Забуття… Ти не кохала, тільки кохалась… (а це не кохання…) Без Вороття… Я розвернувся …пішов у темряву… (у чорную прірву)… І Маяття… Було безкінечне… щемливе… холодне, що душу вело до суцільного пекла… І Каяття… з якого нема … і не було ніколи… нікому… з зародження Світу… ніколи нема… Вороття…

 

Перециклю
циклею
цикл життя,
Чітко викладу
в ряд
дощечки долі...
Перелічу,
складу...
Мені Бог -
суддя!
Архітектор
життя...
Доволі!
Досить гратися
в пазли,
Складати
накриво
Візерунки
любові
І долі узори.
Я - живу
без судоми,
І без надриву!
І тебе також -
Досить!
Доволі...

Маки червоні
моєї душі
Яскраві, гарячі,
такі небезпечні -
Мов краплини
любові,
Що кров'ю
сочить,
Мов на вістрі
свідомої втечі.
І у комині
наших
утрачених днів
Запалають
вогнем
незабутності.
І у попелі
згаслих
твоїх почуттів,
І в моїй
уявній
розпутності.

Потребую тебе.
Щодня.
Щогодини.
Щомиті.
По краєчку свідомості
Бродять химери розмиті,
Розпорошені обриси,
Розворушені образи...
І сумні, і веселі,
І голодні, і ситі...

Потребую
очей твоїх і руки.
Ти - коханий. Єдиний такий,
Щоб із сміхом,
із болем, із жалем
На моїх карбувався
скрижалях.

Щоб отак - зачепив!
Щоб отак - не любив!
Щоб отак - цілував.
Поривався.
Вертався.
Кохав.
Шаленів.
Розмірковував.
Спав.
Й болем вічним
у серце лягав.

У цьому світі - все доЦІЛЬно:
І радість, і печаль, й любов,
самотність, дружба, і розлука,
Початок і кінець розмов...

Що ми окремі в цьому світі -
Нам лиш здається знов і знов.
Та ми - Єдине й Неповторне
ПРАВІЧНЕ, як сама ЛЮБОВ.

Я по колу ходжу,
Немов зачарована,
І до слів дослухаюсь,
У очі дивлюсь...
Я тобою - відмічена
І - затаврована.
Я тебе - так безмежно,
Відверто - люблю!

Сипле сумніви день,
Перекочує роздуми,
І зринають щовечора
Спогади злі...
Я тебе - не люблю -
Захолодженим розумом,
Візерунками глузду
На морозному склі.

Ти - моє каяття.
Ти - моє перехрестя.
Ти - любов, на яку
Я чекала роки...
Моя згуба. Мій біль.
Моя віра. І хрест мій.
Дивовижний дарунок,
Незбагненний такий...

Я в небуття думки свої складаю, В полоні мрій живу усе життя . Лише один є, той, кого кохаю Та до минулого нема вже вороття!  Свої долоні, лише до нього простягаю, Свої вірші лише йому завжди дарю. Хоча в віршах усе життя моє, я знаю, Він кращій в світі з ним одним я як в раю! Душа моя і серце у полоні, Ти світ надій, бажаний чоловік! Тебе кохаю, до нестями від любові, Ти надзвичайний та єдиний на весь вік! 

Ну ось й зірвалась із обриву!
Й мою руду тифозну гриву -
Розхристану і непокірну -
Положено на плаху
Жорстокою юрбою.
Одним-єдиним махом!
За те лиш, що була з тобою.
За те, що я - невдаха
В словах, у вчинках...
Для людей
Я не осяйний Прометей,
А лиш підступний, хитрий злодій,
Співець примарної свободи.

По шиї - точеним мечем!
Знесли... Залишилось іще
Маленьке серце в грудях.
Ще - б'ється...
І - осудять,
Що стугонить іще воно.
Доп'ю отруєне вино,
Молитву тихо прокажу
Й покірно стану на межу...

Постій, хвилино!
Ну чому - покірно?!
Тому, що я невпинно,
Постійно, вірно
Сповідую - любов??
Де - боротьба? Де - запал?!

Доп'ю я краплі залпом
Непрошеного трунку.
І всі з душі малюнки,
Усі пісні, все серце
На плаху покладу.
Дивіться! Я - іду!..

Із гордістю - до краю.
Із мрією сконаю,
З моїм переконанням,
З несповненим бажанням!

Караєте? Карайте!
Я не боюсь вас, знайте!
І навіть там постану,
І піснею я стану,
І словом незабутнім,
Цнотливим і розпутним -
Коханням!...

...Зоря займеться рання,
Червлене схлипне небо...
Є в смерті цій потреба...

А ти - на згадку усміхнись мені.
І пам'ятай хвилини наші й дні...

Спалахнуло -
згоріло -
зітліло...
Димом
в небо пішло.
Схаменулося
серце!
А тіло -
Загубило
роздерте крило.
Те, що зліва.
А справа -
тріпоче іще.
Та з одним -
не злетіти.
І судомить,
сочиться
роздерте плече...
Не смертельно.
Буду ще жити!
Притрусити
попелом
сивим
Свіжу рану
гарячу...
Не ячіти
над цим
розривом...
Я - сміюся!
Не плачу!
...не плачу...

До самотності
звикаєш...
В ній, мов в коконі,
живеш.
Серце болем
вже не краєш.
Й що посієш -
те й пожнеш.
Ні тобі -
дощів розливи,
Ні - гарячий
суховій.
Мають щастя -
лиш сміливі -
У веселці
своїх мрій!
А самотність -
це самотність.
Сам - лягаєш.
Сам - встаєш.
Це уже -
невідворотність.
І не знаєш,
чи й живеш...