Не давно, десь на нашому сайті прочитав комент якоїсь дівчини, вона писала що їй потрібний хлопець який буде боротися за неї, тобто за її почутя, а не якась там нюня. Стало цікаво ось таке; покохав один високий, красивий, симпатичний, з почуттям гумору брюнет наприклад вас (Дівчат)! Але в нього є одна вада, це ДЦП! Щоб картина була трішкі ясніша опишу його: він не в калясті а ходить сам, але походка в нього так би мовити вічно п'яного, погано говорить ще й заїкається, але якщо поспілкуватися з ним два дні то потім стає легко його розуміти. Ось така картина. Так от і саме питання, точніше два! 1. Чи були б ви з таким хлопцем? 2. В цьому випадку фінансове становище цього хлопця велике має значення?

Якщо комусь цікаво то це я описав ситуацію свого друга, доречі найкращого! Він закохався, чотири рокі він кожен день їй писав вірші, дарував квіти, взагалі робив все що було в його силах. А та дівчина просто вийшла жаміж за другого, за нормального, здорового, не інваліда. З іншими дівчатами теж нічого не виходило, саме через його хворобу. Хоча він дуже веселий класний чувак!

Дівчата, будь-ласка відповідайте чесно! Ви б з ним були?

[ Читати далі ]

Одного дня в житті настає момент, коли починаєш розуміти його цінність.

Поки молодий, здається, що житимеш вічно.

Дні схожі на строкатий карнавал, і чхати на обережність,

на «завтра», на причини і наслідки.

Є лише бажання, імпульси., є ураган пристрастей, той вир, в який хочеться з головою. І сонце світить лише для тебе, і небо завжди блакитне,

і світ біля твоїх ніг, і вічна весна за вікном.

Та обного разу приходить той день і година. І розумієш: УСЕ НЕ ТАК!

Розумієш, як усе хистко.  І життя не вічне, і ти разом з ним.

Сьогодні живеш, а завтра… Ніхто не знає, що несе завтрашній день...

І ти знімаєш рожеві окуляри.

Ти так само прокидаєшся зранкуз ранку. П'єш каву, і неначе вперше відчуваєш її терпкий  смак, наче вперше дивишся у вікно, слухаєш з дитинства знайому пісню

Ти розумієш – тобі подаровано дар, найцінніший, єдино важливий – дар жити.

І ти бачиш небо над головою, бачиш не лише тоді коли йде дощ, а ти без парасольки.

Відчуваєш запах кави і булочок з корицею.

І емоції яскравіші і гостріші – усе як уперше... і відчуваєш, що ЖИВЕШ!

Смак життя. Його можна відчути лише коли майже втратив. І світ стає іншим. Точніше світ завжди колишній, але ось ми бачимо його інакше.

І радіємо можливості дихати, бачити, чути, відчувати. Серце б'ється!

Я прокидаюся з ранку!

Я не знаю, чи буде у мене завтра!

Але сьогодні – у мене є СЬОГОДНІ.

І я живу СЬОГОДНІ!!!

ЖИВУУУУУУУУУУ!!!

 

Ідеальний чоловік: розумний (без варіантів!), який розуміє свою жінку, вміє її слухати і зробити все для її задоволення…Лагідний і сильний водночас, але в жодному разі не грубий. Терплячий, але не до рівня тряпочки… Бо тряпочка мене не приваблює, як виявилось…

Для якого бажання його жінки – закон. Бо жінка завжди права. Без варіантів. Навіть у своїх нелогічних бажаннях, подекуди суперечних…

Для якого саме її особа, прагнення і все її життя – на пріоритеті, поза усім іншим світом…

Вроді все…

Блять! Невже це нереальні бажання?

мій погляд...
кохання не знає упередження по релігійній, національній, расовій приналежності...
кохання не звертає увагу на зовнішність...
кохання не шукає матеріальної вигоди...
кохання шукає внутрішнього багатства...
кохання шукає розуміння і духовної близькості...
і коли воно це все знаходить - тоді з'являються на світ глибокі, міцні, щирі та найромантичніші стосунки...

Замечательный рассказ о том, что мы ждем в отношениях и как важно изначально обозначать совместные приоритеты.

