Моя мета -
далеко не свята...
Для праведників -
Ні! - бо з бруду...
Чи світ не той?
Чи я не та?
Не тою -
не святою! -
буду.
Й, мабуть, довіку
я нестиму
Мету-каліку...
І нестримно
Хотітиму...всьогО!
Та більш за все -
Того,
Чужого,
Забороненого,
Вже - не мого -
Кохання.
Хеппі енду.
Відсунься, праведник!
Чекання
На рай -
Не буде.
Буде лише вкрай
Знервована особа,
Що вірить Глобі,
читає Камасутру
та зрідка посуд б'є...
І скрізь, усюди,
Завжди, всім
Безглуздо задає
Одне і те ж питання:
Чому?
Чому кохання
Загасло,
Лише розгорівшись?
І гасло:
Всім в любові -
Рівність! -
не актуальне.
І фаталіст
Мовчить фатально,
Романтик -
Створює роман,
Клонує клоун
Жартів клан,
Нудист все нудить:
Хочу ню!...
І пестить все
Звабливу форму
Закоренілий
Песиміст.
Хвастун -
показує всім хвіст,
своє подовжене
кохання...
А оптиміст -
о горе нам! -
Шукає зрАння
Любов у ідеалі...
Усі такі невдалі
Ці спроби
Знайти палке,
"до гробу",
Єдине,
вічне,
чисте,
Незаплямоване...
каліцтво! -
душі, очей,
вуст, серця...
Закоханий! -
не сердься
на ці слова -
люби собі...
на Бога!
Та не залиш
поза увагою
Ось цю -
такі дива! -
Скалічену
пересторогу.

Останній лист,
О, чистий лист,
Розхристані думки
Збери у жмуток,
Збери мій хист,
Й, мов хитрий лис,
Сховай в роки,
В рудий свій смуток...
Сховай в слова,
У дивні фрази
Мого життя
Всі радості й обрАзи.
Усі розписані дива,
Що в слові оживають,
Та не живуть -
А лише на листі
зринають.
І будять душу
До тепла...
Протягується вже
чиясь рука,
Тут - ефемерна,
Там - жива...
Такі дива!
Такі - слова.
Така душа...
Не поспіша
За фатумним,
Морганним,
Напівживим,
Напівреальним
І опівнОчним
Краснослів'ям.
Скажу - віват!
Хвала тобі,
Останній лист!
Останній день,
Останній зріз
Останнього,
Осяйного,
Осанного
Зітхання -
Останнього
Кохання...

Така-от осінь, лагідна така,

У вікнах пруг червоним пустоцвітом,

Павук сховався в темряву кутка,

Йому уже немає що ловити.

На кухні в чашку капає вода,

Бентежних дум лишилось небагато,

І теплий сон у душу загляда,

Та проситься у ній заночувати.

Купіть квіточок лотерейний,

Зіграйте з випадком в азарт,

Пориньте в аромат єлейний,

Відчуйте, як смакує фарт.

Залиште на хвилинку смуток,

Забудьте клопіт, слів сміття,

Пригоди – вам, мені – прибуток

Від тих, хто вірить як дитя.

Де ви, печеніги та кумани?

У які помандрували сни?

Чом тепер тиняються тумани

Там, де випасались табуни?

Хто в річки дивитиметься сині?

Хто звеличить сонце золоте?

Хто свободи пісню в небо кине

Й на аркані здобич приведе?

Хто вас з цих країв нещадно витер?

Не мовчіть, мов брили крижані!..

Та у полі тільки виє вітер,

І стовбичать баби кам’яні.

* кумани - візантійська назва половців

Що зі мною коється?

Що зі мною діється?

Хочеться спинитись,

А душу несе..

Хоче їй щирості,

Хочеться їй вірити..

Омани боюсь..

Луни ходять городами,

жовтим світиться пруг.

Чуєш, пахне пригодами,

мій малесенький друг?

Небо схоже на згарище,

тож рушаймо до зір!

Миша й кіт – не товариші?

Ти базікам не вір.

Ще був мороз. І терен ще не цвів.

Іще поля не зеленіли в душу.

Іще було доволі тихих снів,

і зорепад ночами в безвість юшив.

Ще небеса любили самоту

і млявості тримало павутиння…

Я чув весну. Я чув її ходу

та ручаїв холодних бурмотіння.

ОБИДЕЛА...ОБИДЕЛА ЛЮБОВЬ...
СКАЗАЛА ТО, ЧЕГО ТАК НЕ ХОТЕЛА...
И ДАЖЕ В МЫСЛЯХ ДУМАТЬ НЕ МОГЛА,
А ВОТ ОТКРЫЛА РОТ....И УЛЕТЕЛО...
СЛОВА, СЛОВА, СЛОВА, КАК ВОРОНЬЕ,
И КАК МОГЛА ОБИДЕТЬ, ТАК ЛЮБЯ???
ПРОСТИ, ЛЮБИМЫЙ, ХАНЖЕСТВО МОЕ,
ТЕПЕРЬ ВИНЮ ВО ВСЕМ ТОЛЬКО СЕБЯ...
А ВСЕ РАЗЛУКА...И ПОТОК СЕКУНД,
МИНУТ, ЧАСОВ И ДНЕЙ, НЕДЕЛЬ ПУСТЫХ.
БЫВАЕТ ТАК ПРИДАВИТ - ВОЛКОМ ВОЙ,
ПРИЖАТЬСЯ БЫ, НО НЕТУ РУК РОДНЫХ!
ВОТ ЛОБЗИКОМ И ПИЛИТ ВСЕ ТОСКА,
АЖУРНО ВЫРЕЗАЯ МЫСЛЕЙ РЯД,
И Я, КАК ДУРА, СЛУШАЯСЬ ЕЕ,
ПОКОРНО СЛЕДУЮ, ЗА НЕЙ КАК ТЕНЬ. ...
ОБИДЕЛА...ОБИДЕЛА ЛЮБОВЬ...
ТАКУЮ СВЕТЛУЮ И ЧИСТУЮ...ТВОЮ...
ЕЩЕ ОДИН НА СЕРДЦЕ РВАНЫЙ ШРАМ,
ЕЩЕ РАЗ У РАЗЛУКИ НА КРАЮ...