся. За кафедрою стояв впевнений в собі чоловік, з широкими плечима, дорогому піджаку та дикцеєю радіоведучого! Сумніваючись вона в когось спитала ім`я, того чоловіка що на сцені, їй таки підтрвердили що це саме він.
Після урочистої частини, вона таки наважилась до нього підійти. Вони розговорились, спочатку розказували хто що здобув, потім почали згадувати студенські роки. Він намагався бути спокійним, проте всеридині нього була буря. Олег дивився в її чорні очі, на її посмішку і його сердце тікало десь в п`ятки, він ще й досі її кохав!
Аліна зрозуміла що Олег такий же сильний духом та характером як вона, саме такий чоловік їй був потрібен, він зможе захистити її від всіх бід та напасть! Вона взяла справу в свої руки, вона відчувала вину що поступила з ним так в минулому, він їй тоді подобався про те він був інвалідом! Вже за тиждень вони почали зустрічатися.
Був початок літа, Олег давно мріяв про авто з відкідним верхом, Аліна допомогла з вибором. Це став їх улюблений автомобіль. Вони любили їздити з відкритим верхом вулицями нічного луцька, йому подобалось коли потік повітря куйовдив її волося, їй також це подобалось. Цим авто вони поїхали на Світязь.
Олег нарешті був щасливий! Він багато чого добився в житті, його поважали, поряд з ним була дівчина його мрії. Він хотів бути чесним з Аліною, тому йому не давали спокою його жорстокі вчинки.
Тоді був чудовий день, погода була хороша а Світязь теплим! Цілий день вони купалися, засмагали, їли морозиво. Над вечір вони пішли трохи поспати щоб потім прийти на Світязь і подивитися на захід сонця.
Вони сиділи в двох на березі Світязя, міцно обійнявшись вони спостерігали за заходом сонця.
- Я погана людина! - сказав він, дивлячись в її ніжні чорні очі.
- Не говори так! Ти найкращий! - спробувала заперечити вона.
- Зараз я тобі все розповім...
Він розповідав а вона слухала і мовчала, після закінчення розповіді вона мовчки встала і пішла в номер готелю, він залишився на березі...

Кінець залишаю відкритим. Ви напишите свій кінець, який вам довподоби!