Представьте, что вы дружите с Машей. У Маши есть три зеленых яблока. А вам этих яблок нужен килограмм, красных. И в данной ситуации разумным было бы пойти на рынок и купить килограмм красных яблок у того, кто готов вам продать килограмм красных яблок. Но рынок – это так абстрактно, так далеко – а вдруг там вообще никаких яблок не будет? А вдруг санитарный день? А Маша – вот она здесь стоит, она классная. И вы делаете смелое предположение, что килограмм красных яблок у Маши все-таки есть. В глубине души. А если приложить соответствующие усилия, она вам их отдаст. Ведь это было бы очень кстати.

«Маш, а хочешь, я тебя в кино свожу?» — добродушно интересуетесь вы. Маша удивлена, но она, наверное, хочет, тем более, что вы делаете вид, что вам это абсолютно не тяжело. Вы ведете Машу в кино. Но после этого килограмма красных яблок у вас не появляется. «Что за фигня?» — думаете вы и ведете ее в кафе. Вы гуляете с ее собакой. Вы клеите ей обои. Вы ремонтируете её машину. И ничего не происходит. «Да что же ты за с*ка такая» — возмущаетесь вы и предлагаете ей переехать к вам. Цена килограмма красных яблок взлетает до небес. Какой там рынок — теперь вам принципиально получить свои яблоки именно у Маши. Вы говорите себе, что это судьба. И здесь уже ясно, чем дело кончится: придет день, когда кто-то будет кричать: «Я на тебя жизнь положил, а тебе для меня паршивых яблок жалко», кто-то будет рыдать в ответ: «Да нет у меня никаких яблок, с чего ты взял?».

Действительно, с чего? Я сознательно не беру ситуацию, когда коварная Маша старательно вводит вас в заблуждение, потому что ей тупо нравится ходить в кино (хотя часто именно это и происходит). Но сплошь и рядом случается так, что мы не до конца честны в своих намерениях, а у окружающих людей просто нет того, что нам нужно: килограмма красных яблок, желания рожать от нас пятерых детей, потребности в совместном отдыхе, способности говорить по душам, банально – любви к нам и, соответственно, возможности эту любовь демонстрировать. И это нормально. Точно так же, как нормально хотеть всех этих замечательных вещей.

Ненормально – заниматься рэкетом, пытаясь вытрясти из первого симпатичного человека, затесавшегося поблизости, то, чего у него нет — только на том основании, что «в глубине души» у него это, возможно, отыщется.

Не отыщется. Если у кого-то что-то для вас есть, он этим поделится сам. Не из глубины души — а от всей её широты.

їх так мало в світі...
в житті...
в блогах...
але саме тому, що їх можна на пальцях перерахувати, вони є такими
цінними...
вони - це продовження тебе... твоїх думок, поглядів та вчинків...
вони тебе люблять, і терплять, і намагаються зрозуміти...
це взаємно.... і так приємно.

Про це вже говорено-переговорено. У тому числі – і мною, моїми друзями, рідними, знайомими... Чи існує брехня "во благо"? Що цікаво, незалежно від роблених у подібних бесідах висновків, усі ми часом опиняємося в цій пастці. І таки обираємо її – неправду, що вбереже котрогось із близьких людей чи "розрулить" неприємну ситуацію.

Та ось що ще цікаво. А якщо наперед було домовлено про взаємну чесність? Здавалося б: усе просто. Будь чесним. Так ні! І тут вона - спокуса. Брехня така мізерна... А правда може таки зробити боляче. Або неприємно. Зауважмо: на нашу думку. Біда у тім, що реальність – штука кумедна й жорстока. І вона тицяє тебе носом у приховану від тебе правду. І тут замислюєшся: що краще – взагалі не говорити про чесність, – тоді й про обман не йтиметься; чи – щоби справді сказали, як воно є, – і тоді не почуватимешся ошуканим ідіотом/ідіоткою (щоправда, стать тут не важить).

Словом, не знаю, хто і як, а я висновки зробила. Просто не казатиму більше неправди. Навіть "во благо". Бо благо, яке несподівано отримала від безневинної брехні близької людини, таки дуже відчутне й болюче. Людині – дяка за науку. Мені ж, дурненькій, – урок: не вір. Не бійся. Не проси.

Думаю, приєднане опитування було б недоречним. Тут – кожному своє.